Такий стан справ є можливим тільки тому, що до сьогодні велика кількість важливих творів вітчизняних істориків, філософів, публіцистів, культурологів залишається неперавиданою і, відповідно, стратегічні, глобальні проблеми української історії та культури залишаються не поглибленими в аналітиці і не переосмисленими в сучасності. Власне, сьогодні, у рік 100-ліття від початку Першої світової війни, є нагода звернутися до думок визначних українських вчених і мислителів, які у свій час спробували по-інакшому подивитися на роль Галичини в історії та цивілізації не тільки Україна, а й усієї Середньо-Східної Європи. Це будуть думки істориків Івана Кревецького (1883 – 1940) та Степана Томашівського (1875 – 1930) з їхніх невеликих праць геополітичного змісту.

Кілька слів про цих авторів. Обидва належали до львівської історичної школи, сформованої під орудою М. Грушевського у 1890-1900-х рр., обидва за світоглядом були консерваторами (С. Томашівський навіть пробував бути офіційним ідеологом християнсько-консервативного руху в Галичині 1920-х рр..), обидва дійсні члени НТШ. Залишили багатющу й оригінальну наукову і публіцистичну спадщину, яка цілком належить до «золотого фонду» галицького інтелектуалізму. І. Кревецький народився у с. Іванівці (Жидачівщина, Львівщина), С. Томашівський – у с. Купновичі (Самбірщина, Львівщина).

Обидва науковці у своїх коротких студіях спробували окреслити виняткове геополітичне значення Галичини напередодні Першої світової війни, яке й стало справжньою, глибинною причиною розв’язання цієї страшної війни, одним із центральних політичних аспектів якої було визначення долі Середньої Європи ; водночас С. Томашівський спробував осмислити з історіософської точки зору роль Галичини в розвитку української цивілізації загалом саме як вирішального геокультурного фактора, як своєрідного понадчасового духовного та суспільно-політичного ядра української нації.

Праця І. Кревецького вийшла у Львові 1913 р. окремою брошурою, тож можна здогадуватися, що її думки й ідеологеми зродилися у колі галицьких інтелектуалів, які передчували грандіозні події Першої світової війни і прагнули увиразнити значення свого краю на міжнародній карті Європи. Як відомо, тоді виразно проступала агресивна, імперська політика Росії, тож цією брошурою її автор намагався застерегти своїх земляків перед загрозою, що накочувалася.

І. Кревецький, як уважний і вдумливий історик, спробував підвести читача до самостійних висновків строгою логікою історичних фактів. Перше спостереження автора: попри те, що Росія й Австрія мало воювали між собою, постійно демонстрували зовнішню гармонію стосунків, насправді між ними було велике напруження стосунків, і це напруження мало джерелом ситуацію на Балканах та змагання за Галичину. «На Східну Галичину, – писав І. Кревецький, – дивиться Росія жадним оком уже від першої хвилі прилучення сего краю до Австрії. Вона пробувала навіть до окупації його Австрією взагалі не допустити і згодилася на неї тільки по довшім опорі. Та від того часу питання «ревіндикації» старого галицько-володимирського князівства не перестає займати умів найвизначніших і найвищих російських державних керманичів ні на хвилю – через цілий ХІХ вік аж по нині»1. З цією метою – натиску на Австрію – Росія постійно опікала русофільський рух в Галичині, тобто «москвофілів», які започаткувалися як організоване явище у 1840-і рр.

Далі І. Кревецький перечислює конфлікти між Росією й Австрією, які дещо затерлися в історичній пам’яті і які були спричинені змаганням за Галичину. Ще у 1767 р. Росії вдалося ввести до Львова військовий гарнізон під приводом боротьби із заворушеннями в ході Коліївщини. Його очолив генерал-майор Кречетніков, якого таємним завданням було підготувати «грунт для остаточної окупації краю», і для цього він усіляко загравав із польською шляхтою. Тут нагадаємо, що Росія скористалася можливістю втручатися у внутрішні справи Польщі на підставі фатальних для Речі Посполитої угод 1717 р., коли за Петра І вона ввела війська до ослабленої країни і примусила Німий сейм (промовиста назва спричинника епохальної поразки нації) назавжди обмежити фінансування армії і саму її чисельність. Надалі, як пише блискучий і дотепний Норман Дейвіс, «Російська зверхність, утверджена спершу 1717 р., у тій або тій формі зберігалася аж до теперішнього дня. Російський протекторат здійснювали, маніпулюючи діями автономної, але залежної польської держави… Інколи його здійснювала сама Росія, а інколи разом зі своїми німецькими й австрійськими союзниками. Але протягом двохсот шістдесяти років він уривався тільки на короткі періоди, передусім на двадцять чотири роки у 1915-1939 рр. а більше, якщо інші «протектори» Польщі з’являлися і зникали, росіяни були присутні повсякчас».2 Тобто Росія увесь цей час вербувала у Польщі свою «п’яту колону», різноманітні середовища відступників і зрадників нації, підступно завуальовуючи свої дії у різні форми «допомоги польському народові».

Перший відкритий конфлікт між Росією й Австрією стався щойно у 1772 р., під час чергової політичної кризи у Польщі, коли у лютому ц. р. було прийнято рішення про поділ Польщі між Прусією, Австрією й Росією. Якщо Прусія і Росія легко порозумілися між собою, захопивши великі польські терени, то між Австрією і Росією почалися суперечки, власне, щодо Галичини і Малопольщі та її соляних копалень. Особливе стратегічне значення при цьому мало розвинуте місто Львів. Тоді, влітку 1772 р., як дослідив І. Кревецький, тільки завдяки впертим і сміливим діям австрійського генерала Естергазі й генералісимуса Гадіка, які діяли всупереч наказам Відня, несподівано вдалося захопити всю Галичину. Очевидно, Росія не мала сил, щоб протистояти австрійській армії, тому поспішно підписала угоду в Петербурзі, за якою Малопольща, Галичина і частково Поділля та Волинь відійшли до Австрії. Так, завдяки вольовому чинникові названих полководців був зроблений крок, який кардинально змінив долю не тільки України, а й цілої Середньої Європи: Галичина з центром у значному місті Львові перетворилася на геополітичний фактор, з одного боку, мобілізації українського національного руху, який став підривати могутність Російської імперії, а з іншого, вона стала як інтегрована частина Австрійської імперії фактором-перешкодою для натиску Росії на Середню Європу.

Цікаво, як зауважує І. Кревецький, що Росія, змагаючись з австрійцями за Львів, діяла цілком по-фарисейськи, вдаючи із себе оборонця польських інтересів. Її міністр закордонних справ Панін заявив австрійському послу у Петербурзі: «Місто Львів було від давніх давен для поляків мало що не тим, чим Москва для росіян». Тобто та сила, яка найбільше терзала і принижувала Польщу понад вже 50 років, раптом захотіла постати в образі милосердного співчувальника, щоб використати потенціал поляків для експансії в заповітну Галичину.

І. Кревецький підсумував: «Перехід Галичини з-під Польщі до Австрії 1772 р. був тяжким ударом для російської історичної політики. Незважаючи, одначе, на се, свого давнього змагання – зібрати всі українські землі, які належали колись до старої київської держави, змагання, яке є одним із найперших і найосновніших принципів російської політичної думки, Росія не покинула й далі. Російські політики, опираючись на тенденційні наукові зазиви російської історіографії, яка українську державну організацію Х-ХІІ вв. вважає протопластом пізнішого московського царства й нинішньої Російської імперії, ніколи не спускали з ока… Східної Галичини і при кожній нагоді рекламувати свої «права» до сеї частини т. зв. «подьяремної Руси».

Уже під час третього поділу Польщі 1795 р. Росія виступила із т. зв. прокламацією генерала Тутольміна, який заявляв про історичні права Росії на луцьку, белзьку і холмську землі. Та Австрія була твердо проти цього.

Невдовзі, під час наполеонівських війн, коли відбувались глобальні пертурбації в Європі, російський цар Александр І вирішив скористатися з цього й у вересні 1805 р. через своїх дипломатів запропонував Австрії здійснити обмін землями: Галичина мала перейти під владу Петербурга, а Відень би отримав за це певні терени у Силезії і Баварії. Цей дипломатичний обмін був зупинений тріумфом Наполеона під Австерліцом.

Через чотири роки Росія знову посунула на Галичину під час нової австрійсько-французької війни, але її наступ був зупинений польськими повстанськими військами князя Понятовського і перемогою Наполеона під Ваграмом. Унаслідок цього більша територія Галичини перейшла до новоутвореного Князівства Варшавського, Росії дісталася велика округа з центром у Тернополі масштабом 9 тис. кв. км. і з 400 000 мешканцями. Як уточнив за австрійськими державними архівами І. Кревецький , насправді протистояння за Галичину було тоді дуже гострим. Так, він виявив рукописний твір російського генерал-лейтенанта Михайловського-Данілевського, написаний за особистим наказом царя Ніколя I у 1847 р. під назвою «Війна Росії з Австрією 1809 р». Ніколай I, ведучи експансивну політику в Європі, цікавився планами свого попередника. І. Кревецький наводить із цього документу доби ось такі геополітичні тези із таємного наказу Александра I генералові Голіцину: « Приєднувати («привлєкать») для Росії населення Галичини, переконуючи його, що Росія, виступаючи проти Австрії, вважає добро Галичини своїм власним… Зайняти сильну позицію на правім березі Вісли… маючи те головне на увазі, що інтерес Росії вимагає якомога найбільшого розширення свого посідання у Галичині». Таким чином, український історик виявив, що своєю головною геополітичною метою у 1809р. Росія мала не стільки експансію у Центральній Польщі, скільки в Галичині як у вирішальному регіоні для геополітичного впливу в усій Середній Європі.

У 1811 р. в таємній інструкції для посла у Відні Александр I висловлювався за те, щоб захопити усі терени історичної Польщі, отже, й Галичину, і при цьому пропонував план можливого обміну територіального: Австрія мала отримати за Галичину певні молдовсько-волоські землі.

Що цікаво, у сучасній австрійській науці цьому історичному моментові, цій галицькій геополітичній проблемі, які доленосно вплинули на історію Середньої Європи і фактично підготували великою мірою причини 1-ї світової війни, приділяється мало уваги. Так, у знаменитій монографії Ериха Цьольнера «Історія Австрії» навіть немає згадок про ці геостратегічні змагання.3

Після перемоги над Наполеоном і під час Віденського конгресу 1815 р. відбулося протистояння між Австрією і Росією з приводу Галичини і тоді під тиском європейських держав Росія все-таки поступилася Тернопільським краєм, яким володіла кілька років, а на заміну отримала великі землі у Центральній і Південній Польщі, з яких було утворено т. зв. Королівство Польське в її складі.

Через неповних 14 років Росія знову будувала плани захоплення Галичини. І. Кревецький виявив таємні інструкції для російського генерального штабу у документах генерала піхоти Д. С. Дохтурова, в яких обґрунтовувалася потреба захоплення Галичини. Цей документ готувався спеціально для царя Ніколая I у 1829 р.

У 1840 р. граф М. Н. Муравйов докладно розпрацював тему конечності приєднання Галичини до Російської імперії у записці «Взгляд на Австрію»

Вже у 1846 р. знаменитий російський генерал І. Паскевич так прокоментував для Ніколая I план обміну земель у Центральній Польщі на Галичину: «Придбання Галіції було би правдивим ділом Великого Російського Монарха,… бо без порівняння легше управляти Галіцією, де безперестанку борються між собою два народи, польський і український, аніж краєм з одноцільним польським населенням». Практична порада великого чоловіка.

Ці експансіоністські амбіції потверджують також «Записки о Галиции 1846 года» ад’ютанта І. Паскевича Д. П. Сонцова, який висловлював наївну впевненість у тому, що місцеві мешканці «грецької віри» підтримують Росію.

Брошура І. Кревецького закінчувалася докладним аналізом москвофільського руху в Галичині, який, на думку автора, мав завдання «приготувати грунт для будучої окупації тих країв сусідньою Росією». Він доводив, що москвофіли існують «головно завдяки грошовим підмогам Росії» і знаходив письмові свідчення про це самих організаторів цього руху із Росії. При цьому І. Кревецький процитував фрагменти зі спогадів галичанина О. Мончаловського і лист лідера галицьких москвофілів І. Наумовича, в яких ті нарікали на вороже ставлення до них місцевих мешканців і водночас виявляли повне холуйство перед Росією, як цілковиті запроданці.

Більшість документів для своєї невеличкої студії І. Кревецький запозичив із видання: «Свєнцицкий І. Метерналы по истории возрождения Карпатськой Руси» – Львов, 1909.

Отже, праця І. Кревецького, незважаючи на свою лаконічність, актуально загострювала проблему інвазії Росії в Галичину якраз напередодні 1-ї світової війни; вона увиразнювала проблему особливої ваги для розвитку російського імперіалізму галицького геополітичного простору і доводила, що Росія безнастанно рвалася до Середньої Європи, власне до Карпатського макрорегіону, який давав би їй найвагоміші підстави для цілковитої переваги на Балканському півострові та в Центральній Європі.

Брошура С. Томашівського з’явилася у 1915р., в розпал війни, і тому в ній помітне більш узагальнене, висновкове і геостратегічне мислення автора, який опрацював три аспекти щодо пояснення значення Галичини – географічний, історичний і геополітичний ( розділ «Галичина і Росія»). Він, власне, хотів показати особливе значення краю у понадчасових вимірах – від Середньовіччя до сучасності, – як для створення української державності, так і для цивілізації всієї Середньої Європи. У «Вступі», розбуджуючи інтригу до свого дослідження, український історик подав кілька сенсаційних фактів і тез, з яких випливало, що насправді Галичина не є маргінальним краєм, а, навпаки, вона перебувала і перебуває в епіцентрі зіткнення міжнародних інтересів великих держав Європи.

Посилаючись на данські і голландські газети, С. Томашівський почав із того, що в Росії серйозно обговорюють можливість такого обміну: Галичина була б приєднана до Росії, а Сербія – до Австрії. Це показувало, наскільки важливою і пожаданою для Росії була ця бідна і відстала провінція Австрійської імперії. Чому? Відповідь на це питання давали наступні узагальнення історика.

Ось засновкова теза С. Томашівського: «В Австрії панує нерозуміння значення Галичини для наддунайської монархії і для цілої Середньої Європи».4 Це, очевидно, була фатальна помилка цієї могутньої держави, яка реально не докладала зусиль до модернізації цього відсталого краю. Якщо тут згадати І.Франка і його спадщину, в якій він називав Австрію «гнилим болотом» Європи і в усіх аспектах критикував її інертну, застарілу і фальшиву політику, то ця теза є правдивою. Від себе додамо, що проблемою Австрії було те, що вона, за походженням і сутністю західноєвропейська держава, культура і цивілізація, так і не зуміла стати середньоєвропейською державою із відповідною ментальністю і геокультурними та геостратегічними завданнями. Усі народи імперії середньоєвропейського і східноєвропейського походження –словенці, хорвати, серби, румуни, угорці, чехи, словаки, поляки, українці-русини—почували себе чужими в ній, вони так і не були асимільовані культурно потужною хвилею германізації, яка покотилася з Відня у XVI ст. Сама ж Австрія не зуміла виробити належні середньоєвропейські політичні ідеологеми, не відкрила якісних і широких шляхів модернізації покорених народів, не просунула далі на схід західні цивілізаційні моделі розвитку, які б кардинально змінили обличчя цього простору Середньої Європи. Вона переважно лишала ці народи патріархально-відсталими, не розвинула в них могутнього урбанізму, який би адекватно відповідав запитам новочасної цивілізації, не змогла відкритися до інших національних культур і створити справді багатокультурну, передусім слов’янокультурну державу-імперію—мотор правдивого піднесення Середньої Європи. Натомість, закостенівши у бюрократизмі, Австрія стала «бідним родичем» для розвинутих західноєвропейських держав, стала об’єктом критики і зневаги для могутньої Російської імперії, яка тиснула на неї як нібито «визволителька слов’ян», вона прирекла себе на вічні внутрішні бунти поневолених народів, які бачили в ній лише забороло і перешкоду для перспектив справжньої модернізації, гальмо свого національного розвитку.

С. Томашівський зробив виразний наголос: «Сей світовий пожар, який має рішити про дальшу долю Европи, а, може, й світа, постав ізза Галичини і що вислід війни тісно злучений із політичною долею сього краю». Головним винуватцем розпалу світової війни він бачив Росію і при цьому посилався на думку члена німецького уряду Гельфериха: «Росія є палієм, а Франція й Англія – співвинними». Про це ж промовляла «Австро-угорська червона книга», документальні свідчення якої пояснювали цю історичну вину Росії.

Далі український історик доводив, що геополітична теза про засліплене устремління Росії до Царгорода і Дарданелів як суперзавдання є застарілою, вона відображає її дещо романтичні ідеологеми XVIII ст. Натомість в сучасності Росія діє прагматичніше. Вона усвідомила, що завоювати Босфор і Дарданели є проблемою, а реальне просування в Середню Європу, до охоплення долини Дунаю – є реальним і особливо корисним для російської імперської геополітики. С. Томашівський узагальнював: «Чим для Англії є знищення заморської торгівлі Німеччини, для Франції – Ельзас і Лотарингія, для Сербії – Боснія, для будучої Польщі – Східна і Західна Прусія, тим є для Росії прилучення Галичини». Він дивувався, що цю мету досі не бачили і не аналізували Австро-Угорщина і Німеччина, це тоді, коли російські відомі політики (Мітрофанов, Кочубей, Трубєцкой) відкрито говорили про неї. Коли міністр закордонних справ Росії Сазонов особливо переймався справами в Галичині і висловлював сталу «турботу» про стан справ москвофільського руху в ній.

Тож, С. Томашівський взявся пояснити надзвичайне значення Галичини для історії Європи загалом, особливо для історії Середньої Європи і відтак – її особливу привабливість для Російської імперії, яка завжди прагнула домінувати над Європою, ще від епохи Петра І Великого коли експансія на захід була головним геостратегічним завданням для неї.5 Від себе додамо, що, мабуть, С. Томашівський не знав геополітичних теорій А. Мехена (1840-1914)6 і Г. Макіндера (1861-1947)7, праці яких з’являлися в його добу. Згідно з окресленнями цих великих стратегів, геополітично світ розвивався через протистояння суходільних (телурократичних) і приморських (таласократичних) цивілізацій. Класичні приклади терулократії – Китай, Персія, Індія, Золота Орда; таласократії – Критська цивілізація, Еллада, Еспанія, Британська і Французька імперії. Безмежні простори Євразії давали геополітичні підстави для створення великих деспотичних держав-імперій, які могли мобілізувати велетенські людські і матеріальні ресурси, могли використовувати енергетику простору, мали змогу вести різного типу війни. Саме цим пояснюється неймовірний успіх Монгольської імперії Чингізхана і його наступників. Геополітичним епіцентром цієї розгонової сили була центральна частина Євразії, яка у свій час виплеснула із себе могутні хвилі сарматів, гунів, тюрків, аварів і хозарів. Цивілізація Європи, яка в основному була продуктом таласократичних суспільств, постійно перебувала під загрозою цих євразійських навал, які від XVIII ст., від доби Петра І, оформилися в Російську імперію. Щоб стримувати цей тиск Євразії, Європі завжди треба було створювати міцні й войовничі великі держави в Середньо-Східній Європі: спочатку таку функцію виконувала Київська Русь, згодом Угорське королівство, Велике князівство Литовське, Річ Посполита. Після почергового падіння цих держав у Середньо-Східній Європі утворилася ніби прогалина міцності і весь цей простір був поглинутий імперіями із Заходу (Австрія) і Євразії (Росія, Отоманська імперія). Відтак у XVIII-XIX ст. склалася ситуація геополітичного дисбалансу: надмірна геополітична перевага Російської імперії, яка охоплювала простори від побережної лінії на Далекому Сході до Чорного і Балтійського морів, яка вклинилася у середньоєвропейську рівнину в Польщі і вийшла до нижньої течії Дунаю. Це систематично призводилодо загроз цілій Європі, до тотального наступу політичного деспотизму (об’єктивною ознакою євразійських держав є внутрішній антидемократизм), до виникнення асиміляторської і гегемоністської ідеології панславізму (читай: папрусизму), яка вела до поглинення і викорінення десятків малих народів. Так народилися особливий російський шовінізм та імпералізм ,які не знали стриму і меж, так сформувалася зухвала гордість росіян, які протиставили себе свободолюбним ідеям та національній самовизначеності інших народів світу. Цілковито це протистояння по всій планеті увиразнилося пізніше, в період холодної війни в 1945-1990 рр.

Г. Макіндер вивів таку геополітичну формулу розвитку світу:

хто керує Східною Європою, той керує Хартлендом (серцем Євразії);

хто керує Хартлендом, той керує Світовим островом (Євразія);

хто керує Світовим островом, той керує світом.

Надзусилля для стримування розгону російського імпералізму доклала головна і найбільша держава приморської цивілізації Заходу (за Г. Макіндером, Римланду – берегових земель) Велика Британія. Це вона зупинила Росію на Балканах, підтримувала рівновагу сил у Північній Європі, вона захопила Афганістан з Індії і цим зупинила «розтягування» Хартленду, це Британія разом з Францією задомінували на морях південної частини Далекого Сходу.

Неможливість з боку Росії заволодіти своєрідним бастіоном Середньо-Східної Європи – Карпатським регіоном – створювала для неї головну геополітичну проблему при наступі на рівнинні простори Центральної Європи (в зону німецьких народів). Помостом до Карпатського регіону була Галичина. Потвердженням передбачень С. Томашівського стали події після 1945 р., коли Москва заволоділа, нарешті, Галичиною і внаслідок цього під маскою соціалізму зуміла дійти до Берліну і створити залежну від себе німецьку державу. Правда, тією Галичиною Москва як СРСР і вдавилася через загальну антиімперську роль України, зміцненої Галичиною, у 1991 р.

Отже, перша теза С. Томашівського: попри те, що Галичина не має чітких меж, вона зберігає свою одноцільність і самобутність впродовж тисячоліть, належить до «категорії окремих європейських індивідуальностей». Через те, що Карпати були своєрідним валом між Західною і Східною Європою, на зразок Піринеїв, то Галичина майже не була включена у потоки західної політики і культури. Натомість вона була повністю розвернута до Сходу і відіграла визначну роль в його історії.

Через географічні особливості галичани легко, але густо змогли колонізувати долини Дністра, Південного Бугу, Дніпра, натомість дуже трудно просувалися на захід. Суворість, стрімкість і незахищеність північного галицького боку Карпат завжди провокувала боротьбу за цей простір, «кожна середньоєвропейська держава, що оперла свої межі об Карпати, мусила безупинно змагати до того, щоб опанувати галицьке Підгір’я». Тому так наполегливо і довго боролися за Галичину Угорщина і Польща, так стрімко захопила у 1772 р. її Австрія.

За географічним розташуванням Галичина перебуває у самому центрі Європи: «З Перемишля до Бреста над Атлантикою, – пише С. Томашівський, – так само далеко, як до Астраханя над Каспієм; до Відня так само далеко, як до Києва; до Пустоозерська над Ледовиком – як до Гіблартару; до Петербурга – як до Риму; до Стокгольму – як до Солуня (Салонік – О. Б.); до Копенгагена і Сунду – як до Царгороду і Босфору». Те, що ця «осередність» мало впливала на розвиток Галичини, він пояснював загальним слабким господарським розвитком Східної Європи порівняно із Західною.

Галичина – це «історичні ворота» між двома половинами Європи: «Посідання Галичини дає середньоєвропейській державі перевагу над краями Східної Європи». «Перемишль – се, – на думку С. Томашівського, – головна твердиня … цілої середини Європи супроти Сходу». Він порівнює його із Стразбургом за значенням в історії як межового міста. Тому закономірно, що «сей край належить до найбільше оспорюваних в Європі, з якого володіння держави доходили до найвищого політичного розвитку, а з його утратою були засуджені на поступове нидіння». У цьому сенсі Галичина за геополітичною важливістю і драматизмом історії подібна до таких регіонів із бурхливою історією, як Ломбардія, Бельгія, Ельзас, Шльонськ (Селезія).

Водночас Галичина перебуває в епіцентрі слов’янського світу, а українці за своїми антропологічними ознаками, етнографією і мовою творять «типово перехідну групу», яка поєднує в собі «елементи східного і західного, північного і полудневого слов’янства». С. Томашівський дотримувався думки, що саме галицько-волинський простір був прабатьківщиною слов’ян. За культурою – галичани є типовим перехідним, змішаним суспільством: в їхній менталльності і самосвідомості перехрещуються впливи чотирьох конфесій, західні і східні мистецькі традиції. Усе це створює позитивну духовну енергетику.

До того ж, галичани в останній період історії стали лідерами ідейного, політичного і культурного розвитку одного з найбільших народів Європи – цілого українства, яке розселене хоч і в іншій державі переважно (в Російській імперії), але масою своєю є тою силою, яка може призвести до падіння найбільшої геополітичної загрози для Європи – Московської імперії.

В історичному плані Галичина поетапно відігравала надзвичайну роль в історії України і Європи. Вона була важливим торгівельно-комунікаційним вузлом між Середньою і Східною Європою. На думку С. Томашівського боротьба за Галичину і її головне місто – Перемишль – наприкінці Х ст. між Чеським королівством, Польщею і Руссю мала доленосне значення. Перемоги Володимира Великого і захопленням земель вздовж Західного Бугу і Сяну зупинили тиск із Заходу, стабілізували протоукраїнський простір, стимулювали князя і його еліту до вибору грецього православ’я і поширення його по всій Східній Європі. Очевидно, галичани через свою ментально-культурну змішаність і комунікабельність, породжених контактами із середньо-європейським християнством, добре надавалися до християнського місіонерства, бо їхні культурно-церковні колонії невдовзі вкрили безмежні простори Русі на півночі і сході, аж до берегів Ками і Волги. Лише через Галичину Русь стала повноцінною імперією.

Київську Русь С. Томашівський порівнював із Франкською імперією: обидві мали космополітичний зміст і характер. Тільки їхнє падіння дало стимул до розвитку національних самосвідомостей складових етносів. Відтак національна свідомість українців почала формуватися в Галицько-Волинськім князівстві, тому що тут найперше почала визрівати політична, ментальна, культурна і господарська відрубність від решти руського світу. Епохальне значення для консолідації цього простору мала постать Романа Великого (1176-1205), якого С. Томашівський вважає найвидатнішим політиком своєї доби: «Вихований під впливом західноєвропейської культури, прихильник католицтва», «найбільший герой в українській історії», для половців «лев, тигр і крокодил» – так він його характеризує. Тому смерть Романа під Завихвостом – це «одне з найбільших нещасть в нашій історії … цілої Середньої Європи».

Після занепаду Галицько-Волинського князівства у середині XIV ст. почалася запекла боротьба за Галичину між Угорщиною, Польщею, Литвою і татарами. Переможцем вийшла Польща і саме це майже через два століття (внаслідок Люблінської Унії) дало їй підстави заволодіти всією тодішньою Україною. Поляки, згадавши старі історичні права Галичини як епіцентру могутнього колись князівства, почали вимагати в умовах об’єднаної польсько-литовської Речі Посполитої прав на володіння рештою руських (українських) земель. Тут зауважимо, що, очевидно, у тодішній психології і свідомості українського народу жило відчуття його етнографічної єдності і саме на це відчуття спиралися поляки, переоб’єднуючи всі українські етнографічні землі в своєму управлінні. Як зауважує С. Томашівський, «У з’єдинених тим способом землях почався живий національно-політичний і культурний рух». Саме із Галичини, з т. зв. Руського воєводства, ринули тисячі і тисячі переселенців на схід різного рангу і типу. «Галичина, – продовжує історик, – з її давньою історичною традицією відіграла передову ролю, даючи всім іншим землям ідейний напрям і доставляючи ряд визначних полководців, політиків і письменників».

У третій частині своєї брошури під назвою «Росія і Галичина» С. Томашівський, власне, пояснював, чому Галичина під владою Австрії виявилася «середньоєвропейським вузловим кутом», своєрідним «геополітичним перснем», до якого Відень так і не зумів підібрати «слова-закляття», щоб розгадати екстрадіючу силу цього персня. Австрія, на думку історика, ніколи не розуміла переможного значення геополітичного становища Галичини, тому вона й не дуже билася за неї під час поділів Польщі у 1772-у , 1793-у і 1795-у роках; вона цілком не доклала зусиль, щоб розширити кордони своїх володінь в Галичині на волинській землі, по Случ і Горинь, бо на це мала династичні підстави; вона ніколи особливо не цінувала цей край і не використовувала його геостратегічного потенціалу. Австрія, залишаючись за духом західноєвропейською державою, фатально для себе і для Середньої Європи, занадто активно вп’ялася в геополітичні процеси в Нідерландах, над Райном, в Італії, на Балканах, і одночасно втрачало можливості і перспективи на Сході Європи.

Натомість Російська імперія постійно докладала зусиль, щоб заволодіти Галичиною, яку вона мусила передати Австрії у 1772 р., бо при цьому захопила велетенські землі Правобережної України. Галичина і Буковина (приєднана до Австрії у 1772-у) була тим «немилим клином», який випинався в бік російських територій на просторі від Центральної Польщі до Молдавії. Саме про це доповідав для Ніколая ІІ генерал Куропаткін у спеціальному меморіалі 1900 р., вказуючи на небезпечну розвернутість Галичини в бік Росії під геостратегічним кутом зору.

Росія змогла так грандіозно і переможно розбудуватися, за С. Томашівським, передусім через дуже вдале використання історичної традиції старої Русі. Осердям цієї традиції було православ’я. До кінця XVIII ст. Росія зібрала під своєю владою всі колишні руські і православні землі, окрім Галичини. І це стало її головним болем. Тому так зненавиділа вона ідею релігійної унії з Римом, яка утвердилася в Галичині й об’єктивно стала її найнадійнішим заборолом проти російської експансії. Тому-то Росія бореться з Унією не те, що на своїй території, а «й поза границями її держави Унія є предметом постійних атак, скритих і явних…»

Саме це геополітичне устремління Росії було відкрито заявлене у маніфесті її верховного полководця (царя) відразу з початком Першої світової війни: прокламувалося звершити «велике історичне діло – діло зібрання в одно руської землі». А вже 22 вересня 1914 р. цар запевняв новопризначеного російського генерала-губернатора Галичини: «з усією Росією він тішиться прилученням давньої «Червоної Русі»».

Як зауважує С. Томашівський, це відкрило давні притаєні плани Петербурга, який за своєю старою дипломатичною традицією, старанно маскував свою агресивну мрію – захопити Галичину. Водночас уся політика Росії стосовно Галичини протягом останнього століття мала відверті ознаки «заборчости», стратегічного імперіалізму, які були «продиктовані інстинктом політичного самозбереження». І головною загрозою для Росії в Галичині була «українська національна ідея», яка розгорілася дуже сильно в цьому краю. Таким чином, Галичина покотила у східному напрямку поряд із традиційними демографічними, господарськими, культурними хвилями ще й хвилю національну.Так, знову повторилася її відкритість до Східної Європи. Це почало підривати основи імперії, яка у відповідь застосувала всі сили для денаціоналізації та асиміляції українців Наддніпрянщини у XIX ст.

С. Томашівський узагальнює: «Зрозумівши сей слабкий бік своєї русифікаційної політики (через роль Галичини—О. Б.), Росія не поминула жодних способів, щоб і в межах Австро-Угорщини здавити, спинити або хоч здискредитувати українську національну ідею, а побачивши безуспішність цих заходів, догадалася скоро, що одинокий лік на українство—то анексія Галичини, і то не відкладна, як справа Царгороду (виходу до Егейського моря – О. Б.), а безпроволочна, доки розвиток українського національного життя в Галичині і Буковині не прибрав таких розмірів і такої сили, що жодні репресії не уб’ють його, а противно… воно розіллється по українських землях Росії і змарнує всі дотеперішні «об’єдинітельні успіхи». Ще всередині XIXст. окремі російські політики розуміли, що «галицькі українці є далеко успішнішим елементом проти Росії, ніж поляки». Тому Петербург так завзято підтримував культурне москвофільство у краю від 1840-х рр. Однак цей проект боротьби з українством на початок XX ст. виявився цілком безуспішним. І тому галичани з дня на день напередодні 1914 р. чекали агресивних дій з боку Росії. Про плани захоплення Галичини і найстрашнішу загрозу для імперії під назвою «українська ідея» сказав відкрито у Державній Думі міністр закордонних справ Росії Сазонов.

Про передусім антиукраїнську мету російської інвазії в Галичину свідчать факти: «Вивезення й інтернування галицького митрополита гр. Шептицького і цілих соток найвизначніших українців у глибину Росії, насильне перемінювання греко-католицьких церков на православні, замкнення всіх українських шкіл, товариств, інститутів, заборона всіх українських часописів і книжок, прогнання української мови з публічного ужитку аж до написів на склепах і приватних оповісток на мурах! І все це робилося дуже гарячково, рішуче і з відчуттям доглибинності знищення.

С. Томашівський, посилаючись на таємне засідання російської Думи у лютому 1914р., доводить, що захоплення Галичини, як свідчать його протоколи, було головною метою у планах всіх політиків від усіх партій, було головною умовою, заради якої пропонувалося розпочати війну, цілком не Сербія, Царгород, Дарданели, відбудова Польщі. Історик узагальнює: російські офіційні кола цілком визнають, що «українська національна і російська державна ідеї виключають себе принципіяльно».

Насамкінець С. Томашівський наводив аргументи щодо безпідставності звинувачень Австрії з боку Росії за нібито творення, підживлення і спрямовування проти Росії українського духу. Зауважимо, що такі антиісторичні міфи ожили і сьогодні у проросійських, проімперських публікаціях неадекватних авторів. Факти українського історика були очевидними: майже за 150 років (!) правління в Галичині Австрія ніяк не подбала, щоб якось захистити її північні і східні кордони укріпленнями, фортецями, тобто кордони з Росією; єдина твердиня в Галичині – Перемишль – на площу 80 тис. кв. км. була розташована в глибині краю, фактично на його периферії; в Галичині завжди перебувала мала кількість військових корпусів, дуже обмежена кількість офіцерів, знайомих з тереном, мовою, побутом і культурою краю; не дбала Австрія і про ефективність державної адміністрації в ньому, як для її розмірів велетенському регіоні; Австрія реально ніяк не допомагала оформленню й офіційному статусові української літературної мови, що б зміцнило Галичину національно перед тиском з боку Росії; всі успіхи, які мали українці-галичани, вони здобули самі, шляхом копіткої, наполегливої праці, а не задля державної підтримки, навпаки, Австрія то підтримувала поширення церковнослов’янської мови, то консервувала галицькі діалекти в народних школах і цим зупиняла процес творення модерної української нації на просторі від Сяну до Дону; Австрія толерувала польський і мадярський шовінізм щодо соціально принижених українців.

Отже, за спостереженням українських істориків, Галичині судилося відіграти особливо важливу роль в історії України і Європи через своє геостратегічне розташування. Наддержави,які входили у простір Середньої Європи, намагалися маргіналізувати, політично й економічно зруйнувати або послабити Галичину. У цьому століттями полягала головна проблема історичного існування цього краю. І навпаки, політичне, культурне, господарське, комунікативне піднесення Галичини в контексті України як найбільшої і геополітично найважливішої, за С. Томашівським, держави Середньої Європи уможливить гармонізацію і стабілізацію цього геопростору.