Четвертий день

1

– Вікторіє, впізнаєте мій голос?

– Довіку не забуду.

– Скажіть ще щось, щоб я второпав, у якому перебуваєте настрої.

– Хвалитися нема чим, але не кусаюся.

– Ви все пам’ятаєте про нашу домовленість?

– Наче все… все пам’ятаю, так.

– Моя записка на столі?

– Лежить.

– Я до вас заскочу. Краще зараз чи пізніше?

– Ну, приберуся, вип’ю вашого кефіру…

– Прийнято.

Наче з нею все нормально, подумав Корзун; не п’є ж вона зранку?

– Рубінчику, друзяко, мені вже краще, підскакую на одній ніжці. Чи Кларочка вже прокинулася?

– Не знаю.

– То що мені робити?

– Їдь додому і допий текілу.

– Ти ж солі не привіз!

– Сіль лишилася таксистові, можеш його розшукати, ти у нас детектив. Дзвони через десять хвилин.

– Рубінчику, Кларочка вже причесалася?

– Можеш їхати.

– Після неї – до тебе, привезу гроші. Будеш вдома?

– До одинадцятої буду.

– О’кей, звари зеленого борщу.

– Ти темний, щавель уже відійшов.

Кларочка виявилася трішки манірною, але приємною дівчиною, років на 100 молодшою від Рубінчика. Прочитала й перечитала текст.

– Це заповіт. Усі свої першодруки Шіллера якийсь Бондар заповідає дружині Бондар-Коробовій. Тут перелік, чотири книжки. Спадкоємиця має право їх продати лише державній установі.

– А дата?

– Ні дати, ні підпису. Мабуть, чорновик.

– А чому німецькою мовою?

– Не знаю. Аркадій сказав, що це ви детектив…

Звісно, що детектив це я. Дід зібрався в Німеччину… і що? Може, там хотів оформити заповіт; не дуже к а н а є, але може бути.

– Якщо ваша ласка, випишіть все про ті книжки окремо, щоб я міг розібрати.

Кларочка виписала. Корзун знав, що грошей вона не візьме, подякував і лишив на столі шоколадний торт. Де ті першодруки? У шафі нема, там набагато пізніші видання. Передивитися ще раз. Порожня шоста полиця. Де першодруки? А ось де: Коля їх украв і продав тому Пету. Мусить мати купу грошей. Я тебе приштопаю…

Продовження в журналі