Цінуймо життя! Воно в кожного — останнє.

Брехня завжди відповідає дійсності — тій, яка її потребує.

Дехто вважає, що нам треба сорок років блукати пустелею, поки доберемось до просвітку. Але тоді спершу мусимо ще перетворити Україну на пустелю, що в нас успішно й робиться: одні вимирають, другі виїжджають, а треті не народжуються, завдяки чому через сорок років долати українську пустелю доведеться вже якимсь чужокраїнцям. То що — і далі будемо вироджуватись?

Гуманізм, бувши рідко вживаним, може, і людину переживе.

На передових люди здаються випростанішими, бо там же нема демократичних спокус повнометражками, вольвами й фазендами!

Буття розкладає свідомість — часом аж до того, що ми вже не ми навіть у власному домі.

Підслухачів теж треба зрозуміти: вони, можливо, таки не завжди прислухаються тільки в службових цілях — може, деколи їм і для власної духовної потреби кортить почути істину?

Над інтернацвоїнами національні упередження не владні: їм головне бути чесновиконавцями наказів, а “бандєр” чи там “пуштунів” сортирити — яка різниця?

Українці вже довели світові, що вони скривджена історією нація. Залишається тільки довести, що вони — нація, справджена майбутністю (хоча це, як на правду, трохи важче).

Ентузіазм просто неба триває лише до перших заморозків-присмерків: далі небесну ясність чимось прагматичнішим треба заступати.

Наша земна оселя — як каруселя: веселий ти чи не веселий, але крутитись мусиш.

Національне питання існує тільки для поневолених націй. Для панівних же воно трансформується у національну нетерпимість (звісно, не з їхнього боку).

Кожний твір має свого автора, але не кожний автор вартий свого твору.

Іспитування свободою часом тяжче витримати, ніж випробування неволею. В усякому разі, скромний незалежницький досвід останнього українського десятиріччя це підтверджує (як і досвід декотрих вчорашніх “сидентів” також).

Без мови немає нації, таки правда, — але на це охочекомонні нацисти з-поблизька підкажуть, що нація тоді й непотрібна!

Мистецтво народжується там, де йому допече.

Думати ніхто нікому не в силі заборонити, але можна голову так заборонувати, що в ній ніяка думка не проросте.

Дороговкази зміщуються зі зміною ідеологій.

Безвільні “ми”, тому й не стали самодостатньою нацією, що дозволили звести себе на рівень трипогибельних пригинців з ніяким “я”.

Захищати національну пресу можна й порадами вміщувати іншомовні тексти — вивіска ж таки залишиться ваша!

Українських політиків віками привчала невтішна дійсність до протистояння й опозиції, і вони так втяглися в цю роль, що навіть у світлі проблиски історії продовжували протистояти — тепер уже один одному замість того, щоб єдиною лавою розпросторити цей проблиск як не на весь обрій, то бодай на півнеба. Отож і маємо стонадцять звично розбратаних партій супроти монолітних зовнішньоколонців.

Проголосити рік метрополії в колишній колонії, коли в ній і бeз того безрік кількавікової метропольної присутності ще буяє, — яким же для цього неосяжним чорним гумором треба владати!

Допоки братня преса братиме в лапки чиюсь “нєзалэжность”? Чи не допоти, як приберуть її в цілком реальні братні лапи, чим і буде доведено обґрунтованість первісних лапок?

Дефіцит совісті: одні не торгують совістю, бо зроду її не мали, інші, може, б і торгували, але вже давно забули її, а треті просто не продають її.

Зло і добро перехресні в людині — як в давнину, так і нині.

Сьогодні легкодумно голосувати за вчорашній день, а завтра обурено галасувати, чого він такий позавчорашній — о, це ми вміємо!

Вирок виносять злочинцям, але причетними до його виконання мусять бути чесні люди.

Диктатура і анархія: де найбільший розгул-розгін народної ініціативи?

Вічність завше торжествує, і ніколи так, щоб всує.

Дружба народів тим реальніша, чим більш вона відстаннєва.

Виконавці літературних соцзамовлень розплачуються забуттям — навіть ще за життя.

З огляду на зміну пріоритетів чи не доцільно було б на бажання трудящих перейменувати міжнародний день рідної мови на національний день рідної немови?

Що більше висвітлюється ніби “білих” плям учорашньої нашої історії, то виразніше вони кривавіють.

Коли мільйони “Хочу!” об’єднати в кулак, то постане таке “Можу!”, що здолає будь-який всеімперський Гулаг.