Нещодавно цей часопис видав окремою книжкою “Діалоги в універсумі” (Львів, 2000. — 196 стор.) — 20 ексклюзивних інтерв’ю, опублікованих упродовж перших шести років перебування “Універсуму” в інформаційному просторі. Авторитет інтерв’юентів, як відомо, засвідчує рівень престижу видання. У гроні імен, зібраних у “Діалогах”, першорядні українські політики, письменники, вчені, бізнесмени, відомі представники західної української діаспори, зарубіжні публіцисти, громадські діячі, політики. Це 20 різних поглядів на Україну, на її нинішні проблеми та найближчі перспективи.

Для українського читача особливий інтерес становлять думки про нас “збоку”, звідки, як знаємо з побутової мудрості, завжди “видніше”. Тому насамперед познайомимося з ними.

Французький публіцист П’єр де Вільмарест застерігає Україну від всесвітніх груп на зразок американської Ради міжнародних зв’язків (Councl on Foreign Relations), які прагнуть усе інтернаціоналізувати, внаслідок чого “повільно і таємно наближається нищення національних і культурних вартостей” (стор. 10). Оскільки задум мондіалістів (“всесвітників”) полягає в тому, що “національні суверенності мають потрохи зникати у великих економічних і геополітичних ансамблях” (12), то П. де Вільмарест радить українській еліті знати це, щоб уникати перешкод. Зокрема, наприклад, доцільно з’ясувати, хто в Україні працює для Дж.Сороса та кому і як його фундація допомагає.

Паризький “пілсудчик” Єжи Гедройц, який кільканадцять років тому звернувся до російської інтелігенції з декларацією у справі незалежності України, в інтерв’ю для “Універсуму” говорив, що одним із векторів політики Польщі мають бути “вільні країни східних сусідів і мирне співіснування з Росією” (76). А для колишнього польського політв’язня, діяча “Солідарності” Адама Міхніка в Україні зі здобуттям незалежності “сталося щось нечуване, дуже цілюще, обнадійливе”, коли совєтські люди типу Леоніда Кравчука перетворювалися на українських патріотів. Зрештою, зауважує цей історик за освітою, в Україні це традиція: ще у двадцяті роки існувала формула: “комуніст — український патріот” (84). На думку А.Міхніка, ключовим питанням в Україні є розв’язання проблеми понад 10 мільйонів росіян — “вони мають бути свідомими громадянами, патріотами цієї країни” (82).

Лідера “Білоруського Народного Фронту” Зянона Пазьняка дуже тривожить ситуація в Україні, оскільки вона залежить від ситуації в Білорусі, “а доля Білорусі вельми залежить від ситуації в Україні” (154). У Білорусі, за його словами, має місце окупаційна диктатура, триває етноцид білоруського народу, ліквідація держави шляхом аншлюсу Росією.

Не менш цікавими для читача є спостереження і міркування про Україну тих українців, які силою обставин вимушені були прожити життя на чужині. Це погляд не лише збоку, а й зсередини. Адже ці люди носили в собі Україну, жили нею у спогадах і мріях, у контактах з її культурою і наукою. Економіст світового рівня Богдан Гаврилишин, вважаючи, що “у незалежній Україні зацікавлений світ”, дає конкретні рекомендації, що треба робити, “щоб реформи пішли”. Дещо з того, що говорив Б.Гаврилишин в інтерв’ю (1994 р.) і що писав у книжці “Дороговкази в майбутнє”.(1993 р.), в Україні зроблено. Але, як і тоді, у нас бракує людей, здатних проводити реформи, а приватизація як один із елементів реформування проведена не в інтересах народу і держави, а кланів, очолюваних колишніми партгоспноменклатурними клерками, продажними адвокатами і навіть кримінальними злочинцями. Вони не могли б фантастично розбагатіти, не маючи зв’язків із владою чи не будучи у владі самі. Боляче Б.Гаврилишину відчувати “велику відстань між народом і теперішніми керівниками України. Що ж тоді відчуває сам народ?

Директор Центру інформації і документації НАТО в Україні канадський дипломат Роман Ліщинський дав інтерв’ю для “Універсуму” незадовго до своєї загибелі в автокатастрофі на Кіровоградщині. Він не радив Україні вступати до НАТО у найближчі 5—10 років. Не лише тому, що для цього доведеться провести політичну, економічну, адміністративну реформи, а й через те, що “за цей час світ сильно зміниться, і тоді побачимо, що і як потрібно робити для стабільності і безпеки на планеті”.

Інтерв’ю з патріархом української літератури 90-літнім Василем Баркою (США) цікаве насамперед для літературознавців, культурологів. Але з нього зачерпне для себе чимало важливого і нетривіального етно- та соціопсихолог, політик, не кажучи вже про звичайного читача. Як глибоко віруюча людина, В.Барка бачить причину загіпнотизованості нашого суспільства у тому, що більшовизм був продовженням боротьби Люцифера і його воїнства проти духів, вірних Творцеві, у сфері людського життя. Адже Маркс часом називав себе Люцифером, Ленін організував рух войовничих безбожників, а Луначарський якось у промові сказав:

“Попереду наших робітничих колон марширує Сатана”. Ленінізм-сталінізм — це “людська інкарнація того, що складає зміст у царстві Люцифера” (175). Отож, за словами В.Барки, “поки буде стирчати цей кумир (пам’ятники Леніну— авт.), доти оборони Христової не буде народові. Не заслужив!” (175).

Розмова із ще одним американцем українського походження, Осипом Морозом, позбавлена будь-якої містики, романтизму чи сентиментальності. Тут ідеться про конкретику життя: доктор О.Мороз — економіст, фахівець із менеджменту. На його переконання, незалежність не принесла українцям очікуваного добробуту через їхній менталітет, невміння мислити ширшими часовими термінами (20—30—50 років), визначати напрямок і мету діяльності, неусвідомлення спільних цілей, нерозуміння того, що особисті інтереси можуть бути забезпечені у спільноті, за яку, отже, треба дбати. Дається взнаки багатовікова бездержавність. Треба працювати на зміцнення міської цивілізації, поєднуючи її з нашими традиційними (“сільськими”) вартостями: працьовитістю, доброчесністю, солідаризмом та ін. Має формуватись українська еліта — люди інтелекту, здатні взяти на себе відповідальність за національні інтереси, за добробут і безпеку, за майбутнє народу. Держава повинна віддавати пріоритет випускові наукомісткої продукції, мати добре оснащені збройні сили, що також є ознакою розвиненості економіки. “На прикладі Японії бачимо, що може дати економіці освіта й наука” (185). Україна має майбутнє. І тому, що українці— витривалі люди, що серед них є особистості, віддані народові, здатні бути його провідниками, і тому, що майбутнє Західної Європи без вільної України теж буде під загрозою.

Прикладами людей, з якими О.Мороз пов’язує майбутнє України, можуть слугувати інші учасники універсумівських діалогів: політики Леонід Кравчук й Анатолій Матвієнко, мистці й громадські діячі Лариса Скорик і Євген Сверстюк, учений — професор Володимир Войтенко, генерал Олександр Скіпальський, бізнесмен Олександр Слободян, літератори і за сумісництвом політики Іван Драч, Юрій Щербак, Микола Жулинський. Це люди, які мають що сказати. І дуже важливо, щоб їхні думки ставали надбанням суспільної свідомості. Бо тільки за цієї умови слово має шанс стати чином, а генератори ідей — не бути генералами без армій. Тому збірник діалогів в “Універсумі” треба привітати як вельми позитивне явище нашого суспільного життя. Єдине, що викликає застереження, — це видрукувані і в уривку на місці анотації і на задній обкладинці слова (без будь-якої ремарки) про те, що “наше суспільство деградувало за роки незалежності — і в економічному, і а духовному відношенні”. Може, в якомусь сенсі й деградувало. Але якщо про деградацію в радянські часи можна було щось почути, то хіба що з радіоприймача під подушкою, та й то крізь гуркіт глушників. А тепер, дякувати Богові, читаємо і книжки Є.Сверстюка, і статті, і слухаємо його виступи на радіо. Хіба це не впливає на духовність? А можливість вільно молитися Богові? Інша річ, що за тоталітаризму моральний вибір спрощений до бінарного протиставлення: або ти “за”, або ти “проти” — і тому його зробити дуже легко. Що ж до економіки, то порівняймо хоча б ринки тепер і десять років тому, або ж прочитаймо, що говорить у своєму інтерв’ю О.Слободян. А якби ще. нас не душила і не обкрадала владна піраміда та пов’язані з нею клептократичні клани? І річ тут не в незалежності, а в невмінні нею скористатися.

Хоча наша держава ще не зовсім українська, і не зовсім демократична, і не зовсім правова, і не зовсім соціальна, вона є тією структурою, що так чи сяк творить доцентрове силове поле, в якому хай повільно, хай з неймовірними труднощами, а таки твориться нова економіка і відроджується духовність. Наперекір і нашим біологічним ворогам, і мондіалістам, всупереч нашому ж синдромові бездержавності, прищепленій меншовартості, всупереч тіньовій стороні нашого менталітету. Є Україна — будуть і українці.