«Росіяни жалісливі за натурою, жаліють рідних, близьких, песика кульгавого. Та чомусь нам не шкода було десятків мільйонів, що загинули в концентраках. Це неможливо збагнути! Носити портрети Леніна і Сталіна, цих закоренілих злочинців, що до колін – у невинній людській крові! Якби ці двоє катів опинилися в бандитській зграї, самі бандити їх повбивали б за їхній небачений садизм. А нам нічого. Ми їм поклоняємось… Не ховаймо голови в пісок – це ми нещадно, відкинувши честь і совість, жорстоко боремося, не жаліючи ні жовчі, ні чорнила, ні тавра, ні образ, не боячись ні Бога, ні чорта, аби тільки розтоптпти ближнього, розмазати його по землі, як болото, а ще краще – вбити. Це ми травили і розстрілювали собі подібних, доносили на сусідів і співпрацівників, викривали ідеологічних «ворогів» на партійних зборах, в газетах і журналах…»

Художник Васілій Шульженко

Ці одкровення, зроблені двадцять років тому, належать Алєксандру Яковлєву, совєтському і російському політичному діячеві, секретареві ЦК КПСС з ідеології, академікові, одному з головних «виконробів» так званої «пєрєстройкі».

Читаючи його вибрані інтерв’ю, датовані 1992–2005 рр., починаєш краще усвідомлювати причини російсько-української війни.

Яковлєв наголошує, що в Росії жива фашистська ідеологія, що «вона увігнана в плоть і кров більшовиками», що «постійно іде пошук ворогів», що «свідомість народу в Росії гранично воєнізована».

Його спостереження гранично відверті: «Росія хвора на вождизм. Це традиційно. Царистська держава, князі, генеральні секретарі, голови колгоспів тощо. Ми боїмося будь-якого начальника. Ми не боїмося ні землетрусів, ні потопів, ні пожеж, ні воєн, ні терору. Ми боїмося свободи і не знаємо, що з нею робити. Ось російський феномен. Як його розгадати? Я розумію, що тисячу років жити в злиднях та безправ’ях – іншого менталітету не створиш. А воля – це не свобода. Це антисвобода. Це жахлива річ. Звідси й у нас з’являються фашистські угруповання… ».

«Виконроб перебудови» добре розумів, чому Росія програє лідерство у СНҐ: «Ми програємо з однієї причини: у нас не зжите імперське мислення».

На запитання журналіста, чи можлива в Росії помаранчева революція, Яковлєв пояснює: «Біда в тому, що так, як в Україні, не вийде. Там стоять, розмовляють два супротивники і посміхаються, доводячи щось одне одному. А ми ж різати почнемо один одного. Причому почнемо бити насамперед тих, хто не винен».

Згадаймо Олександра Олеся:

Державу не твориться в будучині,
Державу будується нині.
Це люди на сталь перекуті в огні,
Це люди, як брили каміння…

Українську державу ми збудуємо і утвердимо. А з нашим споконвічним ворогом станеться те, про що писав Михаїл Лермонтов. Його «Пророцтво», датоване 1830 роком, воістину непроминальне:

Настане час, Росії чорний час,
Коли, царі, впаде корона з вас,
Забуде чернь свою до вас любов,
І за поживу людям буде кров;

Коли дітей, коли невинних жон
Повалений не захистить закон;
Коли чума від купи мертвих тіл
Почне блукати між печальних сіл.

Щоб бідарів хустиною скликать,
І голод буде бідний край терзать,
І заграви відіб’ються в воді, –
Могутній муж появиться тоді,

І ти його пізнаєш, і за мить
Збагнеш, чому булатний ніж блищить
В його руці. І знай: від сліз твоїх,
Від стогону йому лиш буде сміх;

І всім страшний він буде на землі,
Як плащ, його, як дума на чолі.

(Переклад Максима Рильського)

Художник Васілій Шульженко