Спробуймо пояснити, чому механізм демократичних виборів принципово неспроможний поліпшити ситуацію в країні, позбавити українське суспільство наслідків його «пологових травм»: постколоніалізму, посткомунізму та олігархізму.

Пригадаймо для прикладу відому багатьом ситуацію. Ви прибули до незнайомого міста, де маєте заправити свою «тачку». Розмай вивісок обіцяє, здавалося б, жорстку конкуренцію за клієнта, однак місцевий автомобіліст попереджає, що ситуація на всіх «заправках» майже однакова: «захмарні» ціни, сумнівної якості пальне й працівники, які дивляться на вас «згори», майже не приховуючи свої шахрайські нахили… Такі ситуації мають зазвичай схоже пояснення: місцевий ринок пального перебуває під монопольним контролем певного «авторитета», який диктує свої умови власникам «заправок». Їхня бізнесова незалежність є фікцією: той, хто захоче запропонувати клієнтові власні правила гри небавом буде змушений покинути свій бізнес – і добре, якщо зробить це «по-хорошому».

У такий спосіб український політичний ринок перебуває під контролем кількох олігархічних угруповань; нові гравці з’являються на ньому лише за волею таких угруповань, або принаймні проходять жорсткий «кастинг» в невидимих хазяїв цього ринку. За словами одного з активістів мережі «Вільні Люди», типова угода про співпрацю між політичною силою та її олігархічними спонсорами включає лише два пункти: 50-60% рекомендованих спонсором осіб у прохідній частині виборчого списку цієї сили й… перелік питань, що їх остання зобов’язується не виносити в публічний простір. Навзамін формація, яка показала себе перспективним борцем за депутатські мандати отримує необхідні їй грошові, медійні та інші ресурси. Водночас програмні та ідеологічні моменти, як правило, не стають предметом обговорення й найменше цікавлять спонсорів – ті виходять з припущення, що на своєму бізнесі їхні підопічні мають розумітися самі.

На шляху до влади майже неможливо обійтися без такого роду «спонсорства»: в злиденній країні відсутні неолігархічні фінансові ресурси та справді незалежні інформаційні майданчики, а в норовливих претендентів виникають – і то якраз у критичних фазах політичних змагань – непередбачені ними проблеми… Ймовірно, що погоджуючись з накинутим їм «спонсорством», принаймні частина політичних гравців щиро сподівається виправити згодом цю ситуацію, забувши просте правило: виграти в наперсточника можна лише тоді, коли той сам цього побажає.

«Українські» політичні спонсори є досвідченими наперсточниками й, крім неформальних угод зі своїми протеже, диспонують розлогим арсеналом інших важелів впливу – такими, як індивідуальна «робота» з уже обраними депутатами, продажні суди, «кишенькові» медіа, «свої люди» у виборчих комісіях тощо. Тому відсів справді небезпечних для олігархічної системи чинників відбувається ще на далеких підступах до «коридорів влади». Заклики до боротьби з корупцією, ба навіть антиолігархічні ескапади, які лунають часом під склепінням ВРУ або на телевізійних «дебатах» представники цієї системи можуть вислуховувати з такими ж поблажливими усмішками, з якими Карабас-Барабас слухав «сміливі» репліки персонажів свого лялькового театру.

Позірно майже не відрізняючись від демократії реальної, «олігархічна демократія» є більш деструктивною та небезпечною для суспільства формою соціальної організації, ніж навіть «відверта» диктатура. Диктатор мусить підтримувати свою популярність, загравати з масами, дбати про статус країни на міжнародній арені тощо – «неформальна» олігархічна «еліта» натомість ні перед ким не несе жодної відповідальності. Вона втілює найвищу форму незалежності реальної влади від негативних результатів її діяльності та будь-якого суспільного контролю; перетворює «верхівку» соціума на паразита, який, присмоктавшись до тіла нації, безперешкодно висисає її соки. Навіть повне банкрутство українського проекту не становить смертельної загрози для цієї верхівки – всі її представники, заробляючи гроші та ловлячи бізнесовий драйв в Україні, водночас здатні будь-якої хвилини розпочати небідне «нове життя» де-небудь за кордоном, володіючи й там розлогими посілостями, активами та облаштованими родинними вогнищами.

До чого мало би спонукати противників олігархічного режиму усвідомлення масштабів його політичного всевладдя? Коли на певній позиції противник диспонує абсолютною перевагою, бій йому слід нав’язати на іншій позиції, де він такої переваги не має. Здавалося б, не конче закінчувати військову академію, аби осягнути цей простий тактичний принцип… але ж ні, українські реформатори вперто «йдуть у владу», аби «змінити її зсередини»! Ще наприкінці 90-х один із колишніх громадських активістів, який пройшов такий шлях, розгублено констатував, що «агенти демократії у владі» усталено перетворюються на агентів влади в демократичних структурах. Ахіллесовою п’ятою українського громадянського активізму є використання його, як «альтернативного» трампліну для стрибка у «вищі сфери». Колишні дисиденти, автори гучних журналістських розслідувань, очільники масових рухів, герої Майдану, командири добровольчих батальйонів тощо приходять під склепіння ВРУ чи в «коридори влади» (надто масово це відбувається на хвилі чергового Майдану), де стають бездарними політиками або адміністраторами, малопомітними серед прислужників режиму.

Правдива боротьба проти олігархічного всевладдя має розпочатися з плекання культури неспівпраці з олігархічним режимом, неучасті в контрольованих ним структурах та дистанціювання від політичних кампаній, зокрема елекційних. Це, ясна річ, позбавляє противників режиму таких важелів впливу на ситуацію в країні, як законодавча ініціатива, парламентська трибуна, депутатська комісія, офіційний запит до органів виконавчої влади ГАННІБАЛ БІЛЯ ВОРІТтощо. Але усвідомімо підконтрольність цих важелів – і пошукаймо відтак яких інших. Тим більше що шукати особливо й не треба…

Почнімо зі старого й добряче підзабутого – ідеології. Фатальною помилкою українців на порозі власної державності було некритичне підхоплення ними західного тренду деідеологізації. На руїнах обов’язкового для всіх марксизму-ленінізму постало атомізоване суспільство, кожний член якого керується лише власним досвідом, інтелектом, емоціями (які часто-густо перемагають досвід та інтелект) або щонайбільше – поглядами свого вузького соціального оточення. Таке суспільство є ідеальним об’єктом для маніпуляцій. Потребує хіба грубезних томів опис усіх тих збитків, що їх зазнало українство внаслідок вибору «позаідеологічної» стезі поступування… До того ж з’ясувалося, що, по-перше, комуністична ідеологія насправді нікуди не пішла (природа не терпить порожнечі, зокрема ідейної), а, по-друге, деідеологізоване суспільство є майже безборонним перед ідеологічною агресією ззовні.

Між тим істина, відкрита за часів античності залишається вповні актуальною й для комп’ютерної доби: Ідея не боїться ні брязкоту зброї, ні тюремних казематів, ані шелестіння готівки. Вона стає матеріальною силою, опановуючи маси, уможливлюючи ефективну взаємодію тисяч і мільйонів людей, кожний з яких сам по собі є безсилим перед Системою. Той, хто хоче змагатися проти не до порівняння сильнішого ворога мусить протиставити йому насамперед силу Ідеї, а з цим в українських революціонерів та реформаторів справи стоять якнайгірше. На питання: «де результати Майдану?» кортить відповісти іншим питанням: «А якою була позитивна програма Майдану?» Процитуйте хоч пару пунктів із першоджерела…

І вже геть безнадійною справою є «деідеологізована» боротьба проти олігархічного засилля! Як людина неосвічена приймає за реальність видимий рух Сонця довкола Землі, так само людина «деідеологізована» недобачає справжніх рушіїв суспільних процесів. Головним винуватцем своїх негараздів така людина вважає осіб, яких спроможна бачити й чути – місцевого скоробагатька, керівника ЖЕКу, конкретного поліцейського, чиновника чи щонайбільше публічного політика. Вона скеровує проти них своє невдоволення, натомість прихованому домінуванню олігархічних кланів це невдоволення майже нічим не загрожує. Благо що й саме уявлення про «олігархів» в різних суб’єктів є різним і здебільшого – далеким від об’єктивного сенсу цього поняття… Ідеологічна невизначеність позбавляє структури ту масу людей, яка в структурованому вигляді здатна бути небезпечною для владоможців; замість одностайного й однонаправленого руху цієї маси відбувається хаотичний «броунівський» рух окремих її елементів, який, власне, породжує невмируще відчуття тотальної «зради».

Розважання про ідеологічний стан українського суспільства нераз починають з констатації факту домінування на політичному кону країни безідейних, сколочених під конкретних осіб бізнес-політичних проектів замість стабільних, ідейно визначених партій: ліберальних, консервативних, соціалістичних, націоналістичних тощо. Повернення ідеологій у політичний обіг – річ справді важлива, проте аж ніяк не достатня. На нашу думку, ідеологізацію суспільства варто розпочинати на іншому щаблі та в інший спосіб.

Почну з давніше згадуваного мною епізоду – участі автора цих рядків у зборах, котрі мали започаткувати формацію із захисту прав та інтересів малого бізнесу. 12 бізнесовців прийшли на ці збори й висловили… 12 різних поглядів на мету й характер діяльності майбутньої формації. Видавалося неможливим звести їх до якогось спільного знаменника, тож зібрання закінчилося нічим і не справа не дістала продовження. Каюсь, я теж розгубився в цій ситуації й не одразу зрозумів, з чого насправді слід було починати.

В які способи можна створити дієздатну організацію, спроможну подолати природну розбіжність суб’єктивних поглядів? Один з таких способів, неодноразово випробуваний в українських умовах, полягає в тому, що нова структура потрапляє під опіку якого-небудь потужного «авторитету», який під гаслом «захисту малого бізнесу» використовує її далі у власних цілях та проектах. Але існує інший спосіб – складніший, проте єдино дієвий.

Уявімо, що 12 присутніх малих підприємців плюс мобілізовані ними колеги «скидаються» й наймають тямущого та добросовісного журналіста, науковця чи громадського активіста. Той починає вивчати проблематику малого бізнесу в Україні – досліджує пресу, спілкується з підприємцями, листується з економістами, відвідує кілька успішних країн. Згрубша за рік такої діяльності виникає чітке розуміння того, які питання для малого бізнесу є ключовими і що треба робити для їхнього розв’язання. Змістовна публічна доповідь на цю тему є доброю основою для переходу до наступного етапу, коли до справи береться інша людина (чи група людей), яка професійно розуміється на пропаганді, популяризації певних поглядів, донесенні їх до ширшого кола бізнесовців і дотичних до їхньої проблематики діячів та структур.

Як зветься такого роду діяльність? Правильно: ідеологічна. Її результатом має стати формування ситуації, коли дрібнопідприємницьке середовище почне усвідомлювати свої корінні спільні інтереси та однозгідно формулювати вимоги, які звучатимуть у різних місцях, при різних нагодах, із різних вуст. Такі вимоги вже неможливо буде проігнорувати, забути, розчинити в абстрактному «проти всього поганого – за все хороше», або ж заткати «зеленню» чи кляпом рот їхнім речникам. Ясна річ, схожі процеси мають розвиватися й навколо інших кардинальних проблем буття українського суспільства: захисту Вітчизни, правової та земельної реформ, євроінтеграції, інформатизації, захисту довкілля та… повернення українського слова в українську домівку. І вже на ґрунті таких, сказати б, тематичних, «галузевих» ідеологій мають поставати загальнонаціональні політичні ідеології!

«Побічним», проте не менш цінним продуктом такої діяльності має стати формування структур, здатних чинити сталий неситуативний тиск на владу з метою реалізації суспільних інтересів. Українське громадсько-політичне життя – це дивовижний контраст між сотнями тисяч, які виходять на площі в буремні дні революцій і повним штилем, що настає потому. Перейдіться за кілька місяців після чергового «майдану» вулицями Харкова, Одеси, Києва, Львова тощо й спробуйте знайти суб’єктів, які тут і тепер втілюють у життя гасла, проголошувані нещодавно на багатотисячних вічах. Навіть якщо вам вдасться знайти офіс якоїсь організації, всередині його ви одразу побачите, що революційний дух вивітрився й люди в кращому разі сумлінно відпрацьовують гранти. «Успішність» недавнього здвигу народу засвідчують хіба комплект нової оргтехніки та імена кількох активістів організації, котрим на хвилі цього протесту пощастило розжитися депутатськими мандатами…

Типовий формат «структури сталого тиску» може бути таким: декілька штатних працівників + кількадесят «контрактників» та добровільних активістів + власна тематична система public relations + постійні дискусійні майданчики, круглі столи, конференції й добре організовані, прораховані в просторі й часі масові акції. Й, звісно, система статутних і моральних запобіжників проти підпорядкування такої структури волі та інтересам олігархічних чинників.

Цим чинникам підзвітно в Україні далеко не все. Є тисячі малих та середніх підприємців, які «самі себе зробили»; успішні самоврядні громади й згромадження небайдужих, порядні й чесні державні службовці тощо. Біда в тому, що вони, як правило, нічого не знають одні про одних, діють поодинці, асинхронно; в стосунках з Системою керуються радше інстинктивним відчуттям Добра й Зла, ніж виробленими засадами й планом дій. Консолідація цього розпорошеного антиолігархічного сектора означала б реальне обмеження досі «безмежної» влади олігархату, початок її відступу та, можливо, внутрішнього переродження. Про техніки такої консолідації вестимемо мову в завершальній частині нашого тексту.

Закінчення в наступному числі