У статті «Читаючи кам’яну книгу» донька геніальної Ліни Костенко – самодостатня публіцистка, лауреат Шевченківської премії Оксана Пахльовська закликає: «У часи непам’ятства – повертати пам’ять. У часи брутальності – рятувати етику. У часи потворності — дарувати красу». Справді, сьогодні у час непам’ятства, брутальності та потворності кожен з нас має обрати свій шлях – шлях пам’яті та відповідальності, а гідні вчинки простих людей у складні часи все ж допомагатимуть нам ставати кращими

Свідчення очевидців – єдине можливе джерело зрозуміти силу людей, які протидіяли системі

Модератор зустрічі Олег Турій наголосив на важливості сьогодні індивідуальності та історичної пам’яті для українського народу. «Коли б ми спробували уявити собі в кольорах історію, зокрема XX століття, то це століття забарвлене в червоний, радше, у криваво-червоний колір. І не тільки тому, що панівною у цьому столітті та в цій частині земної кулі була ідеологія, яка використовувала цей колір як символ своєї влади, але тому, що саме ця система базувалася на тотальному нищенні людей, насамперед фізичному. У контексті нашої зустрічі наголосимо також на нищенні моральному, на творенні «homo sovieticus» – людини без роду, племені, людини, яка здатна заради ідеології, міфічних благ у майбутньому комуністичному раю, знищувати іншу людину. Ця система була побудована не просто на крові, а на систематичному нищенні моральних засад, принципів, які виробило людство упродовж своєї історії.

Але, напевно, Господь, який є володарем історії попровадив справу так, що система розвалилася. Вона не встояла тому, що владі не вдалося знищити людське в людині, що залишався той стержень, який навіть в найжахливіших обставинах, перед лицем смерті дозволяв людям чинити спротив. Інколи, відкритий зі зброєю в руках, інколи – тихий, що виражався у вихованні дитини, навчанні її рідної пісні, віри у Бога, у непомітних справах, але вони творили альтернативу».

Сьогодні для істориків, які досліджують тоталітарні режими XX століття, є велика проблема. Найбільша іронія і трагедія полягає в тому, що маючи джерела про людей, які творили радянську систему, нищили та переслідували інших, майже не маємо документів або дуже рідкісні виняткові артефакти, які ілюструють як жили, думали, і чому протидіяли системі ті, хто, їй не скорився. Тому жива історія, свідчення очевидців, які передаються від людини до людини, для науковців стає єдиним можливим джерелом зрозуміти в чому сила тих людей, які протидіяли системі.

Отже, пам’ять має кілька вимірів. Перше: індивідуальна пам’ять, тобто пам’ять конкретної людини, яка може існувати лише впродовж трьох поколінь. Ми рідко можемо розказати щось про наших прадідів, оскільки людська пам’ять є дуже короткою.

Друге: історична пам’ять. Пам’ять стає історичною тоді, коли свідчення окремих людей стають здобутком спільноти, громади через підручники, літературу, художні фільми та інші засоби доходять до того покоління, яке не мало нагоди спілкуватися з живими очевидцями. Тому важливо, щоб досвід людей не залишився лише в колі родини, а щоб став скарбом нашого народу, нашою історією. Бо, історія – це не мертві архівні матеріали. Історія є живою. Вона починається в минулому, але відбувається сьогодні. І важливо, щоб пам’ятаючи про минуле, оцінюючи і роздумуючи над його уроками, ми ставили завдання на майбутнє для себе, а ще важливіше для наступних поколінь.

Двадцять п’ять очевидців поділилися цінними спогадами та прикладами про гідність людини у різні часи та за різних обставин. Серед них: Блаженіший Любомир Гузар, Володимир Романенко, Юрій Шухевич, Борис Білинський, Лариса і Тетяна Крушельницькі, Оксана Семотюк, Богдан Жеплинський, Орест Яремко, Любов Кривлюк, Любомира Левандівська, Рогніда Сандецька, Новаківська Ольга, Марта Введенська, Адріана Огорчак, Любомира Орлевич, Марія Хрупович, Богдана Сімович, Марія Масловська, Неоніла Грушкевич та інші.

Організатори зустрічі визначили три окремі тематичні групи. Перша – «Друга світова війна, німецька окупація, УПА» .

Моє дитинство закінчилося, коли мені було 8 років…

Борис Білинський, професор Львівського медичного університету: «Я народжений тридцять третього року, тобто, що в тридцять дев’ятому році я мав шість років, в сорок першому році я мав вісім років, в сорок п’ятому році я мав дванадцять. Я не раз думав: а коли закінчилося моє дитинство? Моє дитинство закінчилося, коли мені було вісім років, коли більшовики замордували мого батька. Це був кінець мого дитинства. Далі я вже був не дитиною.

Мій батько – Тарас Білинський був лікарем і національним організатором Збаражчини. Коли більшовики відходили в сорок першому році його замордували. Пам’ятаю коло церкви виставили його домовину, моїй сестрі батька не показали, а мені як старшому дозволили подивитися. Пам’ятаю, як підійшов німецький солдат, сфотографував і сказав : «Ви – Єзус Хрістос», тому що навіть на обличчі було видно сліди катувань.

Моя мама ще студенткою була підпільницею УВО. Вона працювала у підпіллі разом з Романом Шухевичем. До речі, я вчився в одному класі в гімназії у Львові з Юрком Шухевичем та Блаженішим Любомиром.

Пам’ятаю в’їзд більшовицької армії до Збаража: високі шапки, зі довгими штиками, на дуже худих конях без сідел, що мене дуже здивувало. Вони боялися навіть пити воду, бо думали, що їх отруять. Такою була психологія визволителів. Це були бідні, застрашені люди.

Згодом на одній з конференцій ще у радянські часи, коли не можна було відкрито говорити один литовець сказав мені: «Есть советские люди освободители и освобожденные. Мы с Вами – освобожденные, и этим все сказано».

Люди, втрачаючи духовну пам’ять, втрачають власну гідність!

У своєму виступі Лариса Крушельницька наголосила насловах польського письменника Януша Гловацького, який стверджував, що через приниження , через втрату власної гідності багато людей, зокрема відомих поетів закінчували життя самогубством. Саме тиск і приниження нищать людей. Ліна Костенко, маючи на увазі Україну написала: «Чи є ще у світі країна, де була б така кількість приниження на душу населення?»

Не ідеалізуймо Захід, там також є маса приниження. Треба, щоб була Ідея. Де нема ідеї – є байдужість. І це наше нещастя. Нам забрали пам’ять. Окупанти, які грабують тільки добро – примітивні окупанти. Справжні окупанти грабують пам’ять і те, що зробили більшовики, не зробили ні одні окупанти. Вони грабували нашу пам’ять. Люди, втрачаючи духовну пам’ять, втрачають власну гідність!

Чому мені нині так тяжко? Бо знову іде втрата пам’яті. А зло все легше пробиває дорогу, на добром треба працювати. Зло приходить само собою.

Ще трошки позитиву. Нас рятував гумор. Галичина мала свій гумор. Ми вміли посміятись над ворогом і над собою. Як доповідають наші дисиденти, навіть в таборах був гумор. І дуже хочеться щоби молодь це зберегла. Тільки він не має бути вульгарний, як нам його нині пропонують зверху. Бо це також знищення пам’яті. Має бути вартісний! Щодо гідності, то я мала дивовижну маму. Моя мама у всіх найстрашніших моментах власне вміла посміятися над ворогом і це дало стимул до життя.

Гідність відшліфовує особистість і оздоблює її красою святості

Лікар Рогніда Сендецька зазначила: «Мої батьки були лікарі, і мама нас виховувала так, щоб ми не втратили власної гідності. Ми все втратили, але ми не деградували. Насамперед під час війни, під час бомбардувань. Я досі бачу перед собою дітей війни: це були «діти-старики». Нас формувала біда, переживання, і постійні небезпеки. Сучасна молодь має свої проблеми, безумовно. Але це не є той щоденний страх і відсутність будь-якої перспективи.

Мого батька засудили на 25 років: він відбув п’ятнадцять років ув’язнення, потім його реабілітували. Мої найважчі переживання – це мої студентські роки. Щоб вступити в інститут, я не могла написати, що мій батько на засланні. І я написала, що мій батько помер. І, незважаючи на те, що там вчилися люди, які добре знали мою біографію, мене не видали.

Я працювала лікарем все своє життя і намагалася зберегти гідність. На мою думку, гідність відшліфовує особистість і оздоблює її красою святості. Гідність – це чесність. Гідність – це свідомість, це воля душі і тіла, яка спрямована на добро людське, на розуміння і бажання виконати його для когось. Для того, хто того вартий. Гідність – це моральність, це те, що відрізняє нас всіх від тварин, що характеризує нашу совість».

«Татусю, чи ти пам’ятаєш, що маєш діти?»

Оксана Семотюк: « Я також тридцять третього року народження. Дитячі спогади найприємніші і найважчі. В тридцять восьмому році родилася моя сестра. Після пологів мама довго хворіла і в сорок першому році померла в 30 років. Мене відвезли в Сколе, там мешкав татів брат з родиною. А сестру забрала мамина сестра. Три роки ми були окремо.

Коли я була в другому класі, то написала листа: «Татусю, чи ти пам’ятаєш, що маєш діти?». Після чого тато приїхав і забрав мене до себе в Делятин, де працював лікарем.

У сорок третьому році батько оженився вдруге. Хочу кілька слів сказати про його гідність: йому сватали дуже гарну пані, яка мешкала в Польщі, приїздила спеціально сюди з Перемишля, щоб з татом познайомитися. Там, напевно, була якась симпатія. Але пам’ятаю як він сказав: «Я мушу брати собі жінку не для себе, а маму для дітей».

Тепер про гідність мами, яка нас виховала. Вона працювала медсестрою, була побожна, скромна і дуже добра. Завдяки їй, ми з сестрою вижили, виросли і стали бабцями. Коли тата не стало, мама вірила, що він повернеться. Та віра, що він живий тримала її у нашому місті, вона не хотіла виїжджати за кордон. Чоловік маминої сестри пропонував виїхали до Канади, але мама сказала ні, бо Максим буде нас шукати. І чекала. Зібрала всі інструменти тата з кабінету, перемазала вазеліном, позвивала в папірчики, склала в величезні три стерилізатори, закопала десь на подвір’ї, щоб москалі не забрали, бо ще тато може вернутися, щоб мав чим працювати. Ясна річ, він не вернувся. Ми потім викопали і привезли інструменти з собою у Львів, а недавно здали у музей медицини.

Гідність без обов’язку є неповною

Орест Яремко: «Моя мама розповідала, що у записних книжечках стрільців Української Галицької армії було написано: обов’язок і гідність – перш за все. Батьки також виховували у нас гідність і обов’язок. Тому що сама гідність без обов’язку є неповною.

Під час війни мій старший брат був у військових формуваннях протилітунської німецької оборони. Мої батьки знаючи, що буде друге визволення, виїхали на захід. Батько добре знав німецьку мову. А оскільки він вчився у Відні, то отримав скеровування їхати туди на працю. У дорозі нас зняли з потяга і посадили у центральну в’язницю в Будапешті. Нині, до речі, там музей. Перебування в тюрмі запам’яталося постійним електричне світлом та… блощицями.

У в’язничній камері над нами сиділи члени уряду Карпатської України, побратими Августина Волошина. Під час бомбардування нас зганяли в підвал, де ми познайомилися. Я мав олівці, які у в’язниці були великою цінністю. За них вони ділилися з нами харчами, які отримували через червоний хрест. Згодом весь уряд Волошина «визволителі» вивезли на Сибір, де вони і загинули.

Нас врятував випадок. Я виходив на територію тюрми вигулювати песика, і побачив, що на території появився німецький офіцер. Німецький офіцер – це був наш порятунок. Знаючи декілька слів по-німецьки, попросив його почекати. Сам я побіг за батьком. Батько прорвався через охорону, підбіг і розказав як нас затримали. Офіцер проявив досить добре ставлення до нас, він стояв доки не під’їхала легкова автомашина. Так ми виїхали за територію тюрми, на вокзал, і до Відня.

У Австрії пригадую такий момент: йшла колона, мабуть рота. Австрійці хотіли продемонструвати свою прихильність до визволителів. Назустріч вийшов господар з сім’єю, з прислугою. На таці – хліб, збанок з вином.

Колона вже майже пройшла, раптом від колони відходить солдат, підійшов до господаря зняв з нього ланцюжок з годинником (а тоді носили годинники на ланцюжку в кишені), побіг до колони і помарширував далі. До речі, червоні мародери в Австрії тинялися від частини до частини, грабували місцеве населення.. Що міг солдат з собою привести? Годинники! На той час це була цінність. На одній руці і на другій руці від ліктя до зап’ястя – повно годинників!

Завдання системи було просте: вбити нас морально! Лише сильна віра тримала людей

Хронологічно наступна тема – «Вимушена еміграція, заслання, життя поза Батьківщиною» – позбавлення своєї Батьківщини в різний спосіб: через ув’язнення, заслання, примусову працю, примусову втечу за кордон. Це досвід виживання, збереження своєї гідності, людяності в обставинах позбавлення рідної землі.

Наступним ділився своїми спогадами та свідчення Богдан Жеплинський, який опинився з братом без батьків на Сибірі.

Він розповів про свого катехита Афанасія Кота у під час навчання у Дрогобицькій гімназії у часи німецької окупації. «Отця ми дуже любили. Я часто просив священика, щоб він брав з собою служити Службу Божу. У дитинстві я хотів бути священиком, футболістом і бандуристом. Отець про це знав і допускав мене служити Службу Божу.

В той час відбувалися масові розстріли в Дрогобичі. Німці змушували всіх дивитися на це страшне дійство. Оскільки гімназія була поруч із судом, де німці тримали ув’язнених, то і нас також. Розстрілювали різних людей. Чітко пригадую як одні моляться, а інші кричать: “Хай живе Україна”, “Слава Шухевичу! Слава Бандері”.

Якось отець Афанасій Кот каже: Богдане, я добився від німців дозволу, щоб висповідати ув’язнених українців та відправити Службу Божу, бо через кілька днів їх розстріляють. Чи не хотів би ти піти разом зі мною до в’язниці?

Я погодився, і отець доручив мені нести торбу. Німці її ретельно перевіряли, але окрім священичих риз, хреста та свяченої води нічого не знайшли. Пішли і другого дня, а на третій день отець повідомив, що завтра буде розстріл. І попередив: «Якщо Тебе будуть питати, що в торбі, то ти нічого не знаєш!». Я помацав, а там – хлібина.

Знаєте, досі пам’ятаю обличчя людей, що мали завтра бути розстріляні. Я сидів і з трепетом дивився як вони сповідаються. Раптом побачив як ту хлібину передавали з рук у руки. Коли ми вийшли з в’язниці, то отець сказав мені: “Ти правдивий герой, але нікому нічого не кажи, що бачив!».

Наступного дня отець Кот уже не прийшов на урок релігії. А через кілька днів німці розклеїли афішу на українській, польській мовах з таким повідомленням: «Вчора майже сто осіб втекли із Дрогобицької в’язниці, прорізавши пилочкою грати, яку передали в хлібині. Тих, хто щось знає просимо дати свідчення». І я подумав: «Боже, як добре, що ми з отцем допомогли тим людям втекти». Отець Афанасій зник. Мене з братом вислали на Сибір, але коли я повернувся, то довідався, що отець все таки живий і служить Богу.

Інший спогад про мого батька, який був священиком. Під час фронту прибігли до батька люди, що німці розстрілюють наших парафіян. І хоча мама нас з братом не пускала, я, як старший, побіг. Дивлюся, а мій тато каже до німця: «То мої парафіяни, я за них відповідаю! Стріляй в мене!» Я запам’ятав цей момент на все життя.

І ще одне. Батько завжди залишав церкву відкритою, може хтось хоче помолитися. Прибігає паламар і каже, що німецький солдат зайшов в церкву. Коли прийшли, то побачили царські двері відкриті, а німець бере чашу золоту. Батько глянув, а автомат лежав на титраподі, схопив його і закричав: «Що ти там робиш, положи на місце чашу! Руки вгору». І автоматом випровадив його з церкви.

Я подумав: «Який в мене батько! Він може пожертвувати собою, щоб врятувати людей, церкву, чашу та основне – гідність, яка потрібна кожній людині!».

Коли нас вивозили в Сибір, то лякаючи, наказували підписати документи, що це «на вечность». Завдання системи було просте: вбити нас морально! Не доказали, не судили, а відсилали «на вечность». Але люди вірили, що це тимчасово. Слабкість радянської системи полягала у тому, що люди знали, що це блеф! Всі вірили, що кінець системі буде, інакше б не вижили. Лише сильна віра тримала людей. Люди вірили, що обов’язково повернуться будувати Україну».

В нашого народу дуже коротка пам’ять. Ми забуваємо людей, та їхній героїзм

І третя тема – «Опір системі, дисидентство, підпілля, шістдесятництво» . Це насамперед дисиденти, підпільні священики, члени підпільної церкви чи інших альтернативних до системи спільнот.

Тетяна Крушельницька з відомої родини Крушельницьких згадувала як можна було зберігати гідність у післявоєнні складні роки, коли основними принципами виживання в державі було лицемірство, підлість, пристосуванство.

«У післявоєнні роки збереження гідності можна було б прирівняти до героїзму, бо гідне життя в радянських умовах це був героїзм. Внаслідок гідної постави люди втрачали працю, елементарні засоби для існування, втрачали волю, зрештою, життя.

Сьогодні поняття гідності, особливо серед молодого покоління, зведене цілком до чогось іншого. Наведу приклад, кілька днів тому на телебаченні обговорювали питання про всиновлення українських сиріт іноземними громадянами. Журналісти запитували: Як Ви вважаєте, добре чи погано, що іноземні громадяни можуть всиновити наших дітей? Абсолютна більшість висловлювалися приблизно так: «Так, нехай наших сиріт всиновлюють іноземні громадяни, бо ці діти принаймні будуть мати гідне життя». Так вважають переважно молоді люди до 40 років.

Отже, що сьогоднішнє молоде покоління розуміє під гідним життям, яке уявляє за межами Батьківщини? Чи гідне життя – це наявність відповідної сантехніки в домі, чи рахунок в банку? І що, взагалі, сьогодні є еміграція з України? Чи це гідний процес чи негідний? Наприкінці 1990-х років я зрозуміла, що політика української влади у галузі освіти і науки є такою, що Україні не потрібні освіченні українці. Тепер можна сказати, що українській владі взагалі не потрібні українці». Але на мою думку, будь-який вияв гідності – це потреба, безумовно, відмовитися від власної вигоди.

Ми знаємо імена дисидентів, зрештою, багато з них живуть ще нині. Але в громадській свідомості нашого суспільства ці імена піддані забуттю. В нашого народу дуже коротка пам’ять. Ми забуваємо людей, та їхній героїзм. Хоча з постави тих людей народилася наша Незалежність.

Щодо мого покоління, то багато з моїх ровесників увійшли в незалежність України, не знаючи про те, що відбувалося в 1930-ті роки, зокрема, у Східній Україні, не знаючи про те, що пережив Львів від золотого вересня 1939-го року до початку німецької окупації, не знаючи про такий об’єкт як тюрма на Лонського.

Чому не знали? Бо в школі і на вулиці про це не говорилося. Але кожен виростав вдома. Та страх, що дитина проговориться не дозволяв батькам говорити дітям правду. Я вважаю, що ці діти були обділені своїми батьками, їм не було сказано правду, не було передано пам’ять.

Натомість, я змалку знала, що таке репресії 1930-х років, що таке тюрма на Лонського, що можна говорити вдома, що поза домом говорити не належиться, скільки розстрілювали, як мордували, як текла кров… Тобто, в тих тяжких умовах можна було теж виростати у родині, де всю правду передавали молодому поколінню.

Інша ситуацію, яку не кожному вдалося пережити з мого покоління, це ситуація у школі, зокрема, класі. Виявляється, що у 1960-ті роки можна було вчитися у львівській школі, де класний керівник міг забирати клас у гори, збиратися окремо і делікатно, не називаючи речі своїми іменами, говорити і співати з учнями про те, що вони повинні знати. Вважаю, що такі моменти чи окремі люди, які трапилися на шляху молоді, сформували її так, що вона активізувалася до боротьби за Незалежність та голосно, без страху, заявила свою позицію».

Наша гідність всередині нас

Підсумував зустріч багаторічний політв’язень, син легендарного командира УПА Романа Шухевича – Юрій Шухевич: «Можу сказати, що нас чекає світле майбутнє, але за однієї умови, якщо ми будемо працювати в ім’я України, бо останні 20-ть років ми били байдики, замість того, щоб будувати нашу країну.

З власного досвіду скажу, що у свій час і я та багато моїх друзів, які теж були в таборах, шкодували, що ми не загинули, а потрапили туди. Але коли ми, і я особисто, вийшли з ув’язнення, а це було у 1989 році на порозі незалежної Україна, то я пошкодував, що не залишився там навіки. Мені тут влаштували жахливе життя. З часом я зумів відстояти свою позицію. А до того я довгий час шкодував і заздрив тим, хто залишився у вічній мерзлоті…

Наша байдужість є тими сумерками Європи, про які писав Шпенглер. Це занепад нашої цивілізації. Проти байдужості потрібно боротися. І Церква, і люди. Разом.

Нині нас грабують у прямому значенні. У Львові, в Донецьку, в Харкові – однинаково. Руйнують історичну спадщину на пл. Ринок, 10, – це колишній палац Любомирських, де зупинявся гетьман Сагайдачний, коли їхав до Варшави у 1610 році. Впродовж тривалого часу там була «Просвіта», видавали газету «Діло» та «Літературно-науковий вісник». В тому будинку відновлювали українську державність 30-го червня 1941 року. Ви знаєте, що цей історичний будинок руйнують, а ми мовчимо.

Звертаюся до старшого покоління, бо це наш обов’язок, оскільки ми зуміли протистояти жахливому сталінському режиму, воювати, ходити на віча. Ми повинні активно виступати проти руйнування нашої історії та культури. Не час нам тепер мовчати, пора нам згуртовувати людей! Закликаю українську інтелігенцію не мовчати, а протестувати та вимагати! Нарешті маємо зрозуміємо, що нам потрібно будувати українську Україну, а не американську чи бельгійську.

Маємо нині стати такими єдиними, як були колись на Майдані. А для того треба працювати, об’єднуватися. Тоді ми зможемо знову стати єдиним майданом, але не на Майдані Незалежності, на майдані, який буде від Львова до Луганська.

Нині важко розрізнити Добро і Зло, а Правда дуже розмита

Оскільки формат зустрічі передбачав запитання, коментарі, дискусію та рефлексії молодих людей, то ось їхні враження від почутих свідчень:

Марта Плішило, Львівський національний університет імені Івана Франка, Український Католицький Університет:

«Ці свідчення – це жива книжка, яку ми – молодь – сьогодні могли читати. Це живий фільм, де режисеру не треба думати про кульмінаційні моменти. Кожна почута історія варта не лише книги, не лише фільму, а глибинного увіковічнення, на рівні свідомості, на рівні почуттів і емоцій. Бо свідомість визначає буття. А ці люди мені дають волю до життя . Тому я відчуваю перед ними відповідальність, перед кожною краплиною сльози і крові. Це та жива правда, яка є відкритою для нас, молодих. Бо молодь шукає правду, але не завжди може її почути. Навіть зараз, у мирний час, теж не може почути правду. Бо ж негідні обставини пов’язані не тільки з тоталітарним режимом. Звісно, акценти гідності змістилися. Але чи наші умови – гідні?

Нині точиться війна за молодь, за її цінності, пріоритети, виховання. І я Вас прошу: будь ласка, здобудьте перемогу у цій запеклій боротьбі за свідомість молодих людей. Бо негідні умови зараз більш замасковані. Спокуса впевнено випробовує молодих. Особливо вона проявляється, коли навколишній світ навіть не ставить твої цінності на шальку терезів. Залишитись моральним в аморальному суспільстві, зберегти гідність в негідних обставинах, залишитись собою, коли всі грають ролі, – це означає зберегти надію для Вас. І сподіваюсь, що через молодь, що була присутня на зустрічі наш «діалог» перетвориться у «полілог». А з любов’ю Отця, мужністю Сина і силою Духа Святого ми зможемо зберегти нашу гідність у негідних обставинах сьогодення».

Юрій Опока, Український Католицький Університет: «Мої враження від почутого корисні й дещо «тривожні». Мислю про те, чи зумів би сам зберегти гідність в складних умовах, як бути певним, що ти не зламаєшся, як вистояти і міцніти. А ще роздумую чи можна, чи варто готуватися до складних умов, коли, наче, нічого не загрожує. Вирішив, що незламна сила гідності будується, зокрема й на позитивних прикладах, яких, насправді, дуже багато. Тому дякую за те, що долучили нас до цієї акції. Буду пробувати постійно тримати ці позитивні приклади людяності в думках».

Отже, підсумуємо що допомагало людям у тоталітарних умовах зберегти гідність? З розповідей можемо констатувати, що насамперед рятувала Віра, вона була стержнем, без якого ніколи б не подолали страх перед владою. Фундаментальним для кожного з очевидців стало батьківське виховання та родинні орієнтири. А також велика тайна і великий дар божий дозволити цим людям витримати усі випробування, які випали на їхню долю.

Передача пам’яті поколінь відбулася, нитка живої історії, як нитка Аріадни, зможе вказати кожному його дорогу. Дорогу Правди, Любові й Знання. Про себе, свій рід, свою країну. А це найважливіше для кожної свідомої молодої людини.