— Богдане Сильвестровичу, на сьогодні вже незаперечним є факт, що театр ім. Івана Франка став кузнею не тільки театральних постановок, визначних акторів, цікавих спектаклів, а й, як виявилось, чиновників різного гатунку — згадаємо Биструшкіна, Ларису Хоролець, а сьогодні Лесь Задніпровський — депутат Київради і Ви в ранзі міністра культури… Це особливість режисерського таланту Данченка?

— Я не знаю, чи це характерно для Данченка, чи це характерна особливість від батьків тих людей, чи творча атмосфера театру Франка, але так сталося. Сталося. Власне, я себе відношу до творчих чиновників, бо до кожної справи треба підходити творчо, будь вона чиновна чи творча. Тоді може бути достойний результат.

— Які Вам найбільш пам’ятні події у житті?

— Я війну пам’ятаю, діти маленькі не пам’ятають, а я пам’ятаю. Це був 44-й рік, мені було три роки, все горіло, навіть трава. Я пам’ятаю ці жахливі речі, мабуть, тому, що була екстремальна ситуація. В трирічному віці дитина взагалі нічого не пам’ятає, а тут виявилося… Хата наша горіла, я це бачив. Це було, коли звільняли Львів, в Куликові під Львовом. Прибудова у сусідів була, козу вони там держали, ми туди залягли. І німецький офіцер чи солдат вскочив на цю прибудову, а на ній був солом’яний дах, нога його крізь дах запалася — і батькові на спину. Але то були якісь частки секунди, і нога пішла вверх, бо якби німець відчув, що там щось дихає, то пустив би автоматну чергу. Нас у прибудові було багато, пам’ятаю дядько був, ще якийсь мужчина, батько і я. Я ще казав: “Тссс”. Три роки мав... Екстремальні ситуації людина пам’ятає. Ще — коли міни розбирали. Було дуже багато мін, гранат. То розібрали нормально, то вибухала в руках, і летіла рука, голова і все… Пам’ятаю, як уперше вийшов на сцену — “Над голубим Дунаєм” Рачади. Я грав румунського офіцера Костика Портеса в постановці Анатолія Горчинського, народного артиста України, він ще й композитор. Романси пише, сам співає. Згадайте: “Червону троянду дарую тобі…” (співає).

— То був шлягер у свій час…

— Так, так. Я в Горчинського грав, будучи студентом театральної студії. Це був 60-й рік або 59-й. О, яке відчуття було! Здається, зал — як лев. І цей лев, паща відкрита, паща, яка тебе хоче проковтнути. І ти, мов у якомусь сні, нічого не пам’ятаючи, виговорюєш свої слова, хтось там аплодує, а ти нічого не пам’ятаєш. Ти виходиш з цієї сцени і не знаєш, чи був там … Питаєш у друзів: “Що, я вже відговорив? Ну і як?” — “Класно, Бодю, так гарно, так сміливо ти все це сказав!”. А ти нічого не пам’ятаєш. Оце перші кроки на сцені. Пам’ятаю, як мені Ярослав Томович Герес у МХАТі, в 60-му році підбив око на сцені. Я грав виставу “Фауст і смерть” Олександра Левади. Дуже хороша п’єса, про перший політ у космос.

— Яким чином у Москві?

— А були декади української літератури і мистецтва, то ми у МХАТі грали, це ще було до польоту в космос Гагаріна. Ну і в цьому спектаклі перший космонавт, якого посилають на орбіту, гине. В принципі, в історії так і було. Я грав робота, якого створив інженер, а цей робот працював на біострумах — що хазяїн подумав, він це робить.

— Скоро вже будуть і такі…

— Так, але це ж був 60-й рік, ніхто не знав, що таке робот, як його на сцені показати. Я там танцював рок-н-рол, тому що в цей період був Елвіс Преслі і рок-н-рол. Я це виніс на сцену. Режисер, Борис Хомич Тягно, учень Курбаса, Леся Степановича, був просто фантастичний чоловік. Він як побачив рок-н-рол, то поставився до цього так, знаєте, як зараз ми ставимося до чогось незвичного.

— То було гарно, а це щось …

— Все-таки рок-н-рол і Елвіс Преслі там були — і тексти і думки гарні, це зараз класика, а із того, що є зараз, щось теж буде класикою. Щось буде, багато відсіється. Але тоді не було так примітивно. Нині ж... Музика, яка впливає на твої примітивні почуття і ти тупієш від того шуму-гаму, — це жах, я не знаю, як це можна витримувати. Не знаю, хоча хочу бути сучасним і ставитися, так би мовити, нормально до новацій. Зараз період: “Я так відчуваю і вважаю, що це правильно”. Ну що це за постановка питання? Особливо в культурі. Адже в культурі, щоб бути більш-менш культурною людиною, треба ввібрати в себе все краще з минулого, з сучасного. Чи все це нічого не варте? Ніби з мене все починається, з мене починається історія, з мого примітивного інстинкту — дійшли до примітивізму. Йшли-йшли, були певні надбання, були геніальні живописці, композитори, співаки… Так вони і залишаться, так і будуть фантастичні майстри мистецтва. А в сьогоднішньому побуті людини впереваж домінує інстинкт. Інстинкт тварини, яка мислить тільки в одному напрямку — те, що їй дано від природи. А щоб ширше мислити, для цього треба вивчати надбання історії, пізнати їх і піти далі, щось зробити. А жити інстинктом, мені здається, — дуже примітивна штука. Колись ця мана пройде, але вона дуже багато шкоди наробить.

— Ми відволіклись. Ще щось…

— Перший раз знявся у фільмі “Білий птах з чорною ознакою”. Зразу попасти в таку компанію — Юра Ільєнко, Валерій Башкатов (починав оператором), потім Калюта Віля, царство йому Небесне, Лариса Кадочникова, Іван Миколайчук. Так не кожному щастить. Я пізно прийшов у кіно, люди приходять молодими, а мені було 29-30 років. Але такий дебют, знаєте, — лягти спати і на другий день прокинутися “знаменитым на весь Советский Союз” — ще потрібно було витримати. Я і сам не зразу зрозумів, що сталося, — що ж я там зробив такого, ну, знімався, зіграв там. Ну і що? А Михайло Олександрович Ульянов з Москви пише зворушливого листа: “Я посмотрел фильм и, что называется, в Вас влюбился, я буду делать фильм “Самый последний день”. Там есть небезызвестная фигура милиционера и фигура бандита Валеры, который убил милиционера, очень важный. Я бы хотел с Вами встретиться, если возможно”. Я думаю: Боже, Михайло Олександрович Ульянов, “Председатель” з популярного фільму, це він мені пише? Мені? І я їду на “Мосфильм”, боюся їхати. А вони мене бояться, думають — приїде зараз такий собі, значить… Цікаво було. То був переворот у моєму житті.

— Це визначне кіно було на той період.

— Так. Потрапити в таке кіно — і до тебе повага. Бо можна зніматися роками в поганих фільмах — і до тебе як актора ніякої поваги. Тому що як кіно погане, то і актор поганий. А як вже хороше кіно, то й звернули увагу. І тоді я почав зніматися у таких надзвичайних режисерів, як Озеров Юрій Миколайович, Сергій Федорович Бондарчук, Прошкін, з “Ленфільму” Мостовой і Коган, і Ленінградське телебачення. Я просто дивувався, що у них там в Пітері нема актора, який би міг зіграти Трифонова у “Старику”, наприклад, чи дворецького в “Равняется четырем Франциям” — телевізійні фільми-спектаклі, де, до речі, також потрапив у визначну кампанію: Стржельчик, Кузнецов, Юра Демич. Мені просто пощастило. Я зупинявся перед цими людьми, бо можна було обійти людину цікаву і нічого не зробити, а так, знаєте, я побачив, як Стржельчик грав в “Амадеусі” Сальєрі. Він мені місця зробив у другому ряді, і коли по сцені бігав, то мені моргав. Або Басілашвілі. Не знаю, мені здається, що не кожному так везе. Я зі свого боку дуже ними цікавився. Мене завжди цікавили ті люди, що вміють робити те, чого я не вмію. Я думаю: як він там такі куски зіграв, як це здорово. Потім такі спектаклі як “Тев’є Тевель”, який вже йде 11 років на аншлагах. Пам’ятаю, як ми в театрі Вахтангова грали. В кінці, на поклонах тихенько вийшов на сцену покійний Євгеній Леонов з картиною “Слов’янський базар”. Він каже: “Да простит меня режиссер, но я подарю своему собрату эту картину”. Стоїть режисер-постановник, знітився, а він підходить до мене і каже жартома: “Богдан, можно продать картину и заработать, она оригинальная”. Це унікальна школа. На лекціях такого не пізнаєш, це тільки в спілкуванні з людьми можна. Так я йшов по світу й вчився у цих людей, у цих акторів. Коли Данченка переводили в театр Франка художнім керівником і головним режисером, він забирав акторів, свої кадри забирав. Я спочатку дуже боявся переходити, бо можна бути у Львові і мати роботу, ролі, а там — у Києві заглухнути. Але з іншого боку, в мене вже був якийсь фундамент. Було багато друзів: був Ільєнко, був Калюта, був Миколайчук. От, бачите, Богдан Козак, теж народний артист, прекрасний актор, він не поїхав зі Львова. Там якісь проблеми були з мамою, вони не могли поїхати, а пішов Розстальний Віталій, із Харкова Ільченко Валерій, який в БДТ зараз працює, і я. Ще запросив Володимира Миколайовича Оглобліна, режисера. Оце така компанія прийшла в 1978 році робити театр Франка.

— Пам’ятаєте всі свої ролі?

— Пам’ятаю.

— А найкращі які?

— Всі!

— Богдане Сильвестровичу, зважаючи на нинішній стан справ у країні, її керівництву, безперечно, вигідно, щоб Міністерство культури очолив визначний театральний діяч, відомий, улюблений народом актор. Запропонувавши Вам цю посаду, чи взяв пан Прем’єр на себе певні зобов’язання, щоб забезпечити Вам реально виконання Вашої місії?

— Ні. На посаду міністра культури Віктору Андрійовичу Ющенку було запропоновано кілька кандидатур. Серед них Іван Драч, художник Сидоренко й інші. А Микола Мащенко запропонував мою кандидатуру. Розглядалися два варіанти — або якась мистецька фігура яскрава, наприклад, народний артист України, популярний академік, або функціонер, який знає всі виходи-входи. Або такий варіант, або такий варіант. В обговоренні брали участь такі видатні люди, як Іван Драч, Ліна Костенко, Павло Мовчан і багато інших. Тоді Віктор Андрійович Ющенко каже: “Я схиляюсь до кандидатури Богдана Ступки. Богдане Сильвестровичу, переспіть з цією думкою і завтра мені подзвоніть”. Я переспав і думаю: “Ідеї є, тільки треба їх реалізувати. Треба згоджуватись. Багато чого людина не може зробити, хай зробить одну справу, але хорошу”.

— Але одну справу Ви робили все своє життя…

— Так, одну я робив і, як кажуть люди, якщо не брешуть, наче непогано. Отож я вирішив дати згоду. 30 грудня вранці подзвонив Віктор Андрійович Ющенко і спитав, як там на свободі. Я ще добре не знав, що це таке. Та, кажу, снігу багато. Ну що ж, йдіть в церкву, поставте свічку і приступайте до роботи. Всі ЦУ. Ввечері призначення підписав Президент. Приїхала моя дружина, вона була у від’їзді, нічого не знала. Я її зустрічав 31 грудня в аеропорту “Бориспіль”. Кажу: “Давай вип’ємо кави”. Ми сіли. Я кажу: “Ти знаєш, Люсю, я дав згоду, став міністром культури, вже підписано”. Вона каже: “Навіщо воно тобі?”. Щоб вона була тим задоволена, я б не сказав. Ну і почав я знайомитись. Знаєте, чим більше я пізнаю Міністерство, тим більше мені тут цікаво. Це такий багаж для актора, це фантастика. Повірте мені, я це чесно кажу. Мені цікаво, як люди тут працюють, чим вони мелють — язиком чи жорнами, знаєте. Чи вони чогось хочуть, чи вони байдужі, чи вони нічого не хочуть, чи вони займаються чварами дрібними — кого, як там підставити і тому подібне. Я думав, що багато чого знаю, але, як казав філософ, я знаю те, що нічого не знаю, і він дуже правильно це сказав. Тому, що вік живи, вік учись. А нинішня робота для мене — по суті пізнання. В такому розрізі, як, знаєте, палеоліт, неоліт, кам’янний вік, залізний… і сучасний. І все це психологічно, бо ти весь час працюєш з людьми, які до тебе приходять, і як вони тобі в очі дивляться, як вони з тебе пилинку здувають…

— А бувають бувають конфліктні ситуації?

— Конфліктні — ні. Таких ще у мене не було. Невеличкі, може, зо два рази… Ще такого конфліктного нічого по-справжньому не траплялось.

— Я навіть не уявляю, які можуть бути з Вами конфліктні ситуації.

— Ні, можуть бути, чому ж. Можуть… Але я люблю вирішувати все мирним шляхом. Якщо можна вирішувати мирним шляхом, чому не вирішити мирним шляхом, правда?

— Ви оптиміст, бо кажуть, великі знання до великої печалі…

— Можливо, в мене нема великих знань, поки що, але енергію я накопичую тут, це безперечно. Я думав — дійшов 58 років, уже зіграв Короля Ліра, ну що вже можна зіграти? Річарда III я грав, Дядю Ваню Чехова я зіграв, “Украдене щастя” — Миколу Задорожного я зіграв. І мені здалося, як, знаєте, це здається, що навіть самого Господа Бога за бороду схопив, якщо Господь Бог має бороду. І раптом, коли я дав згоду очолити міністерство, охопило подвійне таке відчуття — і страшно, і хочеться спробувати. Роззирнувся. Боже, та тут стільки цікавого, якщо підходити творчо до цієї роботи. Раз! Я взяв на себе сміливість, запустив “Мазепу”. Собак на мене вішають, хай вішають. Я думаю, чим більше вішають, тим я правильніше роблю. Я вважаю, що необхідно зробити дуже хороший фільм. І притому тут сценарій вражаючий, я просто зачарований цим сценарієм і зачарований тими людьми, які його робили. Два! Я думаю виставку зробити до 10-річчя Незалежності України, зібрати всі полотна художників світового масштабу про Мазепу. І зробити виставку в Києві наступного року. Це два. Три! Я думаю закінчити ремонт малої сцени Національного театру ім. Івана Франка, драматичного театру, першу сцену в Україні. 12 років малу сцену роблять, ну це ж як? Мені зразу сказали: звичайно, ви театрал і будете тягнути до театру. Я кажу, чекайте, Філармонія відбудована, спасибі Дмитру Івановичу Остапенку, він молодець, що одне діло зробив, він відбудував Філармонію. Вона просто прекрасна. Так? Що б там не говорили про цього міністра культури, але він зробив конкретну річ. Чому я не можу? Все неможливо охопити, але прагнути треба… Далі, хочу ось що — Україна ніколи ще не була на бієнале у Венеції, які існують 100 років. Авангардне малярство кожної держави виставлено там. Там вже і Прибалтика, і Середня Азія, і Росія. Ми ж не маємо павільйону, має Росія. А був радянський павільйон. А цей павільйон побудував, дав гроші Терещенко – наш меценат. А тепер має Росія і виставляє там свої картини — вона має своє приміщення, бо вона спадкоємиця Радянського Союзу. Так? Я вже почав розкручувати цю ідею, бо треба знайти емісара, який би їздив, переговори вів. Там є такі приміщення, арсенали, які можна взяти на півроку в оренду. Це коштуватиме 60—70 тисяч доларів, але я хочу, щоб Україна представляла там авангард наш, бо що про нас знають? Чорнобиль знають…

— Динамо-Київ.

— Динамо-Київ знають, так? І все. А є виставка, півроку вона там буде. Я доб’юся, зроблю це на наступний рік, до 10-річчя Незалежності України. Музей ремонтувати треба, “Лувр” наш, Національний художній музей — дах там протікає. Це треба зробити. А які в нас є заповідники! Справа в тому, що я особисто збагатився, коли почав як міністр їздити по всій Україні, хоч немало їздив зі зйомками. Часом ми в таких місцях бували, де і людська нога не ходила. Але зараз, коли я побачив на власні очі кожний регіон — це “Клондайки”, тільки потрібно все упорядкувати. Що таке Херсонес Таврійський під Севастополем? Та цей заповідник — фантастика. Американець Картер туди приїхав, кинув Італію. В Італії, каже, нема вже що розкопувати. Отож чоловік приїжджає сюди і нам починає говорити, чим ми багаті. Чи ми самі цього не бачимо, чи не знаємо, чи не чуємо? Оглухли і не чуємо? А Херсонес… Боже мій, яка то краса — ті колони на березі моря, ти ходиш по черепках, ти ходиш по історії. Це ж треба підтримувати. Там є Володимирський собор, де за легендою хрестився князь Володимир перед тим, як тут похрестити… Я став багатший у тисячу раз, у мільйон, у трильйон.

— Тоді, якщо можна, про Ваші багатства. Ви прийняли портфель міністра культури фактично, коли бюджет Міністерства вже був прийнятий.

— Не прийнятий, але він уже був оброблений.

— А Ви якимось чином мали на нього вплив?

— Ні.

— Чи влаштовує Вас той бюджет, що є, чи ні?

— Ні. Це малі кошти. Я гадаю, що ми не можемо чекати милості від держави, а взяти її для культури — наше завдання.

— Крім державного бюджету, які ще Ви бачите можливості фінансування культури?

— Ми створили фонд. Президент України підтримав нас. Видав Указ на підтримку діячів мистецтв. Вже є статут, і ми мусимо все зареєструвати. Це непроста справа.

— Але звідки кошти візьмуться у фонді? Що передбачає робити фонд?

— Я думаю, що кошти там з’являться після того, як буде прийнятий Закон у Верховній Раді про меценатство, про концертно-гастрольну діяльність. Він є, але чомусь йому зробили “обрєзаніє”. І наскільки мені відомо, це “заслуга” Валерії Заклунної, яку підтримала більшість комуністів. Основні пункти були вилучені із Закону про гастрольну діяльність. Відкривається, наприклад, казино, і на рахунок Міністерства культури чи фонду іде одна сота процента з доходу. Приїжджають гастролери в Палац “Україна”, Пугачова, Киркоров та інші — теж проценти мають відкладатися, іти на рахунок фонду чи Міністерства культури. Колись раніше, за радянських часів, драматичні театри жили за рахунок естради, бо естрада популярна, вона більше заробляє, вона більш доступна. І йшло на оперу, на драму і на інших. Цього зараз не існує. Це треба поновити, тому що дуже багато гастролерів, і держава нічого не має з цього. Вони платять, і має бути закон, що певна частина іде на культуру і в цей фонд вкладається. І дуже багато є людей, які хочуть фінансувати культуру. Наприклад, моя ідея була створити телеканал “Культура”. Зараз розробляє її Борис Іванович Савченко, я його делегував до Росії, до тамтешнього міністра культури Михайла Швидкого, який є основоположником телеканалу “Культура” в Росії. Його прийняв міністр культури Росії і все-все розказав, що телеканал має бути під державним патронатом, якщо телеканал буде в приватних руках, то він залежатиме від смаку його хазяїна. А ми повинні виробити наш смак, наш державний смак, що для нас є пріоритетами, що нам необхідно, і зробити цей канал на 24 години. Може, не 24 а 12. На початок може бути три години, але це має бути зроблено.

— Є якісь меценати?

— Є меценати, і я думаю, що треба робити цей телеканал обов’язково.

— А меценатам, які будуть давати кошти, держава якісь податкові пільги дає?

— Про це йде зараз мова. Проект розроблений, і його потрібно у Верховній Раді прийняти.

— Це, мабуть, буде вже на наступній сесії?

— Напевно. Я думав, що це простіше робиться: ми тут прийняли, розробили, подали, а депутати прийняли. Ні. Це ще у Гоголя є в “Записках божевільного”, коли Поприщин каже: “Чому досі немає депутатів з Іспанії? Ті депутати мене страшенно дивують своїм зволіканням”. Я думав, що це таке — зволікання? Тільки тепер зрозумів, що це значить. Це такий порядок. І нічого не зробиш. Я почав було злоститися і казав — що це таке, чому не подаєте? Відповідають — тут же закон, порядок є встановлений. Я кажу: ми зробили? — зробили, чому маємо чекати? Якби прийняли на 3—4 місяці раніше Закон про меценатство, він би вже діяв, правильно? Але не все так просто… Одним вигідно, іншим не вигідно.

— Може, це особливість національного характеру?

— Ні, всюди таке є, але люди навчилися, розумієте, трохи по-інакшому жити. Вони не все беруть собі. Трохи лишають — 1 відсоток на культуру.

— Ви вважаєте за можливе реально поліпшити стан культури в країні, яка вже впродовж довгого часу перебуває у невизначеності?

— Все можна зробити, і все для цього є. Все є. Тільки це зубожіння людей, ці зарплати мізерні... А люди одержимі — вони залишилися. Якщо, наприклад, різьбяр любить свою роботу, що, він відмовиться? Він буде в біді, але що, не буде різьбу по дереву робити? Піде собі в ліс, відрубає шматок дерева, сяде і буде виколуплювати. Він може і не поснідати, а це він буде робити обов’язково, бо то його улюблене заняття. І таких людей маса. Але це потрібно якось упорядкувати, щоб люди могли на зарплату жити. Пам’ятаєте, яке прокляття було в “Брильянтовій руці”? Папанов говорив: “Чтоб ты жил на одну зарплату!” І воно так пішло, навіть зарплати не дають. Оце біда. А хтось каже: культура гине. Я вас благаю, ніколи вона не згине.

— Це безумовно.

— З фільмами погано, на якомусь етапі те, що мали, не треба було розвалювати.

— Але ж розвалили вже все. Багатьох людей вже нема…

— В Росії, наприклад, президент Володимир Путін домовився з міністром культури Михайлом Швидким, що кіно — це ідеологія, і приєднали до Міністерства культури. Як не упирався Нікіта Михалков, забрав кінематографістів. Вони будуть робити державну ідеологію, і їх будуть фінансувати.

— Але можуть паралельно існувати і та, і та структури.

— Так вони і будуть існувати – і та, і та, але держава матиме пріоритет і вкладатиме гроші.

— Чи розробляється вже бюджет на наступний рік?

— Поступово.

— Ви все-таки хочете збільшити бюджет?

— Ні. Знаєте, є “обрєзаніє”. Минулого року, наприклад, було заплановано 175 мільйонів гривень. Зробив “обрєзаніє” Мінфін, і ми отримали 70 мільйонів. 105 мільйонів нам недодала держава.

— Яка аргументація?

— Нема грошей.

— Але вони з чогось виходять — комусь більше, комусь менше. Не всім же “обрєзаніє”?

— Ну, звичайно. Силовим структурам найбільше дається, тому я хотів перейменувати Міністерство культури в “Міністерство оборони культури і мистецтва”. Як “силову структуру”, щоб нам давали побільше грошей, бо культура потребує оборони. Мені сказали, що всі силові структури допоможуть Міністерству культури…

— В чому Ви бачите найбільшу загрозу культурі країни? Фінансування? Законодавство? Рівень освіти? Які проблеми вражають Вас найбільше?

— Смак. Має бути смак, художній смак у наших людей. Ніяк не можу погодитись з рекламуванням суржику по телебаченню, починаючи з Вєрки Сердючки. Розумієте, всі вважають, що це є українська культура, що це є українська мова. “Кролики” — те ж саме. Я не маю якихось особистих претензій, але… То люди талановиті, але це несмак. Я хочу чути нормальну українську мову, а не суржик. А є якісь апологети, які вважають, що суржик — майбутнє української мови. Це жах, примітивізм. Це знову те, про що ми говорили. Це на рівні інстинкту. Ніхто не хоче послухати Мирослава Поповича, філософа, коли він говорить про суржик, що тиражується по телебаченню. Мені подзвонив міністр внутрішніх справ Юрій Федорович Кравченко, він слухав у Палаці “Україна” Сердючку. І в прямому смислі мені сказав — тому жанру місце не в Палаці “Україна”, а в ресторані. А ми це тиражуємо і про якусь культуру говоримо. Зрозуміло, що все це працює на Росію, бо це дивиться Росія, напевно вони і гроші вкладають, і тому все так відбувається. Завжди люди тягнулись до якогось високого художнього рівня, правда? “Я цього не знаю, я хочу пізнати, а це є смак, подивіться, яка красива мова”. Наприклад, коли ми приїздили з театром в Москву, грали в МХАТі “Записки божевільного” в перекладі Рильського, підходили москвички, які казали: “Мы боялись идти на спектакль, думали, Боже, мы ничего не поймем — но какой красивый язык”. Гоголь писав російською мовою, але в нього мелодика ж була українська, він не міг від себе відійти. От навіть читаєш його російською мовою, а мелодика така йде м’яка, така іде музика якоїсь української пісні, бо він же звідси, коріння ніколи не розірвеш, не відріжеш. Як відріжеш коріння, то не отримаєш соків, що йшли в твій організм і які давали можливість творити. Тому мене страшно обурює пропагування несмаку. А певним людям головне заробити гроші. Знаєте, я такого несмаку, наприклад, на американському телебаченні не бачив.

— Ваше ставлення до масової культури. Зокрема, телебачення.

— Масова культура буде існувати, але треба робити розумний відбір. Тому хочеться зробити телеканал “Культура”. Правда, мене один з Верховної Ради спитав: хто його буде дивитися?

— Нормально. Він володіє українською мовою?

— Так, він такий патріот і ось… Я був надзвичайно здивований. Я сказав, що дивитимусь я, мої діти і онуки будуть дивитися. А ви можете не дивитися. В чому перевага телебачення — можеш переключити канали. Але потрібен телеканал “Культура”, тому що в нас багато фільмів прекрасних є на Укртелефільмі, і документальні є, все це можна крутити роками. Будемо створювати цікаві мистецькі програми. І якщо людина схоче це дивитися, вона зможе собі включити телевізор і дивитися канал “Культура”. Без культури ніяка економіка нікого не спасе. Економіка повинна бути разом з духовністю, бо інакше сенсу ніякого. По-друге, мені б хотілося, щоб у нас побільше своїх фільмів високохудожніх було. Але не на зразок “Роксоляни”.

— Поширення української культури через телебачення?

— Через телебачення, через театр. От ми, театр ім. І. Франка, зараз гастролювали у Севастополі. Ніколи там не було українського театру. 217 років існує Севастополь, там ніколи не було на гастролях українського театру.

— “Город русской славы”.

— Нам казали: “Там не поймут, потому что там русскоязычное население, они не поймут”.

— Прекрасно все “понялі”?

— Так. Сказали: “Мы такого чуда не видели”. Так, прекрасно, і без сварки. Просто люди приїжджають і показують свою культуру. От і все. І не треба сваритися. Місія культури — показати свою культуру, бо мистецтво може зробити більше, ніж здатні зробити політики. Я в цьому не сумніваюсь. Вже їздили політики в Крим, що вони там натворили всі знають. А на наші спектаклі йшли люди, дивилися “Енеїду” Котляревського, дивилися “Тев’є Тевель” Шолом-Алейхема, дивилися “Кім IV” Горіна, який недавно помер, дивилися “Приборкання непокірливої” Шекспіра і “За двома зайцями”. По дві вистави упродовж 10 днів! Російський флот і український флот ходили на наші вистави.

— Чи вважаєте необхідним вплив Міністерства культури на телебачення?

— Впливати ми можемо тільки опосередковано. Це значить робити дуже хороші фільми, писати цікаві сценарії, ставити хороші постановки в театрі, виконувати прекрасні твори симфонічними оркестрами, розповідати про заповідники, про музеї, про бібліотеки. Оцим ми можемо насичувати наші телеканали, але для прямого втручання — показувати те чи щось інше, в нас немає можливості. Я дуже хотів би, щоб телеканал “Культура” був під егідою Міністерства культури. Зараз ми починаємо все це обговорювати. Якщо нам вдасться, то це буде державний телеканал.

— До речі, у мене є ідея — створити цикл передач з історії національного живопису.

— Все. Ми її включаємо в телеканал “Культура”.

— Зараз Ви суміщаєте обов’язки міністра з активною акторською роботою і нагадуєте героя з анекдоту, єврея — шевця за фахом, який казав, що коли б він був королем, то був би багатшим за інших королів, бо він би ще й шив. Ваші творчі плани.

— Юрій Ільєнко хоче, щоб я зіграв Мазепу-старшого. У фільмі Мазепа у трьох вікових часах – молодий, середній і старший. Я, напевно, як ви здогадалися, буду грати наймолодшого. А тих гратимуть інші. Ну, можливо, треба дожити. В театрі Франка є проект Данченка “Пер Гюнт” Ібсена, дуже цікавий. Вони хочуть зробити, щоб молодого Пер Гюнта грав мій син, а я грав старенького, коли він вертається до своєї Сольвейг, поблукавши по всьому світу. А потім, як писав Борис Олійник, всі Магеллани звідки рушають, туди й повертаються завжди. І водночас, там по два склади буде. Богданович гратиме молодого і Степан Степанович Олексенко — старшого. Отакі плани. Ахеджакова дуже хоче зробити якийсь спектакль і гастролювати з ним. Ще є проект у Мойсеєва в Молодому театрі, Ірина Коваль написала “Поганські святі” про Льва Толстого. Ірина Коваль — це українка-емігрантка, вона сама з Англії. В Лондоні дуже багато хорошого архівного матеріалу, і вона написала дуже цікаву п’єсу. От, якщо на це знайдуться кошти, то, можливо, я гратиму в цьому спектаклі.

— Які кошти маєте на увазі?

— Позабюджетні, звичайно. Якщо знайдуться кошти, то я би попрацював зі Станіславом Мойсеєвим. Є цікава роль Льва Миколайовича Толстого. Ірина Коваль дуже багато уваги приділяє Соні, дружині Толстого. А Толстой хотів бути, як Сковорода, він таки щось мав від Сковороди. Проповідував Сковорода. Проповідував Лев Толстой, і в кінці він усе-таки втік від Соні. Сковорода втік з-під вінця, але прожив, маючи дітей, а цей втік помирати. Щось таке сковородинське є у Льва Миколайовича Толстого.

Приречений, бачу, грати гетьманів — Богдана Хмельницького зіграв у Гоффмана в польському фільмі “Огнем і мечем”, Брюховецького зіграв у Засєєва в “Чорній раді”, пішла так, іронічно сказати, гетьманська смуга. Повертаючись до “Мазепи”, я вважаю, що краще зробити хороший, достойний фільм, вийти з цим фільмом не тільки по всій Україні, вийти в Європу, вийти на цілий світ. Його продати і заробити гроші для подальшої роботи у фільмах. Хай буде один добрий фільм, чому ми повинні робити 10 поганих?

— Як профінансовано цей проект?

— Я просив 16 мільйонів, але це весь бюджет українського кіно. На “Мазепу” виділили 10, а 6 залишили на доплату, на якісь інші фільми, так щоб все кіно не зупинилося. Ми дали гроші Кірі Муратовій, закрили фінансові діри у Руденка-Засєєва в “Чорній раді” і можемо фінансувати якісь нові фільми, які потребують менше коштів і так далі. Отож ми залишили собі резерв на “невідкладні справи” в кінематографі. А на “Мазепу” — 10 мільйонів. 2 мільйони ПДВ забирає...

— Чи вистачить цих грошей на фільм?

— Я думаю, що ні. Нам треба буде добирати, шукати спонсорів та інвесторів. Бачите, сьогодні у нас, ви були присутні, був польський інвестор, який хоче вкладати гроші, польська сторона братиме участь. Ми шукаємо шведської сторони і російської сторони, бо, наприклад, Льоша Петренко буде грати Петра I, російська сторона братиме участь — війська, інші актори. Хотілося, щоб це була кооппродукція чотирьох держав: українсько-шведсько-польсько-російська. Можливо, ми вмовимо допомагати нам дружину Сергія Лифаря, бо це баронеса шведського походження. Я почав з нею говорити про Мазепу, вона все прекрасно знає, бо знає про Карла ХII. Каже, в музеї у Карла ХII на кафтані земля з України. Сергій Лифар розповідав їй про Україну такі вражаючі історії, що вона просто закохана в неї, вона каже, що це її друга Батьківщина. І коли одна журналістка дозволила собі пожартувати: “Ви так багато говорите про Україну, а знаєте хоча б слово українською мовою?” — баронеса з докором подивилася на неї і почала читати “Думи мої, думи”. Баронеса-шведка. А ми себе легковажимо… Ми такі багаті, у нас така унікальна, така захоплююча історія, що нам треба її вивчати і представляти, показувати іншим людям.

— Спасибі за розмову.

Борис МИХАЙЛОВ