Феномен путінізму: соціальна психологія, і не тільки…

Розвиток лідерських суперсистем є особливим типом історичного процесу. Це не поступ чи регрес у традиційному значенні цих понять, але рух у напрямку, сказати б, «перпендикулярному» одному й другому. Суспільство може рухатись під різними галсами, його керманичі почергово підставляють вітрила поступові й деградації, йдуть за вимогами соціальної справедливості чи піддаються тискові олігархії тощо, але загалом тримаються власного керунку, лише їм знаного і саме для них важливого.

Історія людства, як історія лідерських спільнот – велика тема, яка потребує окремого розкриття. Зауважимо лише, що такі спільноти постають та, ймовірно, поставатимуть на всіх етапах історичного розвитку, хоча для них (спільнот) різні епохи є сприятливими далеко не однаковою мірою.

* * *

Читач, певна річ, уже зрозумів, що путінський режим у поточній стадії його розвитку автор уважає лідерською суперсистемою. Вкрай небезпечно вести з таким режимом пертрактації чи вступати у двобій, не розуміючи особливостей та законів розвитку таких систем, сприймаючи протилежну сторону, як звичайну собі державу зі звичайним урядом на чолі. Історію сходження ВВП на кремлівський Олімп та кільканадцятирічного владарювання докладно описано в багатьох джерелах, відтак дозволимо собі заакцентувати лише деякі моменти, важливі саме для нашої теми.

Коли ВВП прийшов до влади, повсюди на постсовєтському просторі або тривала криза, розпочата «перестройкой», або щойно намітилося деяке маловідчутне для простих громадян піднесення. Від неозорої Росії до крихітної Молдови всі політичні еліти та контреліти, однаково комуністичні, демократичні, націоналістичні чи якісь інші, прагнули лише захопити або втримати контроль над ресурсними потоками, не надто переймаючись станом цілої системи… На цьому тлі новий лідер вирізнявся очевидним прагненням створити сильну державу. Вельми ймовірно, що попервах він принаймні почасти бачив себе в ролі успішного демократичного реформатора, проте історія, практичний досвід і/або хтось із наближених осіб підказали йому, що доля реформаторів у Росії ніколи не була щасливою і що народ прагне не прозахідних реформ, а чогось іншого.

Чого ж прагнув народ?

Нагадаємо, що від середини 80-х рр. минулого століття під новомодним брендом «гласности» на голови гомосовєтикусів ринув потужний пропагандистський потік. Мета кампанії була воістину наполеонівська: швидко поміняти в мізках людей усталену впродовж семи десятиліть полярність сприйняття довколишнього світу. Режисери «гласности» змішували з багном усі позитиви совєтського ладу – від «безкоштовної» медицини до «великої перемоги». Натомість підносили до небес західну демократію та ринкову господарку. За кілька років масова свідомість засвоїла, що «Захід хороший, а ми погані» (щоправда, неодноразово роблячи з цього протиставлення зовсім не ті висновки, на які сподівалися «архітектори перебудови»), відтак масова свідомість уже готова була толерувати спроби зміни суспільного ладу та напрямку подальшого розвитку суспільства – звичайно ж, до демократії, ринку, «західних моделей».

Та не так сталося, як гадалося. «Західний рай» виявився сливе таким же недосяжним, як «торжество комунізму», натомість до вже звичних негативів совєтського способу життя (корупція, бюрократія, злидні, низька якість товарів і послуг, технічна відсталість, погані дороги тощо) додалися «принади» вільного світу, раніше знані хіба з газет – криза, інфляція, безробіття, трудова міграція, мафія, «брудні» політичні та рекламні технології тощо. На тлі провального зубожіння мільйонів стрімко й казково збагатилися одиниці, серед яких не в останню чергу деякі трубадури «модернізації»; позірна «дружба народів» зненацька вибухнула кривавими міжнаціональними конфліктами…

За десять років таких «реформ» народ почувався ошуканим, пограбованим, зрадженим. Соціальному й економічному фіаско передувала руйнація звичних ідеологем, цінностей, постулатів, відтак перше поставало наслідком, а останнє – причиною деградації. Масова свідомість найлегше сприймала конспірологічні пояснення занепаду; ще вчора принадний Захід виглядав тепер зловісним вогнищем антиросійської змови, метою якої було позбавити велику країну її сили й світової ваги.

Чекіст Путін вирішив зробити ставку саме на ці, справді масові настрої своїх земляків, а не на прозахідні інтенції нечисленних лібералів. Щоправда, підігруючи народним настроям, він мимоволі мусив стати на прю з усемогутнім Заходом. Геть усе, здавалося б, обіцяло Росії поразку в цьому двобої; на боці протилежної сторони були економічні, технологічні, військові козирі – лише воєнний бюджет США дорівнював майже половині планетарного…

На початках «ери Путіна» джерелом найбільших геополітичних небезпек для його держави був зовсім не Захід. Стрімко підносився ледь не півторамільярдний Китай – велетенський згусток людської енергії й заповзятливості, лише лінією кордону відділений від пустельних, нашпигованих природними багатствами теренів Сибіру та Далекого Сходу. Не меншу загрозу для країни з численними мусульманськими меншинами становила глобальна експансія войовничого ісламізму. Російському лідерові коштувало величезних зусиль «заморозити» суперечки з цими двома потужними чинниками. Він зрозумів сам і дав зрозуміти іншим, що Захід є спільним ворогом усіх трьох потуг і що як для Піднебесної, так і для адептів всесвітнього джигаду Росія може бути – навіть ситуативно, навіть by default – украй бажаним союзником. Позиціонувавши «страну березового ситца», як окремий, рівновіддалений від усієї решти цивілізаційний проект, путінський режим дістав значно більшу свободу маневрування, ніж демократичні сили постсовєтського простору, жорстко орієнтованих на західні взірці та джерела підтримки.

Імовірно, що на Путіна справили враження події 11 вересня 2001-го. Він сам чи його аналітики зауважили, що винятково ефективний удар, завданий ісламістами могутності й престижеві найбільшої світової потуги викликав незграбну й малоефективну відповідь, витратність якої в сотні тисяч разів (!) перевищила вартість підготовки самого теракту. Інший важливий урок було винесено з іракської авантури, замішаної на відвертій брехні про зброю масового винищення в руках Саддама Хусейна. Десятки витрачених мільярдів доларів і тисячі загублених життів не принесли Заходові в Іраку бодай відносного успіху. Визнання ж провідними західними державами незалежності Косова стало в очах російського лідера ілюстрацією релятивізму «непорушних» засад міжнародного права… Приглядаючись до алгоритмів української авантури Кремля, ми бачимо, як глибоко засвоїв його господар згадані вище «уроки».

На початках неокагебістський режим серйозно стримувала скрутна економічна ситуація та спричинене нею невдоволення росіян своїми лідерами. Але тут у вітрила російського фрегата вдарив свіжий попутний вітер! Світові ціни на нафту стрімко пішли вгору: від 28 дол/бар у лютому 2000-го вони сягнули 46 дол/бар у лютому 2005-го, 95 дол/бар у лютому 2008-го й 120 дол/бар у лютому 2012-го, більш-менш відповідно зростала й ринкова ціна природного газу. Не доклавши значних зусиль в царині економіко-соціальних реформ, навіть не збільшивши істотно видобуток вуглеводнів, Росія спромоглася задовольнити апетити еліт, відчутно підвищити добробут громадян, перетворитися з країни-боржника на країну кредитора (тільки США сьогодні винні Росії близько 150 млрд доларів) і, зрештою, надати своєму лідерові кошти для здійснення далекосяжних зовнішньополітичних та воєнних програм.

Вигнання Березовського, розгром ЮКОСа та низка інших схожих заходів сотворили Путіну імідж захисника «святой Руси» від олігархічної напасті. Пересічним росіянам, які саме починали масово їздити по закордонах та обзаводитися «компами» й «цифровичками» , не здавалася надто істотною обставиною вибіркова суворість Феміди до тих скоробагатьків, котрі загравали з опозицією. Решта ж олігархів дістали чіткий сигнал: бізнес і політика в Росії є речами несумісними! Оскільки ж неолігархічних джерел фінансування серйозних політичних проектів не існувало, Держдума невдовзі почала дедалі більше нагадувати Верховну Раду СССР. Не знадобилися навіть серйозні репресії, аби опустити її до цього стану.

Путін багато спілкувався із західними лідерами. Можна припустити, що їм попервах лестила роль провідників російського ведмедя до демократичної стайні. Однак російський лідер швидко збагнув, що міць найпотужнішої цивілізації сучасності чимдалі стає примарнішою, а, по-друге, що західний світ очолюють «менеджери занепаду». Провідники західних потуг давно не висувають амбітних проектів, воліючи щонайбільше втримати досягнутий їхніми країнами рівень достатку й безпеки, уникнути ризиків і потрясінь. Вони навіть не зауважили, що від певного моменту самі опинилися на повідку у російського ведмедя…

Путін мав обрати тактику свого переможного походу. Економічно, демографічно, мілітарно Росія явно поступалася своїм візаві. Але хто сказав, що двобій із Заходом має відбуватися у вигляді одноразової грандіозної баталії? Зовсім навіть необов’язково.

Усе почалося з незначного епізоду. В червні 1999-го, під час «миротворчої» місії НАТО в Сербії росіяни відчули себе відсунутими на маргінес подій, і це в «братній» країні, яка історично входила до сфери впливів Москви… В обстановці суворої секретності була підготовлена спецоперація із захоплення аеродрому Приштини (теперішньої столиці самопроголошеної «Республіки Косово») російськими десантниками. Всемогутнє НАТО було поставлено перед доконаним фактом! Британські військові прибули на кілька годин пізніше й, переконавшись у рішучих намірах росіян (яких, до речі, самі ж забезпечили питною водою та продуктами харчування!), ретирувалися, аби «не розпочинати третю світову війну».

Відтак путінська Росія визначилась з тактикою показових кроків, які підкреслюють її амбіції; вказують партнерам на самостійну, по змозі провідну роль Кремля у певних процесах; ставлять цих партнерів «на місце», демонструють їхнє включення у російські проекти та сценарії. Кожна така акція, від реплік російського лідера – до мільярдних контрактів та військових операцій, підлягає ретельному багатоаспектному плануванню. Формально незалежні навзаєм, у своїй сукупності ці кроки окреслюють сферу «особливих» інтересів Росії, суперечних із міжнародним правом, проте фактично визнаних впливовими міжнародними чинниками.

Те, що здобуває у такий спосіб володар Кремля в сучасній соціології має назву символічної влади. Її французький соціоантрополог П. Бурдьє окреслив як здатність формувати чи змінювати категорії сприйняття та оцінки соціального світу в такий спосіб, коли згадані категорії дістають здатність справляти зворотний вплив на організацію суспільства. Як національні, так само й світові досягнення ВВП у цій царині важко переоцінити. Досить лише згадати, що керівника країни, валовий продукт якої приблизно дорівнює італійському неодноразово було визнано найвпливовішою людиною світу – нещодавно таку оцінку лідера, чия держава перебуває під нібито «найсуворішими санкціями» і має ледь не офіційний статус ізгоя підтверджено черговим рейтингом Forbes…

На політичному кону дзюдоїст Путін діє не менш сміливо та ризиковано, ніж на татамі. Так, у 2008-му, на піку успішності й популярності, він полишив президентську посаду під приводом необхідності дотримуватися конституційних обмежень. Створена ним система спрацювала безвідмовно, й через чотири роки він із тріумфом повернувся в насиджений фотель, аби ставити перед собою й країною ще амбітніші, ще небезпечніші для світу цілі. Невдоволення, стривоженість, обурення дедалі нахабнішими діями кремлівського володаря тонуть у потужній хвилі захвату, яка здіймається не лише в Росії, а й ледь не у всьому світі. «Understand Putin!» стає провідним гаслом західних політиків, а чарівна платоспроможність цього еnfant terrible остаточно спонукає забути незручні моменти його політичної біографії.

Україна попервах не була предметом якогось особливого інтересу Владіміра Владіміровича. Обійнявши владу в Кремлі, він продовжив політику свого попередника: вести Київ на повідку за Москвою, поступово вкорочуючи цей повідок. Особливих несподіванок така політика ніби не обіцяла: Малоросія хронічно слабувала, її еліта демонструвала хуторянські амбіції, цілковиту неспроможність і сливе безмежну сервільність, а зубожілий народ, зле розуміючи свою історичну та культурну суб’єктність, не знав що робити з незвичним та незручним політичним суверенітетом.

Однак українці мають дивну особливість, яка неодноразово доводила до нестями їхніх упокорювачів. Ну ким вони є, ті хохли? «Такіє же рускіє» , що забули про своє первородство. «Вєлікім і маґучім» володіють не гірше за природних росіян; п’ють оковиту, мабуть, теж не менше; горбаті дороги не поспішають приводити до людського стану, хабарі дають та беруть, Москву слухають безвідмовно... Десятиліття можна прожити поряд із ними, не помічаючи жодних відмінностей, щиро дивуючись із тих одинаків, які наголошують на нібито інакшості та відрубності цієї гілки російського племені. Однак десь на нозі – чи в якому іншому, їм самим не знаному місці – в них захований мозоль, якого не мають росіяни чи білоруси. Варто той невидимий мозоль зачепити зверхникові – й він може забути все, що знав перед тим про цей народ, а надто про його м’якотілість. Побачить перед собою правдивих нащадків козаків, левів, які захищають своїх левенят!

(Автор цих рядків змушений зізнатися, що волів би бачити замість такого мозоля просто добру голову на плечах. Аби українці, подібно, скажімо, до словенців чи естонців, одразу все робили правильно, замість згодом героїчно й жертовно виправляти недоліки. Однак наразі мусимо пишатися бодай тим мозолем, у якому захована непокірлива національна вдача).

Одже проблем із хохлами не передбачалося. А покора жертви, як відомо, заохочує ката! Тож під час президентських виборів-2004 путінських посіпаків уже відверто «несло» від цієї покори й вони, не криючись, демонстрували українцям, за кого мають їхню державу, їхні закони та їх самих. Зачепили мозоль – і, ні сіло ні впало, дістали Майдан: потужний, прекрасний і… недовготривалий та сливе безплідний.

Не так оцінив його Путін. Він був смертельно ображений своєю ситуативною поразкою й наляканий перспективою втрати контролю над, висловлюючись жаргоном РПЦ, «канонічною територією» Луб’янки. Україна відтепер стає відвертим ворогом, до якого тактика показових кроків та демонстративного «опусканія» застосовується з дедалі більшим розмахом, підкріплена широким спектром засобів упокорення, зневолення, придушення.

Антиукраїнське завзяття Москви на йоту не послабшало навіть із приходом до влади в Києві відверто промосковського режиму та заміщенням ключових владних посад кремлівською номенклатурою. Пригадаймо, приміром, як московський володар демонстративно змушував українських високопосадовців на чолі з Януковичем кілька годин чекати в Ялті на своє прибуття, дорогою «експромтом» завітавши до байкерів-українофобів… Він нічого не зрозумів, щиро повірив у власну брехню про Майдан, як начебто західну змову і закономірно дістав його продовження й повномасштабний розвиток.

«Українське питання» стає доленосним для російського лідера; задля його успішного розв’язання він приводить у дію «план Б», запозичений в іншої лідерської суперсистеми… З кримськими «Судетами» все проходить більш-менш за планом, бо там Росія фактично панувала вже віддавна й тамтешні генляйнівці добре були навчені, що та як їм слід робити. Тепер від решти України належало відтяти протекторат «Новоросія», але з цим виникли проблеми. Українці, як виявилося, таки існують й вони – аж ніяк не чехи! Готовність навіть цілого світу визнати «особливі інтереси» Москви до їхніх теренів і душ не позбавляє цих упертюхів опірності. Гречкосії стають «кіборгами», а матінка-Росія отримує потік «вантажів 200»…

* * *

В особі путінської Росії Україна змагається не зі звичайною державою, хай навіть дуже потужною та завзятою в своїх домаганнях, а з лідерською суперсистемою. Провідною її метою є цілковите знищення України, як суб’єкта. Йдеться аж ніяк не про ідеальну мету на кшталт «зібрати всіх євреїв на Землі Ізраїлю» абощо, а про настанову, якій жорстко підпорядковані всі кроки Москви на українському напрямі. Ірраціональність цієї настанови є джерелом не слабкості, а сили ворогів, вона зумовлює їхню здатність мобілізовувати такі сили та ресурси, яких вони не спромоглися б зосередити для осягнення жодних раціональних здобутків.

Конфлікт між Україною та Росією неприпустимо уподібнювати до з’ясування взаємин, скажімо, між Англією та Іспанією з приводу Гібралтару, де навіть найбільші екстремісти з кожної сторони не мріють про ліквідацію політичної та національної суб’єктності своїх візаві або силову «зачистку» анклава від носіїв протилежних поглядів. Між тим Росія бачить своє замирення з Україною саме таким чином! Жодний українець, незалежно від мови, етнічної приналежності, поглядів та характеру суспільної активності не може бути певним, що на певному етапі його не принесуть у жертву московському Молохові. Пересторогою невіруючим має послужити і жахлива трагедія Донбасу (не ненависної москалям Галичини, не революційного Києва, а найбільш дружнього до них регіону!), і загороджувальні загони на кордоні, й спецгрупи ФСБ, які ліквідовують небажаних осіб з числа самих же сепаратистів…

Як треба діяти в цій ситуації? У момент смертельної небезпеки Україну мав би очолити лідер із таким самим, як у наших візаві системним мисленням, масштабним баченням, лідерським завзяттям. Не бачимо наразі ні такого лідера, ні шляху, яким міг би зійти на київський владний Олімп, проте… Інколи в скрутні моменти замість одинокого лідера спрацьовують колективна воля народу до виживання та його безпомильний національний інстинкт. Ці чинники перебувають зараз у режимі максимальної мобілізації й творять правдиві дива.

Біблійне «блаженні миротворці…» сказано аж ніяк не про поточну ситуацію. Не вірмо миротворцям! Чи то вони щиро не розуміють, якому ворогові пропонують укотре підставити щоку, чи свідомо працюють на цього ворога, але їхній «мир» означає небуття для українців та незабарну появу на жертовнику нових жертв.

Ворог хоче нас знищити. По змозі усуньмо від справ усіх тих, хто цього повною мірою не розуміє й у контактах із ворогом мислить категоріями «продовжити перемир’я», «дістати знижку на газ» абощо. Навіть суб’єктивно чесні, такі люди стають пішаками у чужій грі, яка передбачає набагато ґрунтовніші здобутки… Ворог хоче нас знищити? Всім серцем, всіма фібрами душі маємо бажати знищити його самого й підпорядковувати цій меті всі свої вчинки.

Ворог демонструє нашу слабкість та безпорадність? Яскраво, показово маємо демонструвати світові його невдачі, провали, слабкі місця. Руйнувати образ усемогутньої Росії з безпомильним лідером на чолі! «Вікно можливостей» для цього є досить широким…

Народ, який здійснив Революцію Гідності не годен зрівнятися у жорстокості з посіпаками диктатора. Не мусить цей народ катувати полонених, вбивати дітей, плюндрувати храми, ставити позаду військ загороджувальні загони і т. ін. Але вимушені умовами воєнного стану заходи треба провадити без вагань. Якщо лише потік «вантажів 200» здатний протверезити російський народ з імперського сп’яніння, то цей потік має бути забезпечений – належної потужності й з усім можливим розголосом. Якщо озброєні росіяни заходять на наші терени, їхні земляки мають побачити на своїй землі озброєних українців! (До речі, вимога запровадження воєнних дій тільки на території ворога є однією з засад військової доктрини Ізраїлю). Автоматично, із максимальною публічністю має відбуватися позбавлення громадянства та конфіскація всіх видів майна тих посадовців від районної ланки й вище, які підтримали агресорів і сепаратистів та осіб, що обійняли відповідні посади в адмінапараті незаконних утворень.

На черзі – створення Музею російських злочинів в Україні, можливо, попервах, віртуального. Водночас усім громадянам Росії, котрі в тій чи іншій формі воліють долучитися до захисту України від путінських орд має бути надана така можливість – без вагань, принижень, вимоги попереднього прийняття українського громадянства (крім лімітованого кола посад, на які поширюються вимоги секретності). Шкода, спричинена кількома агентами Луб’янки, які, можливо, скористаються цим каналом, із надлишком буде компенсована мужністю, стійкістю ( «русскіє нє сдаются!»), жертовністю решти.

Після пережитого геноциду, вірмени, на той час бездержавна нація, розробили й здійснили операцію «Немезис», внаслідок якої до середини 20-х було покарано смертю майже всіх скільки-небудь значних винуватців людиновбивства. Архівування та документування російських злочинів може стати базою для розробки відповідної української операції. Проте ще важливішим за покарання вбивць і садистів є вироблення незворотного загальнонаціонального консенсусу в ставленні до трагедії, яка нас спіткала.

На довершення слід зазначити, що з концепції розвитку лідерських суперсистем випливають висновки, вкрай важливі для розробників міжнародного права, соціальних теорій, філософії історії тощо. Поточна трагедія України виявила істотні прогалини в згаданих царинах, які потребують якомога оперативнішого заповнення. Обмеженість трагедії наразі лише національними кордонами не мусить створювати враження, ніби решта людства надійно убезпечена від таких катастроф.