1. Влада і лідер

В історії людства вже давно зафіксовано, що меншість так чи інакше панує над більшістю. Право на це панування монархи пояснювали своїм божественним походженням, комуністи — правом від імені пролетарської більшості встановлювати диктатуру пролетаріату в ім’я ощасливлення всього людства. У новітні часи меншість також намагається довести своє право на владу. Державні системи, на чолі яких стояли диктатори, вожді, президенти, постійно наголошували й наголошують, що діють виключно для народу, заради його добра. Причому своє право на владу намагалися закріпити на юридичній та науковій основі. Томас Гоббс, приміром, повчав, що держава є посередником, завдяки якому меншість за допомогою сили нав’язує свою волю більшості.

Маркс, який ніколи не відзначався умінням і бажанням дотримуватися високих моральних та етичних принципів, проголошував, що розвиток держави — це боротьба класів, і лише диктатура пролетаріату припинить визискування більшості меншістю.

До чого це може призвести, адміністративно-бюрократична система совєтського штибу світові вже продемонструвала…

Що ж воно за слово таке солодке — “влада”? З цього приводу “Філософський словник” робить узагальнення: “Влада — цілеспрямований вплив за допомогою будь-яких засобів (знарядь влади) однієї людини, групи, класу (носіїв влади) на іншу людину, групу, клас (підвладних), внаслідок чого підвладна сторона виконує саме такі дії, яких вимагає від неї носій влади і які без такого впливу не виконала б”.

Невідомо, яке мистецтво більше — вміння захопти владу чи вміння її втримати. Свого часу Наполеон Бонапарт відверто зізнавався: “Моя коханка — влада. Я заплатив за неї надто велику ціну, щоб дозволити вкрасти її в мене або ж допустити, щоб хто-небудь з хіттю позирав на неї”. З приводу цієї сентенції пригадується чудова метафора у Євгена Тарле: “Молодий Наполеон відчув запах влади”.

Майже так само ставиться до влади наш сучасник. У 1999 році Сергій Степашин, в. о. прем’єр-міністра Росії, з усією відвертістю змальовував її принади: “Влада — це той же наркотик, вона затягує, але по-доброму. Треба побувати в моїй шкурі, відчути тягар відповідальності. І тоді, очевидно, стане зрозуміло, чому люди, котрі прийшли у владу, так важко з нею розлучаються. З цих постів не йдуть через втому або перевтому”.

Тому й не дивно, що Степан Гавриш, народний депутат України, у той час довірена особа кандидата на пост президента України Віктора Януковича, нічтоже сумняшеся вирік: “Влада боротиметься за своє збереження до кінця”. Власне, цю ж позицію по-міліцейськи прямолінійно озвучив тодішній міністр внутрішніх справ Микола Білоконь: “Нам кажуть, що, мовляв, міліція повинна бути поза політикою. А я так скажу — ми орган влади, озброєнний орган влади. Із саме цього визначення вже випливає, що ми повинні владу підтримувати”.

Або ж: “Ясно те, що Віктор Андрійович, вийшовши з народу, сьогодні від нього надто далеко. (…) Він сприйняв інші цінності, ніж ті, якими жили його односельці і предки. (…) Він марнославний і любить владу, це теж очевидно і не потребує доведення, тільки ця любов не робить його сильним і ефективним Президентом” (Іван Бокий, народний депутат України).

“Президент (Ющенко. — О. Р.) боротиметься за самого себе, за свою владу і розставить вірних людей на фінансові потоки. Усім, кому потрібно, наріже скільки зможе. Тоді аналогія з Україною Кучми буде майже повною — залишиться тільки повернутися до практики замовної “свободи слова” (Сергій Рахманін).

Ще в сиву давнину людство прийшло до висновку, що існує закономірний зв’язок між прагненням до влади і тією чи іншою (явною або прихованою) “ущербністю людини” (Е. Фромм). Приміром, у Біблії в Книзі Суддів чітко простежується саме ця думка — думка про “ущербність” як мотивацію до дій, котрі приведуть того чи іншого індивіда до вершин влади. Так, у Притчі про вибір царя йдеться про те, як дерева вирішили обрати собі царя. Однак жодна з благородних рослин — ні олива, ні фіга, ні виноград — не захотіли вивищитися над усіма. І тоді вони звернулися до терена: “Іди ти, та й над нами царюй!” І колючий терен, ні до чого не придатний, погодився — він одразу запропонував сховатися в його тіні, у противному разі пригрозив карою — вийде, мовляв, вогонь із тернини та кедри ліванські поїсть!” Сенс притчі в тому, що влада — талан гірших.

Організаторські здібності Козьми Мініна, Богдана Хмельницького, Робесп’єра, Наполеона і його маршалів, Лева Троцького, Фелікса Дзержинського, Йосифа Сталіна, Адольфа Гітлера в нормальній стабільній обстановці могли і не реалізуватися. Їхню подальшу долю і поведінку (як лідерів) значною мірою визначила випадковість. Якби не вона, то Мінін, наприклад, продовжував би торгувати м’ясом, Робесп’єр займався б шлюборозлучними процесами, Гітлер став би посереднім художником, Дзержинський сповідав би молодих парафіянок, Джугашвілі міг бути священиком, абреком.

Звіряча жорстокість Робесп’єра знаходить пояснення в його характері (як людина з фізичними вадами — потворний, майже карлик, — був мстивим) і випадковості. Як би склалася доля Хмельницького, якби не розбійницький наїзд Чаплинського на його хутір? Чи стало отруєння Віктора Ющенка визначальним мотивом у його подальшій політичній долі та вчинках?

Роль особистості в історії завжди становила великий інтерес для істориків і філософів. Можна з цього приводу сказати, що екстремальна ситуація породжує, а точніше виявляє особистість, а особистість змінює реальність. Але в яку сторону особистість поверне реальність, можна тільки здогадуватись.

Ми ще не програли остаточно, але невпинно програємо саме через брак сильного вольового потенціалу. Вивести суспільство з кризи без загальновизнаних лідерів, якими в різний час у різних країнах були, наприклад, Маннергейм, Аденауер, де Голль, неможливо.

Демократично налаштована частина суспільства так і не спромоглася висунути зі своїх лав загальнонаціонального лідера. Тих же, хто міг претендувати на цю роль, СИСТЕМА різними способами усувала — Вадима Гетьмана, В’ячеслава Чорновола, Костянтина Морозова…

“Віктор Ющенко — перехідна людина перехідної епохи. Він вийшов із феодального села, із совєтского застою, з комуністичної партії, з комп’ютеризованого банку і нікуди не прийшов. Він, як ми всі, — на роздоріжжі, як і наша Україна, котра стоїть на перехресті торговельних шляхів, політичних систем, транспортних коридорів. Він — українська людина в добу глобалізму. Його називають Кучмою-2, а він скоріше такий собі Кучма-півтора. Розгублений мешканець клаптикової України, яка досі є прохідним подвір’ям ідей, капіталів і препоганих постояльців.

Він ототожнює народ із вільним плебсом, із селянським пієтетом сприймає парламентаріїв як родовиту шляхту, їхню мафіозну поведінку пояснює аристократичними вибриками, авторитетних нуворишів зі шрамами приймає за бомонд, награбовані рекетирами гроші — за шляхетні “старі капітали”, бандитських шахто-банко-комбінатовласників уявляє креативною елітою суспільства, інтелігенцію не любить — а за що її, роз’єднану, травмовану, улесливу любить? І журналістів не любить, бо за що любити горластих і корисливих… Він побоюється реформ, як тайфуна нестабільності… Прагнення суспільства до негайних змін, до рішучого налагодження життя видається йому небезпечним радикалізмом, схожим на штучні пологи ” (Гаврила Абрамыч: Раздраженные заметки слегка небритой биомассы // maidan.org.ua, 2005).

Ще в ХІХ столітті австрійський лікар й психолог А. Адлер на основі аналізу багаторічних спостережень соціологів й етнографів прийшов до висновку, що будь-якій суспільній структурі притаманна пірамідальна форма, на вершині якої опиняється людина-лідер так званого “типу альфа” (при владі, яку, врешті-решт, не спроможна буде втримати, може опинитись і “псевдоальфа”): чи то правитель, чи то король, чи то вождь, чи то лідер або президент (залежно від епохи).

“Філософський словник” совєтського зразка (1973 року) доволі вичерпно тлумачив роль історичного діяча: “Тип історичного діяча в цілому відображає природу і ступінь соціального розвитку того суспільства і того класу чи партії, яким вона служить. У зв’язку з цим особа може відігравати як прогресивну, так і реакційну роль в історії, прискорювати або сповільнювати окремі історичні події, навіть зумовлювати їхній наслідок”.

Умри, Платоне, краще не скажеш. Філософи-функціонери від марксизму-ленінізму добре знали своє ремесло, зводячи теоретичний фундамент для виправдання правомірності існування тоталітарної СИСТЕМИ. І вона (СИСТЕМА) зробила все, щоб не постав справжній український провід, щоб у титульної нації не з’явився загальновизнаний лідер.

СИСТЕМА добре орієнтувалася, скажімо, в працях всесвітньо відомого українського економіста Михайла Тугана-Барановського, який, зокрема, наголошував: “Не треба забувати, що більшість, народна маса, по самій суті справи складається з людей середнього рівня, звичайних; історією ж посувають нечисленні проводирі людськости, люди з виключним хистом, герої думки й волі. Яка ж буде доля людськости, коли люди, що стоять вище середнього рівня, будуть під владою звичайних? І чи не загине творча думка людськости, якщо натовп буде керувати працею генія, якщо творча ініціятива окремої особи завмре через неможливість свого виявлення?”.

СИСТЕМА надто добре знала, на кого слід робити ставку після розвалу СССР. Хто опинився на вершині влади в Україні восени 1994 року? “Я розцінюю Кучму як наше спільне національне нещастя. Це наша біда. Він проводить антиукраїнську й антинародну політику” (Левко Лук’яненко).

2 червня 1994 року “Літературна Україна” надрукувала статтю свого московського автора Володимира Коваленка, присвячену Леоніду Даниловичу: “Бо якщо хтось хоче знати прізвище людини, яка остаточно розвалила економіку України, довго шукати не треба. Прізвище це: Кучма… Кучма — це капітулянство… Кучма завдав великої шкоди міжнародному авторитетові України, ідеї її незалежності та принципові недоторканності території республіки…”. Або: “Кучма — це тільки початок руйнації Української держави. Кучма потрібен для того, щоб, як мавр, зробити своє діло і піти геть. Його приберуть, щоб “нє било большего позора” (Лариса Скорик // Універсум, 1994).

Очевидно, не випадково литовці прийшли до висновку, що на чолі держави має бути ІНША людина — президенитом став Адамкус, колишній громадянин США. В Латвії — колишня громадянка Канади.

У Прибалтійських країнах зрозуміли, що перебороти залишки старої російсько-совєтської номенклатурної, корумпованої на візантійський кшталт СИСТЕМИ можна лише привівши у владні структури людей з цілком іншої системи, тобто остаточно розімкнути систему посттоталітарну.

Натомість Україна так і залишилась системою замкнутою. У середовищі української еліти на батьківщині забракло харизматичного лідера, не вдалося знайти його і на Заході, не було спроб розв’язати цю проблему шляхом рееміграції потенційного політичного діяча з “бліжнєго зарубєж’я” (на кшталт Олександра Лебедя з Росії).

“Згадаємо ситуацію в 2001-му. Чого чекав народ? Що Ющенко вийде на Майдан і підтримає людей у їх боротьбі зі знахаблілою злочинною владою. Що зробив Ющенко? Підписав горезвісну “заяву трьох” разом з Кучмою і Литвином, назвавши протестуючих антикучмістів “фашистами”. Тоді люди не хотіли вірити в це і з задоволенням повірили чуткам, що Ющенко не підписував заяву, а його “поставили перед фактом”. Але сьогодні Віктор Андрійович підписав ту заяву (так званий “Меморандум взаєморозуміння між владою й опозицією”. — О. Р.) вдруге. І вдруге безсоромно, поміж іншим, плюнув в душу Майдану… Реванш кучмістів відбувся” (Олександр Сіромаха // maidan.org.ua, вересень 2005).

Про загрозу реставрації “кучмізму”, до речі, українські політологи на сторінках газети “День” застерігали ще навесні 2005-го. “Чи можна позбутися рецидивів “кучмізму”? Добре, що вже є бажання цього позбутися. Але є й об’єктивні чинники, що обумовлюють можливість відтворення цих рецидивів. Одна з тенденцій епохи Кучми полягала в тому, що сталася тиха, непомітна зміна політичних поколінь. І те покоління, яке нині при владі, виросло в епоху Кучми та багато в чому заражене вірусами “кучмізму” (Володимир Фесенко). “Серед нових можновладців дуже багато багатих, у яких величезні інтереси пов’язані з перерозподілом і використанням того, чим володіли інші” (Андрій Єрмолаєв). “Основну проблему я вбачаю в тому, що цей антикучмізм може дуже просто та швидко перерости в неокучмізм, більш того — неокомунізм!” (Євген Головаха).

Маємо приклад Польщі. Свого часу оточення Леха Валенси (впереваж популістське, націоналістичне) увійшло в конфлікт з ліберальним оточенням прем’єра Мазовецького. Війна для обох таборів вивявилась нищівною. 1995 року до влади повернулися посткомуністи. Безумовно, Алєксандр Кваснєвський — це не Петро Симоненко. Тому польський досвід так звана “команда” Ющенка мала б пам’ятати.

“Промови нових політиків відрізняються дуже високою та фундаменталістською моральною риторикою — це може призвести до того, що подвійні стандарти стануть невід’ємною якістю української політики. І ця морально-ціннісна, релігійна навантаженість, показна набожність, яку демонструє нова влада, на тлі цинізму в економіці та політиці може створювати новий горючий матеріал для соціального виибуху, для неприйняття. І ці подвійні стандарти, перепрошую, святенництво, що виявляється іноді й у зовнішній політиці, й у внутрішній, — усе це може перекреслити той позитивний імідж України, сформований після помаранчевої революції… Боюся, що в нас маятник може гойднутися від євроінтеграції в бік російської орієнтації” (Вадим Карасьов).

Макс Вебер, вивчаючи проблему влади та її утримання, виділив три основні прийоми, котрих дотримуються правителі: добір апарату управління з числа сіреньких поплічників; постійне поширення інформації про видатні заслуги правителя; періодичне відлучення від “тіла батька націй” найближчих сподвижників. Мимоволі виникають аналогії з Дмитром Табачником, Віктором Медведчуком, Вадимом Рабиновичем, Олександром Волковим, Ігорем Бакаєм, Петром Порошенком…

Є й інший критерій, яким керуються ті, котрі не завдяки таланту лідера опинились на вершечку державної системи, — недопущення до влади надто розумних: “Він надто багато думає; небезпечні такі люди” (Юлій Цезар).

Від моменту проголошення державної незалежності України все ще чинна совєтська СИСТЕМА продумано (часом приховано, а іноді цілком відкрито) почала розчищати дорогу черні у владні структури. “Люди перетворюються на чернь тоді, коли вони беруться за державну справу, спонукувані не політичною правосвідомістю, а приватною корисливістю; але саме тому вони не шукають кращих людей і не хочуть передавати їм владу. До черні може належати всякий: і багатий, і бідний, і темна людина, і “інтелігент”... Чернь не розуміє ні призначення держави, ні її шляхів і засобів, вона не знає загального інтересу і не відчуває солідарності... Право для неї є питання сили, спритності й удачі; і тому, бачачи силу на своєму боці, вона виявляє зухвалість і швидко стає нахабною, розгубившись, тремтить і плазує. Чернь ненавидить державну владу, поки ця влада не в її руках... Але, посадивши свою владу, вона не вміє дати їй ні поваги, ні довіри, ні підтримки; вона починає підозрювати і її, проймається ненавистю і до неї і тим розхитує та губить своє власне протиполітичне породження. А якщо їй все-таки вдається створити якусь подобу “режиму”, що здійснюється під виглядом “демократії”, настає торжество жадоби над загальним благом, рівності над духом, брехні над доказовістю і насильства над правом...” (Іван Ільїн).

2. Влада і народ

“Я ніяк не можу збагнути: чи наш народ розумний,
а люди дурні, чи навпаки. Але напевно знаю,
що одне з двох — свята правда”.

Роман Купчинський

У стародавніх римлян для означення поняття народ використовувався термін “populus” — народність, простий народ, плебс, натовп. Поняття нації характеризувалось терміном “natio”. Як бачимо, різниця доволі суттєва.

Народ є народом лише тоді, коли він складається з особистостей. Якщо особистостей нема — народ перетворюється в натовп, котрий стає легкою здобиччю спритних пройдисвітів. Саме тому чергові вожді-пройдисвіти ненавидять найменший прояв індивідуальності, воліючи мати справу з “масами”. І має цілковиту рацію доктор економіки та соціології Юрій Саєнко, який стверджує: “Коли я думаю про феномен совєтського раба, то передовсім маю на увазі не “широкі маси громадян”, а нинішніх політиків, управлінців та іншу номенклатуру, свідомість яких, хватка і культура сформовані в системі совєтського рабства... І їх ніщо і ніхто не зупинить, доки “широкі маси” не навчаться правил “правильного вибору”, — будуть вибирати-визначати не долю певної ідеології, партії чи лідера, а будуть робити власний вибір власної долі вільної людини”.

У той час, коли наївно-романтичні націонал-демократи в ейфорії проголошеного суверенітету тішилися появою синьо-жовтого прапора над Верховною Радою і умлівали при перших звуках Гімну “Ще не вмерла...”, досвідчена КПСС оперативно почала призначати бізнесменів, банкірів, дипломатів, відповідальних працівників державних установ з числа партійно-комсомольської номенклатури. Сумні для української націонал-демократії висліди не примусили себе чекати надто довго: майже суцільні програші в політиці, економіці, науці, культурі не забарилися...

“У більшості випадків нація розпочинається як явище, породжене елітою суспільства” (Т. Х. Еріксен). Саме завдяки еліті нація усвідомлює і пізнає себе як таку. Відсутність справжньої повноцінної еліти, органічної частини народу, перешкоджала і продовжує перешкоджати українцям формувати політичну націю, відтак творити функціонально ефективну державу. Нинішня ситауція в Україні якнайкраще підтверджує правомірність соціологічної концепції (колись вкрай реакційної, “буржуазної”) — теорії еліт, за якою суспільство поділяється на керівну верхівку і пасивну масу, неспроможну впливати на хід історії.

“Як відомо, народності, що не мають своєї держави довгий час, втрачають здібності до організації себе власними силами і повертають собі знову це уміння поволі, при щасливому збігу обставин”, — писав у своїх “Споминах” останній український Гетьман Павло Скоропадський.

І справді. Нинішня політична боротьба в Україні — це не боротьба за комунізм чи капіталізм, за демократизм чи тоталітаризм, а боротьба за існування Української держави в принципі. Тож зовсім не випадково Ліна Костенко в авторській анотації до історичного роману “Берестечко”, що побачив світу 1999 року, була змушена акцентувати, на тому, що сьогодні Україна “стоїть перед загрозою вже остаточної поразки”.

Зовсім не випадково поет Юрій Рибчинський у поемі “Поїзд” звертає увагу співвітчизників на драму, яка розігрується в Україні упродовж останнього десятиліття, із болем та сарказмом констатуючи:

Народи всі — живуть сьогодні.

А ми живем — напередодні.

Ми на горі чи у безодні?

Ні тут, ні там — напередодні.

Не ситі ми і не голодні.

Чому? Бо ми — напередодні.

Не бісові і не господні.

У нас усе — напередодні.

Ми не гарячі, й не холодні.

Ми теплі. Ми — напередодні.

В нас реформаторів — три сотні.

Реформи де? — напередодні.

Де наші велетні народні?

Померли всі — напередодні.

Шляхи у нас — безповоротні.

Шляк трафив їх напередодні.

Ми по-людськи жити

будем згодом,

Згодом, ну а поки не розквітнем,

Ми живем між заходом і сходом,

Ми живем між північчю

і півднем.

Між москвою і далеким віднем,

Між юрбою сірою й народом

Ми живем між першим

й третім півнем,

Поміж листопадом

й льодоходом…

Вісім десятиліть тому історик О.Я. Єфименко майже аналогічно, лише в прозовій формі змальовувала соціально-політичну ситуацію в Україні, що склалася після смерті Богдана Хмельницького: “Все… має вигляд якоїсь безладної й безглуздої гри випадковостей. Не встигне з’явитися який-небудь факт і виявити свій зміст, як зникає під навалою інших фактів, що і собі також швидко зникають. Гетьмани змінюють один одного, партії виникають і зникають, перехрещуються впливи, походи, битви й замирення, політичні угоди й компроміси — все миготить перед нами, як у калейдоскопі. І все це кінець кінцем гине, несучи з собою в безодню і політичну єдність і самобутність України”.

У чому ж річ? Одна з проблем, на наш погляд, полягає в тому, що процес формування української нації ще не завершився, українці ще не відчули себе політичною спільнотою, а відтак не визначилася з державними пріоритетами.

Приміром, відомий британський українознавець доктор Ендрю Вільсон переконаний, що й досі не випадає говорити про завершення формування української нації. Англійський вчений стверджує, що українцям передовсім бракує національної ідентичності, самоусвідомлення. І йдеться не лише про розвиток української мови, а значно ширше — про масову публічну культуру. “Коли нині я побачив у Києві оновлений майдан Незалежності, — розповідає Ендрю Вільсон, — то зрозумів, що сформована нація навряд чи дозволила б собі подібну еклектику”.

“Я наведу вам міркування різних людей — німецького філософа Йоганна _ердера, російського письменника М. Лєскова і російського антрополога Д. Анучина. Ось що вони більш-менш узгоджено казали про українців, про риси їхньго характеру, чи то пак — менталітету. Перша — інтелектуальність, друга — брак раціоналізму, третя — індивідуалізм, четверта — нерішучість в ситуаціях, які потребують вибору одного з кількох варіантів, але одночасно твердість у досягненні мети. А ще емоційність, романтичність, іронія і самоіронія, цнотливість стосунків між чоловіком і жінкою. (…) Сімдесят п’ять років радянської ментальності призвели до того, що українці… набули двох рис: люмпенства, тобто психології людини, яка не має власності, яка від когось залежить, яка звикла, що її хоч поганенько, але забезпечують; і по-друге, те, що пов’язане з менталітетом зони, тюрми, концтабору. Це менталітет “зеків” (Володимир Войтенко).

На думку російського політолога Андрія Окари, відмітною рисою української політичної думки, громадського життя, сімейного устрою, культури, ширше — українського космосу, українського образу світу, — є загальна невизначеність, відсутність підпірок буття, непроявленість онтологічної вертикалі, безхребетність. Українські політики перебувають ніби в пошуках Нірвани, внутрішнього спокою, бездіяльності й рівноваги. В офіційній риториці нагнітається буддійськоподібний оптимізм — мовляв, “усе минеться, головне, що держава відбулася”.

Насправді ж все це психологія: за століття бездержавності наша “еліта” звикла виконувати, а не вирішувати, вона не здатна до формотворчості. Геополітичний дискурс мислення відсутній в принципі, а думка змінити питання “з ким Україна?” на “хто з Україною?” нашим доморощеним мінімалістам навіть не приходить в голову. Їхнє намагання стати “другою Швейцарією” (по-нашому — “хатою скраю”) — це патологічний потяг до самооскоплення” (А. Окара).

Чи Україна має якісь оригінальні ідеї, підходи до розв’язання тієї чи іншої проблеми, чи має енергійну, грамотну політичну еліту з політичною волею, держиницьки, прооукраїнськи налаштовану, харазматичну зрештою? Риторичні питання.

“І суспільство, і кожна людина живе за рахунок чотирьох енергій. Перший різновид енергії — матеріальна: ресурси, кадри, робоча сила тощо. Другий — інтелектуальна, технологічна енергія. Третій — енергія духовна. І, нарешті, найвищий різновид енергії — вольова енергія. Це вміння ставити завдання, знаходити шляхи для його вирішення й доводити його до кінця. І якщо немає цієї четвертої енергії, то всі попередні нічого не варті. В Україні ще немає вольового центру” (Юрій Саєнко).

24 серпня 2005 року на майдані Незалежності Віктор Ющенко був змушений констатувати “У багатьох кабінетах громадяни бачать той самий бюрократизм і те саме небажання їх чути. (…) Повільно ще відступає корупція”. Відтак Президент запевняв присутніх на майдані: “я не збираюсь з цим миритися”. І далі: “Часто стара система перемелює нові кадри швидше, ніж вони змінюють її. (…) У листопаді народу довелося вийти на площі тому, що стара система вичерпала себе. Нам потрібні такі механізми, які дають громадянинові важелі для контролю влади, впливу на її рішення, захисту своїх прав та інтересів. Разом ми побудуємо таку систему. Я в цьому глибоко переконаний”.

І що ж? Обіцянка відокремити владу і бізнес “до сьомого коліна” не виконана. Децентралізація влади так і не відбулася. Виголошувати перед чиновниками сумнівного _атунку сентенції на кшталт “стояти раком, щоб служити народу, а не бізнесу” — навряд чи личить Президентові.

“Реванш комуністичної еліти в старому обличчі кучмістів і в новому обличчі бандюків відбувся тому, що за злочини комунізму (голодомори, репресії, етноцид, економічне приниження України, Чорнобиль) нікого не було покарано чи, як мінімум, осуджено. Тому все вернулося на круги своя, тільки в більш модерному кримінально-телевізорованому вигляді” (maidan.org.ua).

Рік тому, у серпні 2004-го, побачив світ бліц-нарис київського журналіста Андрія Дерепи “Fakt Ю”, в якому автор засобами переконливого публіцистичного аналізу дав критичну оцінку особі В. Ющенка, тодішнього кандидата на пост Президента України.Зокрема А. Дерепа запропонував читачам уявити, що “Ющенко виборов омріяний “пост”, а його бізнес-партнери та політичні братани розхапали владу”. Вже й уявляти не треба. Маємо те, що маємо. Майже класика. Ще один прогноз журналіста: “Щиро не вважаю, що коли Ющенко стане президентом, зловживань владою стане менше. Навпаки. Професіонали з “чистими руками”, які окульбабили “месію” наче блохи шолудивого собаку, зачекалися нових можливостей…”. Ось так.

Влада мусить бути з народом і йти шляхом правди, а не брехні. Проте… “Одне слово, як сказав президент, у владі з’явилися нові обличчя, але обличчя влади не змінилося…” (Євген Сверстюк). Не виконана одна з аксіом демократії російського філософа Івана Ільїна: “Державна влада повинна здійснюватися найкращими людьми, які задовольняють етичний і політичний ценз”.

Скільки усіляких компліментів було роздано українському народові за останні чверть століття... А скільки ще буде! Особливо люблять народ напередодні виборів. До його розважливості, розуму й непогрішимості апелюють праві й ліві, комуністи й націоналісти, соціал-демократи, “зелені”, соціалісти, центристи найрізноманітніших відтінків... На всі заставки політичні лідери невтомно оспівують здоровий глузд і творчий геній українського народу, який, мовляв, безпомильно визначить, хто прокладатиме курс Українській державі в ХХI століття. Та чи й справді народ такий безпомильний?

Український народ усе ще розплачується за політичний вибір 1994 року. Спроба виправити помилку була зроблена ним у листопаді-грудні 2004 року. Але не минуло й року після помаранчевого Майдану, як українці знову скрушно стали чухати потилиці, почуваючи себе ошуканими вже новою владою.

“Я не вважаю помилкою вибір народу на президентських виборах, хоч вибір був не надто великий і не надто конкурентоздатний. У двовікторіаді переміг той, кому більше вірили. Але віри, як виявилося, мало для того, щоб переміг народ, саме народ… Резерв часу для такого справдження у нього ще є, менше б гонору, месіанства та проповідництва і більше б живого діла — може, щось і вийде. Але для живого діла треба ще знати, що то за діло, чого якраз і бракує — і знання, і діла” (Іван Бокий).

Відомий бельгійський журналіст Едмон Вандеростін, який у листопаді-грудні 1991 року уважно стежив за підготовкою і ходом Всеукраїнського референдуму на Львівщині, повернувшись на батьківщину, написав по гарячих слідах блискуче аналітичне дослідження “Україна незалежна” з більш ніж промовистим підзаголовком: “Матінко Росіє, ми знову хочемо залишитися сиротами”. Припускаємо, що, ознайомившись з нинішньою соціально-економічною ситуацією в Україні у своїй новій книжці про Українську державу Едмон Вандеростін використав би дещо інший підзаголовок. Підстав для таких поважних сумнівів — предостатньо.

На гадку мимоволі спадають гіркі спостереження кінорежисера світової слави Сергія Параджанова, висловлені ним у розмові з кореспондентом журналу “Україна” наприкінці 80-х, незадовго до своєї смерті: “Яким вам бачиться майбутнє України? — Ніяким не бачиться мені! Все, що є сьогодні, так буде через сотню років. Нічого відбутися не може. — А що причиною тому? — Ви не могли б спитати щось розумніше? — І все ж таки? — Характер український. Хуторянство і боягузтво! Навчилися лише знищувати одне одного, і все. А мужніх — одиниці!..”

Невже це так?