1. ЗА ЩО ЧУБИМОСЯ, ПАНОВЕ?

Взаємне протистояння політичних сил в Україні є незрівнянно гострішим, ніж у країнах “класичної” демократії. Адже тут взаємовиключними є погляди опонентів на фундаментальні засади будівництва держави й навіть на самий факт її суверенного існування, себто на речі, котрі для західних політиків є не більш дискусійними, ніж, скажімо, правила арифметики. Окреслений антагонізм має досить чітку територіальну локалізацію, тому місцеві влади, приміром, у Галичині й Донбасі сформовано з представників сил, що належать до протилежних кінців політичного спектра. Сторонній резонер, схильний до логічного аналізу, зробив би з цього факту висновок, що в зазбручанському краї, де при владі останні десять років перебувають представники національно-демократичного табору, загальноукраїнські реформи мають проходити легше, глибше й послідовніше, ніж деінде; що тут, мабуть, ефективність народного господарства перевищує пересічні показники, корупційно-бюрократичний тягар є менш обтяжливим, а попит на вмілі руки й розумні голови — вищим; що в Галичині вільніше дихається підприємцеві й інвесторові, а відтак заможнішим є життя робітника, селянина, інженера... Певна річ, популярність ринково-демократичних ідей хутко зростала б і на Наддніпрянщині, й у Причорномор’ї, й навіть у “червоному” Донбасі, якби на “вільному Заході” все було так. На жаль, “П’ємонт української революції” не став Обітованою землею для ділової активності та європейського способу буття в Україні.

Комуно-московська імперія, як відомо, відзначалася найжорсткішою централізацією та уніфікацією всіх сфер життя. Навіть новий рецепт торта ризькі кондитери конче мусили погоджувати з Москвою... Проте всі добре знали, що на берегах Нямунаса, Даугави, Емайиги люди живуть “якось не так” — охайніше, культурніше, ніж деінде в Совдепії. В сучасній Україні ми не бачимо подібних внутрішніх розмежувань, і “демократично налаштованим” регіонам у цьому плані нема чим хизуватися. Зі Львова, Харкова, Сімферополя нині однаково “далеко” до Європи й небезпечно “близько” до Московії.

То за віщо ж так жорстоко чубляться “комуняки” з “бандерівцями”? Згадаймо відносно недавню епопею прийняття Конституції України. Які великі надії на неї покладалися, які баталії точилися навколо кожного її положення!.. Позитивний ефект для суспільства виявився майже нульовим. Естонці й литовці зі старою сталінською конституцією надійніше забезпечували свій матеріальний та національний добробут, ніж українці — з Основним Законом, що “відповідає всім критеріям європейської демократії”.

Цим критеріям, мабуть, не відповідає щось зовсім інше... Хоча б “конституційний прокол”, далеко не єдиний у політичній практиці українських демократів, мав би стати для них серйозною пересторогою: вони “риють” не там, де можна докопатися до справжніх причин нашого невдатного просування “європейським шляхом”. Але ж ні! Вже дано старт новим навколоконституційним змаганням, і політики знов небезпечно балансують на самісінькому краю правового поля.

* * *

У другій половині вісімдесятих років на євразійських теренах розпочався, а з настанням дев’яностих дістав державно-правове оформлення загадковий соціальний процес, що химерними, не раз загрозливими зигзагами, з дедалі примарнішою перспективою мирного завершення (про успішне давно вже не йдеться) продовжує розвиватися дотепер. Вітчизняні та зарубіжні демократи вживають для його означення терміни типу “ринкові перетворення”, “демократизація”, “повернення в Європу” тощо. Природні в рамках “єдино правильної” західної моделі розвитку, при своєму зіставлені з реаліями українського життя вони виглядають дивним поєднанням сліпоти й цинізму.

Спробуймо докладніше проаналізувати хоча б такий дивовижний феномен, як “ринкові перетворення” в Україні — цю “візитівку” українських можновладців, козирну карту офіційного Києва в зовнішньополітичних іграх. Як відомо, не існує чіткої дефініції ринку, та майже всі економісти визнають, що ринок — це економічна свобода суб’єктів у рамках єдиного для всіх закону. Отже, перетворення в Україні є ринковими лише в тому разі, якщо ступінь економічної свободи зростає порівняно з доринковими часами. Визнаного мірила економічної свободи, знов-таки, не маємо, проте... Мало хто заперечать, що економічна свобода індивіда передовсім пропорційна товщині його гаманця. Він же, себто реальний дохід пересічного українця, кількакратно знизився порівняно з добою соціалізму.

Тому “ринковими”, а чи якимись іншими є реформи в Україні? Гаразд, припустимо, що це “тимчасові труднощі”, й звернемося до інших показників економічної свободи. Поряд із рівнем доходів найпоказовішим із них, вочевидь, є свобода купівельного вибору. Її, здавалося б, тепер досхочу — товари й послуги пропонують навперебій, колись порожні прилавки завалені розмаїтим крамом... Не забуваймо, однак, що для основної маси зубожілого населення ці прилавки є не більш ніж музейними стендами. Себто замість свободи вибору ми дістали лише свободу споглядання. Не вільнішими за фізичних осіб почуваються нині господарські суб’єкти, які отримують значну частину доходів через бартер, взаємозаліки тощо. Додаймо ще такі специфічно українські “ступені свободи”, як картотека, позасудовий арешт рахунків і т. д., і т. п. Крім того, “вільному” українському споживачеві пропонують зовсім не те, що він справді хотів би спожити. Грубо, чоботом у пику (де вже тому “казармовому” соціалізмові) нав’язують йому дороге імпортне взуття замість дешевшого й надійнішого вітчизняного, MacDonald’s — замість поживної й звичної української кухні, “чорнуху” в суперобкладинках — замість знайомих з дитинства письменників, Hollywood — замість “Мосфільму” чи студії Довженка...

Навіть у “класичних” ринкових країнах самостійними підприємцями є щонайбільше 4—5% громадян. Решта, себто продавці власної робочої сили найважливішим “ступенем свободи” традиційно вважають можливість зміни місця праці. У Львові, приміром (загальноукраїнська ситуація є не набагато втішнішою), для тих, хто бажав реалізувати цю свободу, на початку 1992 р. було 5279 вакансій, а на початку 1999-го — лише 400; притому став значно “компактнішим” перелік професій, потрібних працедавцям, і зовсім мізерним — здатних запевнити своїм носіям сталий дохід бодай на рівні прожиткового мінімуму. Що ж це — крок до свободи чи “нове видання” кріпацтва? А хіба зросла економічна свобода працівників на ще не ліквідованих робочих місцях, де фактично скасована диференціація заробітків залежно від кількості й якості праці? А приховане безробіття мільйонів — хіба це не найвищий ступінь економічної несвободи українців, такий, що наступний після нього — тільки рабство?..

Але ж виникла свобода підприємництва, що її у принципі не існувало до початку реформ! Розберімося й з цією “свободою”. По-перше, мусимо уточнити, що певний, вкрай обмежений рівень підприємницької свободи існував у СССР аж до початку шістдесятих років, а в деяких інших соціалістичних країнах — постійно. На радянських теренах така свобода повторно з’явилася ще в рамках “будівництва соціалізму” ( кінець 80-х ), і за десятиліття “ринкових реформ” реальний її рівень у кращому разі не зріс. По-друге, в країні зі зруйнованою господаркою і “віртуальним” ринком праці жалюгідне “підприємництво” для основної маси “бізнесменів” є способом виживання, а зовсім не виявом вільного вибору. Головне ж, ринок означає економічну свободу в рамках єдиного для всіх закону. Однак під надійним, як могильна плита, захистом українських законів займатися підприємництвом можуть хіба що камікадзе. Справжня свобода підприємницької діяльності в Україні існує переважно поза правовими рамками. Звісна річ, за роки реформ в українців з’явилося й багато інших ступенів економічної свободи. Можна будувати фінансові піраміди й списувати на державу приватні борги, купувати вілли в Маямі й мандати у Верховній Раді, приватизувати стратегічні підприємства й впливати на прийняття політичних рішень... Трохи перефразовуючи класиків марксизму, зазначимо, що в нинішньому суспільстві економічна свобода існує саме завдяки тому, що не існує для дев’яти десятих його членів.

Тож про які “ринкові перетворення” йдеться? Чому як не вітчизняні “бройлерні” демократи, то бодай їх велемудрі західні колеги не завдадуть собі труду розібратися у реальному змісті процесів в Україні й не перестануть чіпляти на них звабливу ринкову “етикетку”? Але так само й з іншими стереотипними означеннями українських реформ. Чи можна, приміром, вести мову про “демократизацію” в країні, де випустили з-за грат кілька десятків учорашніх дисидентів, зате мільйони громадян силоміць штовхають в обійми криміналу? Або про “свободу слова” на тлі масового “оніміння” його носіїв (які не пишуть уже й “у шухляду”) й тоталітарної диктатури тугих гаманців у сфері інтелектуального виробництва? Чи переважає “європейська” Конституція знерухомлену національну господарку (хай навіть “азіатську” за технічним рівнем і характером виробничих відносин)? Наскільки втішає “право вільного виїзду” сотні тисяч вимушених емігрантів, що вчора й гадки не мали покидати рідну землю?..

Для опису процесів, що відбуваються в українському суспільстві, ми вперто застосовуємо неадекватні поняття. Але проблема не зводиться до термінологічної плутанини. Адже йдеться про осмислення фактів суспільного буття, життєву позицію громадян, політичну лінію партій і владних структур. Мова, врешті-решт, про ту нескінченну via dolorosa, якою вперто продовжує прямувати Україна вже й без фатальної ленінської руки-дороговказа: допоки, де її кінець, поворот або з’їзд на інші якісь шляхи?

У романі Р. Іваничука “Бо війна війною...” є такий епізод: весна 33-го, на вулицях Харкова лежать трупи жертв голодомору, у письменницькому клубі М. Хвильовий палко сперечається з колегами по перу про проблеми соціалістичного реалізму... Не поспішаймо звинувачувати в цинізмі цих представників “ще не розстріляного відродження” — однієї з найдобірніших і найшляхетніших еліт, що будь-коли виходили з лона українства. Не лише їм сприйнята серцем концепція “побудови безкласового суспільства” заважала бачити й осмислювати найочевидніші реалії... Але чи не повторюється подібне нині, на наших очах, коли руйнацію України значна частина демократів і патріотів уперто продовжує характеризувати завченими позитивними термінами, а мільйони понищених людських доль стають ніби тими сталінськими “трісками”, що конче мають розлітатися під час рубання лісу?

У наші серця стукає попіл поколінь українських “самостійників”. Наяву, вві снах, в останні хвилини земного буття поставав перед ними образ розкутої, незалежної України, що сама обирає своє місце у вільному колі народів. Та мусимо визнати — про деякі аспекти національної свободи думали вони явно недостатньо. Ми, зокрема, досі не усвідомили повною мірою, що державна незалежність залишила Україну сам на сам із численними “викликами”, що від них уже годі сховатися за спідницю матінки-імперії. Обмеженість енергоресурсів і “комп’ютерна революція”, курси валют і кон’юнктура світових ринків, міграція й наркобізнес — усе це тепер наші, українські проблеми, й жодна “союзна” інстанція за нас про них не подбає.

Місце у колі народів... Обираючи його, мусимо розуміти, що основні позиції тут давно усталилися, а відтак наше право на оригінальність de facto є жорстко обмеженим. Що ж це за позиції? Можливо, вирішальне значення має ступінь свободи від чужинського втручання, а основний вододіл проходить між суверенними державними націями й тими, що позбавлені суверенітету? Але потрібна, погодьмося, доволі бурхлива фантазія, аби стверджувати, що, приміром, сучасні Німеччина, Японія, Південна Корея “стогнуть під тягарем іноземної окупації”, а позбавлені національної державності каталонці, шотландці або франкоканадці диспонують меншим обсягом людських і національних прав, ніж цілком суверенні ланкійці, сомалійці, парагвайці... Суперечливий досвід масової деколонізації в XX ст. засвідчив, що національний суверенітет сам собою не є тією ниткою Аріадни, яка нехибно виводить народи з лабіринтів відсталості й приниження у широкий світ свободи й процвітання.

То, може, все вирішує ступінь відданості правлячого режиму ринково-демократичним принципам? Адже змаганння з передовими ринковими демократіями не витримали суспільства, побудовані на інших, зокрема — на тоталітарно-комуністичних засадах. Проте поділ країн світу на ринкові-демократичні та “інші” на схилку XX ст. втратив колишню актуальність хоча б через стрімке скорочення кількості “інших”. І, знов-таки, колишня “імперія зла” мала в світі значно більшу повагу, ніж сучасна демократична Росія, а динамічний “червоний” Китай інвестують набагато активніше ніж мляву, хоча й цілком ринкову Індію...

У сучасному світі деколонізація (суверенізація ) й декомунізація є процесами периферійними. Натомість фундаментальне значення має поділ на успішних і невдатних ринкових конкурентів, лідерів і аутсайдерів економічного розвитку, світ заможних країн і “третій світ”. Приналежність до останнього зводить нанівець основні переваги суверенітету та демократії, робить неминучими бідність, відсталість, несамостійність, непідйомний тягар боргів, принизливе почуття меншовартості.

Класики української ідеї ніколи не розробляли проблеми подолання слаборозвиненості. Навіть нещадно критикуючи московсько-імперське панування в Україні, вони мовчки схвалювали (принаймні в загальних рисах) ту величезну роботу, яку було здійснено в імперському лоні для розбудови економіко-культурного потенціалу; цей потенціал, укупі з природними талантами й працелюбством українців виключав, здавалося б, можливість сповзання України в провалля слаборозвиненості... Ні “класикам”, ні дисидентам-шістдесятникам вочевидь, не спадало на думку, що постімперські проблеми незалежної України можуть виявитися докорінно відмінними від аналогічних проблем Словаччини або Естонії (які нібито були з нами в одному соцтаборі) й вельми близькими до тих, від яких потерпають географічно й культурно далекі Колумбія чи Пакистан.

Сучасні українські демократи, зорієнтовані на західні моделі поступу, доволі слабо й невдало впливають на перебіг подій у власній країні. Тим часом третього світу вони майже не відвідують, не вивчають, не враховують його досвіду в своїх політичних та соціальних розрахунках. Ми не знаємо жодного вітчизняного видання чи окремого автора, які б систематично писали про проблеми слаборозвинених країн, жодної книги на цю тему, яка б вийшла друком в Україні за роки незалежності.

Тут, щоправда, напрошується нібито слушне зауваження: а чим може бути корисний “досвід” слаборозвиненості? Навіщо вивчати й осмислювати те, чого прагнеш уникнути? Річ у тім, що “третій світ” відрізняється від розвинених країн не кількісно (за рівнем національного доходу, показниками продуктивності праці, соціального забезпечення, освіти тощо) — це інша якість суспільного буття. Це здебільшого не “відсталі країни”, бо саме поняття відставання передбачає принаймні односпрямованість руху об’єктів, — а такі, що рухаються в інший бік, ба навіть в інших системах виміру, ніж країни Заходу. В просторі реального історичного руху “третьосвітніх” суспільств координати демократії, вільної конкуренції, поступу тощо є малопридатними — принаймні в їх класичному західному сенсі — й скоріш дезорієнтують дослідників.

І хоч як би нам хотілося швидше вивести український корабель в облаштований європейський фарватер — мусимо визнати, що теперішні свої маневри він здійснює в зовсім інших водах. Тож хіба не потрібні нам для початку карта й лоція цих негостинних вод, чи не маємо спершу визначити реальні координати нашого корабля в Світовому океані?