Як відомо, людина руйнує одні міфи єдино для того, аби зручніше було розбудовувати інші... Із розгортанням “гласності” полюси чорно-білої дихотомії “капіталізм — соціалізм” хутко поміняли свої знаки на протилежні. Притому ідеологи “декомунізації” не потрудилися кинути оком на обширну й малопривабливу периферію ринкової системи, а відтак не зрозуміли, що справжнім антиподом заможного й вільного Заходу є не обплутаний “дефіцитами” й колючим дротом Схід, а нужденний і знедолений Південь, країни “третього світу”.

Сьогодні переважна більшість таких країн уже давно є політично незалежною, в їх економіці переважає ринковий сектор, зовнішні зв’язки орієнтовані на Захід, а державний устрій у багатьох випадках відповідає критеріям демократії. Між економічними принципами, політичними й адміністративно-правовими системами, скажімо, США і Болівії, Великобританії й Нігерії, Франції й Сенегалу аналітик не знайде якихось принципових відмінностей. Притому основна маса населення слаборозвинених країн стало перебуває в лабетах злиднів, невігластва, відчаю, жорстокості, в атмосфері кримінально-концтабірних міжлюдських стосунків. Маючи здебільшого достатні політичні передумови для добробуту, ці країни лишаються другорядними ринками збуту чужоземних товарів, хронічними платниками неоплатних боргів, заповідниками бідності, безробіття, звиродніння. Сотні мільйонів людей від самого народження несуть незгладне тавро “зайвості”, посилюючи своїм існуванням і без того катастрофічну нестачу їжі, питної води, помешкань, освітніх закладів, робочих місць, нічого не додаючи до національних продуктивних сил, національного інтелекту, національного багатства. В злидарських людських мурашниках автономія особистості неможлива, як і самостійний “шлях нагору”; примусового включення в кланові, клієнтельні, криміногенні структури, участі в споживанні наркотиків, проституції, садистських розвагах “братви” індивід може уникнути хіба що шляхом самогубства... Питання людської гідності, демократії, історичної справедливості, національного відродження тощо тут не мають жодної актуальності для 80—90% населення.

Доводити, що Україна за своїми соціально-економічними показниками посідає нині місце саме серед країн “третього світу” — й то далеко не чільне! — все одно, що ломитися у відчинені двері. (Про це, зрештою, відкритим текстом заявила держсекретар США М. Олбрайт, проголосивши намір своєї країни зосередити особливу увагу на відносинах із Україною, Колумбією, Індонезією та Нігерією. Погодьмося, важко повірити, що взаємини, скажімо, з Ізраїлем чи Південною Кореєю в 2000 р. привертатимуть меншу увагу Вашингтона. Просто це буде якісно інша “особлива увага”... ). Ми прагнемо довести інше — що основні проблеми сучасної України є типовими проблемами саме слаборозвинених країн; що теперішня українська криза якісно подібна до становища в державах “третього світу”, а не, скажімо, в США під час Великої депресії чи в Німеччині після Другої світової війни Для україністики перехід від “вестернізованих” моделей суспільного розвитку до концепцій, опертих на “третьосвітній” досвід, мав би означати приблизно те саме, що для астрономії — перехід від геоцентричної системи Птолемея до геліоцентризму Коперника.

На шляху такого переходу постають поважні перешкоди, серед яких уражене національне самолюбство (Як?! Ми, нащадки оріян, конструктори міжпланетних кораблів, поряд з дикунами, що вчора тільки з дерева злізли??? ) — одна з найменших. Адже єдиної “теорії слеборозвиненості” досі не існує; рівень вивчення соціально-економічних проблем країн ринкової периферії в багатьох випадках лишається недостатнім.. “Третій світ” є вкрай неоднорідною й доволі динамічною спільнотою, внаслідок чого “формула відсталості” виявляє значну мінливість у просторі й часі. Зрештою, мусимо рахуватися й з тим, що словосполучення “третій світ” майже нічого не говорить пересічному українцеві, й навіть знання вітчизняних інтелектуалів у цій сфері є обмеженими, фрагментарними, застарілими. Однак принциповість проблеми не дозволяє відкласти спробу її розв’язання до кращих часів. Відтак у подальшому викладі деякі питання доведеться подавати у спрощеній формі, а власні висновки автора наводити інколи без строгого обгрунтування.

Термін “третій світ” є, по суті, негативним визначенням — до нього належать країни, де нема ні масового ринкового добробуту, ані комунототалітарної диктатури. Що ж, окрім цього “нема...”, єднає такі країни у певну спільноту? На нашу думку, за видимим розмаїттям конкретно-історичних причин слаборозвиненості мусимо бачити їх спільний знаменник — неконкурентоспроможність масової місцевої продукції. Довести її за споживчими якостями до рівня аналогічних виробів західної промисловості буває або принципово неможливо, або, попри дешевизну місцевої сировини та робочої сили, економічно не вигідно. Зовні часто видається, ніби причиною такого становища є брак фінансових ресурсів, високопродуктивної техніки, кваліфікованих фахівців тощо. Однак глибший аналіз виявляє інші, первинні складники неконкурентоспроможності: місцеві робітники недбало ставляться до технічних вимог (навіть за підвищеної платні й масового безробіття за прохідною), адміністративний персонал зневажає та обманює підлеглих, новації зустрічають спротив, “капітани виробництва” уникають чесної конкуренції, при комплектуванні кадрів кумівство й хабар беруть гору над економічною доцільністю... Практика показує, що нації, які виявляють масову й послідовну готовність нелукаво акцептувати ринкові правила гри (цілі нації, а не лише уряди!), швидко розв’язують проблеми з кредитами, обладнанням, спеціалістами тощо. Решта змушена шукати обхідних шляхів до добробуту — це, приміром, експлуатація унікальних природних ресурсів, експорт сировини й низькотехнологічної продукції, заробітчанство громадян по закордонах (не раз напівлегальне, на рабських умовах), кабальна “економічна допомога”, “тіньове” виробництво, контрабанда, наркобізнес тощо. В сучасному світі, основні багатства якого все більше зосереджуються в царині “гайтек” і “ноу-хау”, згадані обхідні шляхи стають дедалі вужчими й ненадійнішими. Існують два поширені й однаково хибні пояснення сталої неконкурентоспроможності багатьох азіатських, африканських, латиноамериканських країн. Одне а них — це, по суті, расистське заперечення принципової здатності їхніх корінних мешканців до прогресу, демократії, культури, високопродуктивної праці, творчих змагань. Опоненти “расистів”, на жаль, часто просто заперечують національно-цивілізаційну специфіку відсталості, зводячи її причини до колоніальної спадщини, недолугого правління, непослідовної монетарної політики, браку ресурсів для розвитку, нееквівалентного обміну із Заходом і т. п. Проте в жодній країні світу поєднання компонентів поступу не є оптимальним, і всюди можна виявити (у Лесото так само, як і в Японії) брак якої-небудь важливої передумови чи нездоланну перешкоду...

На нашу думку, фундаментальні причини слаборозвиненості слід шукати передовсім у царині суспільної ментальності. Слаборозвинені країни —це країни, в психології загалу яких бракує імпульсів до свободи, конкуренції, культури, поступу, наслідком чого МОЖЕ БУТИ брак важкої індустрії й наукових досягнень, капіталу й освічених фахівців, доріг з твердим покриттям і товарів ширвжитку... Таке розуміння феномена слаборозвиненості дозволяє впевнено помістити в “третій світ” і Україну з її безпрецедентно високим, як для цієї групи країн, виробництвом електроенергії, прокату, верстатів з ЧПУ й докторських дисертацій на душу населення.

Для нас, “третьосвітніх”, поширений термін “країни, що розвиваються” не є адекватним. Розвиваються бо в той чи інший спосіб усі країни світу, тому протиставлення розвинених і “тих, що розвиваються” передбачає, вочевидь, якусь підвищену, “додаткову” налаштованість на розвиток, прискорення, подолання свого відставання. Тим часом за небагатьма щасливими винятками, саме налаштованості на поступ найбільше бракує народам “третього світу”. Отже, слаборозвинені країни — це переважно такі, що на рівні масової свідомості основних верств населення НЕ ХОЧУТЬ поступу... Термін “держави, що розвиваються” націлює уряди, ділові кола, громадськість заможних і благополучних країн на сприяння розвиткові таких держав. Однак віднайдення всередині їх гідних довіри й дієспроможних акцепторів допомоги часто виявляється справою майже безнадійною. Складається парадоксальна ситуація, коли громадян та організації, що готові ефективно сприяти розвиткові якої-небудь африканської чи пострадянської країни, легше буває відшукати в Америці чи в Європі, ніж у самій цій країні.

Західна Європа, як відомо, тривалий час не була епіцентром уселюдського поступу. Не тут зародилися найдавніші цивілізації, не тут розквітли науки й мистецтва античності; аж до пізнього середньовіччя Захід лишався переважно імпортером складних виробів і високих технологій. Однак у ХVI—XIX століттях він з лихвою надолужує своє колишнє відставання: західноєвропейці проникають на всі континенти, їх вироби скрізь стають життєво необхідними, створені ними інститути й структури набувають усесвітнього значення, а ідеї підлягають обов’язковому засвоєнню в найвіддаленіших закутках земної кулі Це ідеї особистої свободи, правової демократії, вільної конкуренції, науково-технічного поступу тощо — саме вони так дивовижно змінили обличчя західного світу й зумовили його беззаперечну перевагу над усіма “альтернативними” цивілізаціями.

Просвітницька традиція вважала ідеологеми нової Європи продуктом чистого розуму, шукаючи для них логічного, строго наукового обгрунтування. Пошуки виявили, однак, що логічні підмурки європейської ментальності є доволі хиткими, а внутрішня суперечливість дозволяє паралельно розбудовувати на її основі такі взаємовиключні ідеології, як лібералізм і комунізм, космополітизм і націоналізм тощо. Пізніше новоєвропейську свідомість намагалися виводити з виробничих відносин індустріально-підприємницької доби (Маркс), з особливостей протестантської етики (Вебер), з ньютонівської “класичної” механіки (дехто з позитивістів)... Сьогодні ми можемо стверджувати лише, що ментальність західного типу, органічними складниками якої є демократизм, правослухняність, повага до особистості, підприємливість, новаторство, пізнавальні інтенції тощо, зродилася з вельми складного, можливо унікального поєднання гносеологічних, суспільно-психологічних, історичних, конфесійних та інших передумов. Придатною методикою прищеплення такої ментальності незахідним народам ніхто сьогодні не володіє. Хіба що самі вони інколи виплекують її доволі успішно (як-от японці, південнокорейці, китайці Тайваню ), і то не поступаючись — що вкрай симптоматично! — власними традиціями. Питання, чи можливий (і за яких саме обставин) подібний успішний симбіоз “європейськості” й самобутності на грунті камбоджійської, новогвінейської, сомалійської, гватемальської або іншої “третьосвітньої” ментальності не має наразі скільки-небудь переконливої відповіді. Понад те: трагічний досвід двох корейських держав наочно демонструє, наскільки протилежні потенції можуть співіснувати в тій самій національній свідомості, на які різні шляхи розвитку можуть вони заводити той самий народ.

У країнах “третього світу” сьогодні годі відшукати національну самобутність у “чистому вигляді” — всі вони зазнали масованого вторгнення західних. ідей і структур, експансії європейського способу мислення, чимало елементів якого стали звичними для місцевого населення, проникли навіть у його підсвідомість. Однак “аксіоми” західної ментальності нерідко не спрацьовують у східному кліматі, “імпортні” інституції зазнають дивних модифікацій, а ідеї дістають украй несподівані тлумачення. Притому феномени, що на Заході слугують свободі, поступові й достатку, в “третьому світі” часто розкривають свої протилежні, негативні, незнані на “історичній батьківщині” потенції.

Цю тезу варто проілюструвати бодай двома прикладами. Для західної свідомості, приміром, аксіоматичним є положення про те, що вища винагорода спонукає до продуктивнішої праці. В країнах “третього світу” західні підприємці й “консультанти з розвитку” або їхні місцеві колеги-однодумці неодноразово намагалися використати цей принцип: робітникам збільшували платню, селянам передавали технології підвищення врожайності й т. п. Результати часто були парадоксальними: продуктив-ність праці падала, посівні площі скорочувалися — трударі ніби навмисне прагнули втримати свій та суспільний добробут на вкрай низькому “звичному” рівні. (Авторові відомі аналогічні приклади й з літопису “українських реформ”). Здавалося б, цей феномен годі пояснити чимось іншим, ніж тупістю й лінивством тубільців. Тим часом японці — всесвітні лідери у продуктивності праці — індивідуального стимулювання трудових досягнень майже не застосовують... “Самозрозуміла” для західної людини логіка зв’язку між продуктивністю й винагородою спирається насправді на числені неявні, але обов’язкові й зовсім не самозрозумілі передумови. По-перше, поширенню такої логіки не сприяв історичний досвід країн “третього світу”, де, як і в сучасній Україні, пряма залежність добробуту громадянина від кількості та якості докладеної ним праці є радше винятком, ніж звичним явищем. По-друге, західна модель розрахована на індивіда, вільного в своїх діях і в розпорядженні їх результатами. На Сході ми таких суб’єктів майже не зустрічаємо — обплутаний павутинням складних “неформальних” взаємин, місцевий трудівник або підприємець не сам обирає місце, характер та умови своєї роботи й не сам, як правило, розпоряджається заробітком чи доходом... Так, крок за кроком розплутуючи складне плетиво реальних обставин, об’єктивний дослідник змушений буває визнати, що “аномальна” економічна поведінка зулуса, індуса чи українця в цій системі економічних і соціальних координат є не менш розумною й виправданою, ніж, приміром, голландського фермера на його польдері. Щоправда, до зростання суспільного добробуту така поведінка не приводить. Але ж і мудрий роботящий голландець, погодьмося, про розквіт рідної країни спеціально не дбає й додаткових годин для цього не відпрацьовує...

Або ж візьмемо такий незмінний атрибут демократії, як політичні партії. В суспільстві європейського типу вони є передовсім союзами однодумців чи своєрідними групами “альпіністів”, що спільно здійснюють сходження на вершини влади, через взаємне суперництво партій та коаліцій усталюється складний баланс соціальних інтересів та ідеологій, який протидіє тенденціям до узурпації й монополізму... В Африці ж тамтешні партії (статути яких не раз “під копірку” переписувалися з європейських зразків, а лідери хизувалися оксфордськими чи сорбоннськими дипломами) перетворилися на потужні розсадники корупції й деспотизму, інститути кланово-племінної “політики”, зрештою, у знаряддя самознищення демократії.

Подібні приклади можна наводити сотнями. Першопричину “аномалій” відшукати назагал неважко. В кожному суспільстві, поряд з нормами писаного права, існує обширна сфера позаправових, неформалізованих, традиційних відносин (“класичний” приклад — “позастатутні” відносини у війську); кожному суспільству притаманні певні протиріччя між правом і звичаєм. У країнах “третього світу”, де писане право й формалізовані структури є переважно імпортними продуктами, пересадженими із зовсім інших культурно-історичних грунтів, згадане протиріччя набуває характеру явного конфлікту, що в ньому “позастатутні” відносини, оперті на місцеві реалії, давню традицію й масову психологію загалу мають безперечну перевагу над буквою закону. Відтак право панує, але... не керує; під оболонками імпортованих ідей та інституцій (як прогресивна оплата праці, політичний плюралізм тощо) вирує життя у його звичних, прийнятних для тубільного люду формах.

Ми традиційно вважаємо себе європейською нацією, контакти ж із країнами “третього світу” ніколи не мали для України стратегічного значення й не вирізнялися інтенсивністю. Однак сучасна українська ментальність у багатьох принципових моментах виявляє глибоку “неєвропейськість” і, навпаки, надзвичайну подібність до “третьосвітніх” зразків. Ось лише деякі з таких моментів:

1) відмова суб’єкта від власної активності, очікування можливих позитивних змін лише внаслідок дії сторонніх, незалежник від суб’єкта чинників;

2) консерватизм, інертність і стереотипність мислення;

З) недбалість, непунктуальність, непорядність;

4) “звичний” розрив між словом і ділом;

5) авторитарні мислення й поведінка, слаборозвиненість уявлень про невідчужувані людські права;

6) зневага до людини, її чеснот і талантів разом з надмірною “повагою” до зовнішніх атрибутів (посади, зв’язків, товщини гаманця й т. п.);

7) глибочезний психологічний розрив між “верхами” й “низами” суспільства, елітою й загалом. В Україні особливої потворності це явище набуває через практичну відсутність спадкової еліти: село вимирає, робітництво ледь животіє (в найвищих владних кабінетах 80% посад обіймають учорашні сільські хлопці й випускники ПТУ...);

8) обожнення влади, прагнення активніших суб’єктів будь-що досягти її вершин — у химерному поєднанні з масовою ненавистю до владних інституцій і тупим мовчазним опором їхнім ініціативам;

9) високий рівень масової “корупційної готовності”;

10) правовий нігілізм, нехіть до демократичних і схильність натомість до “традиційних” методів розв’язання проблем.

Цей перелік далеко не повний, та все ж, на нашу думку, дає певне уявлення про те, як глибоко загрузла Україна в трясовині слаборозвиненості. Ми не випадково, не через хвилинну примху мачухи-історії опинилися в цьому болоті. Український реформаторе, не покладайся безоглядно на “невблаганні закони ринку” чи фахово виписані параграфи правових актів реформи! В нас-бо зовсім інші закони є невблаганними. Жорна позастатутних суспільних відносин легко перемелюють такі новації, як демократія, незалежність, приватна ініціатива, “європейський вибір” і т. п. — кінцевий продукт “помелу” незмінно виявляється адекватним звичним усталеним речам. Родючі грунти й багаті надра, індустріальна потуга й академічна наука, демократичний устрій і навіть державна незалежність не порятують нас від кошмарів слаборозвиненості, допоки не стануться принципові зміни в ментальності нації. Ніхто не підніме з колін народу, який воліє плазувати! Найгеніальніший провідник не годен “привести в Європу” країну, мешканці якої на кожному клаптику виробничих площ чи власного подвір’я повсякчас відтворюють Совдепію. “Третій світ” — концтабір без варти й колючого дроту, втеч з якого, проте, майже не буває. Для неконкурентоспроможної спільноти комунізм з його ГУЛАГом, “дефіцитами”, старечими маразмами генсеків і московським поневоленням може виявитися ще не найгіршою з можливих альтернатив..