«Між двох сил» – драма про причини втрати державності України

Критики зазначали, що цей твір побудовано на паралелі з Гоголівським «Тарасом Бульбою» та наголошували, що «проблема протистояння «брат на брата», «батько на сина», яка гостро постає в літературі 20-х рр., актуальна й у драмі «Між двох сил». Сьогодні ми ще краще розуміємо актуальність твору. При цьому зазначені проблеми гостро постають вже не у літературі, а в нашому реальному житті. Хіба не нагадують описані драматургом події з подіями нинішніми – в Криму і на Донбасі, загалом в Україні? Попіл ідейної ворожнечі досі, майже через 100 років, усе ще засмічує душі багатьох українців, а привид великодержавного російського шовінізму перетворився у страшну реальність.

М. Лукінюк у книзі «Обережно: міфи!», спираючись на історичні факти, доводить, що «…жодної необхідності проголошувати Радянську владу (тобто владу Рад) в Україні просто не було, а тим паче аж після жовтневого заколоту в Росії, оскільки тут ще від 17 березня 1917 р, існувала Центральна Рада, визнана як іншими Радами, так і Тимчасовим урядом Росії, з яким вона вела переговори… На березень 1918 р. у Центральній Раді з 792 депутатів 212 були представниками Всеукраїнської Ради селянських депутатів, 158 – Всеукраїнської Ради військових депутатів, 100 – Всеукраїнської Ради робітничих депутатів, 50 – інших Рад робітничих і селянських депутатів, тобто представники різних Рад становили понад 65 % особового складу Центральної Ради. Але російських більшовиків ця українська Радянська влада, ясна річ, аж ніяк не влаштовувала, позаяк основна маса Рад, що існували в Україні, під час наступу червоної Росії на Україну не підтримала російської окупації… Тож, як бачимо, український народ віддав практично абсолютну перевагу своїм прихильникам революційних перетворень, а не московським зайдам. Більшовиків–ленінців таке «завертай голоблі», звісно, не влаштовувало…».

Як зазначає історик В. Коваль, «в Україні не було ані Жовтневої революції, ані тріумфальних маршів, як у Росії. Українське суспільство не відчувало в тих самогубних конвульсіях жодної потреби. Криваву комуністичну владу принесли на Україну російські багнети, ленінська імперська агресія».

Підготовлений Раднаркомом наступ російського радянського війська на Україну фактично був окупацією…

Дія п’єси відбувається в одному з великих провінційних міст України на початку 1918 року. Посеред революційного вихору подій зображена трагедія родини Микити Івановича Сліпченка.

У родині Сліпченків батько Микита Іванович, його сини Марко та Арсен – вільні козаки, вони прагнуть незалежності України та готові за цю ідею пожертвувати власним життям. Донька Софія та син Тихон пристали до табору більшовиків, хоча й підтримують українську мову та націю. Софія бурхливо реагує на слова Сорокіна про відсутність права української нації на самовизначення: «Через що ми повинні зрікати своєї нації, ми, окривджені національно, пригнічені, зневажені? Вони до нас прийшли, а не ми до їх. Вони нас гнітили, зневажали, нищили. І ми повинні тепер зректися? «Не было и не будет». О, вибачай, «было и будет»».

Софія настільки перейнялася ідеєю революційного перетворення світу, що не може зрозуміти, чому батько і брати воюють проти більшовиків: «Як це може бути, …що батько, Марко, що тисячі наших робітників, рабів нещасних, що вони цього не розуміють і б ’ються з тими, хто несе їм визволення? Я не думала, що буде така боротьба…».

Насправді ж, як влучно зауважив Євген Сверстюк, «…негативний принцип, руїнна сила ненависті була суттю більшовизму. Тому всі найкращі людські слова, які вони писали на своєму прапорі, від самого початку стали словами-пастками.

«Правдою» назвали газету, яка уза­конила всяку брехню і обман – аби «на користь революції». І це ключ до всієї жовтневої «революційної законності», якою розпочався ланцюг терористичних актів, що були визнані за ефективні засоби для досягнення перемог над людиною на шляху до маячних цілей. Весь шлях – це ланцюг страшних і нелюдських засобів, що використовували людину як матеріал... Ленінський декрет 5 вересня 1918 року про червоний терор був декретом над усіма декретами.

Декрет про мир обернувся на перманентну класову війну з народом.

Декрет про землю відчужив землю від людини, якій відміряли 2 метри.

Праця стала примусовою і кара­льною: завжди всіх гнали «на роботу».

Соціалістична власність означала рівність закріпачених на заводах і в колгоспах – під наглядом один одного.

Прискорений прогрес означав війну проти Бога, проти людини, проти природи, проти закону, проти себе...

Людина – ніщо. Господарство – ніщо. Вчорашні вожді – теж ніщо…

Переступ священного дару життя вів на дорогу смерті, злиденну і сповнену мерзот» («Блудні сини України»).

Події в п’єсі змінюються, наче кадри фільму. І виникає стійке відчуття того, що все це повторюється – у анексії Криму, у подіях на Донбасі. Паралелі очевидні… Ось прибуває Софія з грошима та вказівками щодо повстання, наївно думаючи, що «все пройде безкровно?». Зазиваючи на свою землю російські війська, саме на такий варіант розвитку подій сподівався і Донбас… Однак події розгорнулися за іншим сценарієм.

В той же час Софія при передачі коштів Грінбергу наче мимохідь заохочує більшовиків обіцянкою про наступні виплати: «Тут п’ятдесят тисяч. Потім буде більше…». Неначе сьогоднішні обіцянки тих, хто збирає проплачені сепаратистські мітинги, формує загони так званих «ополченців» та намагається встановити владу Росії в нашій самостійній державі.

Пригадаймо гасло Тихона «Да здравствует единая, неделимая матушка Русь православная!». Його з березня 2014 було чутно чи не на кожному мітингу тих, хто, живе в Україні і не вважає її рідним домом, з презирством ставиться до її мови і духовних цінностей. Чи не чесніше було б виїхати до Росії тим, кому вона так до вподоби? Натомість домівки змушені покидати ті, хто не хоче жити за російської окупації. Це сучасна картина. А сто років тому у п’єсі Винниченка це звучить такими словами: «Ми виступаємо з города. Зайшли попрощаться. Виганя кацапня з рідної хати! Продали свої синки, продали, зрадили, наплювали самі собі в душу...» !

Перемога большевиків вражає своєю страшною жорстокістю — розстріли без суду й слідства, геноцид укранців: «А тих українців дак не то що розстрілювать, а просто живими всіх у яму й засипать. От вам самостійна Україна, от тепер одділяйтесь од Росії... Другого способу на їх нема», «Усіх вирізать, проклятих!», «…горы трупов этих подлых украинцев. Мальчики, дети, старики. К стенке – и готово. По усам узнают контрреволюцию. Малороссийские усы – и к стенке. И как же не благоговеть перед вами, как не... не божеволеть? А? Ведь это же ясно, что социализм пришел, и не какой-нибудь там гнилой, европейский, а большевистский, российский, самый настоящій» .

У цей кривавий вир подій потрапляють і Сліпченки: поранено Арсена, заарештовано батька і Марка, останнього розстріляно без пред’явлення будь-яких обвинувачень…. «Мы их арестовали за контрреволюционное выступление против рабочих и крестьян (тільки подумайте (!), залізничник Сліпченко – проти робітників – який абсурд!). Они будуть судимы революционным трибуналом».

М. Лукінюк (книга «Обережно: міфи!») ось як розповідає про події, що відбувалися далекого 1918-го: «9 лютого 1918 р. большевики захопили Київ, де жорстоко розправилися з населенням. За неповними даними, тоді було вбито понад п’ять тисяч осіб. На вулицях розстрілювали всіх, хто говорив по-українськи, носив вишиванку або хоч якось симпатизував національному рухові. У Маріїнському парку за наказом Муравйова розстріляли 200 учнів гімназій і училищ лише за те, що вони значились у списках української юнацької військово-спортивної організації».

Через сто років ненависть до всього українського у російських загарбників не зникла, а лише посилилася. Вони стріляють по наших населеним пунктах і позиціях українських бійців з «градів» та мінометів, знищують нашу національну символіку, катують і вбивають солдатів і мирних жителів, зневажливо ставляться до пам’яті мертвих.

У серпні 2014 року у Інтернет-просторі з’явився відеозапис, де десантник Російської Федерації Дмитро Грицюк знімає на відео трупи українських солдатів, а його товариші по службі залюбки фотографуються біля фрагментів обгорілих тіл. Цинізм, ненависть до України цього молодика і його поплічників, їхня неповага до полеглих просто шокують…

Для більшовиків українська національна ідея була неприйнятною. До всього українського вони ставилися з презирством і пересторогою. У п’єсі Подкопаєв простромлює багнетом портрет Шевченка, при цьому виголошує: «Я заявляю откровенно, что с национализмом, с этими Шевченками, автономиями, федерациями, самостийностями и прочей буржуазной дрянью буду бороться беспощадно».

Софія і Тихон стали чужими своїй родині. Батько їх проклинає як зрадників України: «Схаменіться прокляті: ви ж руїну робите з нашої любої землі, ви грабуєте її, ви загачуєте ненажерливу пельку грабіжниці – кацапії, нашого вічного ката, ви калічите дітей свого народу, одбираючи у них мову, серце, душу їхню. На що ж ви школи українські закриваєте, за що учителів розстрілюєте? Схаменіться, бо лихо вам буде... Не діти ви мені, а вороги люті. Своєю старою рукою застрелю зрадників, братоубивців і ворогів свого народу».

Більшовики ставляться до Софії й Тихона з пересторогою, їм не довіряють, а лише використовують як засіб впливу на інших. Софія розчарована відвертою відповіддю Сорокіна про те , що «... никакой вашей Украины не было, нет и не будет. Все это буржуазно-интеллигентная сантиментальная чепуха, с которой я буду бороться беспощадно... Это нам слишком дорого стоит». Софія ще намагається уточнити: «Это называется «самоопределеніем вплоть до отделенія»?», а отримавши ствердну відповідь, остаточно переконується у хибності обраного нею шляху: «Не было, нет и не будет!» О, як вони всі чудесно засвоїли цю формулу. Од чорносотенця до соціаліста, всі однодушно стоять за неї. Добре, коли так. Чудесно. От коли вони показали свій інтернаціоналізм..». Тихон так характеризує їхнє з Софією становище: «Ми чужі і тут і тут. Тут цураються, зневажають, уникають. Там кленуть, проклинають. Я більше не можу. Або одно, або друге».

Тож самогубство Софія вважає єдиним виходом із ситуації, що склалася, і вбиває себе з револьвера…

В. Винниченко також приділяє увагу питанню української мови. У п’єсі є такі слова Софії: «…яке щастя говорить по-своєму, наче плаваєш», а Грінберг, який на початку п’єси вихвалявся тим, що вміє говорити українською, вимагає від неї: «Знаете что, товарищ: говорите по русски, ей – Богу, теперь как-то не до этого. Вы меня извините, но момент слишком важ­ный и торжественный, что ли...» . Навіть вартовий з презирством каже: «Я твоего дурацкого языка не понимаю, говори по-человечески!» Сорокін наказує закрити українську школу і спалити українські підручники. На справедливе зауваження Софії Сємяннікову «Ви живете на Україні й повинні знать її мову» той здивовано відповідає: «Да на какого дьявола она мне нужна, ежели меня везде и я всех отлично понимаем и по-русски?»

Д. Павличко наголошує: «Убити народ можна голодом, хімічною зброєю, концтаборами, але найстрашніше вбивство народу – це те, що практикував російський царизм і московський більшовизм, – убивство мови! Коли ми говоримо про відродження України, то маємо на увазі не шаровари і жупани, не воли і солом’яні стріхи, а мову! Коли всі українці в Україні відбудують в собі рідну мову як світло своєї свідомості, свого мислення, тоді відродження нашого народу стане реальністю».

Зверхнє ставлення росіян до української мови в наш час зіграло з ними на війні злий жарт. Перехопивши розмови наших військових, вони часто не розуміють, про що ті говорять…

Відомийий публіцист О. К. Романчук у книзі «Перезаснування України» влучно характеризує реальну суть ідеї відновлення Росії в статусі «Великої імперії»: «Так звана велика ідея, на якій базується тоталітарний /авторитарний режим, – прекрасний засіб для обдурювання мас, своєрідна «димова завіса», під прикриттям якої концентруються власність і капітал в руках невеликої частини суспільства, затятих проповідників «великої ідеї» (ідеологічної брехні). Самі в неї не вірять, але чудово розуміють ефективність поєднання «батога і пряника», за допомогою якого можна домогтись своєї головної мети – збагачення. Сучасна Росія з її «великою ідеєю» (відновленням «Великої Росії» як новітньої імперії) – чудова ілюстрація сказаному».

Чи насправді мають ватажки так званих ЛНР та ДНР якісь ідеї, переконання, мету? Окрім тимчасової особистої вигоди – ніяких цілей, відсутність будь-яких моральних принципів. Ось що про такого штибу людей пише Володимир Виниченко: «Не треба їм України, не треба їм волі, нічого не треба, дайте їм волю грабувать, насилувать, нищить. А большевики ж це дають, скільки хочете. Розбили ж тюрму і випустили всіх уголовників. Озброїли їх і пустили по городу»…

Рік, що минає, вплинув на долі багатьох українських родин, поставив людей перед вибором між національною ідеєю, незалежністю України і примарною єдністю з «братським» народом та химерними перспективами благополучного економічного розвитку (якого країна – агресор не має).

Історія вчить нас, що усі «братання» з Росією мали лише трагічні наслідки: пригадаймо вражаючі свідчення і цифри жертв Голодомору, варто переосмислити події війни 1941–1945 років, помолитися за тих, кого називаємо «розстріляним Відродженням» і тисячі українців, що загинули від голоду та холоду в концтаборах Колими і Магадану, звернути увагу на кількість повоєнних конфліктів, розв’язаних сусідньою державою, і пригадати їх наслідки…

Натомість частина українців дивиться російські канали, слухають російські новини і з ентузіазмом повторюють побачені й почуті нісенітниці.

Знаний публіцист Леонід Капелюшний у розлогому есеї «У нашому домі йде реставрація імперського режиму за ширмою декларативного суверенітету», що побачив світ на початку 2011 року, слушно зазначавстаття «У нашому домі йде реставрація імперського режиму за ширмою декларативного суверенітету»: «Щодень у ефірному просторі України гарцюють вже не проросійські провокатори, а російські політичні технологи і політики, які витирають лапті об українські національні інтереси і з лихоманковим блиском в очах просувають ідею то вступу до Єдиного економічного простору, то федералізації України. Мета їхня, як шило у мішку – відокремлення, хоч скальпелем, хоч сокирою, Лівобережжя із прирощенням цього краю до Росії. Треба визнати блискучою роботу росіян із повернення України у сферу впливу РФ без жодного пострілу і синця. Я певен, цю операцію будуть вивчати спеціальні служби усього світу як зразкову. Нам наразі лишається зрозуміти не тільки що відбувається, а й що буде із Україною».

«Між двох сил» —це не лише назва п’єси. Як і 100 років тому, так і в наші часи – це той стан, коли необхідно визначитися зі своєю позицією, провести чітку грань між добром і злом, між перспективами незалежного розвитку і принизливим становищем «молодшого брата», долею якого постійно керують, вирішуючи не тільки питання його життя, а й виконуючи періодично смертні вироки його кращим синам.

У час сумнозвісних подій у Криму Рада Федерацій дозволила Владіміру Путіну ввести війська на територію суверенної держави. Україні. Проти був лише один (!) депутат. Віддаючи шану його мужності, задумаймося над «братськими» почуттями перважної більшості Думи.

Всі ці люди підтримують агресію стосовно країни лишень через те, що український народ хоче бути вільним і самостійно обирати свій шлях. Тільки за це прагнення «добрі сусіди», «братній народ» ладен знищити нас «градами», мінометами і танками…

«Донбас ніхто не чує», – це облудне/спекулятивне твердження стало чи не однією із причин вторгнення військ сусідньої держави на українську землю, що й спричинило справжню неоголошену війну – зі зруйнованими містами і селами, збитими літаками, висадженими у повітря мостами та залізничними коліями…

Російські війська і банди так званих «ополченців» діють за принципом «розділяй і владарюй», тотально руйнуючи промислову, соціальну й культурну інфраструктуру регіону, підступно вбиваючи не тільки українських солдат, а й мирних жителів.

Чи зрозуміє Донбас, що непотрібен Росії, що він лише розмінна монета в імперській політиці Путіна, в шкурних інтересах донецьких олігархів і в нестримно ницому бажанні розбагатіти будь-якою ціною для тих, хто ще донедавна не міг знайти свого місця в житті? Згадуючи активність населення Донбасу під час так званого «референдуму» і «виборів» на окупованих територіях стає моторшно і лячно…

Використовуючи цинічну брехню й підступну пропаганду, Кремль не тільки розгорнув війну в Україні, а й продовжує брутально зомбувати й маніпулювати свідомістю російських громадян, перетворюючи їх на своїх поплічників-злочинців.

Двадцять років тому доктор філософських наук, професор Нью-Йоркського університету А. Янов застерігав світ про кремлівську небезпеку. Він прогнозував, що до влади в Росії прийде новий Адольф Гітлер. Пообіцявши відродити велич зруйнованої імперії, забезпечити високі стандарти життя мільйонам своїх громадян, він почне запроваджувати такі порядки, від яких людство здригнеться. «Злюмпенізовані маси дедалі більше схиляються до думки, що до погіршення життєвого рівня призвів розпад СССР. Їм підігрують сили, які конче хочуть повернути колишню імперію», – так описував найтрагічніший сценарій розвитку подій у післяєльцинській Росії А. Янов у праці «Після Єльцина. Веймарська Росія?».

Зараз цей сценарій сусідня держава вперто намагається реалізувати в Україні. Росія мала грандіозні плани на перемогу у цій війні – від намагань підвищити політичні рейтинги Владіміра Путіна до матеріальної вигоди після анексії захоплених територій. Москва упродовж багатьох років вміло використовувала пропаганду, шпигунів, підкуп. Понад те, їй вдалося руками своїх поплічників фактично знищити українську армію. За таких умов, та ще й під час формування нової влади, перемога мала бути блискавичною.

Але кремлівські стратеги не врахували, що більшість українців не хочуть жити «в єдіной і неєдєлімой». І якщо спроба захоплення влади частково вдалася на Донбасі, то зовсім іншу позицію займає решта території. Області, які Кремль так поспішно включив до так званої «Новоросії», пам’ятають і розкуркулювання, і страшний Голодомор, і жорстокі репресії, і знищення республіки батька Махна, і розстріляне Відродження, і фізичне знищення так званих «воргів народу».

Євген Сверстюк у книзі «Блудні сини України» наводить вражаючі факти: «Взимку 1929 року вивезено на Північ понад 70 тисяч сімей з України – у товарних вагонах, як худобу на бойню... їхнім багатством і спадком розпоряджалися на свій розсуд вислужники й раби нової влади».

Ці події Росії не болять, а українцям досі ятрять душу. Тому й не бажають українці новітніх глобальних експериментів на власній землі.

Євген Сверстюк застерігав:

«Хресна путь нашого народу до комунізму залишила нам застережливі знаки.

Розкол суспільства, розпалювання класової ворожнечі призвели до руїни життя.

Активність у цьому виявляли люди морально низькі.

Егоїзм і несправедливість однієї сторони щодо другої обернулися несправедливістю до своїх.

За боротьбою панівного класу за перемогу насправді стояла боротьба за владу однієї особи-демагога .. .

Тільки добре зерно дає добрий урожай.

Наш світ заражений агітацією, напівправдою, напівосвіченістю і напіврелігійністю. Його вчили перемагати зовнішнього противника, але ніхто не вчив перемагати ворога в самому собі».

Кремлівські статеги забули, не врахували основний фактор, з яким десятиліттями боролася совєтська влада, – український патріотизм. Завдяки йому, здавалося б, приречена на поразку Україна демонструє всьому світові приклад героїчного опору окупантам, нездоланну волю до свободи і незалежності.

Вражений жорстокістю подій, намагаючись знайти відповіді на актуальні питання, Володимир Винниченко від імені свого героя Сліпченка застерігає українців не бути байдужими до долі країни: «Такі ще гірші… Краще вже в большевики іди, а не будь таким байдужим».

Актуальність драми «Між двох сил» безсумнівна, адже сьогодні, як і майже 100 років тому, маємо озброєну боротьбу за утвердження нашої державності.

На цьому акцентує і Олег К. Романчук у збірці публіцистичних праць «Перезаснування України»: «Кажуть, що історія – це політика, обернена в минуле… З іншого боку, вона (історія) – це своєрідна матриця нашого буття, сконструйована з безлічі складових – пазлів. Аналіз/вивчення деяких з них, розташованих на різних витках діалектичної спіралі й пов’язаних, зокрема, з Україною, дозволяє знайти правильні відповіді на питання нинішньої доби.

Історія може багато чого підказати, а надто коли вдається знайти переконливі аналогії та провести бездоганні паралелі, звісна річ, зробивши необхідні поправки з урахуванням часу і місця».

Стратегічним курсом для України сьогодні є, безумовно, інтеграція з ЄС, боротьба з агресором та застосування заходів, спрямованих на досягнення реальної незалежності української держави. Крім того, нам треба посилити роботу з виховання патріотизму та почуття національної гідності, вказавши широкому загалові на трагічні сторінки історії «братання» з Росією.

ЛІТЕРАТУРА

1. В. Винниченко. Між двох сил: П’єса на чотири дії / В. Винниченко [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://coollib.net/b/223931/read

2. Капелюшний Л. У нашому домі йде реставрація імперського режиму за ширмою декларативного суверенітету / Л. Капелюшний // Універсум. – №1–2. – 2011. – С. 19–35.

3. Лукінюк М. Обережно: міфи! / М. Лукінюк. – К.: Вид-во Олени Теліги. – 2003. – 576 с.

4. Олег К. Романчук. Перезаснування України / Олег К. Романчук. – Львів: «Універсум». 2013. – 583 с.

5. Сверстюк Є. Блудні сини України / Є. Сверстюк.. –К.: «Знання», 1999. – 256 с.

6. Янов А. Я. Після Єльцина. «Веймарська» Росія? / А. Я. Янов [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://psm.in.ua/06.aspx-652.html