Реформи по-українському, або індульгенція для влади
Воєнний час – найсприятливіший час для втілення реформ

Кадри вирішують все…

Під час візиту до Києва віце-президент США Джо Байден висловив українському президентові та прем’єру своє незадоволення тим, что політичні партнери надто довго домовляються про створення коаліції та міряються рейтингами, в той час як світ чекає від України реформ.

Американський високопосадовець мав рацію. Бо коли 21 листопада, після трьохтижневих перемовин, представники п’яти політсил врешті-решт парафували коаліційну угоду, мені чомусь згадався О’Генрі. Чи не лусне у скорому часі коаліційно-партійний «трест»? Щось підказує, що 73-сторінковий текст не є квінтесенцією порозуміння між фракціями, їхніми лідерами і спонсорами-олігархами. Інтуїтивно відчувається, що принцип консенсусу, закладений коаліцією в основу прийняття УСІХ рішень, може стати своєрідним детонатором розбрату і взаємної недовіри. Про наслідки годі казати.

Тому сьогодні Берлін працює над тим, щоб тріщина, помічена між українським Президентом і прем’єр-міністром, не розширювалася, відзначає Reuters (http://www.reuters.com/assets/print?aid=USKCN0J91EN20141125). Німецькі офіційні особи стурбовані тим, що жорстка позиція стосовно Росії збоку Яценюка, політична вагомість якого зросла після виборів у жовтні, ризикує відтінити більш дипломатичного Порошенка, як політичного слабака. Це може ускладнити здатність Києва проштовхнути економічні реформи та заходи в боротьбі з корупцією, які є ключовими для забезпечення надання Заходом нової допомоги Україні.

Людвіг Ергард, «батько» соціальної реформи в Західній Німеччині, висунув зрозуміле для людей кредо: соціальна політика – це всі заходи, які дозволяють створити «добробут для всіх». Цей задум успішно почав утілюватися в життя 1948 року. Його ініціатори добре усвідомлювали/розуміли, що «економічна майбутність не належить державам з найбільшим людським потенціалом, не тим що володіють найбільшими природними багатствами, і не тим, які мають найкраще технічне обладнання, а тільки тому народному господарству, яке зуміє ввести в економічний процес найбільш розумово та духовно талановитих працівників, які зуміють оптимально гармонізувати всі виробничі елементи» (Адольф Вебер, німецький економіст).

Чого потребує нинішня Україна? Насамперед політичної волі політичного проводу. Потребує системного аналізу, інвентаризації не лише засобів виробництва, але й думок, світогляду, переоцінки суспільних цінностей, моралі. Самого лише бажання жити по-новому недостатньо. Хто може генерувати системні реформи у країні? Влада реформ не потребує, у неї після Майдану вже все добре.

То що мають робити українці у нинішній ситуації? Бути заручником планів підвищення конкурентноздатності кондитерської корпорації чи домагатися формування і функціонування в Українській державі чітких, зрозумілих для всіх громадян принципів і правил? Постають закономірні питання: чи правильно оцінює влада сучасну ситуацію у світі? чи все робить для того, щоб світ зрозумів нас і підтримав належним чином? чи щиро прагне демонтувати зловорожу олігархічно-бюрократично-корупційну систему?..

«Рівень корупції – дуже високий, а рівень компетенції державного апарату – дуже низький» , – слушно резюмує аналітик Інституту міжнародних фінансів (Institute of International Finance) Любомир Мітов.

На жаль, в Україні обмаль політиків-державників. «Хто разом із партнером без єдиного пострілу віддав Крим; хто не наважився купірувати онкологію Сходу на ранній стадії; хто не скористався піком суспільних очікувань для змін; а крім того, хто випустив кілька десятків новоспечених громадян Російської Федерації з великою кількістю українських грошей; хто завалив конституційний обов’язок – матеріальне забезпечення армії?» (Юлія Мостова). Балансуючи між власним бізнес-інтересом, війною та миром, українська влада геть втратила відчуття країни – не розмовляє з народом, не чує народу. Таке враження, що влада робить усе (свідомо чи несвідомо), аби Росія виграла війну. Помилок забагато. А часу на їх виправлення – обмаль. Проблема лідера нації (не ефективного менеджера) як ніколи актуальна.

«Зараз важлива тільки та людина, яка на щось здатна, яка має мужність бачити і приймати речі такими, які вони є насправді» (Освальд Шпенглер). Чи є в Україні така людина? Чи є у Петра Порошенка мотивація будувати нову Україну? Приміром, у Далі Грібаускайте і сенатора МакКейна така мотивація, схоже, є...

Найбільша небезпека внутрішня. Підтвердженням цьому є вкрай невдалі кадрові призначення українського Президента. Допущені ним стратегічні помилки в кадровій політиці обурюють суспільство. Не з добра-дива 30 листопада на Майдані Незалежності у Києві пройшла мирна акція протесту з вимогою до Порошенка звільнити генпрокурора Віталія Ярему через його бездіяльність, некомпетентність та неморальну етику.

Маємо своєрідне підтвердження думок знаного російського філософа Івана Ільїна: «Призначення влади в тому, щоб створювати в душах людей настрій визначеності, довершеності, імпульсивності та ретельності… державна влада має здійснюватися найкращими людьми, які задовольняють етичний і політичний ценз» .

Замість того, щоб скористатися досвідом Вінстона Черчилля періоду Другої світової війни – британський прем’єр не призначав на ключові посади «своїх людей» – український Президент розставляє впереваж знайомих по бізнесу. Але ж держава – не корпорація…

«Жоден державний діяч, жодна партія, жоден політичний мислитель не почуває себе настільки впевнено, щоб сказати правду. Всі вони брешуть, всі зливаються в один хор зніженої і неосвіченої маси, яка вимагає, щоб завтра все стало як раніше і навіть краще, хоча державні мужі і господарські керівники мають краще знати страхітливу дійсність. Але яких вождів ми маємо сьогодні…» (Освальд Шпенглер).

Існує добре перевірена методика економічної (і не тільки) політики. Ось як виглядає стандартна схема оцінювання та аналізу існуючої ситуації (подаємо за «Das Lexikon der Wirtschaft»): прогноз розвитку – визначення цілей – порівняння існуючої цілі із запланованими – альтернативні заходи – аналіз прогнозу «ex-ante» – вибір заходів і засобів – аналіз прогнозу «ex-post».

Чи вдалося українській владі реалістично оцінити ситуацію та поставити правильний діагноз? Чи ретельно проаналізована задекларована мета та ефективність соціально-політичної системи? Чи належним чином перевірена придатність інструментарію для реалізації соціально-політичних цілей? Питання до певної міри риторичні. Бо коли безпомильно встановлені справжні причини проблеми, стає зрозуміло, які оптимальні засоби треба застосувати для здійснення визначених реформ.

Воєнний час – найсприятливіший час для їхнього втілення. Коли нависає небезпека, дуже швидко стає зрозумілим, що головне, а що другорядне, що діяти треба негайно, без розкачки і не завжди в білих рукавичках. За таких умов перемагає той, хто спроможний оперативно ухвалювати рішення та максимально ефективно використовувати наявні ресурси. Правильні, але запізнілі заходи – прямий шлях до поразки.

Не випускаючи з рук автомата, Україні треба провести кардинальні реформи – в державному апараті, в правоохоронних органах, у війську. Здійснити цю операцію, без запровадження елементів авторитаризму годі – представники корумпованих структур і відомств чинитимуть/чинять запеклий опір наведенню порядку в державі.

Конкретний приклад. 21 листопада, у День гідності, слідчим суддею Печерського райсуду Києва під час розгляду клопотання захисників одіозного Сергія Арбузова було прийнято рішення про скасування арешту з майна сім’ї колишнього першого віце-прем’єр-міністра, який перебуває під санкціями у всьому світі. В ухвалі суду сказано, що підставою для зняття арешту з рахунків стало те, що С. Г. Арбузов не має статусу підозрюваного і не був повідомлений про підозру. Як тонко слідує букві закону українська Феміда! Чому після скандального вироку судді прокурор одразу ж не написав клопотання про накладення повторного арешту? Чи в залі суду представника прокуратури не було?

За повідомленням «Української правди» (http://www.pravda.com.ua/news/2014/11/29/7045859/), 24 листопада Генпрокуратура України звернулась до Печерського районного суду Києва із повторним клопотаннями про накладання арешту на рахунки та майно екс-глави НБУ Сергія Арбузова та його дружини Ірини Арбузової. «Цього ж дня (24 листопада) слідчим суддею Печерського районного суду м. Києва зазначені клопотання були задоволені», – заявили в ГПУ. Sic! Але ж упродовж 3-х днів гроші (а це, як повідомило видання «Цензор.НЕТ», близько 200 мільйонів гривень) можна було б зняти з рахунків…

Микола Голомша, екс-заступник генпрокурора, звільнений згідно Закону про очищення влади, розповів виданню «Новое время» (http://nvua.net/publications/eks-zamglavy-gpu-za-takie-veshchi-nuzhno-otrubat-moralno-ruki-po-samye-lokti-22501.html), що у Генпрокуратурі залишились працювати чимало представників «старої гвардії» часів Януковича, які вже посля приходу «нової влади» знайшли з нею багато спільного і знову затребувані.

«Якщо не ви проведете реформи, так Путін їх проведе на цій території. І не український уряд буде займатися закриттям неефективних шахт у Донецькій області, а буде цим займатися уряд Російської Федерації. Адже в Ростовській області закриті майже всі шахти… Україна має перемогти у двох війнах: одна війна – на сході, інша – всередині. Плюс це дуже важливий удар по корупції, тому що корупція виникає там, де громадянин стикається з державою» (Каха Бендукідзе).

28 листопада на прес-конференції у рамках XIV Міжнародного економічного форуму у Львові керівник групи експертів програми ЄС «Підтримка політики регіонального розвитку в Україні» Колін Меддок заявив, що Україні не варто вкотре випробовувати терпіння ЄС, європейського бізнесу і громадян, роблячи крок назад у русі до Європи, а тому нагально проводити реформи: « Треба проводити реформи нагально, вже. Коли бізнеси, громадяни, ЄС не те, що відвернеться від України, а втратить інтерес до неї, тоді розвиток подій може бути не найкращий» (http://ipress.ua/news/ne_treba_vyprobovuvaty_terpinnya_yes__slid_negayno_provodyty_reformy__ekspert_yes_97686.html).

Нещодавно мою увагу привернув саркастичний заголовок статті: «У МЗС урвався терпець: вимагає від РФ припинити провокації з «гуманітаркою». Безумовно, що текст заголовку журналісти зумисне зробили провокаційним. Бо якби в українських урядовців і справді «урвався терпець», то вони вдалися б до конкретних й ефективних дій. Не дипломатичних…

Вже давно мав би урватись терпець українського МЗС, українського Президента і депутатів Верховної Ради не тільки через «гуманітарний бєспрєдєл» по-російськи, але й через усе ще чинний «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією», ратифікований законом 14 січня 1998 року і в якому, зокрема, чітко зафіксовано: «Високі Договірні Сторони будують відносини одна з одною на основі принципів взаємної поваги суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та основних свобод…».

Частина території Української держави віроломно анексована ворогом, який ще донедавна називався «стратегічним партнером». У нас фактично змінився кордон. А все тому, що «кожного дня ми затримуємося, кожного дня ми тремтимо, кожного дня ми реаґуємо на дії Росії напівзаходами і добровільними обмеженнями, а Москва нахабнішає, і небезпека зростає» (з виступу американського сенатора Роба Портмана 20 листопада 2014 р. у Сенаті).

Попри зростаючу небезпеку з боку Росії, 25 листопада українське МЗС заявило, що не розглядає можливості розриву дипломатичних відносин з РФ, оскільки це зашкодить переговорам щодо врегулювання ситуації на Донбасі (http://ipress.ua/news/ukraina_ne_zbyraietsya_rozryvaty_dyplomatychni_stosunky_iz_rosiieyu__mzs_97001.html).

Наступного дня, пізно ввечері, стало відомо, що у присутності посла Росії Михаїла Зурабова Петро Порошенко мав важку розмову з Путіним, який погрожував українському президентові розпочати наступ, якщо не буде виконано двох умов – визнання сепаратистів і відмови від євроінтеграції (http://uazmi.org/article/239986290033526). 27 листопада на Банковій підтвердили, що президенти України і Росії провели телефонну розмову, але заперечили про погрози з боку Владіміра Путіна ( http://news.liga.net/ ua/news/politics/4210478-put_n_ne_pogrozhuvav_ poroshenku_rozmova_bula_konstruktivnoyu_fr_z.htm). Хай там як, але таке враження, що Петро Порошенко досі переконаний, що з кремлівським бонзою можна домовитись по-бізнесовому, «перетерти» проблеми у вузькому колі. У нас, взагалі кажучи, війна, якщо в Адміністрації Президента цього не помітили…

Того ж дня прем’єр-міністр РФ Дмитро Медведєв зателефонував до Арсенія Яценюка щодо питань фінансово-економічної співпраці двох країн. І хоча під час розмови український прем’єр міністр, як стверджують, порушив питання виконання РФ мінських домовленостей, це зовсім не означає, що ситуація сама по собі «розрулиться» – припиняться воєнні дії, а, що «Високі Договірні Сторони будуватимуть відносини одна з одною на основі принципів взаємної поваги суверенної рівності».

Тим часом Адміністрація Президента України повідомила, що шукає кандидатів у члени уряду за допомогою двох міжнародних рекрутингових компаній. У ЗМІ появилась інформація про зв’язки української фірми, якій АП доручила знайти кадри для Кабміну, з російською «родичкою» (http://gazeta.zn.ua/internal/i-ne-kum-i-ne-svat-a-tak-_.html). Видання здивоване: «Чи «гібридний мир» Петра Порошенка припускає, що підбором міністрів для країни, що зазнала військової агресії, може займатися тільки компанія, чиє коріння бере початок у столиці країни-окупанта? Окрема тема – іноземці на посадах в уряді, де потрібний допуск до держтаємниці і «бухгалтерії» країни. Країни, в якій йде війна, і яка уражена корупцією і обплутана мережами спецслужб країни-агресора»…

Чи треба дивуватись? Борис Ложкін, глава Адміністрації Президента, член РНБОУ є лауреатом всеросійської премії «Кращий медіа менеджер Росії», нагороджений 2013 року почесною грамотою Ради Федерації Росії за великий внесок у розвиток засобів масової інформації в Україні та зміцнення добросусідських стосунків між Росією і Україною. «Борис Ложкін керує видавничим домом, який працює з російськими медіа. Я хочу сказати, щоб реалізовувати такий проект, треба бути великим професіоналом і другом Росії, і розуміти, яку важливу місію він виконує. Тому що для нас вкрай важлива взаємодія з нашим братським українським народом і обмін думками. Нам дуже важливо, щоб ми взаємозбагачували один одного, наші культури, розвивали нашу дружбу і російську мову на Україні. І, звичайно ж, видавничий дім, який представляє російські медіа, грає в цьому неоціненну роль. І, зокрема, Борис Євгенович Ложкін, який дуже вміло, дуже професійно це робить» , – зазначила Валентина Матвієнко під час нагородження ( http://www.telekritika.ua/profesija/ 2013-07-11/83232).

Нещодавно з’ясувалося, що глава Адміністрації Президента сфальшував документи про другу вищу освіту в Міжнародному інституті гуманізації та розвитку (США) (http://expres.ua/news/2014/11/27/120192-kerivnyk-ap-borys-lozhkin-sfalshuvav-dokumenty-svoyu-vyshchu-osvitu-gazeta)?

Але це так. До слова. З газети «Експрес», приміром, можна довідатись чимало цікавого і про наймолодшого керівника Департаменту місцевого самоврядування та децентралізації АП…

Про те, що Борис Ложкін мав стосунок до призначення донецького бізнесмена Ігоря Балабанова на посаду гендиректора Центренерго повідомила головний редактор «Української правди» Севгіль Мусаєва-Боровик на своїй сторінці у Facebook: «Підсумок: паралізованою зараз компанією керуватиме донецький бізнесмен-мебляр, який ще яхтами торгує. Цікаво, які у нього знання в тепловій енергетиці? Переживаю, щоб він часом бурого вугілля в умовах дефіциту для компанії не закупив. І за які такі заслуги і професійні якості його призначили?» (http://24tv.ua/home/showSingleNews.do?na_posadu_ gendirektora_tsentrenergo_priznachili_donetskogo_biznesmenameblyara&objectId=518116).

У контексті сказаного становить інтерес інформація від Тетяни Чорновол (її стаття «Купувати вугілля у сепаратистів чи Росії, це оплачувати патрони, якими нас вбивають»). А саме: «Ще літом цього року вище згаданий керівник Адміністрації Президента Борис Ложкін почав лобіювати в системі Мінпаливенерго бізнес-інтереси такого собі Сергія Кузяри. В часи Януковича Кузяра називав себе радником міністра енергетики та вугільної промисловості. <...> Вчорашній менеджер Януковича Сергій Кузяра, який тепер представлявся вже від Ложкіна вимагав від «Центренерго» заключити договори на купівлю російського вугілля за посередництвом кількох кіпрських офшорок. При чому він пропонував ціну 86 доларів з тону за вугілля енергоємності 5 300 ккал\кг. Кузярі відмовляли під приводом того, що вже є договір про постачання російського вугілля за ціною 80 доларів при чому куди кращої якості, з калорійністю 6 000. <...> На жаль, Кузяра був не людиною з вулиці, його лобіював особисто керівник Адміністрації України, тому виглядає не випадковістю, що скандал з Південно-Африканським вугіллям був запущений саме з Банкової» ( http://blogs.pravda.com.ua/authors/ chornovol/54855b041dfbf/).

Є питання?

Ленд-ліз для України

Сьогодні, в умовах війни, Україна потребує величезних коштів для розвитку промисловості. Стало модним говорити про новітній «план Маршалла» для України. Але успішним цей план буде лише за умови надання Україні реальних можливостей стати цивілізаційним союзником Заходу. Це має бути не план перетворення України на антиросійський буфер, а стратегічна програма (підкріплена матеріальними ресурсами) створення ефективно функціонуючого економічного організму європейського штибу.

На думку спікера польського Сейму Радослава Сікорського, Захід має ділитися з Україною своїми ноу-хау, надавати експертні консультації, а не бездумно виділяти гроші.

Безумовно, в таких міркуваннях є раціональні зерна. Однак про які інвестиції, про який «план Маршалла» може йти мова, якщо комітети ЄС, європейські банки і страхові фірми не рекомендують своїм громадянам їхати в Україну. Понад те, спеціальний контроль за експортом з ЄС в Україну високих технолоґій лише посилився.

На наш погляд, Україні потрібен ленд-ліз, і зусилля мозкового центру Петра Порошенка треба скерувати саме в напрямку формування відповідних програм-заявок. Сьогодні поруч з реформами Україна потребує високоточної зброї, модерних літаків і гвинтокрилів, надійного бронезахисту. На цьому наголошує і сенатор-республіканець Роб Портман: «Україна потребує протитанкової зброї, щоб захиститися від бронетанкових нападів; вона повинна мати сучасні системи ППО для захисту від атак Росії, що має переваги в повітрі; вона потребує безпілотних літальних апаратів для моніторингу своїх кордонів і виявлення порушень її суверенітету та порушень режиму припинення вогню; вона потребує безпечних засобів зв’язку – щоб запобігти доступу Росії до українських планів та до місць розташування українських військ; вона потребує сучасних радарів для протидії артилерійським обстрілам…» (http://www.worldaffairsjournal.org/article/ senator-calls-strategy-confront-putin).

Кілька промовистих прикладів. Як відомо, сучасне авіабудування без алюмінію і титану немислиме. В Україні є Запорізький алюмінієвий комбінат (ЗАлК), але, на жаль, статус прав власності України на це підприємство донині не визначено. Наприкінці 90-х російські інвестори підрахували, що для поновлення всього виробничого циклу в Запоріжжі треба близько 200 мільйонів доларів США.

Суд повернув державі пакет акцій (68,01%) ВАТ «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат» (ЗАлК), єдиниого в Україні виробника первинного алюмінію, що перебував у власності кіпрської компанії «Velbay Holdings Limited», яку пов’язують з російською компанією «РусАл» Олега Дерипаски ( http://www.epravda.com.ua/ news/2014/11/12/505366/). Однак російський «РусАл» має намір оскаржити у Верховному суді вердикт Вищого госпсуду про повернення державі акцій «ЗАлКу». Тож в якому стані це підприємство перебуває сьогодні, можна лише здогадуватися.

А от сировинна база алюмінієвої галузі – Миколаївський глиноземний завод (http://rusal-ngz.all.biz) досі перебуває у власності російської об’єднаної компанії «Русал». Як цим скористається Путін – така ж загадка, як і його психічний стан.

Безумовно, що Україні, врешті-решт, доведеться розв’язувати питання власності та участі резидентів ворожої країни в діяльності українських стратегічних галузей. Які для цього знадобляться кошти, можна лише здогадуватися.

Не зовсім зрозумілий і статус титанової галузі – не дивлячись на те, що Україна має найбільші в Європі поклади титану та володіє п’ятою частиною світових запасів титанових руд.

Це вкрай важлива сировина для виробництва аерокосмічної продукції, медичних препаратів, фарб. Через вступ у зону вільної торгівлі з ЄС України дістає унікальну можливість постачати титанову продукцію для високотехнологічних виробництв світу – у найближчі п’ять років на розвиток титанової галузі в Україні знадобиться, за оцінками економістів, близько двох з половиною мільярдів доларов. А це не що інше, як своєрідний локомотив економіки України ( http://podrobnosti.ua/podrobnosti/2014/07/06/ 983601.html).

Але. З 2004 року Іршанський та Вольногорський гірничо-збагачувальні комбінати, які спеціалізуються на видобутку і збагаченні ільменітової титанової руди, перебувають в оренді у Приватного акціонерного товариства «Кримський титан» (Армянськ), пов’язаного з Дмитром Фірташем.

Інформація до роздумів. 26 листопада інформаційна агенція Reuters (http://www.reuters.com/investigates/special-report/russia/#article-5-the-kiev-connection) повідомила, що завдяки підтримці президента Росії Володимира Путіна Дмитро Фірташ, який зараз перебуває в Австрії, очікуючи на вирок суду про можливу екстрадицію в США, придбав за пільговою ціною понад 20 мільярдів кубометрів газу та отримав кредити – понад $11 мільярдів…

«На початку вересня закінчився термін оренди «Кримським титаном» Іршанського та Вольногорського ГЗКів. Тому Кабмін прийнял ухвалу про повернення у державну власність цілісних майнових комплексів підприємств. Однак виконання цієї ухвали тимчасово зупинено» (http://www.segodnya.ua/ukraine/irshanskiy-gorno-obogatitelnyy-kombinat-gotovitsya-k-osade-556338.html). Далі можна не продовжувати…

Чи могло щось подібне трапитись у Великобританії під час Другої світової війни? Уряд ЇЇ Величності Королеви Єлизавети ухвалив «акт про надзвичайні повноваження» за яким здійснювався урядовий контроль за будь-яким майном – приватним чи корпоративним, рухомим чи нерухомим. Було уневажене «священне право приватної власності». Тим паче, коли йшлося про німецький капітал. Його англійці конфіскували, не вагаючись. На законних підставах. Бо того вимагала безпека держави.

Чому, на відміну від ЄС і США, Україна досі не ввела санкцій проти Росії? Навіть президент Франції Франсуа Олланд підтримав рішення про замороження передачі «Містраля» Росії. Чи оприлюднено список підприємств РФ, до яких будуть застосовані санкції з боку України? Чи мають українські бізнесмени право продовжувати співпрацювати з російськими підприємствами та установами?

Україна була однією із засновниць СНД, але де-юре не є державою-членом Співдружності. 12 листопада Петро Порошенко відкликав Анатолія Дроня з виконавчого комітету СНД, а 25 листопада речник МЗЄ Євген Перебийніс під час брифінгу в Києві повідомив, що Україна готова співпрацювати з країнами-членами СНД без політизації цього об’єднання. Отже, готова співпрацювати (тільки «без політизації») і з РФ. От і працюють у Росії липецькі кондитерські фабрики, в окупованому Криму Севастопольський морський завод…

«Енергоатом» і російський «ТВЕЛ» уклали додаткову угоду про постачання ядерного палива в 2015–2016 рр. Міністерство енергетики та вугільної промисловості дозволило імпорт електроенергії з Росії.

23 вересня агенція ДеПо ( http://www.depo.ua/ukr/ money/ukraina-zaklyuchila-soglasheniya-na-pokupku-uglya-v-rossii-23092014181200) повідомила, що державні та приватні підприємства України уклали угоди про поставку вугілля з території Росії. На засіданні РНБОУ 4 листопада Петро Порошенко поставив завдання закупити вугілля в ДНР і ЛНР. Відповідне доручення від Адміністрації Президента України на ведення переговорів з керівництвом «ДНР» щодо укладення угоди про поставку вугілля з «ДНР» отримав Сергій Кузяра, колишній менеджер Олександра Януковича, а нині радник Петра Порошенка. Про це повідомила інформаційна агенція FlashNord (http://flashnord.com/news/vlasti-ukrainy-cherez-posrednikov-vedut-peregovory-s-dnr-o-postavkah-uglya).

Вугільна оборудка з ПАР закінчилась скандалом. Але чому? «Україні вигідне південноафриканське вугілля, яке є дешевшим за російське та донецьке, і українські електростанції можуть на ньому працювати, хоча воно й відрізняється від місцевого, заявляють представники «Укрінтеренерго» в суді щодо законності постачання вугілля з Південно-Африканської Республіки» (http://www.radiosvoboda.org/content/article/26745493.html).

17 листопада інтернет-видання «РЕПОРТЕР» повідомило, що російське Міністерство енергетики підтвердило співпрацю російських і українських вугільних компаній в рамках досягнутих домовленостей і немає ніяких перешкод для поставок російського вугілля в Україну (http://rep-ua.com/ua/703-xolodnij-opalyuvalnij-sezon-v-ukrayini.html). Фантасмагорія якась. А могли б купувати (навіть з політичних мотивів) вугілля у Польщі, нашого союзника…

Sic! «Вугілля з окупованих територій сьогодні вільно ввозиться в Україну вантажівками й поїздами. Покупцями є українські підприємці. Паливо зберігається на вугільних складах на півночі Донеччини, а також у Дніпропетровській та Харківській областях. При цьому воєнні дії та блокпости не є перешкодою для просування транспорту магістралями. Фінансові інтереси вже давно превалюють над військовими та ідеологічними. Бойовики з проросійських бандформувань без сорому торгують із тими, кого називають своїми ворогами. Українська сторона також не поспішає душити сепаратистів економічною блокадою. Ватажкам терористів необхідні гроші, й Україна – єдина держава, яка по-справжньому потребує донецького вугілля. При цьому наші бізнесмени мають можливість купувати вугілля не за валюту, а за гривню й за порівняно невисокою ціною, держава більше не витрачається на дотації вуглепрому. У виграші всі, крім населення багатостраждальних шахтарських містечок. Вугілля йде в Україну практично за всіма напрямками включно з найнебезпечнішими. <…> Цілком очевидно, що така ситуація збережеться незалежно від того, що в кінцевому підсумку підпишуть або не підпишуть у Мінську, оскільки жодна зі сторін не зацікавлена в тому, щоб руйнувати сформовані схеми. Бойовики, які захопили частину території Донецької та Луганської областей, по суті, запропонували українському бізнесу ефективну практику спільної хижацької експлуатації населення Донбасу, дуже вигідну обом сторонам» . Про це пише журналіст Денис Казанський у виданні «Тиждень» від 12 грудня (http://tyzhden.ua/Economics/125569).

Помовчимо. Подумаймо. У нас, взагалі кажучи, війна, якщо в Адміністрації Президента цього не помітили…

Чи голосуватимуть за реформи ті, хто підписався під диктаторськими законами 16 січня 2014 року (у ВР нового скликання їх шістдесят чотири, з них дев’ятеро є Героями України) і котрі немало долучилися до того, щоб на нашу землю прийшла війна? Так отож. На Майдані українці індульгенцію владі на так звані реформи не давали. Вимагали СПРАВЖНІХ реформ.

«Якщо упродовж 2014 року зволікання з реформами намагалися пояснити відсутністю проєвропейської більшості в парламенті, то тепер відсутність реформ не матиме жодного пробачення. Ні громадяни України, ні друзі України в Європі та США не дадуть ще один шанс українським політикам», – слушно каже журналіст (тепер уже народний депутат) Сергій Лещенко.

Пригадались рядки з поеми Юрія Рибчинського «Поїзд»:

Народи всі – живуть

сьогодні.

А ми живем – напередодні. <…>
В нас реформаторів – три сотні.

Реформи де? – напередодні.
Де наші велетні народні?
Померли всі – напередодні.

Шляхи у нас – безповоротні.
Шляк трафив їх напередодні.
Ми по-людськи жити будем згодом,

Згодом, ну а поки не розквітнем,
Ми живем між заходом і сходом,

Ми живем між північчю і півднем.
Між москвою і далеким віднем,

Між юрбою сірою й народом
Ми живем між першим й третім півнем,

Поміж листопадом й льодоходом…

P.S.

Одне з питань, яке двадцять років тому під час знайомства мені не без іронії поставив Осип Мороз, американський економіст, попервах здалося доволі несподіваним і незрозумілим: мовляв, справа буде зроблена по-українському, чи наповажно? Згодом я усвідомив слушність позиції палкого патріота України. На жаль, уже покійного…