Тим часом стан охорони здоров’я невпинно погіршується. Це видно неозброєним оком. Загляніть у будь-який медичний заклад. Медичні працівники виконують свій професіональний обов’язок (слава їм за це і честь), але значна частина діагностичної і лікувальної апаратури вийшла з ладу і лежить мертвим вантажем у відділеннях. Правда, інколи можна натрапити на апарат, здобутий як гуманітаре подаяння. Медикаменти, перев’язні засоби тощо повністю приносять з собою пацієнти. В стаціонарах забезпечується таке-сяке харчування. Перед виборами Президента медичні працівники отримали дещицю із заборгованої заробітної плати. Слід звернути увагу на зношеність основних фондів, передовсім приміщень. Вони поки що підтримуються в більш-менш робочому стані, але, залишаючись роками без капітального і поточного ремонтів, поволі руйнуються. У вкрай тяжкому стані транспорт лікарень: більшість автомобілів тримається “на чесному слові” завдяки знову-таки ентузіазмові водіїв.

Медичні працівники сподіваються, що труднощі ці тимчасові, очікують, що ось-ось щось станеться, і справи підуть вгору, адже надія вмирає останньою. Керівники охорони здоров’я базового і регіонального рівнів також заклопотані буденними, рутинними справами і, як правило, не заглядають далеко вперед. Провідники державного рівня часто змінюються. Чого варта ротація семи міністрів охорони здоров’я за вісім років.

Медичну громадськість мав би насторожити один кардинальний факт. З 1994 р. держава, за винятком окрім 1997 р., не виділила на охорону здоров’я більш як 2 млрд. гривень за рік. Йдеться саме про абсолютну цифру. В 1996 р. 2 млрд. гривень дорівнювали 1 млрд. доларів США, в 1999 — менш ніж половина цієї суми. У відносному обчисленні більш як 2% ВВП (валового внутрішнього продукту) жодного року не виділялось. А мінімальний обсяг асигнувань на охорону здоров’я, за визначенням ВООЗ, має становити 6,5 % ВВП. Меншого відсотка не має жодна цивілізована країна. Нижче — це вже нежиттєздатна медицина.

Її нежиттєздатність підтверджується в нас основним показником — станом здоров’я людей, зокрема смертністю і пересічною тривалістю життя. Тепер в Україні щороку майже на півмільйона людей більше вмирає, ніж народжується, а пересічна тривалість життя впала до рівня країн з найнижчими цифрами. Однак не помічено, щоб це стало предметом особливої заклопотаності державних мужів на національному і місцевому рівнях. Вряди-годи про це говориться, але якось спокійно, у філософському тоні.

На будівлі ООН в Нью-Йорку біжить світлова стрічка, яка щосекунди відзначає зростання людності на планеті. Нам би таку стрічку на Хрещатику і на кожній головній вулиці обласних центрів, щоб кожен бачив, на скільки осіб щохвилини меншає людність держави і кожного регіону зокрема. Бо в людей під впливом буденних реалій складається протилежне враження. Заходиш у тролейбус — повно, на базарі — не проштовхатись, і навіть хочеться, щоб тих людей було менше.

Медики, коли їм закидають посилене вимирання людей, наводять аргумент, що здоров’я передовсім залежить від соціальних умов, а не від медицини. Загалом це правильно, але зовсім не знімає з них відповідальності. Із більш ніж 800 тисяч померлих, які щорічно реєструються в Україні, понад 100 тисяч лежить на совісті медицини. Їх би можна було врятувати, якби не її безпорадний стан.

Аналіз стану справ у державі переконує, що хронічне недофінансування охорони здоров’я — явище не тимчасове, а цілком продумана цілеспрямована політика. Спочатку її завданням було переконання медичної громадськості та й людності загалом, що самостійна українська держава не здатна утримувати охорону здоров’я, що державне джерело фінансування, як єдине є анахронізмом совєтської моделі, що порятунок — у багатоканальності джерел фінансування. І треба сказати, що в психологічній обробці мас досягнуто успіхів. Більше того і на превеликий жаль, обробці піддалась передовсім медична еліта, яка напередодні виборів Президента об’єдналась у громадську організацію “Пульс України”. Мета об’єднання була нібито благородна: привернути увагу української спільноти до вкрай незадовільного стану медицини, пошукати виходу з кризи, переконати медичну та іншу громадськість у необхідності докорінних змін. На сьогодні вже розроблена програма реорганізації медичної допомоги в Україні — перспектива 2010.

Лейтмотивом програми є обгрунтування необхідності доповнити державне джерело фінансування недержавними. В самій постановці питання ніби нічого поганого немає. Справді, багатоканальність фінансування є характерною рисою охорони здоров’я багатьох сучасних країн. Однак істина завжди конкретна. Стосовно нашої країни, яка отримала у спадок від Совєтського Союзу виключно державну систему медичної допомоги, потрібна аргументована відповідь принаймні на два запитання:

1) чи дійсно державне або переважно державне фінансування є віджилою і недосконалою формою фінансування;

2) чи справді молода українська держава вповні виконала свої фінансові зобов’язання перед народом стосовно охорони його здоров’я і тепер змушена звернутися до свого народу по допомогу.

Відповідей на ці запитання в програмі немає. Спробуємо розібратися самі.

Державне джерело фінансування — не вигадка совєтської ідеології чи практики господарювання, це закономірний процес еволюції охорони здоров’я.

Тривалий час пацієнт самотужки оплачував послуги медика. Потім, у міру ускладнення завдань охорони здоров’я і зростання витрат на неї, основний тягар взяла на себе громада. Класичний взірець — земська медицина в Україні, яку утримували органи місцевого самоврядування. Гроші на медицину, як і на освіту, брались із податку на землю. В ХХ сторіччі основний тягар витрат перебрала на себе держава. Це було зумовлене декількома причинами. По-перше, необхідністю нейтралізації недоліків ринку. А головним із цих недоліків виявилась неконкурентоздатність малозабезпечених верств суспільства. Ці верстви найчастіше хворіють і вмирають, а оплачувати медицину не в змозі. Вони є джерелом соціальної напруги аж до соціальних революцій. Держава взяла на себе забезпечення цих верств медичною допомогою і значною мірою зберегла соціальний мир і злагоду в суспільстві. По-друге, виявилось, що охорона здоров’я має не лише соціальну, а й економічну функцію. Відтворюючи основний фактор виробництва — робочу силу, охорона здоров’я забезпечила економічний розквіт таких держав. По-третє, вартість медичної послуги, на відміну від інших товарів, має тенденцію до неухильного зростання. Цьому сприяють дві обставини: все тяжчий характер хвороб та зростання серед пацієнтів частки осіб похилого віку. Стримувати зростання цін здатна лише держава. В державних закладах медичної допомоги ціни завжди нижчі в порівнянні з приватними.

Ці три основні причини призвели до того, що в ХХ сторіччі частка держави у фінансуванні медицини невпинно зростала і зростає. Не залишилося цивілізованої країни, окрім США, де б вона була меншою за 75%. У багатьох державах вона стовідсоткова. Саме такий спадок припав й Україні від Совєтського Союзу, хоча заради справедливості слід визнати, що за соціалізму ідеологічні пояснення державного утримання охорони здоров’я визнавались вищими за соціальні й економічні.

Який же резон Україні нехтувати власним та світовим досвідом і тенденціями? Чому ми маємо позбавити державу її зобов’язань стосовно утримання охорони здоров’я і перенести акцент на інші джерела фінансування?

Кажуть, молода українська держава бідна. Звісно, її валовий внутрішній продукт не йде в порівняння з європейськими і північноамериканськими країнами. Не можемо рівнятись і на абсолютну суму витрат, що йде на охорону здоров’я в цих країнах. Мусимо рівнятись на частку ВВП — не менш як 6,5%. У 1999 р. ВВП України оцінювався орієнтовно в 100 млрд. гривень; 6,5 млрд. повинна була держава виділити на охорону здоров’я своїх громадян. Вона цього не зробила. Водночас у 1998 р. певним привілейованим структурам було дано податкових пільг на суму 19,7 млрд. гривень. Три річні бюджети на охорону здоров’я не сплатили ці структури за один тільки 1998 рік. І це далеко не весь перелік бюджетних втрат, які дозволяє собі держава в особі її владних інституцій. За кордон вивезено понад 20 млрд. доларів США, або майже 100 млрд. гривень —загальновідомий факт. За таких умов на охорону здоров’я грошей не вистачатиме.

Причина подібного ставлення до охорони здоров’я, як і до освіти та культури, стає зрозумілою, якщо докопатись до суті процесів, що відбуваються в державі. З 1994 р. Україна стала на шлях радикальних економічних реформ. Їхній характер — ліберально-монетаристський. Його характеризують такі основні риси:

а) Глобалізація, тобто приєднання України до міжнародного взаємовигідного розподілу праці. Мета нібито позитивна. Але яке місце відводиться Україні в такій глобалізації? Роль сировинного придатка і споживача західних неліквідних товарів. Україна має вийти у світовий економічний простір не з наукомісткими технологіями, літаками, комп’ютерами тощо, а з насінням соняшнику, шкурами великої рогатої худоби, низькосортними видами чавуну, сталі тощо.

б) Дерегуляція. Визначальна риса ліберально-монетаристського типу економіки. Держава має усунутись від регулювання розвитку економіки, від державної підтримки освіти та охорони здоров’я (!), а також не захищати власного споживача від імпорту низькоякісної продукції, потриманих автомобілів, харчів та ліків з перевищеним терміном використання.

в) Інвестиції в економіку. Йдеться про вкладання капіталу у виробництво шляхом придбання та встановлення нового технологічного обладнання, впровадження нових технологій. Це було б і добре, якби інвестиції вкладались у наукомістке виробництво, натомість досі вони вкладались у виробництво кока-коли, мінеральної води, сигарет та алкоголю, а також у скупівлю конкурентоздатних підприємств з метою позбутись конкурента.

г) Лібералізація. Йдеться про забезпечення демократії, прав людини, зокрема її економічних прав на підприємництво, на власність, на вибір виду діяльності та місце проживання. Введення цієї засади ліберально-монетаристського ринку в Україні призвело до різкого підвищення цін на всі види товарів, окрім ціни робочої сили, яка у собівартості вироблених товарів впала ще нижче, ніж була за соціалізму — з 20 до 10%. Набуло широкого розвитку посередництво, причому в тих галузях, де воно зовсім не потрібне, наприклад у торгівлі нафтою, газом та електроенергією. Лібералізація призвела до різноманітних фінансових махінацій.

г) Приватизація. Мається на увазі зміна неефективного власника, яким є держава з її чиновництвом, на ефективного власника. Наслідком приватизації в Україні став розпродаж за смішними цінами державної рухомості й нерухомості. Приватизація підприємств призвела не до підвищення продуктивності праці в них, не до нарощування виробництва і його ефективності, а до фактичного розграбування підприємств, до їхньої зупинки, тобто деіндустріалізації України. Тепер на черзі розпродаж орної та неорної землі.

д) Оптимізація, реструктуризація. Можна розуміти що завгодно.

Реформи здійснюються під егідою Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Світового банку (СБ). Україна підписала з МВФ і СБ відповідний меморандум, в якому взяла викладені вище зобов’язання. Коли читаєш цей Меморандум і зіставляєш з тим, що робиться навколо, зразу все просвітлюється і стають зрозумілими реалії нашого сьогодення.

Візьмемо для прикладу Тернопіль. Донедавна економічне обличчя міста визначали такі промислові підприємства: “Оріон” і “Сатурн” — електронна галузь, комбайновий бурякозбиральний завод, бавовнопрядильний комбінат, “Ватра” — виготовлення освітлювальної апаратури. На цих виробництвах була зайнята основна маса працівників. У результаті ліберально-монетаристських заходів усі підприємства, крім “Ватри”, яка ледь животіє, припинили, по суті, своє існування. Натомість у місті розвинулися торгові, посередницькі підприємства — від великих магазинів до маленьких яток, розпивні заклади та незчисленні базарні ряди. До свідомості загалу ще не дійшло, що це назавжди. Коли усвідомлюєш цю істину, мимоволі стає моторошно.

Внаслідок ліберально-монетаристських заходів соціальна палітра в Україні різко змінилася. Буквально за декілька років в Україні постала якісно нова структура суспільства:

1) дуже багаті люди — олігархи, по-українськи — глитаї, або павуки, що нажились на паразитарному посередництві, великому експорті — імпорті;

2) багаті люди — власники середнього бізнесу, що займаються в основному імпортом на український ринок зарубіжних неліквідів;

3) бізнесмени середнього достатку, які займаються дрібною торгівлею та сферою послуг;

4) чиновництво (його стало вдвічі-втричі більше у порівнянні з совєтськими часами), яке живе за рахунок хабарів і зарплати;

5) бідні люди, які утримаються найманою працею.

6) дуже бідні люди, що живуть на мізерну пенсію, відшкодування по безробіттю, Христовим іменем.

Українська соціологічна наука ще не визначила точних цифр цього соціального розподілу, який є вельми динамічним, але в одному вона одностайна: категорія бідних і дуже бідних людей становить 80% усієї людності.

То за рахунок яких додаткових джерел фінансування планується утримувати систему охорони здоров’я українських громадян? Автори “Пульсу України” називають такі:

1. відрахування підприємств через введення обов’язкового медичного страхування;

2. сімейні бюджети;

3. добровільне медичне страхування;

4. пожертви, благодійні внески, гуманітарна допомога тощо.

Державі автори залишають подання медичної допомоги певним верствам суспільства в певному асортименті. При цьому вони послуговуються не наведеним тут розподілом на соціальні групи, а дещо іншим підходом. На їхню думку, держава повинна взяти на себе фінансування медичної допомоги таким верствам людності: дітям (0-14 років), пенсіонерам, інвалідам. Окрім того, за державний кошт мають надаватись швидка і невідкладна допомога, допомога при пологах та соціально небезпечних хворобах.

Автори “Пульсу України” виходили нібито із добрих міркувань, але при цьому не зробили елементарних підрахунків. Тож зробімо їх. В Україні налічується 12,5 млн. дітей, 2,5 млн. інвалідів та 15 млн. пенсіонерів — загалом 30 млн., або 60% усієї людності. Ці 60 відсотків накопичують як мінімум 80% усіх захворювань, бо ж пенсіонери та інваліди, а також діти раннього віку найчастіше хворіють. Додаються ще швидка і невідкладна допомога, пологи, соціально небезпечні захворювання. Загалом це 90% усієї патології людності, яка, згідно з деклараціями ініціаторів “Пульсу”, має забезпечуватись державою. Якщо перевести це на гроші, то із 6,5 млрд. мінімальних витрат 5,85 млрд. має забезпечувати держава. Але ж вона більш ніж 2 млрд. не дає і не хоче давати. Не дає, хоч 49 стаття Конституції зобов’язує її повністю утримувати охорону здоров’я. То невже вона дасть більше, коли з благословення медичної громадськості зніме з себе тягар 49-ї статті і виконає зобов’язання перед Міжнародним валютним фондом? Сподіватись на це, принаймні, наївно. В умовах узаконених т. з. багатоканальних джерел фінансування держава, навпаки, применшить свої витрати. Із 30% до потреби, які вона забезпечує сьогодні, перейде максимум на 10—20%. Такий мій прогноз.

Ось у чому небезпека цієї багатоканальності, ось чому медична громадськість не повинна власними руками підписувати собі вирок. Хоча фактично вона вже його підписала 1 жовтня 1999 р. на першому з’їзді лікарів України.

Опоненти можуть заперечити, що ті недержавні джерела фінансування здатні ліквідувати дефіцит коштів. Спробуємо порахувати. Якщо 6,5 млрд. гривень (мінімальна потреба в коштах на охорону здоров’я) поділити на 50 млн. (число мешканців в Україні, взяте округлено, бо це число постійно зменшується), то вийде 130 гривень пересічно на одного мешканця. Якби держава давала 90% цієї суми, тобто 117 грн., на інші джерела залишалося б 13 грн., що цілком реально. А якщо, навпаки, держава витрачатиме 13 грн. (зараз 40) а решту 117 мають взяти на себе інші джерела, що тоді? З цих джерел заслуговують на увагу лише два — відрахування промислових підприємств і сімейні бюджети. Про промислові підприємства я просто нічого не можу сказати, вони лежать, принаймні у Тернополі. Залишаються сімейні бюджети. Проаналізуємо їх.

У 1999 р. в Україні налічувалось 15 млн. працездатного люду, але працювали лише 9 млн., решта — це явні або приховані безробітні. Пересічна заробітна плата становила 165 грн. за місяць. 15 млн. пенсіонерів і 2,5 млн. інвалідів мали пенсію орієнтовно 60 грн. за місяць. Разом 26,5 млн. людей мали пересічний щомісячний прибуток у 96 грн., або 1152 грн. за рік. Із цих 1152 грн. треба буде щороку виділити медицині 117 х 2 (на одного мешканця прибуток припадає один без прибутку) ~ 220 грн., або майже 20% сімейного бюджету. Хіба це можливо? Правда, автори “Пульсу” твердять, що 50% українських грошей крутяться “в тіні”, треба й їх врахувати. Що ж, зупинимось на 10 % сімейного бюджету. Я не вірю, що кожен дасть цей відсоток щорічно на медицину. І вимагати його за умов, коли працівникові платять лише 10% від заробленого, аморально.

Авторами ідеї про зміну джерел фінансування є, в основному, директори головних клінічних науково-дослідних інститутів України. В цих інститутах зосереджені вершинні досягнення української медичної науки. Їх цілком можна зрозуміти. В нинішніх умовах, коли держава фінансує охорону здоров’я на 30% від потреби, а 49 стаття Конституції забороняє брати гроші з пацієнтів, живеться цим інститутам, як і всій системі медичної допомоги, вкрай погано. Коли ж будуть узаконені інші джерела, зокрема сімейні бюджети, у цих інститутів з’явиться достатньо замовників з усієї України. А от що буде з дільничними, районними і міськими лікарнями, їх очевидно, не турбує.

Прихильники багатоканальності особливо наголошують, що вона зробить медичну допомогу доступнішою для людей. Теоретично це так, але за однієї умови, що держава першою буде виконувати свої зобов’язання. Вона їх досі не виконувала і не виконуватиме. Але тепер пацієнт апелює до 49 статті Конституції, а відтак йому доведеться апелювати до “каналів”.

В оприлюдненій програмі “Пульсу України” міститься багато інших пропозицій щодо реорганізації нині чинної системи. У тому, що цю систему треба змінювати, сумнівів ні у кого немає. Однак пропозиції авторів викликають суттєві заперечення.

Пропозиції ініціаторів “Пульсу України” і наші власні я звів у спеціальну таблицю і хочу її прокоментувати.

Пульсовики пропонують перетворити всі нинішні існуючі медичні заклади в недержавні автономні некомерційні структури. Лікарям, які бажають займатися приватною практикою, дають таку можливість в індивідуальному порядку. А оскільки простому лікареві практично неможливо обладнати приватну лікарську амбулаторію, то його приватна практика полягатиме в основному в поданні хворим допомоги у них вдома.

Автономні медичні заклади створюють своєрідне конкурентне середовище і починають боротися за пацієнта. У ролі замовників виступають державні адміністрації, які замовляють певний обсяг допомоги згаданим контингентам людності, промислові підприємства і організації, що замовляють допомогу своїм працівникам, окремі громадяни. Між замовниками і виконавцями (медичними закладами) з’являється гурт посередників або керівних структур, які організовують виконання замовлень. Керівні структури можуть бути державними, у вигляді теперішніх управлінь при адміністраціях, громадськими (при лікарнях) і приватними. Ці структури можуть бути загальними і спеціалізованими. Нам здається, що це привабливе, на перший погляд, конкурентне середовище призведе до повного хаосу в системі медичної допомоги. Річ у тім, що ця система не є механічним зібранням окремих медичних закладів, а цілісним функціональним утворенням, що пройшло тривалий еволюційний розвиток. По-перше, воно складається з чотирьох рівнів, кожен з яких надає чітко визначений обсяг і характер медичної допомоги. На первинному (лікарські дільниці, амбулаторії, дільничні лікарні) надається масова або первинна медико-санітарна допомога, на другому (районні і міські лікарні) — основна спеціалізована допомога, на третьому (обласні лікарні) — вузькоспеціалізована допомога і на четвертому (науково-дослідні інститути) — вершинні досягнення медичної науки. Їхня боротьба за пацієнта має не прямий, а опосередкований характер. Допомога має починатись на первинному рівні, бажано, щоб і на ньому воно і закінчувалась, бо чим вище піднімається пацієнт, тим гірше працює система в цілому. Посередники тут такі ж потрібні, як і при торгівлі нафтою та газом. Їхня посередницька діяльність буде стимулювати заповненість більш високих рівнів медичної допомоги, бо чим вищий рівень, тим ця допомога дорожча. А посередницькі керівні структури мають жити за рахунок відрахувань від вартості медичної допомоги.

Якщо взяти другий рівень (районні і міські лікарні), що займає основне місце в системі, то тут можливості для конкуренції є в міських лікарнях, бо ж районна лікарня одна. Чим більше місто, тим більше лікарень, і вони можуть боротися за пацієнта. Але знову-таки ігнорується одна важлива обставина. Теорія і практика організації охорони здоров’я довели, що навіть у великих містах спеціалізовані відділення (урологія, ревматологія, нефрологія, гематологія тощо) доцільно зосереджувати в якійсь одній лікарні та обслуговувати все місто. Це виправдане з медичного й економічного погляду. Якщо ж цією організаційною засадою знехтувати, почнеться конкурентна боротьба за прибуткових хворих (урологічних, гінекологічних тощо) і нехтування тими, з ким багато мороки і мало грошей.

На наш погляд, конкуренцію як визначальну рису ринку і могутній рушій удосконалення медичної допомоги треба розвивати в системі медичної допомоги по-іншому. Якби держава виділяла 6,5% ВВП на утримання медицини, цього вистачило б, щоб фінансувати нинішню систему в такій пропорції: заробітна плата працівників — 50%, все інше (медичні технології, медикаменти, харчування, транспорт, комунальні послуги тощо) теж 50%. Таке співвідношення існувало в совєтській медицині й стало однією з причин її відставання від зарубіжних зразків. Бо на заробітну плату треба витрачати не більше 10—12%, а левову частку призначати на медичні технології.

Проблему можна розв’язати одним шляхом — скороченням медичних працівників у державній системі й поступовим становленням приватної та громадської медицини. Треба створити сприятливе законодавче поле не лише окремим медичним працівникам, а й цілим закладам. Тим колективам медичних працівників, які побажають дати повну можливість приватизувати свої заклади. Цей перехід треба обов’язково стимулювати. Передати у безоплатне володіння приміщення та обладнання, декілька років не брати податків, надати пільгові кредити для облаштування. Звісно, законодавчо виключити перетворення медичних закладів на ресторації чи щось подібне. Державні медичні заклади надаватимуть усім (!) бажаючим безоплатну медичну допомогу, приватні — за плату. Хто платитиме, не має значення. Очевидно, що приватні заклади передовсім відвідуватимуть багаті люди.

Ініціатори “Пульсу України” особливо нападають на нормативи, за якими тепер організована медична допомога. Правда, інколи важко зрозуміти, що вони мають на увазі. Нормативів існує багато: забезпеченість лікарями і ліжками на певну чисельність людності, лікарські та інші посади на певне число ліжок, зайнятість ліжка тощо. Пульсовики вважають, що право встановлювати обсяги матеріально-кадрових ресурсів та режими їхньої роботи треба передати головним лікарям медичних закладів або керівним структурам, що будуть організовувати виконання замовлень.

З авторами програми можна погодитись, що совєтська і теперішня українська системи медичної допомоги занадто регламентовані, але повністю обійтись без нормативів не можна. Цього передовсім вчить історія. На світанку громадської (земської) медицини в Україні кожна лікарня, а були вони, як правило, невеличкі, організовувались без будь-якої регламентації. Але з часом центральним питанням з’їздів лікарів стає саме регламентація. Стало зрозумілим, що недоцільно було кожному винаходити велосипед.

Прихильники ліберально-монетаристської концепції ринку заперечують будь-яке планування. Звідси й заперечення нормативів. Тим часом, оскільки ринок — це один із способів розподілу, а план разом із адміністративною системою — спосіб організації виробництва, протиставляти одне одному не можна. Брак планових нормативів — шлях до хаосу, стихії та безсистемності. Звісна річ, тепер у нормативах треба змістити акценти.

Особливої ваги набувають економічні нормативи, передовсім нормативи цін на різні медичні послуги. Треба навчитись лікувати найефективніше, але за найменших затрат. Це мало хто з головних лікарів знає з тієї простої причини, що лише декілька років тому до курсу вищої медичної освіти введено економіку охорони здоров’я. Недавно я слухав рекламу однієї із страхових фірм, що займається добровільним медичним страхуванням. Вона встановила ціну апендектомії у 1000 доларів США. Якщо виходити з українських рівнів заробітної платиі і ціни інших факторів медичної допомоги, то встановлена фірмою ціна у 20 разів перевищує вартість цієї вельми простої операції. Очевидно фірма орієнтується на олігархів і багатих людей або на американські стандарти.

Дещо про моральну сторону реорганізації. Тисячолітня історія медицини — це одвічна боротьба добра зі злом. Добро — високе духовне покликання медицини, милосердя і шляхетність її служителів, це справедлива і гідна оплата медичної праці з врахуванням можливостей суспільства. Зло — це байдужість, брак співпереживання до хворого, чистоган, прагнення наживи і надприбутків.

Духовне єство медицини має індивідуальні й громадські прояви. Кожний медик має справу з конкретним хворим. Кожний випадок його медичної практики є унікальним і неповторним. Водночас є громадський бік справи.

Бог закликає нас виявляти милосердя і співпереживання до слабих і немічних. Слабими і немічними є конкретні люди, однак це визначення підходить і до соціальних прошаків або груп людей. Медики, а особливо ті, хто організовує медичну справу повинні пам’ятати про головну свою мету — зробити медичне обслуговування однаковою мірою доступним для усіх соціальних прошарків суспільства. Звісно, це не під силу самим слабим і немічним. Про них має піклуватися держава, бо саме вона володіє найпотужнішими соціальними і економічними засобами. Медики повинні стояти на варті виконання цього найскладнішого завдання і ніколи не піддаватись спокусі перекласти ношу піклування про слабих і немічних на когось іншого. Ще в Древньому Римі сенат взяв на себе опікування бідними і немічними, найнявши за державний кошт так званих громадських лікарів.

Громадська суть медицини з особливою силою виявила себе в ХХ сторіччі, коли стало зрозуміло, що велич і міць держави вимірюються передовсім її піклуванням про здоров’я упосліджених прошарків.

Так сталося, що саме в нашій країні, вперше в світовій історії держава перебрала на себе піклування про охорону здоров’я людей, і ми не маємо тепер морального і ніякого іншого права поступитись цим досягненням.

Проте знаходяться лжепророки, що закликають позбавити державу її святого обов’язку або принаймні звести його до символічних потуг і перекласти основну турботу про здоров’я людей на самих людей, забуваючи про їхню соціальну неоднорідність. Ці новітні теоретичні починання пояснюються умовами ринку, однак глибоке проникнення в суть таких “теорій” свідчить, що зі справжнім ринком вони нічого спільного не мають. Ось уже вісім років українська людність вимирає. Це великий біль нашої медицини і великий моральний виклик, який час поставив перед нею. Це основний виклик, який несе нам ХХІ століття. Будьмо свідомі його значення і мобілізуймо інтелектуальні та духовні сили для його подолання.

ЛІТЕРАТУРА

О. Голяченко. Охорона здоров’я на роздоріжжі, Універсум, 1997, № 3-4.

О. Голяченко. Українська здоровоохорона: як вийти із кризи. Тернопіль, “Лілея”, 1999.

Є. Марчук. П’ять років української трагедії, Київ, 1999.

Пульс України. Перспектива — 2010. Програма реорганізації медичної допомоги на Україні, Київ, 1999.

Л. Шульман. Чи вирветься Україна із зашморгу міжнародних фінансистів, Універсум, 1999, № 5 — 6.

Л. Шульман. Шлях деградації нації та держави — ліберально-монетаристське реформування економіки, Універсум, 1999, № 9-10.