Кожен з нас має добре усвідомити, що ми, українці, в цьому світі абсолютно самотні. Наше горе нікого не турбує і не може турбувати. Ніхто не оплакуватиме наші жертви і ніхто не славитиме наших героїв. Чекати цього від чужинців – велика омана. Всі зайняті своїми проблемами і всі довкола прагнуть лише одного – перетворити нас у своє живильне середовище або й узагалі знищити. Тому серед націй світу ми ніколи не зможемо мати справді надійних друзів, а завжди лише тимчасових союзників у боротьбі зі спільним ворогом. І ті країни, які сьогодні підтримують нас, завтра можуть виступити проти нас. Все залежатиме від політичних обставин, бо кожна країна обстоює насамперед свої інтереси і шукає у всьому свою вигоду. Таким чином ми залишені сам на сам з ворожим нам світом і що буде з нами, і чи зуміємо ми вистояти, і чи знайдемо вигідних союзників – все залежить тільки від нас самих.

Коли говорити про теперішній історичний період, то головним ворогом України була, є і, без сумніву, ще довго залишатиметься Росія. Понад триста років панування росіян в Україні завдало українській нації величезної шкоди як фізичної, так і духовної. Такого страшного духовного спустошення українці не зазнавали від жодного з попередніх загарбників за винятком хіба що монгольської навали. І найгірше те, що в українській свідомості за останні кілька століть глибоко вкорінилися комплекси рабства і меншевартости, закладені страшною поразкою України 1240 року. Ці комплекси, які стали негативними властивостями української психіки, мають сьогодні виразні російські обриси, бо таким тривалим своїм існуванням завдячують саме Росії, останній чужонаціональній потузі, яка поневолила Україну і втримувала її в покорі вкрай жорстокими методами. Це поневолення виробило специфічний психологічний зв’язок між українцями й росіянами, виражений лінією взаємин нижчого і вищого. Ця лінія виявляється на всіх рівнях українського суспільно-політичного і культурного життя. Україна і далі продовжує перебувати у психологічній залежності від Росії, незважаючи на проголошення своєї державної самостійності. Зрозуміло, що така залежність блокує вияви глибинної української волі і мусить бути за всяку ціну ліквідована.

Адже коли воля нації не виявляється повноцінно, то і всі плоди її діяльности теж неповноцінні. Отже, щоб позбутися комплексів рабства і меншевартости, цього головного джерела постійного ослаблення української сили, українці мають рішуче розрубати традиційну психологічну лінію українець-росіянин. Україні треба унезалежнюватися від Росії у всіх сферах, розірвати з нею усі зв’язки, бо це зв’язки не вільного з вільним, а слуги з господарем, в’язня з його тюрмою. І найважливішим є, звичайно, унезалежнення психологічне. Адже ліквідація психологічної залежности України від Росії, усунення страху українців перед росіянами і віра в спроможність українського кулака дати відсіч російським зазіханням негайно усуне згадані негативні властивості української психіки. Бо звільнення від Росії – це звільнення українців від ганебного духовного рабства.

Дуже важливо всім нарешті зрозуміти, що інтереси України і Росії діаметрально протилежні за самою своєю природою. Між цими країнами не може бути більш менш стабільних взаємин доти, поки Росія залишатиметься величезною державою. Експансія російської нації на Україну триватиме постійно, позаяк росіяни не можуть добровільно відмовитися від свого розросту і ніколи не змиряться з втратою України, яка служила для них дуже важливим живильним середовищем. Так історично склалося, що російська нація не здатна існувати сама, себто за рахунок внутрішнього розвитку. Без поглинання чужонаціональних ресурсів вона неодмінно приречена до занепаду. Тому Росія може бути або імперією, або взагалі припинити існування. Без України та інших республік колишнього СССР, які проголосили незалежність, Росія дуже ослабне. Коли ж від неї відділиться решта поневолених народів і вона опиниться у своїх етнографічних межах, то це може означати виродження і смерть росіян як нації. Росіяни ніколи на це не підуть і прагнутимуть будь-що знову загарбувати чужі землі, в тому числі й Україну.

Завданням України є утвердити свою незалежність, повністю зупинити експансію Росії і позбавити її ознак великодержавности. Тільки невелика в етнографічних межах Росія може співіснувати з Україною і не становити для неї реальної загрози. Тому в інтересах українців є всіляко підтримувати національно-визвольні рухи народів, які входять у Російську федерацію – татарів, башкирів, чеченців, якутів, бурятів тощо. Від успіху боротьби цих народів багато в чому залежить і сама доля України.

Як бачимо, прагнення українців і росіян абсолютно протилежні і фактично спрямовані на знищення одне одного – росіяни хочуть мати українців своїми рабами, що означає для України загибель, українці ж домагаються свободи, що перетворює Росію в другорядну державу і веде до загибелі її. Помирити ці два прагнення неможливо.

Характеристику росіян як паразитарної нації, яка не здатна розвиватися внутрішньо і може жити тільки поглинаючи духовні ресурси поневолених націй, підтверджує вся історія Росії. Загарбання все нових і нових народів – ось чим займалися росіяни впродовж століть. Їх природна експансія завжди була збройна і ніколи культурно-економічна. Подібно до диких кочівників вони добре вміли руйнувати, але зовсім не вміли будувати. Сьогодні Росія, як і колись, продовжує свою руйнівну діяльність проти України. Поки що це ідейно-психологічний і економічний тиск. У майбутньому можлива і збройна інтервенція. Війна між Україною і Росією, розпочата гетьманом Іваном Виговським у 1659 році переможною битвою під Конотопом, триває і мусить закінчитися остаточною перемогою українців.

Окрім головних зовнішніх ворогів України росіян, затаєно ворожими до нас є також поляки й румуни. І перші, і другі побоюються, щоб українці, коли ввійдуть в силу, не заявили про свої права на українські землі, несправедливо приєднані у свій час до Польщі та Румунії. В обох цих країнах діють організації, які вороже ставляться до України і вже сьогодні висувають до нас безпідставні територіальні претензії. В будь-яку мить, як тільки складеться сприятлива політична ситуація, антиукраїнські настрої можуть там стати панівними і перерости в державну політику. Це тим більше небезпечно, що на нашій території проживають як поляки, так і румуни. Не можна також випускати з-під уваги й інших сусідів, які зараз нібито дуже толерантні до нас. До речі, ми не маємо права змиритися з тим, що такі важливі етнографічні українські території як Лемківщина, Холмщина в Польщі, Берестейщина в Білорусі, частина Курської та Воронізької областей в Росії, Придністров’я в Молдові відірвані від України. Всі ці землі мають бути рано чи пізно повернені назад і про це треба виразно заявляти на всіх рівнях.

Згідно статистики, в Україні проживає понад одинадцять мільйонів росіян. Вони становлять собою природну базу для сформування антидержавницької російсько-шовіністичної сили на нашій території. Проте далеко не всі росіяни в Україні є справжніми етнічними росіянами. Я переконаний, що кожен другий житель України, який записаний в паспорті росіянином, насправді є просто зрусифікованим українцем. На це часто вказує поведінка та інші вияви національної вдачі таких псевдоросіян. Їх завжди досить легко привернути до української справи, бо це означає для них зайняти природне становище, повернутися до власних коренів, тим більше перебуваючи в самій гущі багатомільйонної української маси. Та й навіть справжні етнічні росіяни, які віддавна живуть серед українців, неодмінно просякають українським менталітетом і в тій чи іншій мірі на підсвідомому рівні підпорядковуються українським національним інтересам. Будучи за зовнішньою атрибутикою і походженням росіянами, вони часто можуть бути ідеологічно ближчі до України ніж до Росії, яка їм фактично чужа й незрозуміла. А їх політична позиція у великій мірі залежатиме від того, під який вплив вони потраплять – український чи російський. Тому при широкомасштабній і динамічній пропаганді ідеї української нації як найвищої цінности, себто поширенні ідеології українського націоналізму, кількість російсько-шовіністичної п’ятої колони можна буде зменшити принаймні вдвоє, до п’яти-шести мільйонів осіб.

Взагалі у практичній політиці поділ людей слід робити не за етнічним, а за ідеологічним принципом. Головним має бути, щоб людина визнала українську націю своєю найвищою цінністю, пройнялася духом боротьби за Україну. Треба створити загальну атмосферу українського тяжіння у всьому. Це дасть можливість зінтеґрувати всіх етнічних українців у тому числі й псевдоросіян. З умовах всеукраїнського національного піднесення всі зрусифіковані українці, напівукраїнці і навіть неукраїнці, які ідеологічно тяжіють до України, легко прилучаться до українського руху. На ворожих Україні позиціях залишаться тільки справжні росіяни, ті, які пов’язані з Росією ідеологічно й духовно і є чужородною спільнотою на українській землі. Вони, власне, і діятимуть, як російсько-шовіністична сила внутрі України, з якою нам треба нещадно боротися. Так було колись і так є тепер. Про це свідчить діяльність багатьох російсько-шовіністичних груп, зокрема в Криму. Тому ми маємо створити в Україні такі умови, які змусять росіян або підпорядкуватися українській національній волі, або покинути межі України. Це і буде реалізація гасла «Україна для українців». Звичайно, що підпорядкуватися українській національній волі не означає, що росіяни зобов’язані відмовитися від зовнішньонаціональних ознак (мови, традицій тощо), а означає лише, що центром ідейно-політичного відчуття росіянина має бути Україна, а не Росія.

Внутрі України є ще один дуже небезпечний ворог української незалежности – угодовство. Це вкрай шкідливий світогляд великої частини українців, породжений негативними властивостями української психіки – страхом. Політична діяльність угодовців приносить велику шкоду, тому що спрямована не на руйнування, а на закріплення рабської психіки українців. Угодовці, будучи неспроможними на протистояння, ніколи не йдуть проти народної течії, а завжди за течією і тому не можуть міняти свідомість суспільства. А перед нами стоїть велике і важке завдання домогтися не просто зміни зовнішніх настроїв мас, а глибокого перетворення українського духу. Без відвертих заперечень, наполегливого викриття і гострих конфліктів з усталеними шкідливими поняттями сучасних українців, таке перетворення здійснити не вдасться. У зв’язку з цим боротьба з угодовством має для України першочергове значення. Вона важливіша навіть, ніж боротьба із зовнішніми ворогами. Адже угодовці ослаблюють українську націю, деморалізують її, роблять нездатною до протистояння. Вони є чинником, який паралізує силу українського удару. Тому знищення угодовства як політичного явища є без перебільшення головною передумовою перемоги України над зовнішніми ворогами. І доки в Україні пануватиме угодовство, доти вона зазнаватиме постійних поразок у боротьбі за незалежність.