Легенький вітерець, ще не втративши остаточно ранкової свіжості, приємно лоскоче спину, несміливо відганяючи від моєї лавки спеку, що невідворотно наступає з боку залитого гарячим сонячним промінням газону. Прохолодна ще вода витікає з широко роззявленого рота невідомої рибини, яка навічно застигла на невисокому постаменті в німому подиві: «Як же це я тут опинилася?!», і далі тихо дзюркоче прокладеним людьми руслом до маленького ставочка. Це місце – улюблене не лише для мене, і вже кілька засмучених, розчарованих і навіть сердитих поглядів зупиняються на моєму обличчі, марно намагаючись навіяти мені думку, що час уже йти. Але я ще не вичерпав усього, що належить мені за правом володаря цієї лавки, а тому не звертаю на них уваги.

Тут – чи не єдине місце, де я завжди можу заспокоїтися, повністю відключившись від усього і просто тупо дивлячись на водяні потічки, що ллються з широко розкритого рота. Якщо на землі існує справжнє блаженство, то воно – саме в цьому, у забутті своєї людської сутності з її обтяжливою повинністю розмірковувати про все на світі й цілковитому злитті з природою, яка не відає ні думок, ні дрібних пристрастей, ні далекосяжних цілей і планів на майбутнє. Однак вічне блаженство обіцяне нам лише після смерті, та й то не кожному, а в цьому житті не може тривати довго, бо, переступивши незриму грань, перестає бути самим собою і перетворюється на буденне сидіння біля недоречної в нашому сухопутному місті скульптури. І я, кинувши погляд на годинника, повільно підводжусь і йду геть. Краєчком ока бачу, як квапливо зриваються зі своїх місць на протилежному боці газону кілька пар, але щастя вже всміхнулося такому ж одинаку, як і я, що піднімається доріжкою назустріч. З триметрової віддалі він кидає портфеля на звільнене мною місце і поспіхом гепається поруч, задоволено потираючи руки, а я, порадівши за нього, повільно бреду вниз до виходу з парку.

Продовження в журналі