Представляти Оксану Білозір читачам “Універсуму”, либонь, не варто. Її, народну артистку України, знають усі без винятку громадяни нашої держави. Ім’я співачки відоме й далеко за межами України.

За два десятиліття творчої діяльності зуміла завоювати любов і повагу не лише співвітчизників, а й мешканців багатьох країн світу — з гастролями об’їздила мало не всю планету, полонивши своїм чудовим голосом жителів Американського континенту, Австралії, Європи, Близького Сходу, Азії. Двічі побувала в Афганістані, коли там точилася війна.

Додайте громадську діяльність: з 1995 року — член координаційної ради Міжнародного фестивалю дітей-інвалідів “Повір у себе”; з 1996-го — незмінний голова оргкомітету та голова журі Міжнародного дитячого фестивалю автентичного фольклору “У Галицькому колі”; з 1998 року — член журі та оргкомітету, член експертної ради Всесвітнього фестивалю етнічних земель і діаспори “Український спів у світі”...

А ще викладацька діяльність у Київському національному університеті культури та мистецтв, навчання в Дипломатичній академії — минулого року Оксана Білозір стала магістром зовнішньої політики та дипломатії.

Без перебільшення, перед нами — справжня особистість, не лише творча, залюблена в рідний край пісенний, а й свідома громадянка незалежної України. Проймаючись всіма її болями й проблемами, робить усе можливе, аби їх поменшало.

— Якось в інтерв’ю Українському радіо Ви назвали себе ортодоксальною українкою. Який зміст було вкладено в ці слова?

— Я хотіла ще раз підкреслити, що є саме українською співачкою, на відміну від багатьох інших естрадних виконавців, які називають себе українськими артистами лише тому, що в їхньому репертуарі є українські пісні. Цього, повірте, замало, щоб називатися українським співаком, потрібно мати в собі щось таке, шо єднає тебе з народом. Я не можу повірити, що, залишаючись на рівні побуту “рускоязичним”, ти можеш зрозуміти українську душу. Можна, приміром, навчитись (мавпувати, коли хочете) співати англійською чи французькою мовами. Та чи дає це право називатися англійським або французьким співаком? Усе це дуже і дуже не просто. Особливо нині, коли Україна ще не сформувала концепцію захисту національних інтересів.

У мене ж сім’я українська. І коли ви, скажімо, зателефонуєте до мене додому, то обов’язково почуєте в слухавку українську мову моїх дітей, мого чоловіка. Чому акцентую на цьому?

За п’ять років життя в Києві з прикрістю доводиться констатувати, що мовне середовище тут, на жаль, не відповiдає високому статусові української столиці. Я ж, на відміну від багатьох наших громадян, не вважаю за потрібне пристосовуватись до подібних прикрих реалій й щоразу переходити в спілкуванні на російську мову. Для мене й для моїх близьких розмовляти материнською мовою — просто природно.

— Під час минулорічних президентських виборів переважна більшість естрадних співаків з дивовижним завзяттям, в один голос взялася агітувавти співгромадян лише за одного кандидата. Що спонукало піти “не в ногу” з більшістю служителів муз? Вияв якоїсь позиції чи щось інше?

— Озираючись в осінь 1999-го, я радію за себе. Радію, що змогла вистояти перед усякими спокусами (а їх, повірте, було чимало), зробити свій вибір. Тішуся, що знайшла в собі сили сказати людям усе, що думаю про нашу дійсність, про причини негараздів. На щастя, демократичний устрій нашої держави дозволив це зробити. В мене ніхто й ніколи не вкладав жодних коштів. Ні перед ким я не маю боргів і зобов’язань, окрім мого народу. Лише йому я зобов’язана, що стала саме такою. Це йому завдячую всі свої успіхи й перемоги. Отож, коли я зрозуміла, наскільки все довкруж продажне, позбавлене громадянської позиції (можливо, це надто емоційно й не у всьому я маю рацію, але, але...), то сказала собі: чини так, як підказує тобі совість, твоє сумління.

Що мене особливо вразило на цих президентських перегонах? Було багато претендентів, серед них і справжні особистості, які мали свій електорат, однак симпатії більшості моїх колег віддано лише одному. Складалася вкрай ненормальна ситуація. І коли я зрозуміла справжню суть цього передвиборчого шоу, то навіть злякалася: шо можуть подумати про мене (якщо я піду шляхом інших співаків) численні шанувальники. Адже у нас безліч проблем, про які треба говорити вголос, не на кухні. Ми повинні дотримуватися позиції, котра не суперечить інтересам держави. На жаль, далеко не всі зрозуміли справжню суть того, що відбувалося.

— Навчання в Дипломатичній академії при МЗС України, очевидно, спричинилося до чіткішого увиразнення Вашої громадянської позиції.

— Безумовно. Два роки стаціонарного навчання за власний кошт (на контрактній основі), вважаю, не минули для мене даремно. Що спонукало знову сісти за підручники й здобувати цілком інший фах? Я об’їздила з гастролями практично весь світ, побувала в багатьох країнах. Причому фактично при цьому виконувала роль народного дипломата. Це добра життєва школа, в якій я навчилася відстоювати не лише свою особисту позицію, а й інтереси держави. Мені ніколи не було соромно за себе. Але часто поставали питання, на які не завжди могла дати вичерпну відповідь. Мене, безумовно, цікавить насамперед сфера культури й мистецтва. Але ця сфера невіддільна від політики, особливо коли йдеться про закордонні гастролі. Зрештою, всі ми мали добру можливість спостерігати за тим, як естрадна пісня використовується з політичною метою в нас, в Україні.

На жаль, сьогодні наша держава не приділяє належної уваги розвиткові культури з погляду потреб національних, духовних, з точки зору ефективного використання здобутків національної культури для становлення громадянського суспільства в нашій державі, в якій ще надто живучий синдром “гомо совєтікуса”.

Наші культурні надбання не пропагуються належним чином. Складається враження, що якраз ігнорування та неприйняття саме українського визначає політику багатьох високих урядовців. Бюрократизм пронизав усі пори нашого життя, а це, безумовно, не на користь нашій державі, нашому народові. Отож, аби в тій чи іншій ситуації вміти знаходити переконливі аргументи, щось пропонувати, відстоювати, я повинна була набути відповідних знань. До речі, академію закінчила з червоним дипломом.

— А чи не здається Вам, що Україна надто багато пропагує за кордоном народну пісню, народний танець? Мелос, фольклор у кожного народу свої, неповторні. Але ж французи, італійці, німці, приміром, не пропагують свої культури через гастролі народних колективів. У світі існує чимало фольклорних фестивалів, і це добре. Однак згадані народи насамперед гордяться своїм Бетховеном, Вагнером, Верді, Бізе... Свого часу успіх легендарних “Бітлзів” у всьому світі був належним чином визнаний королевою Англії.

— Культура — це духовні пласти. Вони формують суспільство, і суспільство їх потребує. Сьогодні ми в Україні маємо культуру, яку нам нав’язують. Пересічний громадянин не має нині грошей, щоб зробити вибір. Справжня культура вибирається народом, а не тими, хто має гроші й намагається прищепити нам свої смаки. Справжні спеціалісти, які професіонально займаються фольклором, ніколи не скажуть, що ті танці на сцені є справді українськими, народними. Часто це профанація, яка проникає, на жаль, і за кордон. Немає органічного синтезу. Якби громадянин України мав зайві гроші, то своїм відвідуванням концертів потверджував би право існування або прирікав на забуття ті чи інші колективи, виконавців.

На жаль, багато хто з тих, що на державному рівні відповідають за стан культури в державі, не є професіоналами. Це дуже часто просто малокультурні люди, не спроможні зрозуміти талановитого артиста, не здатні відрізнити фальш від високого мистецтва. І це трагедія.

— Коли українському народові вперто нав’язують Іосіфа Кобзона лише з огляду на те, що комусь подобається його творчість, то це ненормально. Я вважаю ненормальним, що держава оплачує оренду Палацу “Україна” для цього співака, коли він виступає перед ветеранами війни, а народний артист мусить вишукувати 40 тисяч гривень, аби оплатити оренду такого концертного залу. Я вважаю ненормальним, коли український Президент нагороджує цього співака орденом “За заслуги” в той час, коли уряд США не дає йому візи з огляду на деякі сумнівні контакти з кримінальним світом Росії. А в Україні це бажана особа. Щось негаразд у нашому королівстві...

— Це окрема тема. На жаль, таке можливе в державі, яка досі не визначилася з національними інтересами, пріоритетами. За останні десять років в Україні так і не сформована політична культура.

— Ви зараз працюєте в Київському національному університеті культури і мистецтв, завідуєте кафедрою естрадного співу. Що робить кафедра, аби наші естрадні виконавці були так само знані й популярні у світі, як “зірки” західної естради?

— Наш університет — це лише маленька комірка в царині Культури, де молоді прищеплюють відчуття прекрасного. Це складно. Мистецтво не терпить дилетантів. Згодом випускники потрапляють у структури, які вкладатимуть у них кошти, остаточно форомуватимуть їх як творчі особистості.

— Це, очевидно, вже йдеться про формування мас-культури, про участь ваших випускників у так званому шоу-бізнесі.

— Саме так. Раніше мені було незрозумілим прагнення абсолютно безталанної молоді будь-якою ціною потрапити на естраду. Зупинити цих юнаків і дівчат методом переконання, логікою не вдавалось. Та й зараз не завжди вдається. Несамовите бажання слави, успіху, причому негайно, чимскоріш — шокувало спершу: ця білямистецька молодь конче хотіла навчатись саме в нашому університеті. Поміркувавши, викладачі прийшли до висновку, що наша навчальна установа все-таки повинна дати (звісна річ, не безоплатно) усім бажаючим основи музичних знань, народної і сучасної пісенної творчості, танцю. Отож студенти Київського національного університету культури та мистецтв вивчають музичну літературу, музичну грамоту, гармонію, поліфонію, аналіз музичних форм тощо. Вони слухають музику. Справжню. Студенти пізнають, як розвивалася світова цивілізація, зокрема музична. Як це не парадоксально, але донині існує категорія естрадних співаків (вони з’явилися на українській сцені після 93-го), яка не має базової музичної освіти. Учасники багатьох популярних молодіжних ансамблів не знають нот. Це страшно. Як можна будувати повноцінний творчий процес, не маючи зеленого поняття про елементарні мистецькі норми?

— І оце їх Ви хочете навчити культури? Співу?

— Не поспішайте. Закономірний природний добір, відсів відбудеться. Окультурений, якщо хочете, талант неодмінно проросте, заявить про себе. Ну, а ті, кому Бог, як мовиться, не дав талану, бодай не поширюватимуть безкультур’я.

Молодь наша — це відбиток суспільства. Хіба нинішні батьки думають про відвідання театрів, музеїв, концертів? Вони думають про виживання. Елементарне фізичне виживання. І тому ми зобов’язані, на мій погляд, за найменшого прояву стремління до надбань культури допомогти юнакові чи дівчині. Майбутнє нашої держави, її порятунок — в руках молоді.

— У Романа Купчинського є одна дуже цікава для нашої розмови фрашка. Цитую: “В кожнім народі є дві частини: чоловіча і жіноча. В нас даю перевагу жіночій. Вона створила багато безсмертних речей: пісні, вишивки, домашню культуру тощо. Цікаво, якби їй віддати в руки кермо народу?” Що скажете з цього приводу, пані Оксано?

— Я беззастережно підтримую громадський рух, спрямований на активізацію діяльності жінок в Україні. Знаєте, чоловіки дуже часто не звертають уваги на дрібниці, намагаючись досягти мети. А життя ж строкате: воно складається з безлічі дрібниць і деталей, які на перший погляд можуть видатись малозначними.

А жінка обов’язково зверне на них увагу. Бо жіноча філософія суттєво відрізняється від чоловічої. Я цілком поділяю думки Купчинського, що наша українська жінка справді створила багато безсмертних направду речей. І тому, на мій погляд, чимало наших проблем пов’язані з недостатньою присутністю жінки в політиці, культурі, мистецтві, літературі, економіці тощо. Існує для жінок неписане табу на професії, на висловлювання, на позицію врешті-решт.

Тому під час виборів до Верховної Ради або до обласних чи міських і районних Рад я намагаюся підтримувати насамперед жінок, таких, котрі можуть на виборній посаді принести неабияку користь суспільству.

Тема моєї магістерської роботи звучить так: “Інтеграція Польщі в європейські структури і вплив цих інтеграційних процесів на Україну”. Ми постійно декларуємо курс на інтеграцію в Європу, але чим глибше і довше я вивчала ці процеси, тим зриміше бачила, наскільки ми віддаляємося власне від Європи. Ми не маємо механізмів, які б давали можливість наводити мости з країнами Західної і Східної Європи. Ми взагалі, складається враження, не прагнемо цих мостів будувати. Поки що ми маємо статус держави далеко не європейського зразка.

— Якими ж важелями скористатися, щоб змінити наш побут, нашу політику, внутрішню і зовнішню? Як інтегруватися (не на словах, а на ділі) в європейські структури?

— Як на мене, одним із дієвих факторів реалізації цього процесу інтеграції може стати існування української діаспори. Отож я поставила собі за мету створити “Центр українського зарубіжжя”. Мета — об’єднати весь наш інтелектуальний потенціал (за статистикою кожний третій українець проживає за межами батьківщини — досить лише згадати, скільки вчених останніми роками виїхали за межі України в пошуках кращої долі). Багато хто з наших співвітчизників зумів себе реалізувати в Канаді й США, в інших країнах. Ці люди стали самодостатніми, високошанованими, висококваліфікованими спеціалістами в різних галузях науки, культури, політики. Як залучити їх до праці на благо України? У Президента має бути спеціальна програма ефективної співпраці з найкомпетентнішими українцями з діаспори, надання їм в Україні особливого статусу, певних привілеїв у бізнесі. І це буде справедливо. Усе в світі рухає ІНТЕРЕС. Закордонні українці також повинні мати свій ІНТЕРЕС (можна було б використати китайський досвід, досвід Ізраїлю). Ми від них досі лише вимагали. Були навіть відверті спекуляції на почуттях патріотизму, сентименту до рідної землі. І не раз ці прекраснодушні люди розчаровувались, м’яко кажучи, неефективністю наших дій, їх не раз вражало далеко не найкраще використання подарунків, доброчинної допомоги. Багато хто з них навіть зненвірився у можливості реалізувати себе в Україні. Отож настав час привернути їх на свій бік, примусити повірити в добру перспективу України. Хоча зараз зробити це значно важче, ніж на початку дев’яностих. Багато часу згаяно намарно. Ми повинні якомога скоріше створити для них правове, політичне, економічне, культурно-мистецьке середовище, щоб наші співвітчизники з далеких америк і канад могли без проблем приїздити в Україну і брати активну участь у державотворчому процесі. З іншого боку, Україна тим самим підніматиме престиж цих людей у тих країнах, де вони проживають. Якщо ж вихідці з України матимуть якийсь вплив у нашій державі, державі, яка нині цікавить багатьох, то автоматично зростатиме їхній авторитет у Великобританії, Німеччині, США. Через них, закордонних українців, наша держава зможе ефективніше захищати свої інтереси у світі, а отже ефективніше інтегруватися у світове співтовариство.

— І ця ідея дістала підтримку на владних рівнях? Чи знайдено розуміння на Печерських пагорбах?

— Боюся зурочити, але, здається, мене розуміють. Обіцяють підтримку. Принаймні Леонід Макарович Кравчук обіцяв допомогти. Це має бути політика Президента, його гарантія. Слід створити авторитетне середовище, яке б могло реалізувати цей проект.

За посередництвом культури я планую організувати зустрічі з нашою діаспорою, брати участь у дискусіях, відповідати на запитання земляків так переконливо, щоб вони повірили у щире бажання України бачити їх не лише як гостей, а й у ролі бажаних партнерів, інвесторів, дорадників, які вважають цю землю рідною. Людині, яка вміє лише співати, складно вести переконливий діалог, кваліфіковано аргументувати свою позицію у відстоюванні державних інтересів. Отож, гадаю, знання, набуті в дипломатичній академії, мені придадуться.

— Підпорядкування культури державі, з позиції теорії системної організації, є вершиною організаційної перекрученості, внаслідок чого потерпають всі системні складові, зокрема держава, яка при цьому втрачає моральні основи. 25 березня цього року на Одинадцятій науковій сесії Наукового товариства імені Шевченка у Львові було прийняте Звернення до Львівської обласної ради народних депутатів, до громадян, політичних партій та громадських організацій, покликане турботою про демократію і права людини в Україні. У цьому Зверненні, зокрема, аналізується вкрай негативна роль телебачення і ЗМІ щодо української культури взагалі й україномовної музичної культури зокрема. Послухаймо:

“Аналітична оцінка українського телебачення та решти засобів масової інформації не залишає сумніву в тому, що за роки державності саме вартості української культури цілеспрямовано применшуються і партикуляризуються; натомість явища російського повсякденного життя штучно гіпертрофуються і перебувають у центрі уваги. Фактично, явища української культури переважно інтерпретуються у той самий спосіб, що й при большевиках — тенденційно, негативно через ототожнення їх з націоналізмом.

Тим часом вимоги щодо особливого статусу для російської мови в Україні не називаються “російським націоналізмом”, який в умовах імперських амбіцій залишився тим самим російським шовінізмом...

Потрібно просто зневажати десятки і сотні виконавців саме української пісні, аби замовчувати їх творчість і повністю усунути з ефіру. Коли 1990 р. фестиваль “Червона рута” транслювався (скромно) навіть тодішнім радянським телебаченням, то у 1999 р. його цілковито замовчано. Ефір повністю віддано російськомовним виконавцям. Така ж продумана, не випадкова, по суті, антиукраїнська політика провадиться як щодо індивідуальних виконавців, так і до груп, ансамблів, колективів. З телепростору усунуто сотні визначних виконавців і груп. Деякі з них роками чекають ласки керівників програм, аби з’явитися перед народом...”

Як Ви прокоментуєте це?

— У нашій історії вже було, коли держава вказувала культурі, що їй робити. Зараз держава нібито не втручається в культурний процес. І це, на перший погляд, начебто добре. З іншого боку, в час становлення держава все-таки мала б піклуватися про розвиток культури. Йдеться про різноманітні дотації, премії, пільги, добре продуману гастрольну політику, розробку ефективної системи заохочення меценатства. Відрахування на культуру мають робитися не за залишковим принципом. Скупий платить двічі. При цьому постійно слід пам’ятати, що національну культуру формує народ.

А щодо фестивалю “Червона рута”, то її організаторам елементарно бракує грошей, щоб заплатити за телеефір.

Ще раз хочу повернутися до навчальної установи, в якій працюю. Вона, на жаль, лише почасти впливає на формування молодого покоління. У нас є факультет менеджменту і маркетингу для створення вітчизняного шоу-бізнесу. Тобто майбутні фахівці, які незабаром формуватимуть цю національну структуру в сфері культури, вийдуть зі стін своєї альма матер дипломованими спеціалістами. Нині ж багато хто з чиновників, котрі все ще продовжують керувати культурою застарілими методами, не розуміють, не знають, за якими законами повинна розвиватися сучасна національна культура, зокрема масова, в умовах ринкової економіки. Наразі культура кинута в стихійний ринок. Економічна ситуація їй не сприяє. Тим часом переважна кількість грошей таки лежить у державній кишені. Є, звичайно, й багаті люди, які можуть суттєво впливати на виховання культурних смаків, уподобань, впливати на формування культурного середовища в Україні загалом.

— “Нові українці” (маю на оці справжніх мільйонерів) все-таки суттєво відрізняються від новітніх російських магнатів. Йдеться про розміри капіталів, їхнє походження. А це, безумовно, тягне за собою певний культурний рівень. Такий собі пересічний скоробагатько впереваж далекий від усталеного європейського культурного рівня (маються на увазі певні стандарти, прийняті в західному світі). Але саме він у значній мірі формує культурний простір за своїми невибагливими, часто спотвореними смаками й уподобаннями.

— Маєте рацію. Ще на початку дев’яностих років молода українська держава повинна була визначити пріоритети для культури, сформувати чіткі плани її подальшого розвитку: на якій філософії повинна базуватись, що з минулого слід узяти в майбутнє. Десять останніх років були використані не найкращим чином.

Нині, приміром, у шоу-бізнесі, на жаль, все вирішують фінанси. Вкладають їх з тих чи інших причин у того чи іншого артиста (часто бездарного, якого затим “розкручують”) ті, хто ці гроші має.

— З якою метою вкладають?

— Далеко не завжди з доброчинною. Вкладені гроші мусять принести прибуток. Це враховується дуже чітко. Сентиментів тут не буває. На прикладі політичних виборчих технологій багато що стало зрозумілим. Ніхто тобі задурно не відзніме відеокліп, ніхто геніальному, але нікому не відомому початківцю не присудить призове місце тощо. Без спонсорування така людина стає безпомічною, невлаштованою в цьому складному світі. І ось коли прийшли вибори (президентські, до Верховної Ради) вона почала ловити свій шанс — шанс заробітку. Ось і виконує чужу волю, бо вона не вільний громадянин. Трапляються негромадяни й серед талантів. Їм байдуже, від кого брати гроші. Ніхто ж не обурився: мовляв, не хочу ваших грошей, ліпше вдома посиджу, поки минеться ця передвиборно-референдумна кампанія.

Чи є в нас ефективний закон про захист національного інформаційного простору? Відсутні чіткі критерії відбору якісного від неякісного, ніхто не відповідає за це. От і ллється звідусіль ця низькопробна попса, спотворюючи смаки й уподобання молоді, формуючи у неї антиукраїнське по суті світосприйняття. Виглядає все це й справді страшно, але вже проглядаються й позитивні моменти. Чуже — краще, вважали, бо свого не було. А сьогодні чуже вже перейшло ту межу, і нормальну людину з нормальною психікою воно вже починає дратувати. Навіть той, хто не розмовляє українською мовою, та вихований на добрій російській естраді, нині каже: дайте мені можливість, нарешті, послухати українську пісню. Переконана, що невдовзі має щось відбутися. Такий собі своєрідний землетрус на естраді.

— У Вашій творчій біографії, очевидно, був якийсь особливий момент, коли Ви щиро подякували долі, що стали співачкою, зумівши своїм талантом причинитися до того, що Україна відбулася, образно кажучи, в душах Ваших слухачів?

— Я вірю, надіюсь і сподіваюсь, що це мало і має місце. Однак ніколи не посмію однозначно твердити, що це саме так.

Треба запитати людей. Пісня “Молитва” (слова Вадима Крищенка, музика Геннадія Татарченка) разів десять звучала по Українському радіо за тиждень до референдуму 1 грудня 1991 року. І вже опісля, коли я зустрічалася з різними людьми, вони говорили, що ця пісня у моєму виконанні примусила їх зробити вибір на користь незалежної України. Пісня “Україночка” (слова Андрія Демиденка, музика Геннадія Татарченка) для мене, можна сказати, знакова. Жінки наші тримають на своїх тендітних плечах дуже часто і сім’ю, і роботу. Натомість чоловіки не можуть справитися з тим, щоб організувати належним чином наше суспільство. Цим твором мені власне хотілося віддати шану жінці, багатій морально, красивій. Наша українська жінка цнотлива, і коли я дивлюся на деяких співачок, то просто розчаровуюсь. Не наше це. Співачка ця не є уособленням української жіночості, краси. Отож аудиторія (і глядацька, і слухацька) чимраз частіше констатує: “Ні, це не наша співачка”.

— З ким із композиторів Вам найкраще працюється, творам якого поета-пісняра віддаєте перевагу, добираючи репертуар?

— У мене є кілька друзів, з якими легко твориться, легко спілкується: Анатолій Демиденко і Вадим Крищенко, Олександр Злотник і Геннадій Татарченко, Анатолій Говорадло і Михайло Ткач. Вони творять прекрасну музику і поезію.

— Треба розуміти, що й світоглядні збіги тут відіграли неабияку роль у творчому спілкуванні?

— Не завжди. Все ж є невидима грань між моїм світосприйняттям “західнячки” і світосприйняттям “східняків”. Але, попри ці відмінності, ми залишаємося українцями. Чому наші співаки раптом почали спілкуватися лише російською? Пояснюю: тому, що вони втомилися грати роль. Сьогодні вони знову стали такими, якими були, — напівукраїнськими, напівросійськими співаками.

Але звинувачувати їх ми не маємо права. Такими їх виховало суспільство. Мені ж пощастило. Становлення моє як співачки і громадянки пройшло в Галичині. Світоглядні принципи формувалися в родинному колі, у Львівській консерваторії... Мені роздвоєння душі не загрожує. Я — українка. І цим усе сказано.

— А Ваш новий фах, можливо, змінить щось у Вашому житті?

— Повірте, я не для того закінчувала Дипломатичну академію, щоб зрадити пісню. Хоча, при бажанні, могла б радикально змінити своє амплуа. Тільки робити цього поки що не збираюся.

Для мене здобуття політичних знань — це лише допомога у подальшому спілкувнні з людьми, у народній дипломатії, у зміцненні стосунків між народами.

— Яка найпам’ятніша гастроль?

— Таких у мене три. Лаос. Це цілком інша культура, мислення, релігія, світосприйняття. Аудиторії доводилося пояснювати, що є така держава Україна. Нас чудово приймали. Гастролі пройшли з величезним успіхом. Запам’яталися виступи в Австралії, де ми були з Іваном Поповичем. Концерти проходили в переповнених величезних залах. Надзвичайно тепло сприймали тамтешні мешканці гостей з України. Сама країна дивовижна, екзотична. Двічі мені випало побувати в Афганістані. Ці поїздки наклали невитравний відбиток на моє подальше світосприйняття, на життєву позицію. Війну, без перебільшення буде сказано, побачила зблизька. Що таке справжній посвист куль, відчула також. Таке не забувається.

— Чи не могли б Ви зробити коротеньке резюме до нашої розмови?

— Я б дуже хотіла, щоб ми сьогодні уважніше поглянули на себе, реально оцінили, чого ми варті, хто ми є в цьому світі, чого прагнемо, яку мету перед собою ставимо, до чого йдемо. А відтак полюбили себе такими, якими є. В Україні. І полюбили б Україну. В собі.

— Напередодні двадцятирічного ювілею творчої діяльності “Універсум” зичить Вам усіляких гараздів, щастя і добра, подальших успіхів у царині культури, чудових нових пісень і всенародної любові й шани.

Розмову вів Олег РОМАНЧУК