Російсько-український конфлікт: гібридний мир проти гібридної війни

З іншого боку, країна-агресор у такий спосіб може заперечувати сам факт війни, що, власне, й робить Росія в цій війні. Утім, як і Україна теж, але вже з позиції жертви агресії. Тож Росія уникає міжнародної відповідальності за порушення миру й територіальної цілісності України, а та не може задіяти силу міжнародного права проти Росії як агресора. У такій ситуації міжнародне співтовариство виявляється дезорієнтованим, байдужим і пасивним у протидії державі-агресору. Цим, до речі, деякою мірою пояснюється пасивна реакція на розв’язану Росією гібридну війну проти України з боку провідних країн світу – США, Німеччини, Великої Британії, Китаю, а також таких організацій, як ЄС і НАТО.

Відсутність чіткої дати початку гібридної війни позбавляє країну можливості своєчасно мобілізуватися й належним чином підготуватися до такої війни, щоб дати гідну відсіч російському агресору.

Водночас таке ведення війни дає можливість офіційній владі України не визнавати реальність війни, а приймати її за антитерористичну операцію (АТО). З огляду на зазначені об’єктивні й суб’єктивні чинники вона скотилася до «стратегії страуса», яка характеризується непослідовністю, спорадичністю, спонтанністю, запізнілістю, поступливістю, пасивністю, вичікувальністю, некомпетентністю та відсутністю політичної волі при ухваленні стратегічних рішень.

Основними принципами такої стратегії стали:

• невизнання стану війни з Росією;
• відмова від активного спротиву російській агресії;
• непровокативність щодо російської сторони;
• відмова від застосування законодавчої бази воєнного часу та введення в дію планів оборони країни;
• пріоритетність тактики вичікування;
• апеляція до міжнародного права й міжнародних організацій по захист від російської воєнної агресії;
• компромісність;
• пріоритетність та орієнтація виключно на політико-дипломатичні засоби розв’язання російсько-українського конфлікту у формі гібридної війни.

Така стратегія стала результатом паралічу волі нової тимчасової влади в умовах повного розвалу системи державної влади після Революції Гідності перед викликом російської воєнної агресії проти України, якої та не очікувала й не була до неї готова. На жаль, ця стратегія так і залишилася керівною не лише для тимчасової влади, а й після обрання П. Порошенка Президентом України в наступні періоди гібридної війни. Хоча участь української сторони в цьому російсько-українському конфлікті зовсім не виглядає як війна, тим більше, гібридна. Відповідно до обраної «стратегії страуса», її, радше, правильно було би кваліфікувати як «гібридний мир». Що стосується наукового визначення цього поняття, то воно перебуває на стадії формулювання.

Загальноприйняте розуміння миру розглядається як відсутність війни або як стан відносин між державами в період між війнами. Гібридність миру в цьому разі полягає в тому, що насправді війна існує, але офіційно не визнається ні Україною, ні Росією.

Інша ознака гібридності миру зумовлена гібридним характером самої війни, коли закінчення війни й настання миру не має чіткої фіксації моменту їх переходу. Немає чіткої межі між ними, як і межі між станом мирного і воєнного часу, вододіл між миром і війною стирається. Більше того, ці стани можуть переходити один в одного. Саме тому гібридний мир не можна визначити як стан відсутності війни, оскільки в ньому присутні певні елементи війни. Особливість гібридного миру, який переживає Україна, проявляється в тому, що війна та бойові дії ведуться в умовах мирного часу, де влада й суспільство керуються законодавчими актами і нормами, які регламентують їхню діяльність і відносини в мирний час.

Гібридний мир не передбачає укладення між воюючими країнами мирних договорів, які би, по-перше, зафіксували момент остаточного закінчення війни, її результати для обох сторін, закріплювали б новий баланс сили та інтересів, а головне – принципи й зобов’язання щодо підтримання миру між воюючими сторонами. Прикладом укладення гібридного миру можна вважати «Мінські угоди-2», які й угодами не можна назвати, адже їхня назва – «Комплекс заходів щодо виконання Мінських угод». Що стосується міжнародного права, то в цій сфері Україна також суворо дотримується його принципів включно з відмовою від застосування сили у своїй зовнішній політиці, не денонсувавши базових договорів і угод, головними з яких є Договір про дружбу, партнерство та співробітництво між Російською Федерацією та Україною та Угода про статус та умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України. Юридично Україна зберегла відносини стратегічного партнерства з Росією попри те, що остання розв’язала проти неї воєнну агресію, захопила частину української території та продовжує вести війну.

З початком війни для воюючих сторін утрачають силу всі двосторонні політичні, економічні, гуманітарні та інші договори, укладені в мирний час. Україна ж продовжує керуватись усією цією договірно-правовою базою, укладеною з Росією протягом усього часу існування мирних відносин між двома країнами від моменту утвердження української незалежності, тоді як Росія, навпаки, не вважає себе зобов’язаною їх дотримуватися. Водночас обидві сторони (як Україна, так і Росія) відмовляються покладатися на міжнародне право, що регулює відносини між воюючими державами, стосовно правових наслідків війни, якими є Гаазькі конвенції й декларації 1899 р. та 1907 р., котрі визначають загальні принципи і конкретні норми міжнародного права стосовно війни, а також Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р. та ін.

Гібридний мир можна трактувати як стан «невідчутної війни», коли суспільство психологічно та фізично не відчуває цього стану, а продовжує жити мирним життям, не помічаючи втрат і тяжких наслідків. Або коли одна частина суспільства на території країни перебуває в стані війни (у зоні бойових дій), а інша – у стані миру, де існує мирне життя й відсутня загроза життєдіяльності людей. Як зазначає відомий прозаїк і публіцист Михайло Слабошпицький: «Рожеві окуляри миру треба змінювати на те, що дозволить значно реальніше бачити події в новому контексті дня. Власне, ще й сьогодні чимало громадян в Україні живуть, діють, говорять і думають без жодної поправки на війну – вона анітрохи не присутня у їхніх відчуттях» ². Такий мир можна вважати неповним, неповноцінним, коли в мирний час здійснюється часткова мобілізація, мета якої чітко не визначена, або справляється воєнний податок та вводиться цивільно-військова адміністрація, тоді коли війна офіційно відсутня, коли запроваджуються окремі елементи воєнного стану в умовах мирного часу.

Гібридний мир по-українськи – це коли в одних сферах запроваджуються воєнні заходи, а в інших розвивається мирна співпраця з Росією. Так, у сфері зовнішніх відносин Україна продовжує підтримувати дипломатичні й консульські відносини, розвивати політичний діалог з агресором. МЗС, реалізуючи зовнішню політику, продовжує застосовувати інструменти мирного часу, обмежуючись заявами, консультаціями, деклараціями, нотами, робочими візитами та переговорами з російською стороною. Україна навіть не спромоглася відізвати свого посла з Москви та розірвати дипломатичні стосунки з Росією.

У торговельно-економічній сфері, попри російську воєнну агресію, анексію Криму та економічні санкції, введені Заходом проти Росії, Україна продовжувала розвивати відносини з Російською Федерацією. Більше того, Верховна Рада України прийняла закон про вільну економічну зону в Криму, що значно розширило можливості економічної співпраці українського бізнесу з окупованою Росією територією. Російським банкам та російському бізнесу в Україні Національним банком та українським урядом надавались і надаються значні преференції та пільгові умови. Попри війну триває тісна кооперація російських та українських бізнес-груп. Обмежувальні заходи у сфері торговельно-економічних і гуманітарних відносин мали спорадичний, точковий характер, коли вони запроваджувалися з великим запізненням у відповідь на торговельну, економічну й інформаційну війну, розв’язану Росією.

Як правило, з початком війни між воюючими державами припиняються торговельно-економічні й фінансові відносини, забороняються оборудки з фізичними та юридичними особами агресора, оскільки може бути конфіскована вся державна власність ворожої країни, розташована на території супротивної сторони, за винятком дипломатичних і консульських установ. Власне, так, згідно з правилами війни, і вчинила російська влада в Криму з українським державним майном та підприємствами, про що офіційно заявив «прем’єр-міністр» Криму Сергій Аксьонов. Українська ж влада навіть не спромоглася направити обґрунтування до міжнародного суду про відшкодування збитків, завданих українській державі російською воєнною агресією. Це є досить красномовною ознакою гібридного миру України у відповідь на російську гібридну війну.

Яскравою рисою гібридного миру України можна вважати також відмову від реалізації плану оборони країни та переведення економіки країни на воєнні рейки. Система заходів з оборони країни так і не була введена в дію, починаючи з вертикалі воєнно-політичного керівництва і закінчуючи виконанням мобілізаційних планів органами державної влади. Виконувалися лише окремі заходи та використовувались тільки окремі елементи цієї системи, які самі по собі не мали належного ефекту.

Організована збройна боротьба як цілеспрямована система дій з відсічі агресії та оборони України також була відсутня. Зовнішня політика України у відносинах з Росією під час цієї війни також спрямована на досягнення гібридного миру, оскільки виключає застосування силових засобів, чітко дотримується принципів міжнародного права: непорушності кордонів, поваги до державного суверенітету Росії, непорушності зобов’язань перед Росією, попри те, що остання є агресором, невтручання в її внутрішні справи, а також принципу мирного розв’язання спорів. Саме тому пріоритетом України в розв’язанні російсько-українського конфлікту, згідно з принципами гібридного миру та «стратегією страуса», стали політико-дипломатичні засоби та апеляція до міжнародних організацій. Головним аргументом вибору таких засобів у протидії російській воєнній агресії було гасло Президента П. Порошенка: «Конфлікт з Росією воєнного рішення не має».

Орієнтація України на встановлення гібридного миру як основну мету війни з Росією одразу дезорієнтувала думку міжнародної спільноти про те, що Росія розв’язала цю війну. Війна почала сприйматися як мир, як внутрішній конфлікт в Україні, до якого Росія не має безпосереднього стосунку, оскільки між цими країнами існують мирні відносини. Цей конфлікт, на думку більшої частини міжнародної спільноти, нав’язаний російською пропагандою, був зумовлений нелегітимною зміною влади в Україні, а тому Росія не є агресором, тобто ініціатором і першопричиною цієї війни.

Унаслідок цього, попри моральну перевагу, зовнішньополітична позиція Україна видавалася занадто слабкою й не мала жодного впливу на агресора, оскільки не підкріплювалася реальною воєнною силою та конкретними кроками з організації оборони країни. Уряд України не мав ані конкретного плану, ані стратегії реалізації поставлених зовнішньополітичних завдань. Його дії виявилися низькопродуктивними, некомпетентними, нерішучими, запізнілими й неефективними, а часом і контрпродуктивними і злочинними.

Очевидно, що основна надія політичного керівництва України в досягненні гібридного миру з Росією після окупації останньою Криму була пов’язана з тим, що, по-перше, В. Путін задовольнить¬ся Кримом і не піде далі на територію материкової України і, таким чином, удасться уникнути широкомасштабної війни; по-друге, задоволення прохання Заходу не чинити збройного спротиву російській агресії, щоб не нагнітати конфлікт, буде запорукою того, що той заступиться за Україну й зупинить агресора, згідно із заявами Б. Обами та ЄС, що материкова частина України є «червоною лінією» для В. Путіна; по-третє, Кремль не наважиться конфронтувати із Заходом через Україну.

Наскільки адекватною була така оцінка і яку реакцію вона викликала в українського керівництва? По-перше, вона зміцнила його впевненість у правильності обраного гібридного миру і «стратегії страуса», яких, як вважалося, слід дотримуватися й надалі як єдиної можливості уникнути поразки у війні. Квінтесенцією цієї позиції стали слова лідера Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина» Юлії Тимошенко на засіданні РНБО 28 лютого 2014 р.: «Ми повинні сьогодні вмовляти все міжнародне співтовариство встати на захист України. Це наша єдина надія. Жоден танк не повинен виїхати з казарми, жоден солдат не повинен піднести зброю, тому що це буде означати програш. Ніякого воєнного стану і активізації наших військ! Ми повинні стати самою мирною нацією на планеті, просто вести себе як голуби миру» ³ . По-друге, воно було скуте відчуттям жаху перед можливим широкомасштабним вторгненням російських військ на материкову частину України.

Таким чином, формат гібридного миру у війні з Росією був ні чим іншим, як латентною капітуляцією українського керівництва, у якій воно вбачало свій порятунок і можливість утриматися при владі в країні. Отже, гібридний мир є зворотною стороною гібридної війни, її доповненням. Спільними їх рисами є латентність і внутрішня та міжнародна легітимація. Повторимо, гібридний мир є ні чим іншим, як латентною капітуляцією. Така форма, подана під гаслом «поводити себе, як голуби миру», легалізує цю капітуляцію. Гібридний мир легалізує також гібридну війну, створює сприятливі умови для досягнення її цілей, робить її продуктивною.

Головна мета будь-якої війни, включно з гібридною, передбачає капітуляцію противника. Гібридний мир забезпечує таку капітуляцію та легітимізує гібридну війну. Адже слово «мир» є антонімом «війни». Якщо ми декларуємо «мир» у відносинах з Росією, значить, війни немає, Росія – не агресор, а її дії в Україні є легітимними, і вона не порушує норм міжнародного права. Це значить, що Росія не є порушником міжнародної безпеки і, таким чином, вона уникає міжнародної ізоляції. Гібридність миру посилює латентність гібридної війни, оскільки в разі такої латентної капітуляції України Росія не має потреби застосовувати великі військові з’єднання, створювати фронти й удаватися до широко-масштабних бойових дій. Тож можна легко заперечувати наявність російських військ та бойові дії, які вони ведуть проти України на її території.

Україна не може цього довести міжнародному співтовариству, оскільки вона перебуває у стані «миру» з Росією. Гібридний мир дає можливість владній еліті в Україні приховати свою зневагу і зневіру у власній армії та власному народі, адже з учасників того засідання РНБО нікому навіть на думку не спало спертися на українську націю, яка є суб’єктом історії. У такій ситуації їм було легше капітулювати перед В. Путіним, ніж звернутися до власного народу. Такий стан є також одним з ефектів гібридної війни, коли не тільки населення починає вороже ставитися до своєї влади, а й влада втрачає віру і переходить в опозицію до власного народу. Саме на такі ефекти й розраховував В. Путін, розв’язуючи гібридну війну проти України.

Гібридний мир закріплює також внутрішню легітимність гібридної війни, оскільки він переводить дискурс цієї війни із зовнішньої, міжнародної проблематики на внутрішню, даючи підстави трактувати цю війну як внутрішньоукраїнський конфлікт – «українську кризу». Відповідно, це дає можливість В. Путіну застосовувати ширший арсенал невійськових засобів, перебирати на себе роль «миротворця» й «захисника інтересів російськомовного населення» і територіальної цілісності України від «зазіхання» на її державний суверенітет з боку США та Заходу. Це з неймовірною точністю підтверджується перебігом бойових дій на Донбасі упродовж 2015 р. і так званим «перемир’ям» відповідно до Мінських угод.

Отже, на кінець 2014 р. для воєнно-політичного керівництва Росії на Донецькому фронті склалася досить непроста воєнно-стратегічна ситуація. З одного боку, завдяки припиненню вогню українською стороною після підписання «Мінської угоди-1» російським військам удалося додатково захопити ще 500 км2 української території, відтісняючи українські війська все далі на Захід. З другого боку, їхнє просування ставало дедалі важчим і завдавало значних втрат. Досягнення воєнного успіху ставало дедалі проблематичнішим. За цих умов для В. Путіна було вкрай важливо примусити Україну підписати кабальні умови, близькі до капітуляції. Для цього треба було підтягнути резерви, щоб на початку нового 2015 р. розпочати новий наступ на українські позиції. Перемир’я, якого дотримувалася українська сторона згідно з «Мінськими угодами-1», надавало В. Путіну таку можливість. Українське ж командування вважало, що в зимовий період, незручний для наступу, а тим більше в Різдвяні свята, Росія не наважиться на активні бойові дії.

За цих умов В. Путін передав П. Порошенкові через В. Медведчука листа, в якому наполегливо пропонував відійти від зафіксованої в Мінському меморандумі від 19 вересня 2014 р. лінії розмежування й легітимізувати лінію розмежування на 13 січня 2015 р., тобто лінію, яка проходить значно далі на захід від установленої Мінським меморандумом і яка включає українські території, захоплені вже після його укладення. За таку згоду українській стороні обіцялося отримати під свій контроль невелику ділянку в районі Дебальцевого та Попасної, захоплену бойовиками. Натомість Донецький аеропорт, згідно з узгодженою «мінською лінією», має відійти сепаратистам. Більше того, за інформацією часопису «Дзеркало тижня», росіяни й сепаратисти взагалі категорично відмовилися від демаркації будь-яких ліній. «Цілком очевидно, що вони не мають наміру виконувати мінські домовленості – ні окремі їх пункти, ні, тим більше, у цілому. Прикриваючись гарними словами про мир, Кремль продовжує наступ...» ⁴. Отримавши відмову, В. Путін віддав розпорядження про черговий наступ. Скориставшись тим, що українське командування дозволило російським підрозділам та бойовикам під час режиму припинення вогню, який тривав усі новорічні та Різдвяні свята, зайняти без бою вигідні рубежі, вони атакували українських бійців з набагато вигідніших позицій і 18-21 січня 2015 р. таки захопили аеропорт, незважаючи на його героїну оборону.

Після взяття під контроль Донецького аеропорту основним завданням генштабу збройних сил Росії на виконання наказу В. Путіна стала ліквідація плацдарму українського угруповання, яке заглибилось у територію, контрольовану проросійськими бойовиками в районі Дебальцевого. Дебальцеве займало важливе стратегічне положення, оскільки пов’язувало міста Луганськ і Донецьк важливими залізничними і шосейними комунікаціями. Подальша стратегічна мета противника полягала в тому, щоб, захопивши Дебальцеве, розвинути наступ і взяти міста Артемівськ, Краматорськ, на кінцевому етапі захопити Харків. Так, просунувшись углиб території України, воєнно-політичне керівництво Росії мало б завершити реалізацію сценарію «Новоросія» у 2015 р. Для реалізації цього плану російський генеральний штаб розробив фронтову операцію із застосуванням танків, важкої артилерії та реактивних систем залпового вогню.

Операція мала проводитися у два етапи. На першому етапі передбачалося захопити вигідний плацдарм для штурму Дебальцевого й досягти оперативного оточення українського угруповання в цьому районі, яке пізніше отримало назву «Дебальцевський котел». Під час другого етапу перед військами противника постали три завдання. По-перше, цілковито оточити українське угруповання, розсікти на кілька частин і повністю знищити його. Вирішення цього завдання дало би змогу успішно вирішити друге завдання – взяти Дебальцеве, що створило би сприятливі оперативні можливості після розгрому українських військ приступити до третього, головного, завдання – розвинути наступ на вказаних стратегічних напрямках.

Перед українськими військами стояло завдання не допустити просування російських військ углиб території України. На оперативному рівні бойове завдання полягало в тому, щоб стійкою обороною займаних рубежів і позицій наших військ не лише зупинити переважаючі сили противника, а й завдати йому значних втрат і максимально знизити наступальний потенціал та, як наслідок, зірвати його задум. У тактичному плані першочерговим завданням було максимальне виснаження сил противника, що потім полегшило б виведення українських сил з оточення та унеможливлювало подальший наступ противника на оперативну глибину території України.

Ускладнення виконання українським угрупованням сил завдання в районі Дебальцевого зумовлювалося кількома обставинами. По-перше, військовим частинам і підрозділам України в секторі «С» було заборонено вдаватися до активних, тим більше наступальних дій, відповідно до Мінського меморандуму від 19 вересня 2014 р. Це прирікало їх на пасивну оборону, позбавляло можливості маневру і, врешті-решт, програмувало на неминучу воєнну поразку.

По-друге, окреслені лінії фронту в районі Дебальцевого не дозволяли створити глибоку ешелоновану оборону та надавали противнику перевагу в проведенні наступальних дій одночасно з трьох напрямків. Уразливість такого положення була очевидною, проте воєнно-політичне керівництво України свято вірило в непорушність Мінського меморандуму, а відтак було впевнене, що російські війська і бойовики не вдаватимуться до наступальних дій і не порушать лінію розмежування, встановлену цим Меморандумом. По-третє, відстань між флангами українських військ на південь від Дебальцевого становила лише 12 км, що давало противнику змогу вести вогонь з реактивних систем залпового вогню й артилерії на всю глибину розташування українських підрозділів. Війська сектора практично весь час перебували у вогневому мішку. По-четверте, частина населення Дебальцевого підтримувала незаконні збройні формування, тому з їх допомогою бойовики отримували повну й детальну інформацію про українські війська та важливі позиції практично в режимі реального часу.

По-п’яте, жодних фортифікаційних споруд лінія оборони українських військ не мала. Як згадує один з учасників оборони Дебальцевого: «Усе робили своїми силами – звичайні бліндажі, перекриті звичайними колодами. Час окопатися був, але це не розв’язувало проблеми; ми вкопувалися лопатами, а противник -тракторами. Якщо у нас перекриття були дерев’яні, то у них залізобетонні доти відливалися» ⁵. Система спостереження за противником була практично відсутня. Протяжність зіткнення сторін у районі Дебальцевого становила близько 90 км і в умовах пасивної позиційної оборони не дала змоги створити необхідну щільність сил і засобів для суцільної оборони, оскільки противник проводив активні дії на інших напрямках. Фактично дії українських військових були цілковито скуті, з одного боку, активними й маневреними діями противника, а з другого – Мінською угодою.

Позначилася неукомплектованість бойових частин і підрозділів. «Зі складу бригади воює одна-дві батальйонно-тактичні групи, зі складу батальйону виділяються роти. Більшість бойових завдань на фронті виконують підрозділи, що за чисельністю не перевищують ротно-тактичної групи. Про якусь концентрацію сил не йдеться» ⁶. Неукомплектованість і малий наряд сил призвів до порушення стійкості оборони, коли вимоги тактики дій підрозділів в обороні грубо порушувалися.

Відсутність воєнного стану та формат АТО призводили до неукомплектованості підрозділів та ігнорування командирами і штабами канонів військової тактики, що знову призводило до втрат і поразок. З усього українського угруповання, розташованого в районі Дебальцевого, бойовий досвід мали не більше 1% вояків ⁷. Решта була щойно відмобілізована й не підготовлена до бойових дій. Сили противника мали значну кількісну й технічну перевагу за всіма зразками важких озброєнь, зокрема за танками утричі, за артилерією – вчетверо ⁸. Незастосування повнокомплектних батальйонних груп і бригад призводило до втрати бойової злагодженості та взаємодії. Бригади були розосереджені дрібними частинами по передовій, ефективне бойове управління ними і взаємодія значною мірою були втрачені.

Продовження в журналі