Сьогодні в Україні спокійним і врівноваженим почувається тільки той, хто не читає газет, не слухає радіо, не дивиться політінформаційні передачі по “ящику”. Всі інші— застресовані невротики— кандидати на вільні місця у психушках. А у розколотому на друзки суспільстві більш активні його члени намагаються якось визначитись, зайняти певну позицію. Треба ж комусь симпатизувати, а когось засуджувати!

Слухають “безкучмістів” і “правдистів” і переконуються, що правда на їхньому боці. Потім слухають речників Президента і переконуються, що правда, знову ж таки, на боці речників. Потім читають нотатки “незалежних” оглядачів і переконуються, що правда є категорією всюдисущою, бо обслуговує і перших, і других. Така вже наша українська правда специфічна?

Нарешті наймудріший споживач політпропаганди доходить висновку: та це ж зіткнулася влада з опозицією! У цьому суть! А мені тільки треба визначитись, кого я буду підтримувати: владу чи опозицію? Починає визначатись... Так, влада стоїть, мов скеля непорушна, вона монолітна — від хутора Захлюпанки аж до Банкової. Чи є у неї недоліки? Є. Речники владних структур багато брешуть і якось невпопад. Один казав, що записи в Президентському кабінеті були неможливі, бо неможливі ніколи. Інший твердить, що записи таки велись, але продукція, розповсюджена у Верховній Раді Олександром Морозом — то чистий фальсифікат, бо наш Президент, тасазать, не вживає міцних виразів та ще й стосовно якогось Гонгадзе. Сам же гарант в інтерв’ю газеті “Файненшл Таймс” заявив, що він взагалі не знав такого журналіста!

І от, проаналізувавши усі ці протиріччя і недоречності, наш наймудріший споживач каже собі: таки ні, підтримувати владу не буду, хай їй грець. Краще примкну до опозиції. І знову починає розмірковувати... Так, де в нас та опозиція? Яка вона? Хто її репрезентує? Пам’ятаю, колись нас лякали лівими, особливо комуністами. Потім у парламенті утворилась пропрезидентська більшість— правоцентристська. Виходить, комуністи— то і є опозиція!... Та ні, щось не клеїться... Адже комуністи тільки один раз демонстрували проти президента. І то для годиться. Отже, вони — не опозиція. Чому? Виявляється, для них, не такий страшний Кучма, як його малюють. Є страшніші. Хто? Відповідь наймудріший споживач знаходить в заяві головного ідеолога комуністів Георгія Крючкова. Ось вона:

“Те, що відбувається зараз, дає підстави, скоріш, для негативних прогнозів. Ні я, ні мої товариші не погодимось ніколи з тим, щоб за допомогою акцій типу “Україна без Кучми” відкрити шлях Вікторові Ющенку до влади. За нашими оцінками, Віктор Ющенко не менш небезпечний в плані проведення проамериканської, пронатівської, антинародної політики, ніж Кучма. Ми виступаємо за режим без Кучми і без Ющенка, 1 за зміну курсу”.

Ну, Вікторе Андрійовичу, і налякав же ти вірних ленінців! А зовні такий чемний, виважений, толерантний, нерішучий...

Але підемо далі… Треба ж, нарешті, віднайти ту гемонську опозицію. Ага, нещодавно відбулося поважне зібрання з гучною назвою — Асамблея політичних партій і громадських організацій. Хто там був представлений? Практично, всі ті, що підтримували Леоніда Кучму під час президентських виборів. Для чого зібрались знову? Для того, щоб зайвий раз запевнити Президента у своїй любові і відданості. Та ми й так віримо, що Валерій Пустовойтенко, хоч його й викинули з прем’єрського крісла, Олександр Волков, інші “трудоукраїнці”, “демсоюзівці”, “регіональники”, просто держчиновники готові завжди підтримати Леоніда Даниловича. Чому? Тому, що вони в нього, як у Бога за пазухою. Вони його породили, він породив їх. Могутній симбіоз?

Тоді підемо ще далі... І згадаємо про ще одну поважну асамблею під назвою Форум національного порятунку. Там було багато політичного галасу, ще більше емоцій, але обмаль конструктивних ідей і рішень. Це й дозволило секретарю Ради національної безпеки і оборони (РНБО) Євгенові Марчуку так прокоментувати подію першому каналові УТ. А ви ж Євгена Кириловича знаєте: як скаже, так зав’яже, як вистрелить — так в десятку.

І про що ми довідались з того коментаря? По-перше, про те, що дії “окремих груп і особистостей” акції “Україна без Кучми” “входять у сферу дії Концепції національної безпеки України”. Вони, бачте, поширюють неправдиву інформацію в пресі, сприяють інформаційній експансії інших держав, націленій на підбурювання певних верств населення проти існуючої влади, а також “промивання мізків”.

Це про вуличні акції. Дісталось і учасникам Форуму. На думку Євгена Кириловича, на форум зібрались ті, що буцімто “вилетіли на обочину політичного процесу”, а ще ті, хто заплямував себе різними махінаціями і проти кого “порушені кримінальні справи”. І на чому особливо наполягав секретар РНБО, так це на тому, що серед “форумівців” не було справжніх борців за незалежну Україну, тих, які пройшли тюрми і табори.

Почувши таке, наш мудрий споживач остовпів. Так, були на форумі люди, на яких полює прокуратура (зокрема, Юлія Тимошенко), але ж там було багато інших! От хоч би Тарас Чорновіл, для прикладу. За ним немає ніякого криміналу, та й називати його людиною, яка “вилетіла на обочину політичного процесу”, чи не зарано?! Хлопець тільки починає свою політичну кар’єру, і хай йому Бог помагає на його тернистому шляху!

Тепер стосовно “борців за незалежну Україну”. Невже Євгенові Кириловичу не доповіли, що у форумі брали участь Левко Лук’яненко, Степан Хмара, інші колишні дисиденти, які не з книжок знають, що таке мордовські табори?

Ті, хто слухав виступ Марчука, розраховував почути глибокий аналіз подій, побачити шляхи виходу а дуже непростої ситуації, а замість цього отримав сентенцію: “події не є відтворенням глибинних процесів” у державі і суспільстві. Виходить, що все то— піна, недолугі витребеньки недолугих політиканів? Звичайно ж, пан Марчук може говорити все, що йому заманеться (на то вона і демократія), але коли він розкидався не просто фразами, а висловлював точку зору влади, тоді я такій владі не заздрю. Звичайно ж, сліпий і глухонімий громадянин є благодаттю для держави, але сліпа і глухоніма влада — не благодать, а загроза існуванню самої держави.

Ні, щось не пізнаю я боярина Грязнова, пробачте, Євгена Марчука.

Не міг, звичайно ж, генерал не утриматись і від тонкої, але досить прозорої погрози опозиціонерам: дивіться, мовляв, хлопці, щоб ваш Форум національного спасіння не перетворився на форум “власного спасіння” Отак. Я вас попередив, а ви тепер розмірковуйте. А те, що Євген Кирилович просторікував про недопустимість силових методів, нехай нікого не заколисує. Сьогодні вони недопустимі, а завтра комусь здасться, що ситуація виходить з-під контролю, і тоді все недопустиме стане раптом цілком допустимим. Як вбивство журналіста і відтинання йому голови.

Ну то що, знайшов опозицію наш мудрий споживач? Не думаю. Адже ті, що зібрались на форумі, належать до різних політичних течій, і їх єднання на певний час— процес суто ситуативний. Завтра ситуація зміниться і щойно народжена некомуністична опозиція розсиплеться на порох. Це, до речі, розуміють і на Банковій і тому не поспішають вживати якихось заходів — роз’яснювати людям свою позицію, сідати за круглий стіл з політичними супротивниками, робити суттєві кадрові зміни і таке інше. Це як та малолітка, що випадково завагітніла. Дивиться на свій живіт і каже: “А може, воно якось саме розсмокчеться?” Приблизно так поводять себе і діячі, наближені до особи Президента. Характерна у цьому плані поведінка, скажімо, представника гаранта у парламенті Романа Безсмертного. Він не проти поговорити про демократію, про цивілізовані методи розв’язання конфліктів, навіть пропонує певні готові моделі. Ось характерний зразок одкровень речника Леоніда Кучми:

“Направленість проти конкретних осіб у цій справі говорить про те, що реалізуються якісь визначені інтереси, і ніхто, за великим рахунком, не думає про те, щоб кардинально міняти ситуацію. А якщо навіть хтось і задумується над цим, то навряд чи знає, як це зробити. Гіпотетично беремо крайній варіант. Президенту пред’явлено звинувачення морально-політичного плану, і в цивілізованій країні воно повинно перерости у процедуру імпічменту. Ця процедура дуже проста— питання ставиться на порядок денний ВР, голосується і на цьому назавжди ставиться крапка. Процедура або йде далі, або припиняється за браком голосів. Я вже багатократно казав, що не уявляю, щоб Моніка Левінськи або опоненти Р.Ніксона закликали американський народ до непокори і виводили людей на вулиці. Тобто відсутність правил гри в цій ситуації диктує хаотичність розвитку сценарію і використання інструментів, котрі не є адекватними політичній діяльності або тій ситуації, в котрій ми зараз знаходимось. І питання, власне, треба було ставити на голосування, і якби воно не набрало необхідної кількості голосів, то все б продовжувало працювати в нормальному режимі”.

Бачте, як все просто за паном Безсмертним! Але ця простота викликає цілу низку запитань. По-перше, невже пан Безсмертний вважає загибель журналіста адекватною сексуальним забавам Клінтона? Уявляю, що творилося б у тих Штатах, якби Білла запідозрили у причетності до чийогось вбивства! По-друге, не треба Моніці виводити людей на вулиці, бо через систему ЗМІ люди отримають необхідну інформацію і самі визначаться у своїх діях. По-третє, як тільки виникає скандал, тут же починає працювати правова машина, яка діє на основі законів, а не підлабузництва. І довелося Президенту США давати свідчення, стояти перед судом, каятись і просити пробачення у нації.

А у нас таке можливе?

Далі. Якщо вже Роман Безсмертний висуває ідею імпічменту, то чого б це йому не втілити ту ідею у життя? Ну, Романе, збери однодумців у Верховній Раді і...! Ага, дурних нема? Нема, бо пан Безсмертний знає і таке:

“...думка про те, що ще пара мітингів, і Леонід Кучма напише заяву про те, що він іде з посади— безпідставна. В 1993 році він написав заяву про те, що залишає посаду, бо розумів, що буде йти на президентські вибори. Заяв подібного характеру більше не буде, і треба, щоб це розуміли всі, хто сьогодні веде інформаційну війну”.

Зіткнувшись із слабкою, розрізненою опозицією, гарант не збирається йти на поступки. Сьогодні він твердить, що готовий до діалогу, а завтра, що діалогу не може бути, бо немає з ким дискутувати — “так звана опозиція” ніякі політичні сили не представляє. Та вона й не є опозицією, а лише купкою якихось покидьків. А раз так, то немає й потреби жертвувати кравченками, потебеньками, литвинами. І ще один нюанс: цих фігурантів краще тримати при собі, ніж на адміністративній відстані: мало чого вони там можуть напатякати, коли будуть позбавлені своїх посад.

Кучма заспокоївся і навіть став відверто нахабним. Якщо взяти словечко з його лексикону, то відбулося певне “оборзєніє”, яке він продемонстрував в інтерв’ю російському телеканалові ОРТ. Яких тут тільки одкровень немає! Телеглядачі, наприклад, з подивом дізналися, що Президент України лише “технарь”, а “не дипломат, не політик”, що він просто “колишній червоний директор”. Блискуча самохарактеристика для державного діяча!

Дізнались глядачі від гаранта, й про те, що він користується нецензурщиною, що ловити корупціонерів Україні заважала світова спільнота, яка посилала українських правоохоронців “далеко-далеко, де кочують тумани”, що Україна може рухатись до Європи тільки разом з Росією, що Росія не зможе прогодувати 50 мільйонів українців, що Президент готовий віддати Росії хоч би й за борги Харцизький трубний завод, що олігархи— хороші люди, а слово це просто “опохабілі”...

Соромно все те було слухати, але нічого не зробиш — борзєніє є оборзєнієм.

А тепер про деякі прогнози.

Переважна більшість політологів сходиться на тому, що найближчим часом всі ми будемо спостерігачами і учасниками млявоплинних процесів. Розхристана опозиція, яка не має сильного харизматичного лідера, буде влаштовувати якісь не дуже гучні акції. Влада буде робити вигляд, що нічого особливого не відбувається. Можливі невеликі кадрові перестановки. На зміну дуже поганим виконавцям прийдуть ще гірші. Приклад тому — призначення генерала Строгого, начальника Львівського ОУМВС, керівником Служби охорони Президента. За які заслуги? Відомо: за всіма показниками боротьби зі злочинністю Львівська міліція вийшла на передостаннє місце по Україні.

Тим часом заступник Генерального прокурора Олексій Баганець 12 квітня офіційно повідомив, що у записах, зроблених майором Миколою Мельниченком, виявлено державну таємницю... Отже, магнітофонні записи в кабінеті президента таки велися, і вони — не фальшивка, як досі стверджували офіційні власті?

А протистояння між владою і опозицією триватиме до тих пір, поки влада чітко не відповість на прості, але дуже важливі питання:

1. Хто замовив Георгія Гонгадзе?

2. Хто виконав замовлення?

3. Чому вбивці гуляють на свободі?

Касетний скандал немов би плюнув у душу всім порядним людям. Сором, біль і огида...

Тож навіщо травмувати морально і без того травмовану націю?

P.S. “Коли мова йде про владу, ті, хто за неї чіпляється, погано розуміють гумор. Особливо це стосується тих, хто відчуває, що їм залишилося зовсім трохи. У більшості випадків вони роблять усе навпаки, як, наприклад, український президент Леонід Кучма”.

Die Welt