Термін “модернізація” вживається в науці з 50-х років ХХ століття. Етимологічно він пов’язаний з французькими словами moderne — сучасний, новітній та modernisation — оновлення, а також з англійськими термінами modern, modernitу, modernization — модерний, модерність, модернізація або взагалі українізований варіант: сучасний, сучасність, модернізація.

Прибічники політологічного тлумачення модернізації розглядають її як частину загального процесу модернізації, коли перетворення відбуваються в усіх основних компонентах соціальної системи (економічній, правовій, політичній сферах, у соціальних відносинах, культурі, системі освіти та ін.).

Послідовно здійснювана політична модернізація виступає як чинник і гарант забезпечення послідовності модернізації в усіх сферах суспільного життя.

Процес модернізації включає насамперед вдосконалення політичних структур та механізмів соціально-політичного розвитку.

Найважливішими проблемами модернізації сучасного українського суспільства є:

— впорядкування геополітичного простору з державами-сусідами;

— впорядкування владних відносин;

— впровадження реформ у життя;

— збереження стабільності та внутрішньої консолідації в суспільстві;

— залучення широких мас населення до участі в політичному процесі та утвердження демократії, громадянського суспільства.

Віднайдення соціально-політичних механізмів та рушіїв модернізації через роль і функції держави, структур і взаємодії інститутів, діяльності соціальних суб’єктів оновлення модернізаторської еліти, зацікавлених соціальних груп, політичних лідерів, а також політичну соціалізацію особи, спрямовану на розширення її політичної участі та ін.

З того часу (50-і роки ХХ ст.) і до сьогодні теорія модернізації набула різнобічного осмислення, а сам процес модернізації у світовому контексті пройшов три етапи:

I етап. 50—60 рр. — зародження і становлення теорії модернізації, вироблення на її основі моделей розвитку суспільств.

II етап. 70—80 рр. — переоцінка ідей першого етапу, аналіз прорахунків, осмислене визнання відносної незалежності економічного розвитку “від жорстко визначених форм ідеології й політичної організації західного типу”, усвідомлення необхідності збереження національних традицій, які “допомагають зняти загрозу соціальної дезорганізації” й забезпечити мирні шляхи політичного розвитку країни.

III етап — кінець 80-х рр. і до сьогодні. Цей етап поставив перед західними вченими потребу враховувати поряд з економічними та індустріально-технологічними чинниками розвитку вагомі людські й природні ресурси, нагромадження чи наявність капіталу, розвинені технології, геополітичні, соціальні, психічні, культурні та інші фактори.

Що ж до політичної специфіки модернізації, то вона передбачає переорієнтацію суспільних відносин через поширення інтегральних цінностей (як соціальна держава, гуманізм, право, свобода особистості), вивчення цивілізаційної культури окремих соціумів загалом, неможливість механічного перенесення західних моделей розвитку на інші регіони світу при одночасному врахуванні їхнього досвіду.

Процес модернізації, на думку відомого західного політолога С. Блека, проходить кілька стадій: а) усвідомлення мети; б) консолідація зорієнтованої на модернізацію еліти; в) період трансформації; г) інтеграція суспільства на новій основі. (Горбатенко В. Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть. — К., 1999, с. 17).

Мета модернізації у загальносвітовому масштабі тісно пов’язана з ціннісно-культурним механізмом її збагачення. Йдеться про забезпечення демократії, соціального достатку та політичної стабільності, добробуту та всебічного розвитку творчого потенціалу особистості. Гармонійний розвиток і вдосконалення ціннісно-культурного механізму дозволяє позбутися бідності, нерівності (надмірної поляризації суспільства та зрівнялівки), репресій і насилля, залежності суспільства від владно-бюрократичних структур та ін.

Основною силою, яка осмислює і впроваджує в практику життя суспільств ідеї модернізації, є вибрана верства інтелектуалів — національна еліта.

Слово еліта має начебто подвійне походження — від лат. eliqere і фран. elite — краще, відібране, вибране, меншість суспільства, що становить достатньо самостійну, вищу, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, національними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов’язаних з функціями управління, розвитку науки і культури (тобто творчі функції).

У сучасній західній політології не існує однозначного тлумачення поняття “еліта”. Цим терміном, як правило, означаються люди, що мають найбільшу кількість певних позитивних якостей, цінностей та пріоритетів (влада, багатство, культура, професіоналізм, компетентність, сила волі тощо) і займають найбільш впливові позиції в суспільній ієрархії.

Дещо про теорію еліт. Попередниками теорії еліт були ідеї, обгрунтовані у працях Конфуція, Платона, Макіавеллі, Карлейля, Ніцше. Як цілісна система світогляду теорії еліт були сформульовані на початку ХХ ст. Вільфредо Парето, Гаетано Москою Етціоні, Максом Вебером, Робертом Мішельсом, Карлом Маносельмоном, Хосе Ортегою-і-Гассет, Арнольдом Тойнбі, Райтом Міллсом та ін.

До прикладу, визначення еліти за В. Парето: це люди, що отримали найвищий індекс у галузі їх ньої діяльності. Г. Моска визначає еліту як найбільш активних з політичного погляду людей, зорієнтованих на владу, організовану меншість суспільства, правлячий клас. Ортега-і-Гассет елітою вважає людей, що мають інтелектуальні чи моральні переваги над масою, найвище почуття відповідальності. А. Тойнбі твердить, що еліта — це творча меншість суспільства на протилежність нетворчій більшості.

Прибічники технологічного детермінізму елітою називають найбільш кваліфікованих спеціалістів, менеджерів і високих службовців у системі бюрократичного управління. Є й інші визначення. Кожне з них відбиває певний аспект функціонування цієї групи людей у суспільстві, наголошує її специфічну роль.

Роль еліти в суспільстві багатогранна. За своїми функціями еліта розподіляється на певні класи та типи. Подібно до визначень існують численні кла-сифікації еліт. Наприклад, К. Манхейм виділяє такі головні типи еліт: політичні, організаторські, інтелектуальні, художні, моральні та релігійні. Д. Ласуелл і А. Каплан запропонували свою класифікацію типів еліт — за її роллю в суспільстві: 1) ті, хто реалізує офіційну владу; 2) шляхетні; 3) “справедливі”; 4) “популісти”; 5) “мужні”; 6) багаті; 7) спеціалісти; 8) ідеологи.

Слід зауважити, що перераховані та неперераховані класифікації еліт західні соціологи, політологи сформулювали для стабільних суспільств.

Для перехідних суспільств, зокрема і для України, такі визначення не зовсім придатні, бо ці країни перебувають у стані трансформації від тоталітарного через демократизацію до громадянського суспільства. Тут є своя специфіка і певна відмінність, пов’язана з багатьма чинниками: ментальністю, історичними традиціями, економічною політикою, станом розвитку демократії тощо.

У пострадянських країнах процес трансформації та модернізації суспільства є досить складним. Наприклад, в Україні, виникає чимало проблем у здійсненні модернізаційних процесів, що пов’язане з втратою державності у минулому, браком традицій державотворення та психологією бездержавного народу, яка культивувала меншовартість та нерішучість у самостійних державотворчих процесах.

На складність та проблемність груп, які належать до еліти у перехідних суспільствах, звертають увагу й зарубіжні дослідники. Німецький вчений У. Хоффман-Ланге твердить, що “навряд чи має сенс надмірне розширення поняття еліти, використання його для характеристики індивідів або груп … Лідери рухів протесту, що виступали за скасування авторитарного режиму, не можуть бути віднесені до членів національної еліти, поки вони не досягнуть успіхів в інституціалізації свого політичного впливу, створивши стійкі організації, тобто політичні партії або групи тиску”. (Хоффман-Ланге У. Элиты и демократизация: германский опыт // СОЦИС, 1996, № 4. с. 50—51).

Суттєвим внеском до теорії еліт є обгрунтування еліти відповідно до потреб національного державотворення, зроблене у свій час українським політологом В. Липинським. Його концепція “національної аристократії” полягає у тому, що ні етнографічна (етнічна) маса людей як така, ні мова, ні окрема територія автоматично не творять нації. Це здійснюється активною групою цієї нації, на грунті культурних, моральних і політичних цінностей якої й формується нація.

Наявність еліти як духовно-органічної частини народу, що упредметнює засобами культури його духовні основи, формує концепцію національної самоідентичності, є невід’ємним фактором повноцінного життя нації. Через еліту нація усвідомлює себе як така. Але не тільки через еліту вона себе пізнає, організовує, настановляє, вчить, захищає, керує. Через еліту вона пізнає закони навколишнього світу, виробляє орієнтири в ньому, вивчає різні цивілізації, форми їх існування та суть, переваги і недоліки, знаходить у них своє місце.

Нація за допомогою еліти стає дієвою, виробляє свою концепцію світу, власне світобачення та світосприйняття. Ще в середині ХХ століття геніальний М. Бердяєв відчував прийдешнє і писав: “Все змінилося навколо в світі і потрібні вже нові реакції живого духу на все, що відбувається. Ці нові реакції необхідні і для духу, вірного своїй вірі, своїй ідеї”. (Бердяев Н. А. Судьба России: Опыты по психологии войны и национальности. — М., 1990. с. 3). Нині, коли відпали колишні ідеологічні табу та різноманітні політичні ярлики, коли не лише реабілітовано окремі постаті минулого, а й переосмислено історичні події, маємо нагоду об’єктивно оцінити своє єство, замислитися над тим, як ми слугуємо своєму народові, який цього вкрай потребує.

Правдиве усвідомлення себе і свого місця у світі, усвідомлення людської долі, устремління до правди як людського наближення до істини є умовою виведення України як держави у світ українською елітою. Щоб правильно орієнтуватися у світі, українцям треба знати правду про світ і про себе (через повернення народові історичної пам’яті). Інтелектуальна, політична еліта робить це у всіх країнах, таке завдання стоїть і перед українською елітою.

Як держава Україна все починає творити з нуля. Вона відкриває і себе світові й світ для себе. Такою є наша доля сьогодні, в процесі державотворення.

Історія України — це історія жорстокого знищування і нищення національної еліти через голодомори, ГУЛАГи, психлікарні та інші форми. “Еліта”, що припала нашому народові з радянських часів, не є повноцінною, не було відповідних умов для її творення, ставлення до неї було зневажливе, пам’ятаємо, що для неї було складністю вступити в партію, а у свій час вождь народів називав її “гнилою інтелігенцією”. Не є вона і проукраїнською, зважаючи на мету, яку ставила радянська влада на той час в Україні, та й сьогодні деякі представники певних кіл еліти слабо інтелектуальні, бездуховні, без справжнього патріотизму, про що від західних елітарних кіл та експертів ми чуємо як докір. Наприклад, в Україні реформи не спрацювали, бо бракує державотворчого досвіду, професіоналізму в системі управління, бракує справжньої, власної управлінської еліти, коштів, бракує патріотизму (на останьому чиннику наголошують західні експерти). Усвідомлюючи це, мусимо долати свої вади і творити себе як еліту самі, власними силами творити українську демократичну державу. На це піде чимало часу, але в цьому майбутнє наших дітей та онуків.

Формування української національної еліти — одна з найболючіших проблем сьогодення. Ідеологічну трансформацію суспільства в Україні має провадити верства, яка б поєднувала у собі інтелект, духовність, патріотизм, могла бути взірцем для загалу й повести його за собою.

До інших ознак еліти західні вчені додають багатство, яке допомагає отримати високі посади. Так діється у всьому світі, і ми сьогодні повинні підлягати таким же суспільним законам.

Інтелектуальна, духовна людина завжди відчуває потребу звертатись “нагору”, до авторитету чи принципу, якому добровільно служить. З цього випливає, що важливою рисою еліти має бути вимогливість до себе та невичерпне бажання вдосконалюватись, це допомагає еліті (меншості) стати взірцем для суспільства, для “людини-маси”.

А чи маємо в цьому плані якість напрацювання? Так, гідний внесок у визначення ознак еліти зробили наші співвітчизники, зокрема В. Липинський та Д. Донцов. В. Липинський називає еліту “національною аристократією”, “групою найкращих у даний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що власне вони в даний момент являються організаторами, правителями і керманичами нації”. (Липинський В. Листи до братів-хліборобів. — К.-Ф., 1995, с. 131).

На думку Липинського, еліта має володіти “матеріальною силою” та “моральним авторитетом у своєї нації”. З цього приводу в “Листах до братів-хліборобів” Липинський наголошував: “Без матеріальної сили: без володіння засобами виробництва (землею і фабриками), без володіння засобами війни (державою, армією) і без морального авторитету не може бути національної аристократії” (Там само, с. 184).

Д. Донцов у праці “Дух нашої давнини” визначальним проголошував дух цієї верстви, який живить її, змушує діяти, допомагає “бути твердою і невблаганною щодо себе самої, не піддаватися матеріальним спокусам вигідництва чи оспалості, ставлячи понад усе поняття честі й обов’язку, безоглядно вірити у свою справу й у своє право провадити загалом”. (Донцов Д. Дух нашої давнини. — Д., 1991, с. 16).

До високої сили духу мислитель додає відчуття інакшості та вищості. Іншою рисою провідної верстви має бути мудрість, яка формує та організовує, тобто є дієвою. Завдяки їй “правляча каста” повинна “…розуміти мету, …охопити усе суспільство одною організовуючою ідеєю” (Там само, с. 194).

Якщо кинути погляд на історію, то великий Ганді саме чинником честі, високої духовності, гуманізму згуртував народи Індії навколо ідеї незалежності і досяг мети.

Еліта суспільства — це група людей, яка займає високі сходинки у владі і тому здатна створювати зразки суспільних потреб та поведінки. Це призначення елітних верств сучасні дослідники еліт відносять до розряду однієї з найбільш характерних сутнісних рис еліт як особливої верстви суспільства. Суспільство, в якому деформований процес високої моралі й гуманізму, духовності, правової культури, коли еліта не завжди є взірцем для народу, вона не має у нього поваги він не довіряє їй, не вважає її своїм проводарем.

Серед функцій еліти можна виділити найважливіші, виходячи із концепцій окремих авторів. Наприклад:

— бути “аристократією духу”, служити взірцем у суспільстві, на який повинні рівнятись (за Ортегою);

— мати спроможність зорганізувати суспільство та повести його за собою. Мірилом вартості кожної справжньої аристократії є її здатність творити нові цінності, будувати, організовувати життя (за Липинським);

— піклуватись про суспільні інтереси понад усе, а лише потім про потреби свого прошарку та особисті (за Донцовим) та ін.

Виходячи з потреб сьогодення, наука й освіта повинні виробити основні критерії функціональної ролі сучасної еліти, бо саме вона є формотворчим ядром політичної нації в Україні. Що ж ми маємо на сьогодні?

В українському суспільстві на нинішньому етапі його розвитку діє така модель структури і розвитку еліти, в якій слабо відображені її суттєві характеристики як особливої верстви суспільства. Спостерігаються негативні прояви.

Досить цікавим є такий факт: кого відносять до еліти?

Результати соціологічних досліджень Інституту соціології НАН України спільно із службою “Соціс-Геллап” свідчать, що 44% респондентів вважають елітою найбагатших людей, 42% — тих, хто обіймає високі посади. Ось і бачимо, що наші громадяни еліту розуміють як правлячу верхівку, а не як інтелектуальну, найвихованішу, найгуманнішу, високодуховну частину суспільства, як це розцінює наука за своїми канонами.

Більш конкретні відповіді дали респонденти, коли їм було запропоновано 15 соціальних категорій людей з проханням відзначити, з якою з них у першу чергу асоціюється слово “еліта”. Найперші місця зайняли: Президент — 41%; міністри — 31%; народні депутати — 32%; бізнесмени — 32%; керівники банків — 21%; злочинні угруповання — 14%; науковці — 12%; керівники політичних партій — 7,5%; актори — 7%; письменники — 5%; військове керівництво — 2,5%. (Шульга М., Потєхін О., Бойко Н., Порохонська О., Шульга Т. Правляча еліта сучасної України. Аналітична доповідь № 10. — К., 1998, с. 64).

Ось і все сказано: про нашу сьогоднішню еліту, про світогляд, про інтелект, про наше суспільство, про мірило “суспільного олімпу” коли злочинні угруповання мають вищий статус за науковців.

Однак віриться, що стан справ у суспільстві зміниться, а позитивні якісні риси, якими повинна володіти українська еліта, теж займуть належне місце у процесі державотворення в Україні. На цьому наголосив Президент Л. Кучма в інавгураційній промові 30 листопада 1999 року. Він, зокрема, сказав: “Віднести до найвищих суспільних чеснот інтелект, інтелігентність, освіченість, внутрішню культуру людини”.

Світовий досвід переконливо доводить: життєвий рівень усіх прошарків населення, соціально-економічна ситуація в країні визначаються рівнем освіченості суспільства і його ставленням до інтелектуальних цінностей. Лише інтелектуально багате суспільство є гарантією високого рівня життя народу, навіть за відсутності енергоносіїв, корисних копалин та інших природних багатств — прикладом слугує нам Японія.

Прагматичний інтелект, доповнений мораллю і патріотизмом, дорожчий за нафту і газ, золото і всі інші корисні копалини.

Інтелектуальний капітал — це те, що в сучасних умовах наджорстокої конкурентної боротьби дозволяє створювати цінності та забезпечує конкурентоспроможність підприємствам та суспільству в цілому.

Людський інтелект стає безпосередньою і головною продуктивною силою постінформаційної технологічної ери, якій історія відвела час з перших днів ХХI століття.

Велика увага буде приділятися інтелектові, полювання на інтелект у найближчому майбутньому перетвориться в самостійний і один з найприбутковіших видів бізнесу в світі.

У нову еру інтелектуалізації і соціалізації розвитку вступають США, ФРНГ, Японія, Китай та ін.

Наприкінці 1998 року проведено опитування серед соціологів провідних країн світу, щоб з’ясувати, які галузі людської діяльності будуть інвестуватися в ХХI столітті. З десяти пріоритетів перше місце посіла така сфера діяльності, як пошук принципово нових систем освіти і виховання. Отже, найбагатшою країною в майбутньому буде та, яка робить серйозні інвестиційні вклади в освіту. В Японії ставиться питання про загальну вищу освіту. В США витрачається на освіту 12% ВВП (що дорівнює 30 бюджетам України).

Еліта тільки тоді забезпечить рух суспільства по шляху модернізації, коли забезпечить здоров’я, соціальні блага та інтелект нації.

Інтелектуальний потенціал України величезний. Це безперечно. Як безперечно й те, що він протягом останніх років стрімко руйнується. Деінтелектуалізація суспільства — головна небезпека для історичних перспектив незалежної України. З кого ж буде формуватися еліта? Як свідчить світовий досвід, при наявності інтелектуального потенціалу народу, а також патріотизму і дієздатності керівництва, економічну кризу можна швидко подолати, але відновити інтелектуальний потенціал дуже непросто, інтелект нації формується десятками, а то й більше років.

Бюджетні видатки на одного науковця в Україні в 40—50 разів менші, ніж у країнах Євросоюзу. За період 1991 — перше півріччя 1999 р. з України виїхало близько 6,5 тисячі вчених найвищої кваліфікації (академіків, професорів, кандидатів наук). Що тривожить в Україні? Саме те, що більш як 40 тисяч українських науковців перейшли в режим фізичного виживання: пішли в торгівлю, бізнес, сферу послуг і навіть у кримінальні структури. До речі, однією з об’єктивних причин складності подолання організованої економічної злочинності є те, що фінансові афери мають могутнє інтелектуальне забезпечення. Ці люди повинні повернутися в лоно порядності й бути рушійною силою прогресу українського суспільства. Ось над чим повинна думати наша правляча еліта, щоб оздоровити себе і суспільство в цілому.

Правлячій еліті належить серйозно задуматися над психічним і фізичним здоров’ям нації. За станом здоров’я ми на 110-му місці, а щодо психічного здоров’я, то понад 10% населення України потребує психіатричної допомоги, до 60% — психотерапевтичної.

Яка ж цінність нашої еліти в очах українських громадян?

На запитання: “Наскільки Ваше життя залежить від тих, хто становить реальну правлячу еліту?” — респонденти дали такі відповіді: дуже залежить — 36%; достатньою мірою залежить — 37%; мало залежить — 9%; майже не залежить — 8,5%; важко відповісти — 8%.

Дані засвідчують, що народ усвідомлює свою залежність від еліти і важливість для нього правлячої еліти, адже якщо додати 36% і 37%, то 73% є вагомим показником. Цікаво, проте, чи еліта усвідомлює відповідно свої обов’язки перед народом? Виходячи з даних громадської думки, рівень довіри до сьогоднішньої управлінської еліти низький.

На запитання: “До кого ви сьогодні більше прислухаєтесь, коли намагаєтесь зрозуміти, де правда, а де неправда в нашому суспільстві?” — респонденти відповіли таким чином. Тих, що прислухаються до правлячої еліти виявилось 1,9%, а 54% заявили, що до еліти в цьому плані відчувають байдужість. То чи потрібна народові така еліта? Є над чим думати нам усім. Чому ми такі? Коли наше серце заболить за народ “шевченківським болем”?

На запитання: “У чому ж причина зневіри людей до правлячої еліти?” — відповідь однозначна: “Ті, хто здобув владу, перестають піклуватися про людей, дбаючи лише про себе” — відзначили 68% респондентів (Шульга М. Правляча еліта // Віче, 1997, № 8, с. 54).

Факти тривожні! Приводять вони до висновку, що справжня еліта в Україні ще не сформувалася. Поки що правлячій еліті не протистоїть серйозна реформістська опозиція, що має місце в демократичних країнах. Проте сигнал дала нам молодь під час виборів Президента. Є резерви в студентстві, яке по-сучасному почало осмислювати свій статус у суспільстві.

Українську еліту частково можна назвати квазіелітою, оскільки їй, як бачимо, не вдалося здійснити рішучих і комплексних соціальних перетворень, витримати випробування на моральну зрілість.

Суперечлива ситуація склалася навколо політичної еліти в Україні. З одного боку, в радянський час Україна не мала повноцінно сформованої еліти, бо значна частина підготовлених до політично-владної діяльності людей переміщувалася до Москви. Дійсно, в Україні питома вага потенційної політичної еліти менша, ніж в інших постсоціалістичних країнах (Польща, Чехія, Словаччина).

Правляча еліта в Україні виявилася поки що не спроможною до швидких трансформаційних перемін. Політичні аналітики бачать причини в тому, що:

1) еліта склалася здебільшого з вихідців кланових груп, які бояться втратити владу;

2) вона не відзначається високою активністю, сучасною управлінською та професіональною компетентністю;

3) розлад механізмів соціального контролю, що має місце на даному етапі в Україні, призвів до поглиблення моральної деградації частини її представників, які “припливли” до корупції.

Що ж сприяє процвітанню корупції? С. Д. Дубенко дає таку відповідь: “Це відсутність чіткого розмежування компетенції різних органів і структур всіх гілок влади, і дезорганізація правозастосовчої практики, і невідповідність форм і методів правоохоронних органів завданням не лише попередження фактів корупції, але також їх вияву і розслідуванню. Досі не створено ефективних форм державного контролю за діяльністю державного апарату, недосконалим є прокурорський нагляд, недостатньою координація взаємодії державних органів, які ведуть боротьбу з корупцією”. (Дубенко С. Д. Державна служба і державні службовці в Україні. — К., 1999, с. 58).

Цікаво, що і серед інтелігенції та політиків України лунають тверезі оцінки якісного стану національної еліти. “Офіційно-елітарні” ніші заповнені “заслуженими діячами”, “академіками”, “лауреатами”, а основні елітарні функції в цих нішах не реалізуються. Досить подивитися, що діється з освітою, мовою, духовністю, охороною здоров’я, виробництвом. Багато складностей у модернізаційних процесах, особливо в плані проведення адміністративної реформи.

Загалом формування національної еліти й лідерів сучасного парламентського типу в Україні тільки розпочалося. Цей процес вимагає часу, знань, практики, правового поля і духовних засад.

Тут спостерігаються певні закономірності. В перехідні періоди розвитку суспільств еліта фор-мується із різних соціальних прошарків та груп суспільства. Циркуляція еліти набуває двох основних форм: як зміна однієї еліти іншою і як просування нееліти в еліту (Сохань Л. В. Громадянське суспільство та еліта — два полюси // Актуальні проблеми державного управління. Наук. збір., 1999, № 2, с. 55).

Деформований соціальний процес негативно позначається на психології та індивідуальній життєвій долі людей. Декларування переходу до демократичної моделі суспільного устрою на підставі ринкових відносин спонукає різні прошарки суспільства, в тому числі й осіб з низьким рівнем культури та моральності, “добиватися” верхніх щаблів елітності та високої духовності, яким вони не відповідають. До чого це приводить? В сфері економіки це живить тіньову економіку, в політиці — викликає зростання номенклатурності, бюрократизму, політичного нігілізму, посоромлення не тільки розуму, а й здорового глузду, компрометацію чесних людей елітарного олімпу України. Причому в соціальних, управлінських переміщенях “знизу” — “догори” велику роль починають відігравати не особисті чесноти й заслуги, а інші чинники (гроші, корпоративні, родинні та інші зв’язки). Правда, так бувало завжди, але в меншій мірі, ніж у цей період державотворення.

Еліту як соціальне явище в державі можна розділити на дві групи: центральну та регіональну.

Після проголошення незалежності України повноваження регіонів значно розширилися. Спроби регіональних еліт України підвищити свою роль у державі знайшли відображення в процесі підготовки Конституції України. Це великий плюс. Вони продемонстрували свій інтелект, позицію, заявили, на що претендують.

Особливістю регіональних еліт, що приходять до влади в Києві, є чітка орієнтація на “своїх” за критерієм регіональної приналежності. Зайнявши ключові позиції у Києві, представники відповідної регіональної еліти енергійно витісняють з високих державних посад “чужинців”, утворюють земляцтва (їх уже близько 20).

У процесі становлення регіональних еліт простежуються етапи:

Перший: 1992 — перша половина 1994 року — етап суперництва ідей унітаризму і федералізму. Популяризуються ідеї розширення повноважень регіону, обговорюється можливість введення федеративного устрою. Ці позиції знаходили підтримку певного кола депутатів Верховної Ради.

Другий: час, коли обстоювалася ідея запровадження унітарної форми правління, опосередковано підтримувалася центральна влада та стримувалося зростання ролі місцевої еліти у житті держави і суспільства.

Регіональні еліти такі ж строкаті, як і центральні, переповнені протиріччями. Знесилення центральної влади через міжкланові і внутрікланові “розбірки” зміцнює позиції регіональних лідерів, які мають свої оцінки та вплив на певних високопосадових осіб.

Проблеми регіональної еліти сьогодні — нове бачення нею адміністративної реформи та місцевого самоврядування. Еліта країн Балтії ще вісім років тому почала опановувати досвід, сконцентрований у різних оонівських підручниках з політичного менеджменту місцевого самоврядування та інших проблем державотворення.

Українську еліту ці проблеми захопили зненацька, зокрема коли йдеться про місцеве самоврядування. Це прикро, адже досвід місцевої демократії в Україні історія нам залишила (наприклад, козацькі ради). На жаль, багатовікові традиції самоврядування в Україні були перервані й забуті в час нищення нашої історії. Закон “Про місцеве самоврядування в Україні”, прийнятий Верховною Радою, є для нас основною правовою нормою, яка має діяти.

Уміти бачити проблеми та знаходити шляхи їх розв’язання, спираючись на громадськість, живе спілкування з людьми, пресою — ось основні шляхи, які покликана використовувати регіональна еліта, модернізуючи суспільство через уміле реформування та управління.

Світ навколо нас динамічно змінюється, і питання стоїть так: або наша країна дасть нарешті адекватну відповідь на виклик часу, модернізує своє суспільство, або перетвориться у третьосортну державу.

В Україні місцева еліта утверджує свої позиції лише на регіональному рівні і, головним чином, в економічному плані. Політично вона ще малозначуща. Як говорять самі її представники — “в політиці погоди не робимо”. Центральна влада не хоче з нею ділитися своїми повноваженнями. Тут має місце суперечність між так званими регіонами-донорами і регіонами-споживачами. Так цю проблему пояснюють соціологи і політологи.

В Україні спостерігається кланове регіональне протистояння. Негативом є те, що в регіонах або зовсім немає механізму контролю над правлячою елітою, або він неефективний. Усе це приводить до втрати елітою довіри, до розчарувань широких верств населення у демократичних гаслах, які вона пропонує суспільству, як генератор ідей.

В Україні культивуються думки про так звану “елітаристську ідею” виховання та управління (особливо тих, хто до неї не входить). У житті буває і так, і ні. Але все-таки центральна влада повинна міняти моделі своєї поведінки з регіональною елітою, якщо не хоче конфліктів та зневаги. Їй необхідно враховувати ідеї циркуляції еліти, щоб досягти успіхів у системі управлінської діяльності та ефективного утвердження адміністративної реформи. Центральна влада повинна звільняти місця і запрошувати до управлінської діяльності елітарних фахівців із регіонів теж. До слова, така думка теж прозвучала в інавгураційній промові Президента Л. Кучми. Він сказав, що “державі потрібна чесна влада … оцінювати кадри треба … не за партійною приналежністю, а за організацією справи і досягнутими результатами на доручених ділянках”.

У суспільстві, що трансформується, необхідною умовою зміцнення демократії й становлення громадянського суспільства має бути вільна конкуренція елітних груп.

Відчуження владних структур від мас, відсутність діалогу між владною елітою і народом загрожує утвердженням у державі авторитаризму і тоталітаризму. Модернізаційні процеси такого не терплять. Щоб цього не сталося, потрібно створити умови для динамічної циркуляції елітних груп. Вони мають бути відкритими для входження в них як представників різних верств населення, так і представників різних регіонів. Цікавими з цього погляду є думки соціологічного опитування. Так, на запитання: “Чи змогли б ви в майбутньому опинитися в числі правлячої еліти?” — 44,3% респондентів заявили, що такої мети не ставлять; 44,0% — що “туди пускають тільки своїх”, а ще 55,2% “впевнені, що такого ніколи не трапиться” (Шульга М. Правляча еліта // Віче, 1997, № 3. с.54).

Чому все таки потрібно, щоб відбувалася циркуляція еліт? Щоб не було застою та корупції. Саме циркуляція перешкоджає узурпації влади, але біда, що в нашому суспільстві всі хочуть бути при владі, керувати — і надовго, мало замислюючись над тим, що це важкий хліб. Як би ми не думали, факт є фактом! Однак в Україні середній відсоток оновлення уряду впродовж семи років незалежності становив — 46%. Це люди, що несуть нове, генерують нові ідеї. У свій час виконуючий обов’язки прем’єр-міністра Ю. Звягільський оновив свій уряд на 80%. Але тут є проблема, яку слід мати на увазі: циркуляція також повинна мати міру, бо постійні кадрові переміщення вищого ешелону, невпевненість у стабільності, відсутність досвіду управління у вищій ланці — не менш негативні явища. Тому має бути мудрість при переміщенні та доборі кадрів, особливо при проведенні адміністративної реформи.

Клановість еліти теж є характерною для українського ешелону влади. Термін “клан” походить від гельського слова clan, яке означає “нащадок”. У контексті українського суспільства кланом називають тіньове, закрите угруповання, яке не має легітимного оформлення й утворилося на грунті спільних інтересів його учасників. Основою клановості є економічний, матеріальний інтерес. У політиці клани називають “п’ятою владою”. Грунтом, на якому виростає клановість, є тіньова економіка. Сенс клану полягає не тільки у протиставленні власних інтересів суспільним, державним, а й у протистоянні іншим кланам. Боротьба кланів точиться поза правовим полем держави, нелегітимними методами. Головними засобами, які при цьому використовуються, є підкуп, шантаж, війна компроматів у ЗМІ, змова тощо, аж до терористичних актів, убивств на замовлення.

Сприятливим середовищем для розвитку кланів є така ситуація в суспільстві, коли ще не викристалізувалися соціальні сили, які є соціальною базою влади, коли державна влада слабка, а кризові явища в економіці, політиці, соціальній сфері набувають велетенських розмірів. Саме тоді настає час кланів. На думку деяких спостерігачів, в Україні сьогодні діють чотири клани (ВПК, Дніпропетровський і Донецький паливно-енергетичні та банківсько-фінансовий). Чим більшої сили набуває клан, тим активніше він проникає в політику, пристосовується до правил поведінки у політичній сфері, випроваджуючи до неї своїх висуванців, підкуповуючи політиків.

Науковці виділяють і таку характеристику, як “нова еліта в Україні”. Це відносно строката за складом соціальна група. До неї входять частково нові люди, які за старого режиму не мали ніякого стосунку до влади, а також здебільшого ті, хто і за радянської влади був при владі. До “нової еліти” входять лише ті представники старої номенклатури, що якісно оновилися, хто політично, ідеологічно, психологічно та етично пристосувався до умов і вимог нової системи.

На думку політологів-дослідників, в Україні після розпаду СССР відбувся політичний бартер: партійно-радянська номенклатура рекрутувала до своїх лав більшість конформістських лідерів контреліти (Полохало В. Украина: лидерство, элита, власть // “Независимость”, 9 сентября 1994 года).

До слова, найбільш численний прошарок нової владної еліти сьогодні в Україні становлять другий та третій ешелони номенклатури Компартії України — колишні працівники периферійних міськкомів, райкомів партії, парткомів великих підприємств, комсомольські працівники. Це не так погано, були б вони лише патріотами реформ і демократії, людьми чесними й добрими для народу.

Аналізуючи еліту, що функціює сьогодні в Україні, соціологи, політологи ще називають її “посттоталітарною”, а не демократичною, бо вона має певну ментальність та стереотип поведінки, звички того просторово-часового режиму, що був при СССР. Щоб позбутися цього, потрібен час і зміна покоління.

Щодо організаційно-управлінських методів, стилю роботи, публічної поведінки, організації приватного життя, посадових привілеїв, то нова еліта перейняла їх від старої, а в дечому її пере-вершила. Вона більше привілейована, ніж колишня компартійна, причому безконтрольна, не підзвітна.

Однак і змін не можна не помічати. Як би там не було, радянська влада і сьогоднішня влада є соціальними інститутами, які обслуговують різні системи, і з цього слід виходити при оцінках. Наука, аналізуючи суспільний розвиток, вчить нас, що нові завдання перед людиною ставить характер соціальних відносин, до яких вона включена, політичний режим, у якому вона діє. Процес модернізації українського суспільства тільки розпочався, тому можливі лише деякі зміни і прогнози. Але можна твердити, що в результаті змін, які відбулися у суспільстві, виграла певна частина номенклатури, особливо регіональної, що, як зазначають політологи, обміняла свої бюрократичні привілеї на власність у формі нерухомості, солідної частини підприємств, отриманих у процесі номенклатурної приватизації.

Період управління номенклатурних чиновників характеризується тимчасовістю, невисоким професіоналізмом, інколи безпринципністю, недотриманням слова. Можна було б наводити численні приклади обіцянок народних депутатів та інших посадових осіб. Це відомо. Саме так втрачаються авторитет і довіра мас до них. За таких обставин еліта переходить до розряду чиновництва. Такий стан знижує авторитет державних службовців. Ось і проблема кадрової політики в процесі адміністративного реформування.

Великою проблемою для української еліти є брак ідеології державотворення, чіткої політичної програми дій і почуття соціальної відповідальності. Цим вона і відрізняється від еліт розвинених країн світу (США, ФРН, Франції, Данії та ін.).

Еліту поділяють ще на правлячу і контреліту, на еліту і антиеліту, на діючу і резервну, на панівну і опозиційну. Існує типологія еліти за фахом: політична, військова, освітянська, творча, управлінська тощо.

Поділ на еліту правлячу та контреліту має певний сенс у політичній сфері. Наукова, мистецька еліти виконують роль генераторів ідей, творців художніх творів. У межах цієї елітної групи теж є протистояння, адже її статус в державі низький, тут іде “торг” за звання, що особливих привілеїв не дає.

Якщо характеризувати контреліту як тип, то це політична еліта яка вже відлучена від влади, або ще тільки прагне дійти до неї.

У правлячій еліті пострадянського періоду соціологи виділяють відкриту (прозору) і тіньову групи.

Відкрита правляча еліта — це публічні політики, які здобули певну позицію у державній владі (окремі депутати, члени уряду, державні службовці високого рангу тощо).

Тіньова правляча еліта — це ті, хто має сильний вплив на прийняття державних рішень завдяки своєму багатству, діють вони не публічно, а “в тіні”. Тіньова правляча еліта є в усіх суспільствах, але її питома вага, вплив та можливості порівняно незначні. В країнах на стадії модернізації суспільства створюються сприятливі умови для зростання ролі тіньової еліти. Є вона і в українському суспільстві.

Політика моральності еліти в процесі модернізації суспільств — важлива проблема.

Сучасні реформатори, відмовившись від колишньої ідеології, по суті, взагалі ігнорують ідеологію, спираючись на спрощені уявлення про соціальний розвиток, вважаючи, що реформування економіки автоматично приведе до прогресу духовності та моралі.

Але ж відомо, що саме світогляд як пріоритетна якість має відбиватись у державотворчих та законотворчих процесах, бо саме він закладає морально-етичні підвалини майбутнього, без чого не можуть формуватися ні політична стратегія, ні управлінська діяльність, ні модернізація суспільства в цілому.

У нинішньому суспільстві утворився світоглядний, а до певної міри й ідеологічний вакуум. Образ суспільства має бути визначений через систему світоглядних істин, які, у свою чергу, стануть зрозумілими, якщо проаналізувати історичний досвід політичного життя та політичної діяльності світового співтовариства, що перебував на вищому етапі модернізації суспільств.

Людський досвід вчить, що всі найважливіші рішення приймає владна еліта. Але буває й так, що звичайний людський егоїзм переноситься на сферу політики, виявляючись, зокрема, в прагненні політиків непомірно розширювати свої права і повноваження для себе, здійснюючи владне панування над тими, хто їх обирав, забуваючи про честь і мораль. “Щоб збудувати і зберегти державу, — писав В. Липинський, треба егоїстичні інстинкти обмежити … бо необмежений егоїзм правлячих веде до руйнуючого державу зловживання владою і силою”. (Липинський В. Релігія і церква в історії України. — Нью-Йорк, 1956, с. 12).

Як свідчить життя, самих лише законів замало, потрібні інші чинники, зокрема висока духовність: “Божий закон громадської моралі. Без такої організуючої і стримуючої духовної сили, якою є віра, в громадському житті запанує груба сила матеріальна”. (Там же, с.21).

Замість високої духовності, не тільки серед простих людей, а й серед управлінської, владної еліти, ми бачимо діаметрально протилежні поняття про мораль, добро і зло, любов до народу, справжній чи фарисейський патріотизм. Поділяючи цю думку В. Липинського, варто додати, що функцію духовного єднання народу України в процесі модернізації суспільства церква, духовна еліта спроможні виконати лише в разі, коли вона не буде слухняним знаряддям у руках політичних і владних структур, а вони, в свою чергу, будуть жити з чистою мораллю, чистими думками і чистими руками. Щодо України, то в умовах наростання злочинності та беззаконня владні структури не можуть самотужки змінити справу на краще. Лише спільними зусиллями держави, церкви, сім’ї, школи можна досягти певного успіху.

Суперечливим є питання про співвідношення понять “еліта” і “номенклатура”. Російські науковці не протиставляють їх. (Крыжановская О. Трансформация старой номенклатуры в новую российскую элиту // Общественные науки и современность, 1995, № 1, с. 52—53). Поняття “номенклатура” означає елітну групу, яка була характерна для радянського суспільства та інших країн, що входили до соціалістичного табору. Нова еліта постсоціалістичних суспільств або безпосередньо походить від номенклатури, або щільно з нею зв’язана.

На даному етапі державотворення складно говорити про сучасну українську еліту як про усталену, особливо коли йдеться про правлячу політичну еліту й опозицію. Тому, як твердять соціологи (М. Шульга, О. Потехін, Н. Бойко, Т. Шульга) при аналізі складно застосовувати класичні визначення і використовують метафори, напівнаукові поняття, публіцистичні кліше (“маятникова опозиція”).

З початком перебудови, а особливо з прийняттям Декларації незалежності та відновленням державності України, почала формуватися політична національна еліта. Частина колишньої номенклатури залишилася на соціалістичних і навіть комуністичних позиціях. Незначна частина рішуче порвала зі старими догмами. Більшість спробувала адаптуватися до нових умов. З їхніх рядів вийшло багато директорів бірж, контор, банків, фірм тощо. Вони із захопленням зустріли гасла приватизації, менше ентузіазму виявили щодо демократичних закликів. Якщо чесно оцінити обставини, то спочатку без політичної номенклатурної еліти обійтися було неможливо. Як вчить життя, краще мати хоч якісь професіональні кадри, ніж не мати їх зовсім. Саме тому у 1994 р. намітився певний приплив номенклатурної еліти в демократичні владні структури. Одночасно почався повільний процес формування і національної політичної еліти демократичного взірця з молодих ділових людей і політиків.

Враховуючи із поліетнічність нашого суспільства, еліта повинна бути поліетнічною. Все краще треба залучати, а не вибирати за національною ознакою. Еліта — совість нації, зразок відданості, порядності, патріотизму. Так би мало бути, і з цього ми повинні виходити, в процесі творення української політичної нації.

До сьогоднішньої еліти повинні належати ті люди, котрі живуть духовними потребами українського народу й людства, творять нові знання і політику досвід, прислухаючись до своєї совісті, свідомо працюють над проблемами сучасного державотворення.

Еліта — привілейована верства суспільства. Система привілеїв має конкретно-історичний характер і суттєво змінюється з модернізацією суспільних відносин, змінами соціальних порядків та політики. Тут відчутно даються взнаки зразки та моделі, які склалися в українській культурі, традиціях, менталітеті народу. Досить складно з’ясувати, що вкладається в поняття “національна еліта в Україні”. Тут ми не повинні мати на увазі проблему — з якого етносу складається еліта, а те чи діє вона в інтересах української політичної нації. Думається, що не можна назвати національною еліту, яка, розуміючи тимчасовість свого перебування при владі, використовує цю обставину лише для власного збагачення, тримає свої капітали за кордоном. Це — підгрунтя конфліктності в системі становлення української політико-владної еліти.

Проблемою українського суспільства в плані чіткого поділу чи віднайдення межі між елітою і неелітою за величиною прибутків, регулярністю їх отримання, за рівнем життя, можливістю впливати на прийняття державних рішень тощо. Ця прірва досягла такого розміру, що утворилися немовби два соціальні світи в одному суспільстві, які існують паралельно і не пересікаються.

Передові країни спрямовані до постіндустріального стану, до інформаційного суспільства, тобто моделі суспільства, заснованого на знаннях. Це підвищує роль науки, різного типу технологій, засобів масової комунікації і нав’язане з гуманізацією відносин між людьми, зростанням духовності, опорою на культуру і мораль.

У цьому в Україні теж є певні напрацювання. Наприклад, у Законі України “Про державну службу” від 16 грудня 1993 р. зазначено: “Державна служба грунтується на таких основних принципах:

— служіння народові України;

— демократизму і законності;

— гуманізму та соціальної справедливості;

— пріоритету прав людини і громадянина;

— професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі;

— персональної відповідальності за виконання службових обов’язків і дисципліни;

— дотримання прав підприємства, установ і організацій, об’єднань громадян”.

Утвердження національного іміджу України на світовій арені — важливе завдання української еліти.

У сучасному світі недостатньо досягти успіху — необхідно його продемонструвати, привернути до нього увагу міжнародного співтовариства. Ось чому необхідно, також на державному рівні, організувати інфраструктуру засобів масової інформації, щоб показати світовому співтовариству шлях розвитку України до демократії та громадянського суспільства. Щоб інформація про Україну стала широкодоступною, вкрай необхідно ухвалити цілісну концепцію “Імідж сучасної України у міжнародному співтоваристві”. Її повинна продумати наша сучасна еліта і бути готовою демонструвати гідний імідж держави, нації через творчу думку, гідні діяння, які б звеличували народ України, державу. Ця концепція повинна пропагувати реальні політичні, соціально-економічні, міжетнічні відносини в українському суспільстві та специфіку й унікальність України в царині культури, духовності, спорту, нових технологій у виробництві, у державотворенні.

Світ уже сприйняв Україну, і вона має знайти й посісти гідне місце в міжнародному розподілі праці серед передових країн через побудову багатої держави, яка має бути рідною для усіх народів, які тут проживають.

Варто зауважити й те, що елітотворчі процеси — довготривалі, як про це свідчить історія, адже інтелігентом високого гатунку вважають особистість, що займається інтелектуальною працею не менш, ніж у третьому поколінні. Як доводить історія англо-американської політичної еліти, державі потрібна спеціальна система навчальних закладів, де б працювали за новими програмами найкращі викладачі, які були б фахівцями і вихователями. Державі потрібна власне національно забарвлена еліта, високоінтелектуальна, професійно відповідальна, глибоко патріотична, віддана власному народові, Україні.

Цей процес пов’язаний з великими труднощами. Але він подолає їх.

Щоб запобігти суперечностям між елітою і потребами модернізації суспільства, необхідно звернути особливу увагу на підготовку та додбір правлячої еліти. Більшість країн: Франція, Японія, США та інші орієнтується на елітарний підхід, який полягає в тому, що доступ до управлінської кар’єри мають лише перспективні кандидати, які зарекомендували себе ще на початку кар’єри.

Особливу роль у формуванні системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців, правлячої еліти в наші дні покликана відігравати Українська академія державного управління при Президентові України. Наскільки вміло, патріотично, відповідально, високоморально і по-сучасному буде продуманий процес добору в Академію слухачів, викладачів та сам механізм передачі потрібних політико-управлінських знань, настільки ефективно і швидко будуть проходити реформування і модернізація українського суспільства в цілому.