Аналізуючи причини поразки антирежимної опозиції на початку 2001 року, Микола Томенко зазначав: “Опозиція мала б роз’яснити, яким буде життя після Кучми, тому що суспільство потребувало цієї відповіді”. Історичний досвід вчить, що силі злочинного режиму, який спирається на потужний адміністративно-каральний апарат, опозиція може й мусить протиставити передовсім силу своїх ідей. Однак саме з цього погляду неозброєність антикучмівської опозиції буквально впадає у вічі. Це зазначав — як завжди мудро й дотепно — покійний Леонід Сотник, постійний автор “Універсуму”: “Ще одне дуже цікаве питання — питання програмних засад опозиції. Її запитують: хлопці, чого ви хочете? Хлопці дружно відповідають: хочемо відставки Кучми і дострокових президентських виборів! Потім звучить наступне запитання: а що буде після Кучми? І тут у відповідях починається шалений різнобій. Одним хочеться парламентської республіки, другим парламентсько-президентської, третім — відновлення СССР, четвертим — входження в євроатлантичні структури, а п’ятим, найбільш прагматичним, просто хочеться осетрини з хроном”.

Сьогодні українські демократи не спроможні з’ясувати природу кучмівського режиму, а відтак знайти соціальну базу для його поборення. Їх дивує стабільність цього режиму після карколомних економічних і політичних провалів та вбивчих (як видавалося) кримінальних звинувачень, їх приводить у відчай згуртованість і глибока ешелонованість лав кучмонавтів на тлі масового зрадництва й дезертирства у власних рядах... Але ж і західні оглядачі, попри доволі одностайне визнання чинного господаря апартаментів на Банковій ворогом демократії, так само губляться в оцінках, нездатні розгадати загадку українського сфінкса! Погляньмо лише, як нерівно розвивається українсько-європейський “діалог”: за черговим спільним протоколом починається черговий моніторинг України, що завершується черговим великим пшиком... При тому обидві сторони добре відчувають (ми не випадково вжили саме це слово), що ніякого реального зближення не відбулося й не передбачається.

Принципова помилка як наших, так і “їхніх” демократів — намагання оцінювати процеси в Україні в рамках західних політологічних моделей. З першого погляду, справді, в сучасній Україні спостерігаємо нібито основні елементи ринкової демократії: приватна власність, недержавна преса, політичні партії, виборчі змагання, брифінги, соцопитування... На тлі цієї райдужної картини лунають численні запевнення найвищих посадових осіб держави у незворотності європейського вибору, наполегливому прямуванні до НАТО та ЄС тощо. Від цих барв і звуків непросто абстрагуватися, побачити, що вони не мають жодного стосунку до суті суспільних відносин та характеру соціальних процесів в Україні. Так, дивлячись на молочний бідон, ми схильні уявляти собі молоко. Але ж там може бути, приміром, і азотна кислота...

Чим же насправді заповнений український “бідон”? Який соціальний зміст приховує демократична оболонка сучасного українського суспільства? Без відповідей на ці питання годі з’ясувати природу кучмівського режиму та того зла, що він його втілює.

Африканський вибір України

Усередині рідної держави в кучмонавтів майже цілковитий о’кей. Масовий приплив грошовитих “однодумців” до лав “За єдУ”... Море прокучмівських і мізерна кількість по-справжньому опозиційних політичних проектів... Головні персонажі “касетного скандалу” вільно пересуваються українськими теренами, не маючи проблем у спілкуванні з місцевими адміністраціями, церковними ієрархами, інтелігенцією, “представниками трудящих”... Ця немислима для західного світу ідилія політичних кастратів є стократ красномовнішою за всі офіційні заяви про “європейський вибір України”. Справді-бо, які політичні чи кримінальні звинувачення похитнуть непорушну єдність Саддама Хусейна з іракським народом? Які опозиційні проекти розвинуться під мудрим керівництвом Туркменбаши? Хай білоруси житимуть “зле, але недовго” — хіба через таку дрібничку бацька Лукашенко залишиться без церковного благословення чи мантії Мінського університету на плечах?..

На сторінках “Універсуму” авторові цих рядків уже доводилося обстоювати погляд на сучасну Україну як країну “третього світу”. Нині мусимо розвинути думку про якісні відмінності “третьосвітніх” суспільств від “євроатлантичних” демократій — відмінності, що їх радше маскує й приховує, ніж реально зменшує масове запозичення західних технічних досягнень та політико-правових форм. (Із деякими з цих відмінностей Захід наочно й криваво зіткнувся 11 вересня 2001-го. Тепер західна думка змушена шукати способів кращого розуміння інших суспільств, з відмінними від її власних системами цінностей — хоч якою безперечною та всеосяжною не здавалася б перевага вестернізованої цивілізації над такими суспільствами. Але цього важливого аспекту проблеми “третього світу” ми тут не розглядатимемо).

Передовсім типове суспільство “третього світу” є “неатомізованим”. У своїй масі його члени включені в не добровільні й недемократичні “традиційні” соціальні структури — родоплемінні, кланово-конфесійні, станові, патронажно-кліентельні, корупційні та інші. Нормативи, звичаї, ідеологеми, неписані закони цих спільнот владно тяжіють над особистістю, визначаючи її долю й поведінку, зводячи нанівець вияви індивідуального “Я”.

Суспільствам “третього світу” не притаманні уявлення про невідчужувані права й свободи індивіда, громадянську солідарність, прогрес, вільне змагання ідей тощо. Накинуті іззовні, нав’язувані писаним законодавством, системою освіти, пропагандою, такі уявлення все одно лишаються чужими основній масі населення, не стають предметом рефлекс і й, слабо впливають на поведінку членів суспільства.

У країнах “третього світу” людина мусить зважати не на писане, а передовсім на звичаєве право, “позастатутні” суспільні відносини. Суцільні глухі кути або й жорстокі санкції за “неправильну” поведінку чекають тут на громадянина, який спробує відкрити бізнесову справу, вступити на службу, висловити публічно свої думки або хоча б створити сім’ю, керуючись суто законодавчими приписами у відповідній сфері діяльності.

У суспільствах “третього світу” влада становить абсолютну, ні з чим не зіставну цінність. Її палко жадають, для її здобуття йдуть на все, а здобувши — втримують щосили й за будь-яких обставин. У масовій свідомості статус наймізернішого владоможця є незрівнянно вищим від статусу підприємця, фахівця, інтелектуала. Поза владою мало що важать правові гарантії, особисті таланти, навіть багатство. (Втім, несанкціоноване владою індивідуальне збагачення можливе тут хіба що рідкісний виняток). Реальні інтереси всіх тутешніх опозицій зосереджені виключно в царині розподілу влади, привілеїв та ресурсів.

У суспільствах “третього світу” між “верхами” й “низами” існують не відмінності, а прірва — соціальна, світоглядна, матеріальна, культурна. Відповідно майже не трапляються прояви національної єдності та громадянської солідарності,

Якщо в демократичних країнах носії нестандартних соціальних, релігійних, наукових, мистецьких ідей вільно виносять їх на суд співгромадян, а в країнах тоталітарних вони змушені переховуватися, “писати в шухляду”, потерпати від репресій з боку держави, то в “третьому світі” такі ідеї просто не знаходять жодного попиту. Цього муру одностайного несприйняття не годні проламати жодні місцеві Коперники, Вольтери, Солженіцини, Чорноволи...

Ми описали свого роду ідеальну модель суспільства “третього світу”. Проникливий читач зауважив, що в ній немає таких “класичних” характеристик подібних суспільств, як техніко-економічна відсталість, бідність, соціальна несправедливість, низький культурно-освітній рівень населення, неоколоніальна експлуатація тощо. Всі ці малопривабливі якості є наслідками описаного стану суспільних відносин та суспільної свідомості.

За порогом тоталітарної тюрми народів перед Україною відкрився не лише “європейський шлях”, а й можливість сповзання у провалля “третього світу”. Завзято поборюючи небезпеку повернення в стару тюрму, наші демократи проґавили, а деякою мірою й наблизили своїми зусиллями “третьосвітню” перспективу. Але провідну роль в її реалізації відіграли все ж не слабосильні малочисленні демократи, а потужна “партія влади”, що її на вирішальних “етапах большого путі” очолила адміністрація Л. Кучми.

Саме кучмівське оточення зробило свідомий і однозначний вибір на користь владно-бюрократичного “беспредела”, всемогутності олігархів, диктату МВФ, московського неоімперіалізму — а відтак пограбування, обдурення, розсіяння по засвітах, вимирання власного народу. Саме представники цього середовища дістали найбільший зиск із трагедії “державотворення по-українськи”. Але не переоцінюймо персональних та групових “заслуг”! Владна камарилья була лише авангардом численних і потужних сил усередині суспільства, які штовхали Україну саме на “третьосвітній” шлях. Огляньмо загальну панораму посткомуністичного світу, придивімося, які країни впевнено рушили дорогою європейської інтеграції, а які покотилися в “третьосвітне” болото — й побачимо, що спадково-закономірні чинники грають тут незрівнянно більшу роль, ніж “мутації”, спричинені добрими чи злими намірами політичних режимів.

Слід однозначно сказати, що українська проблема є нерозв’язною в рамках “третьосвітньої” моделі. Адже вона не лишає місця для якісних змін, поступу. На щастя, український варіант “третього світу” до певної міри є “некласичним”. Звернімо ж тепер пильнішу увагу саме на ознаки його “некласичності”... Демократи західного зразка — це завдання знову не для вас! Можете далі собі відпочивати.

Рятувальне коло української “ринкової демократії

Як і будь-яка інша, “третьосвітня” модель українського суспільства не є самодостатньою, й її застосування не виключає одночасного використання до інших моделей. Та, до якої хочемо вдатися нині, в сучасній західній соціології переважно вже вийшла з моди. Однак лікар мусить дбати насамперед про подолання хвороби, а не про дотримання моди на ті чи інші засоби лікування! Аби європеїзуватися, українцям слід зайнятися справою, якою вже майже не займаються європейці, а саме — класовою боротьбою. (Втім, “майже” від “зовсім” тут різниться, як “майже вірна дружина” — від просто вірної...) Оскільки лише ця остання дає Україні шанс самотужки виборсатися з “третьосвітнього” провалля.

Мусимо бодай побіжно згадати основні способи первісного нагромадження капіталу в посткомуністичній Україні. Найелементарнішим із них було привласнення коштів, що надходили із закордоння у вигляді інвестицій, кредитів, допомоги тощо. Спритні ділки непогано заробляли в той час і на “навколо інфляційних” махінаціях. Золотим дном для кандидатів у новітні мільйонери став “прихватизаційний” розподіл власності й грошей — трасти, фінансові піраміди, “липові” банки, запізнілі розрахунки. На цьому святі масового збагачення чималу частку вхопили собі посередники, енерготрейдери, компрадорська агентура чужоземних виробників. Зрештою, можна було нагріти руки й на вивезенні за кордон деякого українського добра — від стратегічних бомбардувальників, до соняшникової олії. Жодний із цих способів не потребував масової співучасті простих трударів, поступу вітчизняної господарки, зростання добробуту населення.

Відтак економічних важелів зворотного впливу суспільства на товстосумів практично не було. З політичними важелями справа складалася не краще. Приміром, громадянство дістало право голосу. Але кого могла злякати загроза винесення вотуму народної недовіри через кілька років у країні скоробагатьків, де політики, чиновники, “бізнесмени” жили виключно інтересами поточної хвилі? Як мала скористатися політичними свободами ідеологічно безборонна, не сформована в громадянське суспільство спільнота, що її після десятиліть тоталітарної зашореності одразу вдарили по голові адмінресурсом, мішками з грубими грішми, чорним піаром, брудними технологіями? Ми мусимо збагнути всю глибину трагедії так званих “ринково-демократичних” перетворень, у прірву якої штовхнули народ корисливі можновладці у спілці з недолугими й безвідповідальними “демократами”.

У добу всезагальної руйнації найдієвішими виявилися соціальні регулятори “традиційного” типу — корупція, клановість, кумівство, протекція, кругова порука тощо. За умов системної кризи відбувається новий розквіт цих вельми не нових інститутів, який затягає українство у “спіраль деградації” — явище, спільне для більшої частини “євразійського простору” й добре відоме знавцям соціально-економічних реалій “третього світу”.

З-поміж усіх класів і станів українського суспільства першою зорієнтувалася й пристосувалася до цих умов бюрократія. Вже в середині дев’яностих вона, здолавши короткочасну розгубленість та перетравивши “до однорідної консистенції” нечисленне демократичне поповнення своїх лав, відновлює всеосяжний контроль над усім тим, що хоч скільки-небудь вигідно контролювати в цій державі. Ще й у проекті не було кучмо-бойківського Руху та “майбутніх жінок”, ще не снилася головному податківцеві “партія регіонів” і не мучився народно-демократичними комплексами майбутній прем’єр, а “партія влади” вже діяла на повну потужність.

Простим, як ленінська правда, є метод збагачення бюрократа. Ніколи не заросте народна стежина до тих дверей, за якими возсідає він, озброєний двома печатками — “дозволити” й “заборонити” — та обізнаний із деякими неузгодженостями клаптикового українського законодавства. Йдуть, несуть — ще й “від щирого серця” припрошують... Але що несуть? Бідося, та й годі! Бабця тицяє торбину бульби та кілька позичених гривень, аби скорше зробив її доньці візу в Італію... Тож бюрократ хутко зметикував: аби несли щось більше, треба дозволяти-забороняти якісь серйозніші речі. Інакше кажучи, в країні мусять існувати складніші технології добування грошей.

Як декабристи розбудили Герцена, так бюрократія розбудила, покликала до життя олігархію. Маємо на увазі не лише зірок столичного подіуму — Бакая, Волкова, Пінчука, Суркіса, Тигипка and К°, — а й цілу плеяду білявладного бізнесу, аж до олігархів районного, навіть селищного масштабу.

Олігарх є квазібізнесменом. Він щось продає, транспортує, конвертує, засновує й ліквідовує фірми, ба навіть інколи виробляє продукцію, ризикуючи, зазнати збитків. Однак цей жвавий рух є доволі далеким від поступу. “Особливі” відносини з владою й законом є справжньою основою процвітання олігархії. Це каста “обранців”, яким дозволено те, що не має змоги робити решта бізнесменів.

Влада й олігархія в Україні — сіамські близнюки. Як і в своєму “бізнесі”, олігарх у політиці теж має виборювати місце під сонцем. Ця боротьба породжує численні політичні та медіа-проекти: СДПУ(о), “Демсоюз”, “Яблуко”, “Зелені”, “Трудова Україна” (яким цинізмом відгонять самі назви!), “Факты”, “Столичные новости”, “1+1”, “Радіо “Ера” тощо. Наввипередки із владою олігархи прибирають до рук і політичні та медійні потуги неолігархічного походження — в Рухах, комуно-соціалістичному середовищі, “незалежних” виданнях та політологічних агенціях сьогодні потужно працює їхня агентура.

Два привілейовані стани сучасного українства, — бюрократія й олігархія не забезпечили основній масі співгромадян навіть мінімальних умов для простого виживання, їх живильним середовищем є розквіт неформальних інститутів закритого, негромадянського суспільства — корупції, “телефонного права”, висуванства, утриманства тощо — слабо замаскованих псевдодемократичною атрибутикою. Можливо, що Захід, принаймні частково, їй вірить, але природні українці — ніколи й нізащо... Приміром маємо безліч партій та громадських організацій, які виносять на свої штандарти гасло “підтримки підприємництва”. Та чи багато бачимо дійсно “підтриманих”? У форсмажорних обставинах 95% українських підприємців покладаються або на самих себе, або на згадані неформальні, але дієві інститути.

А що ж “третій стан”? Бідуючи, викручуючись, пристосовуючись до накинутих йому вовчих законів, він потрохи висунув зі свого середовища верству продуктивних підприємців, здатних працювати за хронічно несприятливих умов і орієнтованих переважно на задоволення життєвих потреб пересічних українців. Лави цих бізнесовців неодноразово “проріджували” правотворці, їх посилено заганяли “в тінь”, на них без правил і сезонів полювали (полюють і нині) ДПА, КРУ, рекет, комісії та інспекції; вони зазнали обструкції “червоного директорату” й ненависті люмпенської юрби... Але як клас — вистояли! Сьогодні чимало представників цього класу вже можуть перевести дух, озирнутися, замислитися над загальним станом справ у суспільстві. Їх думки є доволі подібними — про спричинену бідністю вузькість національного ринку, про некомпетентність і недбалість керівництва, про потребу реальних, а не паперових реформ. При тому дедалі міцнішає усвідомлення власної сили, появляється бажання облаштувати для своїх дітей таку країну, де меншим був би ризик зламати собі карк, ніж в їхніх батьків у буремні 90-ті...

У нашому зворохобленому, зубожілому й порізненому суспільстві вперше формується справжній соціальний клас, спроможний перебрати. в бюрократії та олігархії значну частину відповідальності за долю України. Однак наразі цей клас продовжує нести тягар свого народження в епоху, коли кожний виживав поодинці. Солідарності “братів по класу”, потреби виробити свої мораль, ідеологію, культуру, станову ментальність український підприємець наразі ще не відчуває. За інерцією він продовжує орієнтуватися на “неформальні” зв’язки та недемократичні механізми розв’язання проблем. У його стосунках з іншими верствами “третього стану” є й жорстока експлуатація найманих робітників, і нееквівалентний обмін із селом, і обман споживачів та інші неетичні моменти.

Але саме цей клас сьогодні — єдина надія всіх антибюрократичних та антиолігархічних сил українства. Він — природне ядро консолідації національного фронту, локомотив, спроможний витягти країну з провалля “третього світу”. Тільки в процесі становлення й боротьби підприємницького класу може кшталтуватися самосвідомість робітництва, селянства, інтелектуально-управлінських верств тощо.

Українська буржуазія мусить започаткувати власну революційну традицію. Генетично пов’язану з Декларацією прав та барикадами 1848 року, але модернову, співзвучну комп’ютерно-глобалізаційній добі. Українська буржуазія й українська опозиція мусять знайти одне одного й далі крокувати разом, підтримувані “знизу” всіма знедоленими класами. Тільки тоді їм буде до снаги здолати самовбивчий український, “традиціоналізм” і на його руїнах звести величну будову Правового Суспільства.