— Григорію Омеляновичу! Ви — професійний слідчий потім військовий з певною специфікою діяльності (контррозвідка). І ось — депутатство. Що спонукало Вас до такого кроку? Чого Ви прагнули досягти і здійснити, маючи статус народного депутата?

— Ще з кінця 80-х років я, як професіонал, знав про розміри корупції у вищих ешелонах партійної і державної номенклатури колишнього Радянського Союзу. І добре усвідомлював, яку велику небезпеку для України та її незалежності становитиме ота корумпована верхівка в разі зміни влади (а до цього вже вочевидь йшлося). І коли Україна набула незалежності, а саме — у вересні 1991 року, я з групою офіцерів-патріотів створили організацію “Антимафія”. Варто особливо наголосити: ми вже тоді розуміли, що загроза українській незалежності буде не з боку Москви чи Заходу, не з боку внутрішніх політичних сил, а загроза, в тому числі національній безпеці, буде виходити саме від корумпованості вищих ешелонів влади нашої молодої держави з її ще незміцнілою демократією.

Разом з Анатолієм Єрмаком ми створили в Головному управлінні військової контррозвідки СБУ відділ боротьби з організованою злочинністю та корупцією, якого раніше не було в системі КДБ. Добір кадрів до нього був найсуворіший, за впровадженими нами принципами. Склалася потужна команда однодумців-професіоналів.

За матеріалами нашого відділу Генпрокуратура порушила низку кримінальних справ проти високих посадових осіб, у тому числі і народних депутатів України. Верховний Суд засудив за хабарництво і розкрадання державного майна окремих посадовців Київського військового округу. Була порушена кримінальна справа проти командувача КВО генерал-полковника Чечеватова, і ми збиралися його арештовувати. Генеральному прокурору були направлені матеріали для порушення справи і арешту командувача Чорноморським Флотом адмірала Касатонова. Та Президент Кравчук не дав цього зробити, відпустивши їх до Росії, щоб не ускладнювати відносин із “старшим братом”. З займаних посад знято більше десяти генералів-керівників. Серед представників вищих ешелонів влади зчинилася паніка через діяльність нашого відділу. Було декілька спроб зняти мене із займаної посади, звучали погрози фізично знищити. Йшов лише другий рік незалежності України …

Два роки напруженої роботи засвідчили, що боротися з корупцією лише правовими заходами, за наявності корумпованої верхівки влади, просто неможливо. Бо питання боротьби з нею раніше чи пізніше, але неодмінно набуває політичного характеру. Зрештою, це змушений був визнати (але занадто пізно) і Леонід Кучма на засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю 14 грудня 1999 року: “…збереглася стійка тенденція поширення корупції практично в усіх структурних підрозділах органів влади та на всіх рівнях управління. А це вже проблема не тільки суто економічна. Це і політична проблема”.

Відтак, усвідомлюючи, що наші зусилля не дають належної віддачі, ми з Анатолієм Єрмаком доходимо висновку: треба йти у політику! Щоб на вищому, а саме парламентському рівні, за нових можливостей продовжувати розпочату справу — боротьбу з корупцією у вищих ешелонах влади як втіленням соціального, політичного, економічного, фінансового зла, а також реалізувати напрацьовані нашим відділом матеріали щодо корупціонерів-можновладців. Тож приймаємо рішення — балотуватися у народні депутати України. Це було на початку 1994 року. Надумали — зробили. Разом зі мною та Анатолієм Єрмаком народними депутатами стали наші сподвижники, офіцери СБУ Микола Петренко, Анатолій Кулаков, Микола Карнаух, Олександр Жир, Сергій Сінченко.

— А чи сприяв статус народного депутата реалізації ваших намірів? Адже команда і тут підібралася досить потужна…

— Долаючи сильний спротив політично-замовного характеру, нам вдалося добитися створення самостійної комісії Верховної Ради з питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією. Мене обрали головою цієї комісії. До її складу увійшли шість офіцерів СБУ, яких я назвав вище, а також працівники МВС (Іван Білас, Василь Дурдинець) та органів прокуратури (Галина Старовойтова, Микола Хомич) і головний консультант Комісії, кандидат юридичних наук, підполковник міліції Микола Мельник. Скажу одне — у Верховній Раді того скликання не було іншої комісії, яка могла б зрівнятися з нашою за рівнем фахового добору її членів. Хоча всі ми належали до різних політичних партій і депутатських фракцій, однак діяли за принципом, який виробили на першому, організаційному засіданні: в комісії ми насамперед захисники Конституції і законів України, а злодії повинні нести відповідальність незалежно від займаних посад і звань. Решта (партійна приналежність, національність, фракційна спрямованість) мають залишитися за порогом комісії. Всі чотири роки роботи цей принцип залишався нормою наших взаємин. Фактори професійності і взаєморозуміння відіграли тут визначальну роль.

Щодо нашого доробку. Ми підготували три законопроекти, спрямовані на боротьбу з корупцією. Усі вони прийняті Верховною Радою як закони. Чільне місце займають закони, спрямовані на ефективну боротьбу з незаконним обігом наркотиків. Закони увібрали в себе краще із світової практики боротьби із цим злом. І настільки вдало, що аналогів їм немає у законодавстві жодної країни світу. Тож не дивно, що після їх прийняття парламентом посольства усіх країн, акредитованих в Україні, звернулися до нашої комісії з проханням надати їм копії цих трьох законів. Потім я ще декілька разів виступав з лекціями про ці закони у представництві ООН у Києві, на яких були присутні понад сто представників посольств різних країн.

Ми також брали активну участь у розробці певних положень нової Конституції України. Я особисто є розробником положень і статей з питань національної безпеки, а також розділу Основного закону — права, свободи та обов’язки людини і громадянина. Мені належить також ідея та авторство законопроекту щодо скасування депутатської недоторканності депутатів рад місцевого рівня, а також закону про обмеження депутатської недоторканності народних депутатів України. Перший вже діє як закон, а другий прийнято у першому читанні. Є внесок нашого комітету у підготовку нового кримінального і кримінально-процесуального кодексів, розробниками якого є також Мінюст та Кабмін. Кримінальний кодекс пройшов друге читання у парламенті.

Наш комітет ініціював створення більшості тимчасових спеціальних або слідчих комісій Верховної Ради. Мені випало брати участь у розслідуванні “справи Бласко”. Очолював комісію з розслідування обставин відкриття за кордоном валютних рахунків та приховування на них валютної виручки посадовими особами України… До речі, ця комісія була терміново ліквідована так званою парламентською “більшістю”, коли ми вийшли на валютні рахунки високих посадових осіб, в тому числі і депутатів з цієї “більшості”.

Не мені визначати вагомість наших результатів і давати оцінку своєї діяльності. Скажу лише, що я робив усе від мене залежне, аби виправдати довіру моїх виборців, здійснити те, заради чого пішов у політику. Я служу Українському народу, а не окремим правителям.

— Григорію Омеляновичу! Ви заснували і нині очолюєте вельми специфічну організацію і депутатське об’єднання з “портретною” назвою — “Антимафія”. Це звучить… А наскільки авторитетним і дієвим за результатами своєї діяльності став цей орган?

— Об’єднуючись у вересні 1991 року в “Антимафію”, ми мали на меті наступне. Перше — допомагати правоохоронним органам України, керівництву держави у побудові чистої, прозорої, демократичної влади і держави. Щоб Україною керували особи, які б відповідали принципам трьох “П”: порядність, патріотизм, професіоналізм. Отже, триєдина основа. Нагадаю, що у природі рівнобічний трикутник є найміцнішою конструкцією. Це сповна стосується і державної влади. Доки усі сторони цілі — вона стоїть міцно. Але варто замінити (або підмінити) одну з них на, скажімо, продажність або профанацію, як трикутник (влада) зламається і дуже просто може впасти, бо одна із сторін трикутника вже буде гнилою… Врешті-решт, така державна влада стане корумпованою, продажною, яку можна купити оптом і вроздріб, і небезпечною для власного народу. Згодом так воно і трапилося. Кучма підбирав і розставляв кадри на посади не за запропонованим мною принципом трьох “П”, а за своїм: особиста відданість, сватовство, земляцтво, компромат, на якому особу можна було б тримати, як на гачку. Наприклад, на кінець 1996 року на різні посади Кучмою були призначені понад 200 вихідців з Дніпропетровська, з них 55 — на ключові або відповідальні посади в державних органах влади. Що саме така кадрова політика проводиться при Кучмі і ним особисто, він двічі підтвердив сам. Цитую: “Корінь зла у тому, що чимало діє за старим, особливо поширеним правилом — підбирати підлеглих за його суб’єктивними симпатіями та особистою відданістю, а не за професійними та діловими якостями” (“Урядовий кур’єр”, 17.12.96 р.). Ще одне зізнання Кучми: “Стало поганою традицією, що з приходом нового керівника…формується особисто віддане оточення” (“Урядовий кур’єр”, 18.02.97 р.). Як бачите цю “погану традицію” Президент Кучма не лише підтримував, а й примножував у своїй кадровій політиці. Безвідповідальна, аморальна кадрова політика Кучми, на мою думку, є однією із основних причин тотальної корупції та глибокої соціально-економічної і духовної кризи в Україні.

Друге. В основу “Антимафії” ми заклали ідеологію (якщо хочете — філософію) української державності з її складовими: відповідальність, прозорість, підконтрольність своєму народові через його представницьку владу (парламент і місцеві ради), і навіть того більше — кожному громадянинові України. Бо влада утримується на гроші платників податків, на народні гроші, тому народ повинен бути єдиним джерелом влади в Україні. Це потім було закріплено в Конституції.

До речі, детальний виклад постулатів цієї ідеології я вручив особисто новообраному Президентові України панові Кучмі на другий день його інавгурації. Це було 21 липня 1994 року. Розмова у його кабінеті тривала близько трьох годин. Нам було що обговорювати, адже Леонід Кучма переміг на виборах значною мірою завдяки запевненням, що за місяць — два він зможе здолати мафію і навести порядок у державі. Нагадаю, що і в моїй передвиборній програмі одним із основних пунктів значилась боротьба з корупцією. Отже, векторно мої з Президентом наміри близько співпадали. І я тоді повірив, що разом ми зможемо багато що зробити з запланованого. Зараз від щирого серця хочу покаятися: моя найбільша провина перед моїми виборцями і Українським народом полягає саме в тому, що я, полковник спецслужби, колишній слідчий, військовий контррозвідник, спецназівець дуже довго — два роки — вірив у те, що з Президентом Кучмою можна побудувати справді правову, демократичну державу, влада у якій спиралася б на омріяні нами принципи — відповідальність, прозорість, підконтрольність своєму народові.

У жовтні 1996 року я вже мав тверде переконання, що екс-секретар парткому Леонід Кучма — прямий продукт старої компартійної номенклатури, як і тієї ж старої компартійної мафії, найбільш корумпованої за часів Радянського Союзу. Відтак чекати, що він буде боротися з її носіями, які на той час його густо обсіли, — це щонайменше наївність. І тоді ж, у жовтні, я і Анатолій Єрмак провели велику прес-конференцію для засобів масової інформації, на якій публічно заявили, що з таким Президентом, як Кучма, державу, омріяну справжніми патріотами, побудувати просто неможливо. Які тільки ярлики не навішували на нас після цього у ЗМІ. Мені навіть довелося пройти через кримінальну справу, незаконно порушену проти мене у квітні 1997 року Генеральним прокурором Ворсіновим за вказівкою тодішніх друзів-партнерів Кучми і Лазаренка. Через півроку Генеральна прокуратура закриє цю справу за відсутністю в моїх діях складу злочину і публічно вибачиться переді мною.

— Григорію Омеляновичу, а Ви часом не побоювались звинувачень від запопадливих ревнителів президентських чеснот у, скажімо, нелояльності до діючого глави держави?

— Зовсім не боявся. Бо скрізь говорив те, що Леонід Данилович особисто чув від мене. Говорячи такі дуже для нього прикрі речі, я очей не ховав, а от Кучмі не раз доводилось опускати очі. Бо все сказане — правда. Напевне, гірка. Але підсолоджена облуда чи напівправда — то не в моєму характері. Та й взагалі, подібне лопотіння — зовсім для іншого вжитку…

Це зараз уже просто говорити про оті висновки. А тоді… Два роки я йшов до них через сум’яття розчарувань і сподівань. Намагався переконати себе, що на Кучму ще можна покладати певні надії. Зазначу, що на виборах—94, у другому турі, я голосував і проти Кравчука, і проти Кучми. У першому — підтримував Володимира Ланового, бо вважав (а зараз ще більше переконаний), що Україні потрібен Президент, який нічим не пов’язаний із старою компартійною номенклатурою, а тепер і з мафіозними кланами та кримінальними олігархами. Це також знав Леонід Данилович, бо секрету з цього я не робив. Але ж раз його обрали під гасла боротьби з мафією, то спершу я сподівався, що повинна ж людина дотримуватися свого слова. Свята простота? Не сказав би… Наївність? Теж не схоже… Напевне — самонавіювання, коли дуже хочеться, щоб було так, як сподіваєшся… Та сподівання були марними. І те, що я згаяв на сподівання більше двох років — мій чи не найбільший гріх перед виборцями, перед народом.

Хоча, щиро кажучи, упродовж 1994-1996 рр. в душі повсякдень велась боротьба. Один Омельченко — полковник СБУ, говорив другому Омельченку— депутатові: та розкрий, нарешті, очі! Адже ти все життя пропрацював у таких структурах, де мав навчитися безпомилково “розкушувати” людей і бачити їхнє нутро. Тоді як Омельченко-депутат намагався заспокоїти свого двійника-опонента: політика вимагає гнучкості, компромісу то, можливо, моральний стрижень, хребет пана Кучми таки проявиться. Авжеж, проявився сповна…

Про це й нагадав Омельченко-полковник Омельченку-депутатові: а повернись-но до розмови з Леонідом Даниловичем 21 липня 1994 року, коли ви віч-на-віч говорили-радились, якою повинна бути нова влада. Тоді ж ти попереджав його, щоб він не брав на роботу в апарат адміністрації і Дмитра Табачника, і Олександра Волкова (який був засуджений за насильницький злочин), і генерала СБУ Юрія Гаврилова, не призначав міністром оборони Валерія Шмарова та цілу низку “діячів” цього ж гатунку. І що ж, зважив Президент на застереження? Аякже! Через два — три тижні по тому усі з названих осіб опинилися на посадах найближчого оточення. Як тепер усвідомлюю, вже тоді, у серпні — вересні 1994 року, треба було сказати: та годі ж обдурювати себе!

Однак не сказав, і ця виснажлива внутрішня боротьба точилася аж до жовтня 1996 року. За цей період уже були певні результати розслідування депутатської слідчої комісії у справі “Бласко”, у якій я працював. У ній так чи інакше зринала постать то Кучми-прем’єра, то вже Кучми—президента, а також екс-президента Леоніда Кравчука. І я дійшов, зрештою, висновку: Леонід Кучма не став та й не стане ніколи українським Президентом! Більше того — його місце, за діяннями його, не в президентському кріслі, а зовсім в іншому місці…

— Виходить, що ваші благі сподівання — уряд не повеліватиме народом, а слугуватиме йому, як це обумовлювалося принципами “Антимафії”, обернулися гірким розчаруванням? Як і сподівання, що за Президента Л.Кучми все буде саме так, як Вам бачилось?

— Скажу так: у 1994 році народ України голосував не стільки за Кучму, скільки проти Кравчука. Й основне, мабуть, на що, як мовиться, купились виборці, була саме обіцянка Кучми швидко подолати “п’яту владу” — владу мафії і приборкати “жирних котів”, за його ж висловом. В одній з передвиборних листівок “Леонид Кучма: порядок и порядочность!” він обіцяв — цитую мовою оригіналу: “В июле мне хватит сил и полномочий, чтобы навести порядок в стране”. Порахуйте, скільки з 1994 року минуло зазначених “июлей”, а де ж обіцяне “наведення порядку”, і “июль” якого року Кучма мав на увазі ? Щоб не говорити багато, наведу лише власне зізнання Леоніда Даниловича, зроблене на засіданні Координаційного комітету по боротьбі з організованою злочинністю і корупцією 14 грудня 1999 року: “В Україні криміналізовані й “тінізовані” буквально усі сфери…”.

Ось так наш Президент оцінив свою п’ятирічну роботу. Будь—хто з керівників цивілізованої держави, маючи честь і гідність, подав би у відставку. Але тут, як бачимо, не той випадок…

Російський олігарх Борис Березовський, якого Леонід Данилович рекомендував на посаду виконавчого секретаря СНД і якого прокуратура Росії звинувачує у “відмиванні” грошей, а швейцарські судові органи заарештували його валютні рахунки на десятки мільйонів доларів, “зомбував” народ України навчанням на кшталт: “…щоб народ України усвідомив, що Кучма — це від Бога. І прийняв це рішення Бога”.

Напевне, Бог покарав нас, а можливо, послав випробування, давши такого Президента. І знаєте, з якою метою? Не інакше, аби ми перевірили себе, чи є ми справді Український народ, одна з великих націй із сильним історичним корінням, а чи таке собі населення, мешканці на території України. Відповідь за нами, сподіваюсь, за народом… Пригадуються рядки із вірша мого земляка, народного депутата і поета Бориса Олійника:

“Доборолись — тільки шапка й вуса.

Досварились так, що від обмов

Гетьман у землі перевернувся.

Встав з могили. Плюнув. І — пішов

Помолиться з горя Жовтим Водам.

“Гей, вернися, гетьмане, вгамуйсь!”

Репетуєм сходом і приходом.

Вибив люльку: “Може й повернусь,

Як з отари станете народом”.

— Вона, відповідь, обов’язково буде. А якою — це залежить, вочевидь, від того, як довго ще народ зможе чи захоче терпіти нинішню, за словами самого Л.Кучми, криміналізовану олігархічно-кланову владу. Адже мафія й олігархи — два крила, на яких тримається нинішня влада, що все більше й міцніше утверджується в управлінні державою. Чи є, на Вашу думку, засоби подолання цього зловісного монстра, у якого є у підпорядкуванні практично все: гроші, певні структури і, нарешті, головне — реальна влада?

— Ви чітко вибудували логічний ряд. Спробую дати таку ж логічно виважену відповідь — як професіонал і патріот.

Те, що Україною фактично заволоділа “п’ята влада”, тобто мафія; що державою керують корумповані чиновники; що до керма влади дорвалося чимало просто злодіїв — це вже висновки і наслідки внутрішньої політики пана Кучми. Це під його “патронатом” вибудовувалася така державна влада. Що буде саме так, я передбачав і говорив ще п’ять — шість років тому. Нарешті це визнав і сам Президент. Тоді ж він зізнався ще в одному: “Продовжує падати в очах людей авторитет державного апарату. Багатьом влада уявляється продажною, нездатною до конструктивних дій, байдужою до народу. Погіршується міжнародний імідж України”.

Ще один момент: у своєму щорічному посланні до Верховної Ради України Кучма, вдруге посівши президентське крісло, прямо визнав, що країною правлять фактично “олігархи і клани”. Я лише додам: на чолі з Президентом і під його патронатом. Про це свідчать і висновки міжнародних експертів: за рівнем корумпованості у нинішньому році Україна посідає третє місце, вслід за Нігерією та Югославією. “Лідерство” просто ганебне. Але маємо те, що маємо, як свого часу висловився Леонід Кравчук, нагороджений Кучмою двома орденами “Ярослава Мудрого”. Наразі ж маємо факти, коли при виїзді за кордон наших депутатів, колишнього прем’єра заарештовує тамтешня поліція за відмивання “брудних грошей”, награбованих, як з’ясовується, під “патронатом” нашого “гаранта Конституції”. Як мовиться, далі вже нікуди …

— Тут мимоволі пригадується, як під час передвиборної кампанії Л.Кучма неодноразово говорив, що він попередні п’ять років лише вчився на президента, а в разі його обрання на повторний термін Україна побачить вже нового президента. Але ж нічого “нового” не видно. Зате, хто добре жив при “старому”, тому й зараз добре під його “патронатом”. Тож затівають метушню, щоб якось обумовити переобрання на третій строк…

— Їм, особливо Олександру Волкову, варто порадити ще й ще раз перечитати Конституцію України, де чітко сформульовано: одна й та ж особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд. Це положення також передбачала і стаття, внесена парламентом в 1991 році до Конституції УРСР. Та й загалом — спробуйте знайти в новітній історії аналогічний випадок, коли б президента—невдаху обирали на повторний строк. А в нас сталося саме таке, теоретично — неймовірне. Бо ще з середньої школи відомо, що з учня—двієчника, залишеного в тому ж класі на другий рік, ніколи відмінника чи хорошиста не виходить. Що бачимо і на прикладі діяльності нашого “нового — старого” Президента …

— Варто, однак, повернутися, за крилатою фразою, до наших баранів. Тобто, чи можна знайти управу, щоб принаймні суттєво обмежити, якщо не ліквідувати, сьогоднішню майже всемогутність і всевладність олігархічно—кланових структур?

— Я намагаюся уникати поширеного терміну “олігархи” і “клани”. Як на мене, є фінансово—політичні “групи”, або фінансово—політичні “сім’ї” (які Кучма називає “олігархами” і “кланами”). Вони мають в тих чи інших обсягах політичну владу — виконавчу або представницьку — і фінансові структури, які забезпечують “групам” (“сім’ям”) прихід до влади та утримання її. Отже, коли кажемо — “олігархи”, це звучить досить абстрактно. Окрім того, наші так звані “олігархи” не відповідають значенню цього слова. Цей термін набуває практично зримої конкретики, коли дається розширене визначення: фінансово — політичні групи (“сім’ї”), які мають у своєму розпорядженні політичні партії, організаційні структури, фінансове забезпечення, засоби масової інформації — тут вже зрозуміло, хто є хто.

— “Група”, “сім’я” — це також дещо узагальнено: за ними не видно облич. А там же діють конкретні особи. То чи не можна пройтись, бодай частково, по персоналіях?

— Звичайно, можна. І це не буде образливо для них. Ось особи наближені до Президента Кучми (або “папи”, як вони його називають) Олександр Волков та Ігор Бакай. Вони, спираючись на підпорядковані їм комерційні структури та адміністративні ресурси, забезпечивши себе великими грошима, створили політичну партію під назвою “Демократичний союз” і парламентську фракцію “Відродження регіонів”. Плюс засоби масової інформації (газети, телевізійні канали), які обслуговують своїх хазяїв. Це одна “група”.

Друга — Віктор Медведчук з очолюваною ним та екс-президентом Леонідом Кравчуком СДПУ (о), Григорій Суркіс, Олександр Зінченко з фінансово—комерційними структурами, ЗМІ (в тому числі телеканал “Інтер”) та однойменною їх фракцією у парламенті. Їх “дочірнє” політично-комерційне “підприємство” — партія і парламентська фракція “Яблуко” на чолі з колишнім бізнесменом-банкіром, нині депутатом Михайлом Бродським.

Третя фінансово—політична “група”, якій більше підходить визначення “сім’я” — Андрій Деркач, Віктор Пінчук вкупі з громадянином Ізраїлю Вадимом Рабіновичем, які мріють, щоб їх партія “Трудова Україна” стала партією влади, їхні фінансово—комерційні структури та засоби масової інформації. У парламенті “трудовики” мають свою фракцію. В листопаді ц.р. на з’їзді головою партії “Трудова Україна” було обрано народного депутата Сергія Тигіпка (колишнього голову Приватбанку м.Дніпропетровська, радника Президента України, віце-прем’єр-міністра, міністра). До політвиконкому партії увійшли Андрій Деркач(голова), Дмитро Табачник, Віктор Пінчук, Ігор Шаров (керівник депутатської фракції), Олексій Костусєв, Олександр Єдін. За повідомленням преси фінансово—комерційну діяльність народного депутата Андрія Деркача багато в чому покриває його батько — голова Служби безпеки України Леонід Деркач, така собі корпорація “СБУ і син”. Під ще надійнішим “дахом” — самого Кучми — облаштовує свої комерційні справи “цивільний зять Президента”, як його називає преса, Віктор Пінчук.

До цього гурту додайте “сімейну” фірму ЗАТ “КиївСтар ДЖ.ЕС.ЕМ.”, засновниками і керівниками якої є брат дружини Леоніда Кучми і донька Президента. До речі, матеріали про перевірку законності діяльності цієї фірми, сплати нею податків вже більше року ніяк не наважиться розглянути Генеральна прокуратура…

За отриманою нами, згідно зі ст.13 Закону “Про статус народного депутата”, інформацією ЗАТ “КиївСтар ДЖ.ЕС.ЕМ.” працює за фінансовою схемою, за якою свого часу працювала корпорація “ЄЕСУ”, створена Павлом Лазаренком і Юлією Тимошенко. Така схема дає можливість керівникам комерційних структур з іноземними інвестиціями ухилятись від сплати податків і перераховувати великі суми валюти на закордонні рахунки (як це робила компанія “ЄЕСУ”).

Так, за повідомленням Генеральної прокуратури України, “в результаті діяльності корпорації “ЄЕСУ” за період 1996-1997 р.р. за кордон незаконно було вивезено більше 1 млрд. 100 млн. дол. США, з яких близько 100 млн. дол. були перераховані на особисті рахунки П.Лазаренка. Слідством доведено, що, будучи прем’єр-міністром України, П.Лазаренко лобіював інтереси корпорації “ЄЕСУ”, що призвело до монопольного панування “ЄЕСУ” на українському енергоринку...”.

За повідомленням преси, “сім’я Президента Кучми Л.Д. монополізувала мобільний телефонний зв’язок в Україні...” Хто лобіює інтереси “КиївСтар ДЖ.ЕС.ЕМ.”, гадаю, пояснень не потребує.

За попередніми підрахунками спеціалістів, “КиївСтар ДЖ.ЕС.ЕМ.” має щорічний прибуток в сумі понад 500 млн. грн. Судячи з повідомлень преси, ЗАТ “КиївСтар ДЖ.ЕС.ЕМ.” не перевірялось правоохоронними органами на предмет законності його фінансово-комерційної діяльності, сплати податків та дотримання вимог законодавства про валютні операції, оскільки їм заборонялось це робити. Підтвердженням цього може бути і те, що Генеральна прокуратура до цього часу не провела перевірки і не відповіла на запитання, поставлені ще в жовтні 1999 року у нашому з Анатолієм Єрмаком депутатському запиті.

Четверта “група” — колишній прем’єр-міністр Валерій Пустовойтенко, очолювана ним НДП та підконтрольні йому і його однопартійцям комерційні структури, деякі з них очолює син Валерія Павловича. Щось подібне до корпорації “Деркачів” — “Прем’єр і син”. У парламенті “народні демократи” мають свою фракцію.

П’ята “група” — партія “Громада” (голова партії екс-прем’єр-міністр Павло Лазаренко) та її “уламок” — партія “Батьківщина” (голова партії віце-прем’єр-міністр Юлія Тимошенко), їх корпорація ЄЕСУ та інші комерційні структури. Ці “групи”, представлені в парламенті відповідними депутатськими фракціями.

Всього в Україні склалося десь 6-7 (можливо, до десятка) надпотужних фінансово—політичних “груп” (“сімей”) і близько півсотні середньої (регіональної) потужності, під володіння яких потрапило близько 90 відсотків (!) національного надбання.

Виступаючи на науковій конференції 16 листопада 2000 року, Президент Кучма з запізненням на п’ять років змушений буде визнати: “Не менш актуальним завданням є обмеження впливу олігархічних структур, постійна, системна й активна протидія їх зрощуванню з державним апаратом. Держава ніколи не зможе як слід реалізувати свою місію за умов, коли її політику значною мірою визначають, виходячи з корпоративних інтересів та цілей, ті чи інші особи або групи, коли вони впливають на законодавчі та правоохоронні органи, судову практику, центральні та місцеві управлінські структури, на засоби масової інформації”.

Та назвати поіменно ці “олігархічні структури”, “групи” або “осіб”, які впливають на державу і “грають короля” у Кучми не вистачило ні сили духу, ні сміливості. Це тому, що він, на мою думку, керований ними і залежний від них. У лютому 1997 року і у квітні 2000 року Кучма, як Президент, двічі публічно зізнався у своєму безсиллі, заявивши, що його укази, розпорядження, доручення “виконуються не своєчасно або не виконуються зовсім”.

Не зайве також навести і такий факт: за оцінками експертів, з України вивезено і сховано в закордонних банках і офшорних зонах майже 40 млрд. дол. США. Наприклад, лише Лазаренко (про злочинну діяльність якого знав Президент Кучма) і його компаньйони по кримінальному бізнесу, за оцінками експертів, викрали з України і приховали на закордонних рахунках від 2 до 10 млрд. дол. США. На думку фахівців, викрасти таку суму грошей у держави без відома та сприяння глави держави — неможливо. А хто у нас глава держави? Це знають навіть засуджені, які відбувають покарання в колоніях і тюрмах. Під час минулорічних виборів в інтерв’ю телеканалу “1+1” (УТ-2) “зеки” заявляли: “Наш Президент — Кучма”, а в деяких колоніях висів навіть плакат з цим лозунгом.

Кучма, будучи “учнем на Президента”, мабуть не читав відповідних словників, у яких є тлумачення слів-синонімів “патрон” і “папа”, дозволяючи близькому оточенню називати себе “папа” та робити все під його “патронатом”. Мовою мафіозі ці слова означають “ватажок злочинної шайки” (“патрон” також тлумачиться як пляшка горілки). Тому не нічого дивувати тим інтерв’ю, які давали засуджені, та плакатам з зазначеним лозунгом.

Щоб наведені факти не здалися упередженими, нагадаю, що сам Леонід Данилович заявляв неодноразово: за кордоном на валютних рахунках сховано не менше 40 мільярдів доларів США, які інвестують економіку країн, у яких розміщені. За його ж словами, з України щорічно вивозиться 3-4 млрд. дол. США, які осідають на валютних рахунках. Краще б він такого не казав. Бо тут же виникає логічне запитання: а хто вони, кому належать оті валютні рахунки із супервнесками? Нехай “панамець” Лазаренко і його компаньйони привласнили 10 мільярдів. А хто ж ті, кому належать ще 30 мільярдів? Я називав їх поіменно і направляв відповідні документи до Генеральної прокуратури, Служби безпеки України та Президентові Кучмі. Працюючи у складі кількох слідчих депутатських комісій, я виявив валютні рахунки конкретних осіб, через які проходили (транзитом за кордон) десятки і сотні мільйонів доларів. І, направляючи у найвищі інстанції матеріали про оті валютні рахунки і їх власників, вимагав одного: перевірити законність відкриття зазначених рахунків, перерахування на них прихованої валютної виручки, сплати податків і на підставі цього дати правову оцінку діям цих осіб, а суд нехай визначить чи є злочинними їх дії.

Нагадую, що матеріали про закордонні рахунки і фірми Лазаренка, Агафонова та їх компаньйонів по кримінальному бізнесу я вручив особисто Президенту Кучмі ще в грудні 1994 року і в квітні 1995 року. Дещо пізніше — матеріали про діяльність Пінчука, Бакая, Волкова, Кравчука, Пустовойтенка та низки інших, кого тепер називають “олігархами”. А що бачимо? Хіба що такий собі вибірковий підхід з огляду на політичну доцільність і міжкланові “розборки”. Тай й то — вимушена реакція, як це бачимо на прикладі Жердицького, якого заарештувала німецька поліція, то й наша Генпрокуратура змушена була відреагувати.

Я маю законні підстави звинувачувати вище керівництво держави, правоохоронних органів у тому, що вони у своїй роботі керуються подвійними стандартами, живуть за подвійною мораллю і лише вибірково притягують до кримінальної відповідальності тих чи інших посадових осіб, на яких перстом вкаже сам “папа”.

При порушенні кримінальних справ керівники Генеральної прокуратури не завжди дотримуються конституційного принципу рівності усіх громадян перед законом (ст.24 Конституції України) щодо посадових осіб з оточення Президента, в діях яких є ознаки злочину.

Наприклад, у Генеральній прокуратурі не один рік лежать матеріали про відкриття за кордоном валютних рахунків та приховування на них валютної виручки помічником Президента України народним депутатом Олександром Волковим, народним депутатом України Віктором Пінчуком (за повідомленням преси, зятем Президента України Кучми), народним депутатом України Ігорем Бакаєм (за повідомленням ЗМІ, фінансував президентські вибори Кучми) та іншими посадовими особами з оточення Президента України. Проти них кримінальні справи не порушені. Нагадаю, що аналогічні дії Лазаренка, Агафонова Генеральна прокуратура визнала злочинними і внесла подання до Верховної Ради України про дачу згоди на притягнення їх до кримінальної відповідальності та арешт, а Кудюкін за такі само дії був засуджений.

Генеральна прокуратура до цього часу не дала правової оцінки діям екс-президента Кравчука, екс-прем’єр-міністра Пустовойтенка, в яких, на думку членів депутатської слідчої комісії, вбачаються ознаки злочинів. Матеріали, які підтверджують це, знаходяться у прокуратурі. Президент України Кучма оцінив діяльність Кравчука та Пустовойтенка, як і діяльність Лазаренка, Волкова, Агафонова, по своєму — нагородив їх орденами “Ярослава Мудрого” та “За заслуги”.

Цікаво, скільки коштували Лазаренку його призначення на посаду та президентська нагорода? Його американські адвокати стверджують, що “документи, які вони мають на руках, однозначно вказують на те, що… за свої призначення Лазаренко перераховував великі суми валюти не тільки на особисті валютні рахунки Кучми, але і на валютні рахунки, які він контролював”.

Генеральна прокуратура відмовилась здійснювати перевірку діяльності громадянина Ізраїлю Рабіновича (раніше засудженого Харківським обласним судом за розкрадання державного майна, зловживання, халатність, службовий підлог до 14 років позбавлення волі з конфіскацією майна), яка, за висновком СБУ, “завдає значних економічних збитків економіці України”, та його спільної комерційної діяльності з народним депутатом України Андрієм Деркачем — сином голови СБУ. Правоохоронні органи не встановили, за які кошти Рабінович виготовив “Менору” із чистого золота вагою 720 кілограм, яку подарував Ізраїлю, чи сплатив податки з отриманого прибутку в Україні. За повідомленням ЗМІ, Рабінович був позаштатним радником Президента України Кучми і фінансував його президентські вибори та фонд “Дружина Президента — дітям України”. Андрій Деркач з 1994-1997 р.р. — заступник керівника контрольної служби Президента України, консультант Президента з зовнішньоекономічних питань. Разом з Пінчуком очолював один із штабів Кучми на президентських виборах 1999 року.

Наголошую: тут немає будь-якої упередженості. Наприклад, 20 квітня 2000 року, виступаючи на черговому засіданні Координаційного комітету по боротьбі з організованою злочинністю та корупцією, Президент Кучма говорив, що в Україні діє принцип подвійних стандартів і подвійної моралі. Порівняйте з тим, що я говорив вище — один до одного сходиться …

З наведених фактів я доходжу висновку : за таких обставин ризикує потрапити на лаву підсудних лише той, хто знаходиться в опозиції до влади — політичній опозиції! — до Президента. Ті ж, хто знаходиться близько до “тіла імператора “ і рве на собі сорочку, доводячи, що вони за Леоніда Даниловича горою і будь—кому горлянку перегризуть — ті можуть спати спокійно. Доки править Кучма — вони можуть і далі обкрадати Україну вагонами, ешелонами, у яких завгодно мільйонних розмірах, без ризику потрапити на лаву підсудних.

З повною відповідальністю за свої слова можу твердити: Кучма, доки він обіймає президентську посаду, не здасть ні Волкова, ні Бакая, ні Пінчука, ні Деркача (молодшого), ні Пустовойтенка, ні Кравчука, ні багатьох рангом нижче, які діють за тими ж подвійними стандартами і подвійною мораллю мародерів. Це — неспростовно!

Як контррозвідник, я знаю Леоніда Даниловича дуже давно і дуже добре. І знов-таки маю підстави твердити, що він давно пішов би на відпочинок, але його не відпускає кланово-кримінальне і олігархічне оточення, котре лише під його “патронатом” почувається безпечно. Адже особи з цього оточення добре усвідомлюють, що коли їх “папа” залишиться без найвищої посади, а народ обере справді українського президента — чесного, порядного й принципового — то їм усім, разом із “папою“, цілком реально “світить” південнокорейський варіант — лава підсудних.

Додам до цього: десятки олігархів, товстих і худих, вже сьогодні бояться виїздити за кордон. Бо їх там зустрінуть тамтешні правоохоронні органи — без хліба—солі, але з наручниками. Як це трапилося з Лазаренком, Жердицьким; а що так буде — я знав давно. Як знаю не менше півтора десятка осіб з Верховної Ради, Кабміну, Адміністрації Президента та деяких міністерств і відомств, що в разі їх виїзду в ту чи іншу державу Західної Європи чи до США вони будуть негайно там заарештовані. Пильно відслідковуючи перебіг подій, я бачу, що у багатьох з оточення Президента після арешту Жердицького явно підупав потяг до вояжів за кордон. А ще недавно так баско вигарцьовували — на власних літаках або чартерними рейсами! Тепер принишкли, бо злякалися, що їм доведеться “там” відповідати за відмивання “брудних грошей” та інші фінансові афери. Адже “там” не буде рятівної руки всеблагого “патрона” — “папи”...

— Картину Ви, Григорію Омеляновичу, змалювали малопривабливу, м’яко кажучи. Але ж з будь-якої ситуації має бути якийсь прийнятний вихід. Чи бачите Ви його?

— Так. Принаймні мені він бачиться один, хочемо ми того чи ні: дострокові президентські вибори. І вибори дійсно народного українського президента. Який не буде принижено випрошувати західних позичок, коли, за словами самого пана Кучми, на зарубіжних валютних рахунках нагромаджено 40 мільярдів доларів, вивезених з України.

Знаю, що дехто нещиро, з робленим обуренням заволає — як таке можна говорити! Заспокойтесь, полохливі панове: якщо правду говорити, то можна. В Біблії записано: “Правда не гріх. Бог не в силі, Бог у Правді”. А вище наведене — все правда! Якщо потрібні ще й додаткові докази — будь-ласка.

Подивіться правді у вічі і Ви побачите, у що обійшлося Україні і її народу президентство Кучми. Населення України за цей період зменшилося (лише за рахунок росту смертності) на 3 млн. чоловік і понад 70% його проживає за межею бідності (що за міжнародними правовими нормами може розцінюватися як геноцид). Реальне безробіття сягнуло 25 % від працездатного населення. Третина громадян бажає виїхати за кордон через соціально-економічні негаразди. Майже мільйон громадян покинули Україну в пошуках роботи. Понад 60% студентів своє майбутнє бачать в еміграції, за кордоном. Щорічно кінчає життя самогубством 15 тис. чоловік.

На підставі підписаного Кучмою Декрету “Про довірчі товариства” було пограбовано понад 4 млн. громадян України (переважно пенсіонерів, ветеранів війни і праці, інвалідів, безквартирних офіцерів, “чорнобильців”), яким завдано збитки на суму понад 250 млн. грн. та 33 млн. дол. США. Внаслідок дії цього декрету, як зазначив Голова Верховного Суду України Віталій Бойко, було фактично розорено середній прошарок населення України.

Валовий внутрішній продукт зменшився у 5 разів — із 156 до 32 млрд. дол. США. За даними щорічного послання Президента України Кучми до Верховної Ради, поза банківським контролем в обігу знаходиться понад 43% національної валюти (за оцінками експертів — 50 %), нелегальний сектор економіки збільшився з 40 % до 55 % (за оцінками експертів до 60 %).

Україна перетворена сьогодні на напівколонію, сировинний додаток до розвинутих країн Заходу, дешеву робочу силу. Пограбований, зубожілий народ вимирає. Така ситуація, за висновками експертів, наблизила Україну до загально-національної гуманітарної катастрофи. По-суті, ведеться неоголошена війна проти власного народу.

За час свого президентства Кучма збудував такий напівфеодальний політичний режим, де заручниками є він сам, його корумповане оточення, політики і представники влади від бізнесу, а також керівники правоохоронних (силових) відомств, які охороняють цей режим. Усі заручники, без винятку, опинилися один у одного на великому гачку компромату, як правило, кримінального гатунку. Різниця між ними лише та, що долю кожного з них вирішують не правоохоронні органи, а особисто Президент Кучма, “смикаючи” кого потрібно за гачок. Вирішити долю самого ж Кучми можуть за кордоном, “смикнувши” у необхідний час за гачок, на якому висить і він. Кожен із силовиків, який оберігає режим Кучми, може бути викинутий, як непотріб, у будь-який момент, і опинитися уже в зоні посиленого режиму. Всіх заручників об’єднує страх на рівні тваринного інстинкту самозбереження і патологічна жадоба влади як засіб збагачення. Звідси рабська, німа покора в усьому, внутрішня самоцензура, відсутність Свободи Слова, навіть повзання на колінах (у прямому розумінні цього слова) перед Кучмою (і, що характерно, йому це подобається і він дозволяє це робити), з запевненням у відданості Президенту. Тому немає нічого дивного, що у травні 1999 року, за висновками американського Комітету захисту журналістів, Президент України Леонід Кучма увійшов до списку десяти головних ворогів преси під номером шість. Ці десять осіб, як заявила керівник Комітету Енн Купер, стали нещастям для незалежної журналістики.

За всіма міжнародними канонами моралі та етики поведінки посадових осіб у цивілізованих країнах світу висоопосадовець, який своєю діяльністю призвів державу до такого тяжкого стану, не має права надалі керувати країною.

Тому моя позиція є і буде незмінною. Діянням Президента України Кучми повинна бути дана правова оцінка, і за все скоєне проти Українського народу він мусить понести передбачену законом відповідальність. Ось чому я і Анатолій Єрмак, як народні депутати України, ініціювали питання про усунення Президента України Кучми з поста в порядку імпічменту та створення спеціальної тимчасової слідчої комісії для розслідування його діянь. Для дострокового припинення повноважень пана Кучми ми зробимо все від нас залежне, незважаючи на випробування, через які нам доведеться пройти. Честь і служіння Україні та Українському народу — цінніші за наше особисте життя.

Згідно з Кримінальним кодексом України злочинами є не лише певні дії, а й бездіяльність. Тут саме такий випадок. Кошти мільярдами вивозяться з України і ховаються по закордонах, а Президент лише констатує ці жахливі факти. Це за того, що у його безпосередньому підпорядкуванні перебувають такі потужні за своїми можливостями служби, як СБУ, податкова адміністрація, митна служба, міліція, прокуратура, прикордонна служба. За належної організації справи і вимогливості Кучми ці служби виставили б такі перепони, крізь які не те що мільярди вкрадених доларів, а й миша не змогла б проскочити!

Ще раз хочу повернути читача до передвиборної обіцянки Кучми-кандидата у президенти: “В июле мне хватит сил и полномочий, чтобы навести порядок в стране”. Це було сказано понад шість (!) років тому. Весь цей час Кучма як Президент мав аж надто сил у вигляді названих структур, в тому числі силових міністерств, не бракувало йому й повноважень, практично необмежених. Але маємо те, що маємо, як казав його попередник. Бо, як видно, не було головного — політичної волі діяти в інтересах Української держави і її народу!

Надто швидко він виявився “прирученим” для свого пожадливого оточення. А далі вже й самому сподобалося; відтак начисто забулася обіцянка “навести порядок в стране”.

Лише кілька прикладів. Членами депутатських слідчих комісій встановлено, що у квітні 1993 року за участі тодішнього Прем’єр-міністра, нині Президента України Кучми, міністра Кабінету міністрів (очолюваного Кучмою) Лобова, народного депутата України Звягільського були викрадені з Державного валютного фонду України 12 млн. марок ФРН, які були перераховані німецькій фірмі “Варекс”. Потім ці кошти були перераховані на закордонні валютні рахунки окремих громадян України. Особи, які знали про цю фінансову аферу, вбиті. Матеріали і депутатські запити про це знаходяться в Генеральній прокуратурі кілька років.

За повідомленням ЗМІ, в 1997-1998 р.р. урядом, очолюваним Пустовойтенком, з Державного бюджету було витрачено понад 440 млн. грн. на закупівлю “мерседесів”, літаків, гелікоптерів для Президента України Кучми, облаштування його заміських дач і резиденцій та на будівництво спеціального будинку на вул. Десятинній, 10 (м. Київ), у якому він отримав і згодом приватизував квартиру площею понад 500 кв.м. А в цей час сотні тисяч людей вмирали з голоду через відсутність коштів на лікування та придбання медикаментів.

Для перевірки законності виділення цих коштів та отримання і приватизації Кучмою зазначеної квартири до Генеральної прокуратури неодноразово направлялись депутатські запити. Відповіді керівників Генеральної прокуратури були стандартні: проводиться перевірка, про її результати буде повідомлено додатково. До цього часу депутати чекають результатів перевірок. До речі, Генеральна прокуратура визнала незаконним отримання у цьому будинку квартири колишнім прем’єр-міністром Лазаренком і не впустила до неї його дружину, яка в ній проживала з трьома дітьми, а про Президента України Кучму чомусь мовчить.

Бо куди приємніше, скажімо, видавати нагороди та присвоювати високі звання. Он до Дня незалежності в цьому році Президент присвоїв звання генерал-полковника водночас одразу п’ятьом (!) заступникам міністра внутрішніх справ, а голові СБУ Деркачу — звання генерала армії. Генерального прокурора Потебенька нагородив орденом “Ярослава Мудрого”. А за які ж то заслуги? Таких “щедрот”, мабуть, ще світ не бачив. Якби про це дізнався ще один виходець із Дніпропетровська — покійний Леонід Брежнєв, він би в могилі перевернувся. Пригадаймо, як свого часу Кучма щедро нагороджував та призначав на посади Лазаренка. Певен що й нинішня таємниця президентських щедрот згодом також стане явною.

— От Ви кажете — конче необхідні дострокові вибори. Можливо, це вихід. Але хто ж допустить саме їх ініціювання? Це тільки “всеукраїнський референдум” враз вискочив і дозрів, як чиряк на одному місці... А ідея дострокових виборів буде придушена у самому зародку...

— Напевне, що так. Фінансово-політичні групи (“сім’ї”), в руках яких гігантські фінансові можливості, власні добре підгодовані засоби масової інформації, така ж своя адміністрація, силові структури та, власне, весь державний апарат, роблять все, щоб не допустити справжнього волевиявлення народу. І все ж уявімо, що на вулицю Банкову до Адміністрації Президента водночас прийшло стільки люду, як на матч “Динамо” — “Барселона”, з єдиним гаслом, єдиною вимогою — “Кучму у відставку!”. Проігнорувати таке стотисячне волевиявлення було б неможливо. Пригадаймо, у який спосіб було повалено уряд на чолі з Масолом або як були призначені дострокові президентські і парламентські вибори 1994 року. Так що шанс є. Для цього потрібно лише прокинутися від страшного “летаргічного” сну, яким Президент приспав народ, і усвідомити, що ми люди і нація. Об’єднатися національно-демократичним партіям в одну політичну силу, щоб бути могутньою правою опозицією корумпованому режиму на чолі з Кучмою. Для цього лідери цих партій повинні переступити через свої особисті амбіції і усвідомити відповідальність за долю України. Українська народна партія “Собор”, де я заступник голови партії, буде робити для цього об’єднання все від неї залежне. Керівники “Собору” готові бути рядовими членами такої об’єднаної партії.

Нагальною залишається і потреба в радикальних змінах “нагорі”. Бо це вже страшно, коли “свита грає короля” або, перефразовуючи цю фразу в сучасних умовах: “мафія грає “хрещеного батька”. А ми маємо саме такий варіант. Який, за великим рахунком, ставить Україну на межу втрати державності. Бачачи таку загрозу, народ і його представники у Верховній Раді мають діяти адекватно. Я переконаний, що в цьому — право і обов’язок кожного чесного і відповідального народного депутата, громадянина і патріота України. Адже всі народні депутати, вступаючи на посаду, складали присягу на вірність Україні і обіцяли дбати про благо Вітчизни та добробут Українського народу. Хоча, й без того, перефразовуючи відомі поетичні рядки, кожний з нас повинен жити з усвідомленням простої, як сама Правда, істини: депутатом можеш ти й не бути, а Громадянином бути зобов’язаний! Для мене це стало нормою. В усьому. Завжди. На все життя. Бо вслід за Тарасом Шевченком, народним поетом і громадянином, я, народний депутат, громадянин і правозахисник інтересів нашої матері — Вітчизни, маю право сказати, що мені зовсім не однаково,

“…як Україну злії люде

присплять, лукаві, і в огні

її, обкраденую, збудять…

Ох, не однаково мені!”

Вів розмову Іван ДМИТРЕНКО

РOST SCRIPTUM

Заслухавши інформацію народних депутатів України Омельченка Г.О. та Єрмака А.В. про результати депутатського розслідування обставин відкриття за кордоном комерційних структур, банківських рахунків, використання та приховування на них валютних коштів радником президента України, народним депутатом України Волковим О.М., Верховна Рада України прийняла постанову (№1114 — ХIV від 24 вересня 1999 року), якою, зокрема, зобов’язала Генерального прокурора Потебенька М.О. поінформувати парламент до 5 жовтня 1999 року про результати розслідування фактів, викладених у зазначеній інформації.

Через 10 днів Потебенько М.О., не спростувавши жодного факту закордонної діяльності Волкова О.М., яку бельгійські правоохоронні органи визнали злочинною (відмивання грошей), цинічно повідомив Верховній Раді: “Підстав для порушення кримінальної справи проти Волкова О.М. не вбачається” (№5-20254-98 від 4 жовтня 1999 року). Тому не дивно, що 21 лютого 2001 року жоден із 35 членів депутатської групи Волкова О.М. “Відродження регіонів” не проголосував за висловлення недовіри Генеральному прокурору Потебеньку М.О., що має наслідком його відставку з посади.

Після такої відповіді Генерального прокурора Потебенька М.О. президент Кучма Л.Д. нагородив його у серпні 2000 року “Орденом Ярослава Мудрого” V ступеня.

Маючи матеріали про те, що бельгійськими правоохоронними органами Волков О.М. звинувачується у відмиванні грошей, Кучма Л.Д. нагородив його двома орденами “За заслуги” III і II ступенів.

Знаючи про злочинну діяльність Агафонова М.І. та Лазаренка П.І., президент Кучма Л.Д. призначав останнього головою Дніпропетровської обласної держадміністрації, першим віце-прем’єр-міністром, прем’єр-міністром і нагородив “Орденом Ярослава Мудрого” V ступеня, а Агафонова М.І. — орденом “За заслуги” III ступеня.

У грудні 1998 року Омельченко Г.О. і Єрмак А.В. направили Генеральному прокурору Потебеньку М.О. матеріали для порушення кримінальної справи проти прем’єр-міністра Пустовойтенка В.П. за нецільове використання ним бюджетних коштів, а президенту Кучмі Л.Д. — депутатський запит для усунення його з займаної посади. Окрім того, Кучма Л.Д. особисто звинуватив уряд, очолюваний Пустовойтенком В.П., у нецільовому використанні державних бюджетних коштів на сотні мільйонів гривень. Не зважаючи на ці обставини президент Кучма Л.Д. нагородив Пустовойтенка В.П. “Орденом Ярослава Мудрого” V ступеня і у грудні 1999 року повторно рекомендував Верховній Раді дати згоду на призначення його прем’єр-міністром.

Майор Микола Мельниченко заявив представникам ЗМІ, що побачине ним особисто і зроблені ним аудіозаписи однозначно засвідчують, що президент України Кучма — злочинець. Він віддавав злочинні накази, контролював їх виконання, а також систематично брав хабарі і займався поборами, що дозволило йому привласнити кошти на суму не менше одного мільярда доларів США. Кучма створив “кришу” для захисту олігархів і бізнесменів, які змушені були перераховувати мільйони доларів на рахунки, контрольовані президентом через його банкіра і довірену особу Олександра Волкова. Кожен, хто працює на нас, повинен платити за свою “кришу”, цитує Микола Мельниченко записані ним висловлювання Кучми. Найбільше зло скоєне Кучмою це те, що вся країна перетворилася на його приватний рекет. В Україні не має більшого злочинця за Кучму Л.Д., робить висновок майор Мельниченко.

Сказане Миколою Мельниченком підтверджується і результатами депутатських розслідувань, оприлюднених Григорієм Омельченком з трибуни парламенту.

Коли, очолювана Григорієм Омельченком депутатська слідча Комісія почала перевіряти інформацію про наявність у президента Кучми Л.Д. і його близьких родичів банківських рахунків за кордоном та приховування на них великих сум валюти, то так звана “парламентська більшість” ліквідувала слідчу Комісію, не заслухавши навіть звіту голови Комісії про результати її роботи.

На прес-конференції Сергій Головатий і Віктор Шишкін оприлюднили нові аудіозаписи, зроблені майором Мельниченком, на яких, зокрема, президент Кучма Л.Д. говорить тодішньому Голові СБУ Деркачу Л.В., що Омельченка і Єрмака “надо...уничтожать...”