Внесок у боротьбу за незалежність України, який встиг зробити за свій короткий вік І. Багряний, опинившись далеко від рідної землі, у вимушеній еміграції, до того ж із підірваним у сталінських катівнях здоров’ям, неоціненний. Він, перший український політик (на той час Голова Української Національної Ради), у червні 1959 року, перебуваючи на Американському континенті, виступив у Конгресі США зі звинуваченням у терорі проти власного народу правлячого комуністичного режиму. (Не кажучи вже про відоме публічне звернення до всього західного світу «Чому я не хочу вертатись до СССР?», написане ще 1946 року). Його виступ у Конгресі було перекладено англійською мовою і видано окремою брошурою. Крім того, загальний наклад роману І. Багряного «Тигролови» в перекладі англійською мовою тоді вже складав понад 1 млн. примірників. (Пізніше «Тигролови» вийшли масовим виданням німецькою – три наклади та нідерландською, ставши бестселером, а «Сад Гетсиманський» – французькою). Дослідник життя і творчості І. Багряного, автор презентованого видання Олександер Шугай ознайомив присутніх із раритетними примірниками книг, віднайденими у ФРН, США й Канаді. Серед них – і видання англійського прозаїка Джорджа Орвелла «Колгосп тварин», що побачило світ у перекладі українською мовою 1947 року («Прометей», Новий Ульм), у художніх шатах роботи... Івана Багряного! Адже наш письменник мав ще й фах художника, залюбки оформляючи книги колег по перу.

Поряд із унікальними документами з архівів колишнього КДБ, невідомими досі статтями, листами до різних осіб, зокрема й до другої дружини пані Галини, у презентованому виданні вперше вміщено доповідь «Батьківщина і ми», з якою І. Багряний виступав перед багатьма українськими осередками США і Канади (на зустріч із ним приходило до 1000 й більше слухачів, ба навіть і ті, хто, здавалося, мало цікавився політикою). Бував письменник і політик в Англії, Франції, Італії. У двокнижжі є переконливі свідчення цьому – розповіді та світлини. Зібрано також чимало відгуків з вуст живих очевидців та публікації (іноді з газет, яких тепер не знайти в жодному архіві) про багатогранну діяльність І. Багряного; рецензії на його твори – як українських, так і зарубіжних авторів із авторитетних часописів, проте недоступних нині для вітчизняних дослідників. Особливий інтерес – до великої кількості вперше опублікованих світлин, що переконливо й картинно відтворюють різні сторони життя й побуту самого Багряного (починаючи з дитинства в Охтирці) та багатство його товариських і громадських зв’язків на чужині, в еміграційному середовищі. Своїм життям І. Багряний довів, як багато може зробити навіть одна людина, до кінця одержима відданістю рідному народові, Батьківщині. А втім, ще юнаком, у 23 роки, поет поставив собі за мету: «Ходи тільки по лінії найбільшого опору – і ти пізнаєш світ. Ти пізнаєш його на власній шкурі. А пізнавши світ, ти пізнаєш себе і не понесеш ніколи душу свою на базар, бо вона буде цінніша за всесвіт і не буде того, хто б зміг її купити». Чудовий приклад для нинішнього молодого покоління!

Творчим подвигом назвав дипломат Володимир Чорний видання «Іван Багряний: нове й маловідоме». Причому це видання здійснив не Інститут літератури, де працює чимало кандидатів та докторів наук, а двоє людей, тобто подружжя Шугаїв – письменник, дослідник Олександер та Надія (літературний редактор). Похвально, що маємо таких подвижників! Звичайно, це їм вдалося з допомогою видавничого редактора Наталії Ксьондзик та верстальниці Олени Нужної, майстрів своєї справи з добрим художнім смаком. Документи, іноді прості статистичні звіти подано в такий спосіб, що сприймаються як белетристичний текст для масового читача, а не тільки для фахівців та вузьких спеціалістів, причому не втрачаючи своєї значущості й достовірності. Це і є новаторський підхід до видавничої справи, наприклад, розділи «Нас не зітруть із рубрики...», «В Новому Ульмі на Дунаї», «Буду героєм...» (щоденник діпіста Семена Старіва), «Багряний читає Липинського (сторінками книги «Листи до братів-хліборобів»)» тощо. Загальний обсяг видання – 2 тис. сторінок великого формату плюс понад сотні світлин не тільки на вкладках, а й на форзацах. Світлини доповнюють, поглиблюють, увиразнюють текст, створюючи ефект стереоскопічності. Послуговуючись цим благодатним пізнавальним матеріалом, по суті вже готовим сценарієм, можна створити й документальний фільм про Великого Сина України. Такого фільму, на жаль, поки що не маємо.

– Як прозірливий політик, І. Багряний свого часу дуже слушно застерігав нас від багатьох зовнішніх і внутрішніх викликів та небезпек, – наголосив у своєму виступі поет і громадський діяч (нагадаємо – перший голова Народного Руху України!) Іван Драч: «Найстрашніша загроза для української справи – це загроза громадянської війни за «ізми». Бацила цієї війни існує й інкубатором для неї стала українська політична еміграція, звідки та бацила може бути принесена і в Україну. Будуть сили, що ту війну розпалюватимуть і підтримуватимуть (...). Завтра до них пристане російська контррозвідка, що з тактичних міркувань війну громадянську буде розпалювати до краю. І об цю війну громадянську геть розіб’ється на череп’я справа свободи й незалежності та державної цілісності української нації». У цьому фундаментальному двокнижжі маємо змогу ознайомитися з нотатками Багряного, де є нові переконливі докази його прозірливості. Якби ж то наші політики, зокрема депутати Верховної Ради, дослухалися до порад видатного мислителя XX століття!

Обговорювати творчу й політичну діяльність І. Багряного випало саме в той час, коли над нашою Україною (понад два десятиріччя de jure вже суверенною, незалежною!) знову нависла смертельна небезпека: бути чи не бути? І вкотре нам загрожує той-таки підступний ворог – московський імперіалізм. І як же доречно тут прозвучали рядки зі статті І. Багряного «Чи розв’яже Хрущов третю світову війну?» в газеті «Українські вісті» 2–9 вересня 1962 року. Цю війну, уже в XXI столітті, розв’язав нинішній кремлівський диктатор Володимир Путін, загарбавши Крим, а на сході й півдні України проливається кров, убивають українських патріотів. Від кого чекати захисту й допомоги? Де міжнародні гарантії?

Іван Багряний: «Витримає Америка цю психічну пробу, пробу нервів – щастя її. Не витримають американські нерви й Америка піде на поступки (як це вона фактично робила досі), то тоді хрущовські (читай – путінські!) справи покотяться, як по маслу – і в справі Берліна (читай – Криму!), і в справі військового оточення Америки на її власнім материку, і на Сході, в Азії, і на заході. Комуністична агресія «тихою сапою» піде вперед семимильними кроками».

Іван Багряний був одним з уцілілих представників «Розстріляного відродження» двадцятих років (своїм духовним наставником вважав незла-много Бориса Антоненка-Давидовича) і одночасно став предтечею нової славної когорти шістдесятників. Цю, безперечно, справедливу тезу чи не вперше озвучив на презентації О. Шугай, якого підтримав професор Миха-йло Наєнко. (Те, що в еміграції, в умовах вільного світу, своєю подвижницькою політичною діяльністю, публіцистичною та художньою творчістю робив І. Багряний, у підневільній Україні, в набагато складніших умовах тоталітарного режиму, зазнаючи переслідування й гоніння, робили Борис Антоненко-Давидович, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Вінграновський та інші). До речі, в багрянівській газеті «Українські вісті» (певна річ, не без відома І. Багряного) друкувалися поетичні та прозові тексти шістдесятників, а також оперативні відгуки на всі ті суспільно важливі події, що відбувалися в Україні, зокрема в Києві.

Можемо з певністю стверджувати: в кінці п’ятдесятих – на початку шістдесятих років політична діяльність Івана Багряного у боротьбі за незалежність України була надзвичайно успішною. І не тільки серед іноземців. Його виступи, інтерв’ю, уривки з публіцистичних та художніх творів по радіо передавались на рідну землю, знаходячи відгук у серцях мільйонів земляків. (У двокнижжі наведено переконливі свідчення). Зрештою, тодішній генсек ЦК КПРС Микита Хрущов змушений був для контрпропаганди випустити за кордон деяких радянських письменників, на що одразу ж публічно відгукнувся І. Багряний. І дивно, що в енцикло-педичному довіднику «Рух опору в Україні 1960 – 1990», який вийшов у «Смолоскипі» двома випусками (2010, 2012), про Івана Багряного немає жодної згадки. Хоч натомість широко представлене інше політичне середовище. А між тим, він, І. Багряний, започаткував і український самвидав. Ще дев’ятнадцятилітнім, працюючи складачем Охтирської друкарні, видав збірку новел «Чорні силуети» під псевдонімом І. Полярний. Згодом, як протест проти цензурних утисків, тут-таки, в Охтирці, – поему «Ave Maria».

Цікавими спостереженнями, побажаннями на обговоренні двокнижжя «Іван Багряний: нове й маловідоме» поділилися письменники Олег Чорногуз, Григорій Булах, Олекса Микитенко, Ніна Гнатюк, Валентина Козак, Володимир Сіренко, професор Лейпцизького університету, доктор Володимир Куц та інші. Їхня одностайна думка: про це вагоме, цінне видання повинні знати якомога ширші кола читачів, прихильників і шанувальників І. Багряного. З цією метою треба влаштовувати більше презентацій, зустрічей, круглих столів тощо. Особливо з виїздом у місця, де свого часу бував І. Багряний. Це добре, що двокнижжя спрямовується насамперед у бібліотеки України і стане вагомою підмогою для школярів, студентів, науковців у вивченні життя і творчості видатного письменника. Але про нього повинні знати також і за кордоном, наприклад у Словаччині, Чехії, Польщі, ФРН. Маючи згадане видання, чому б мешканцям міста Охтирки (колишня Полтавщина, а тепер Сумщина), де народився Іван Багряний, не зав’язати дружні чи навіть тісні ділові стосунки з мешканцями Нового Ульма (ФРН), де він знайшов спочинок? Це баварське місто на лівому березі Дунаю під час Другої світової війни прихистило десятки тисяч українських біженців. І саме тут, без перебільшення, розташовувався тоді справжній центр українського культурного відродження й демократичного визвольного руху, провідну роль у якому відігравав І. Багряний. Його зусиллями було збережено, зорганізовано як боєздатну і творчу силу східноукраїнську еміграцію. (В тих нелегких умовах успішно діяла одна з наймасовіших Українська революційно-демократична партія, виходила газета «Українські вісті» та безліч інших видань).

У двокнижжі (разом з ілюстраціями) знайдемо цікаву історичну розвідку. Стисло це має такий вигляд. Ще далекого 1918 року завдяки вмінню обербургомістра Франца-Йозефа Нюісля керувати містом, ново-створені робітничі та солдатські ради в Новому Ульмі поводилися не так дико й розперезано, як деінде. (Тим більше, в тодішній Росії). Формувалися вони в основному з соціал-демократів. До того ж у їхньому складі взагалі не було жодного комуніста! Значно складніше довелося в період бродіння німецьких націонал-соціалістів та російських комуністів. Це явище виявилось одного ґатунку. Після Першої світової війни країна почувалася знеможеною. Суспільні настрої формувала інфляція. Націонал-соціалісти і комуністи наввипередки демагогічно обіцяли покращення життя. І тому між цими двома непримиренними силами до сутичок доходило на кожному кроці. І все ж Новий Ульм, ніби заворожений, криваві розборки ультраправих і ультралівих пройдисвітів оминули.

Щоправда, тільки-но до влади прийшов Гітлер, націонал-соціалісти сусіднього Ульма прагнули безконтрольно впливати і на Новий Ульм. Проте місцева група ніби ж тих-таки націонал-соціалістів, мабуть, не без втручання Нюісля, протиставила їм свій затятий спротив. (Чи було б можливим щось подібне при сталінському режимі?) Це вельми повчально! І що характерно, таке ж уперте протистояння тривало до самісінького кінця їхньої безславної партії. А це дало свої позитивні наслідки. 1945 року, після капітуляції гітлерівської Німеччини, коли в багатьох містах і місцевостях учорашні підневільні палали жадобою помсти, в Новому Ульмі, навпаки, не було зареєстровано жодного випадку розправи чи пограбування. Більше того, під час так званого «віднаціоналізування» альянти визнали обербюргермайстра Нового Ульма Франца-Йозефа Нюісля «необтяженим» жодними гріхами. Загалом про новоульмівців записали: «Місто і його мешканці разом з адміністрацією період націонал-соціалізму пережили в людяно пристойний, порядний спосіб». Тож не зайвим буде знати про це й мешканцям Охтирки.

Кожен, хто заглибиться у презентоване видання (а воно читається як бестселер), причаститься до моря неоціненної інформації, знахідок, роздумів. Коли б наші відповідні наукові інституції були на своєму місці, а не займалися взаємною адорацією, то вже за першу книгу «Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду» (1996) О. Шугай мав би стати кандидатом історико-філологічної науки. Презентоване двокнижжя – це, поза сумнівом, крок чи, точніше, два кроки вперед у галузі багрянознавства. І саме це мав на увазі автор передмови Іван Дзюба «Пізнання Івана Багряного триває».

Прикро, що з видання все ж таки було знято, як зазначено на його берегах, не тільки окремі цікаві й повчальні матеріали щодо біографії Багряного, деякі німецькомовні та англомовні тексти – саме те, що є вельми важливим у спілкуванні з іноземними читачами, партнерами, друзями (натомість дано лише їх переклад українською), а й цілі розділи, наприклад «Хроніка доброчинної діяльності Фундації імені Івана Багряного». І справа тут, либонь, не в обсязі: вилучені матеріали не зайняли б чимало додаткового місця. Фундація виділила «Смолоскипу» відповідні кошти. Хто ж узяв на себе функцію почилого в бозі Головліту? Присутній на презентації директор видавництва Ростислав Семків не приховував, що між автором видання О. Шугаєм та відповідальним за випуск О. Зінкевичем «велися доволі гострі творчі суперечки». Пишу про це, бо зі змістом видання у ширшому форматі був ознайомлений.

Так, пізнання триває. Іван Багряний належить до тих письменників, які витримають випробування часом і складуть золотий фонд нашої класики. Віднайдені, упорядковані й ґрунтовно прокоментовані нові документи, листи, спогади, нотатки та інші матеріали дають неабияку змогу всім небайдужим прилучитися до вивчення біографії Великого Українця, а водночас і до нашого героїчного минулого. З прицілом у майбутнє.