Розвал СССР як геополітична революція відкрив шлях пошуків інтегративного і самоідентичного характеру для країн ринкової орієнтації. Йдеться не тільки про економічні засади, а й філософсько-політичні: верховенство закону, права і свободи громадян як наріжні чинники демократичного ладу, який, за висловом У. Черчілля, не є найкращим, але кращого поки що немає.

“Маємо те, що маємо”. Вагомість цього крилатого в Україні виразу (Л.Кравчук) очевидна. На фоні цього незаперечна сумнівність окремих політико-економічних метаідей: “Україна потрібна світові”, “Світ обирає Україну” тощо. Остання метаморфоза останньої метаідеї більше схожа на логічний софізм: “Україна — європейська держава”; “Народи європейських держав живуть заможно”; “Народ України — заможний”(?!). Як тут не згадати латину — sanсta simplicitas (свята простота).

Проблеми європеїзації, які сьогодні полонять уми багатьох, і схожі, і несхожі. Саме в несхожості є вияв самобутності, пошук національної самоідентичності, аби не стати простим і звичним розчином у геополітичному просторі, яким, приміром, був табір країн соціалістичної співдружності, військовий договір країн Варшавського договору. І в НАТО є “країни-розчини”, здебільшого ті, хто щойно зрікся комуністично-соціалістичних ідей. Тут варто підкреслити ту обставину, яку продиктувала подія 11 вересня 2001 р. у США: світ об’єднався проти тероризму, насамперед, його військовий і ідеологічний потенціал. У цьому плані на особливу увагу заслуговує проблема координації і кооперації мас-медіа світу. Віддамо належне і українським ЗМІ — масово-політична кампанія проти тероризму була виконана досить професійно в тій частині, яка пропагувала ідеї добра, справедливості, гарантій прав на життя, захист громадян і їх свобод.

Ідеї європеїзації в історико-культурному і політичному аспекті реалізувалися і мають реалізуватися у трьох площинах: 1) елітній (еліта нації/держави пропагувала і пропагує ідеї європейського вибору); 2) державній (приміром, як це зробили країни європейської орієнтації, в тому числі і Україна, на рівні владних структур); 3) національній (коли означені ідеї стають масово-домінантними в сучасній політичній культурі нації). Всі ці аспекти корелятивні, інтегративні, і місія мас-медіа у процесі формування національного європейського мислення і свідомості унікальна і неоціненна (кампанійщина може тільки погубити здорову раціональну ідею!). Вже сьогодні можна виділити більш професійний підхід до цієї справи у пресі західної України (позначається історичне підґрунтя, традиції, особлива ментальність), ніж східної. При цьому визначальну роль відіграють і мають відіграти регіональні, місцеві мас-медіа.

По суті, старт пропаганді євровибору дала держава в особі президента, проте в масовій свідомості гору бере “острах колонізації”: недавній урок штучного об’єднання країн соціалістичної співдружності не стерся у пам’яті. Щоправда, тогочасна ідеологічна ідея координації мас-медіа життєздатна і потенційно сильна і сьогодні. Методика ж її реалізації потребує певного удосконалення і різноманіття, але основні журналістські стандарти у цьому сенсі непересічні (обмін виданнями/програмами, їх спільна підготовка, колективне репортажування, власкорівські пункти, роздрібний продаж видань, взаємне теле-радіотранслювання — теле-радіоконференції, теле-радіомости, в тому числі і на регіональному рівні, тощо).

Звичайно, що поставлене завдання обумовлюється і техніко-технологічною стороною, а саме — інтенсивним розвитком інформаційно-комунікаційних технологій. Має відбутися вирівняння державних інформаційних потенціалів, що зумовить паритетність взаємозв’язків і стосунків, повноту і своєчасність інформації, її обміну.

За час суверенітету національний медіапростір модифікувався в залежності від концептуальних впливів і підходів. Перший — стихійний етап — позначився і, на жаль, позначається донині в руслі американо-російського епігонства, далебі не в кращій копії творчого арсеналу. Сьогодні спостерігаються зародки раціонального етапу з національним змістом і оформленням. Один із доказів — вироблення чіткої концепції державної інформаційної політики (принаймні, три варіанти її були публічно представлені для медіа-загалу). В останньому документі виразніше і конструктивніше врахований саме європейський медіадосвід, і це, на нашу думку, спричиняється раціонально обраним правовим шляхом — французько-німецькою правовою моделлю діяльності ЗМІ в суспільстві. Але й тут не обійшлося без певної “однобокості”, “національного пошуку”: копіюючи з європейської організаційну структуру державного управління медіапростором, створено Національну раду з питань радіомовлення і телебачення, пресова ж журналістика (періодика, видавництва) віддані на відкуп лише тому ж держкомітету інформаційної політики, який зобов’язаний впливати і на діяльність електронних ЗМІ. Саме це порушення рівноваги спричиняє масу конфліктів навіть між цими держструктурами. “Ображені” електронні ЗМІ шукають “захисту” то в однієї, то в іншої. Впливу на стабілізацію інформаційної політики не мають Національна Спілка журналістів, асоціація працівників ЗМІ, гільдія головних редакторів ЗМІ та інші громадські організації країни.

Як не прикро визнавати, але потенціал регіональної преси, найвпливовішої медіаланки, досі не реалізований; організаційна розруха її в силу економічних обставин продовжується. Питання ж формування національного європейського мислення без регіональної преси не розв’язати. Ситуація ускладнюється і тим, що впродовж десятиліття в Україні немає повнокровних, справді національних ЗМІ. Це характерне для всіх країн СНД, хоча в той же час країни Східної Європи зуміли зберегти сутність національних видань і каналів (Польща, Угорщина, Болгарія, Чехія).

Стилістика державної інформаційної політики обумовлена двома взаємопов’язаними головними аспектами: формування національного інформаційного простору; інтеграція його в європейсько-світовий інформаційний простір.

Сьогоднішні техніко-творчі параметри національного медіа-простору не вселяють оптимізму на швидкий прогрес, насамперед, якісну революцію в мас-медіа (кількісну виконано сповна і трохи більше).

Психологія європейського мислення вбирає в себе кілька типів сприйняття: художнє (насамперед, через великі романи ХIХ і ХХ століть); геополітичне (політична географія і політичний ландшафт континенту відіграють першочергову роль); культурно-традиційне (співжиття культур, релігій, традицій народів); економічно-географічне (спільність ринку і потреб виробництва); правове (забезпечення прав і свобод громадян, спільнот, національностей, народів).

Філософія ж європейського мислення базується на інтегративності інтересів життєдіяльності країн-держав на паритетних засадах, виключаючи радянську соціалістичну квазіфілософію “дружби народів” в економічній площині (республіки-утриманці жили за правилом “дай мені, бо у мене немає”), оберігаючи ідею миру, партнерства і співробітництва.

Проблеми геополітики сьогодні не стільки модні, скільки актуальні. Точиться науково-практична дискусія, якщо хочете, суперництво (за О.Дугіним) між “Морем” (або “атлантистами” — на чолі з Америкою) і “Сушею” (читай “Євразією”, “євразистами”, і, зрозуміло, — на чолі з Росією). Пекучими є проблеми так званих “Євроландів”, полем для яких можуть стати Україна, Польща і інші східноєвропейські країни, які російський політолог К.Сорокін елегантно по-англійськи називає “Failed nations” (“нації, що провалилися”). Попри всі штучні геополітичні схеми, світ, в якому ми живемо, — це над усе світ людей, а не пустих просторів. І глобалізація — це не що інше, як розширення кількості країн з відкритою економікою, і звідси випливають можливості вільного обігу товарів, послуг, капіталів і робочої сили таким чином, мовби державних кордонів не існує.