При появі на російському владному олімпі Владіміра Путіна інформаційна канонада з Москви значно посилилася. Методи ведення інформаційної війни північного сусіда справді винахідливі й щорік вони урізноманітнюються. Натомість українська сторона не те що навіть не робить жодних зусиль, щоб давати належну відповідь, а все шукає запобігливі сценарії і сюжети для того, щоб заспокоювати Росію, щоб артикулювати свою цілковиту безамбіційність на самостійну політику, готовність не виходити з ролі її сумирного васала, щоб не прогнівити грізного сюзерена.

«П’ята колона», бачачи таку переляканість і запобігливість влади, шаленіє в агресивній українофобії. Вона також веде війну з Україною. Війну проти нас на нашій території. І, схоже, серйозно організовану оборону ми намагаємося замінити патріотичною патетикою та обуреним лементом. Чи можемо уявити, що в обороні української мови, української ідеї взагалі стали ті, хто претендує на героїв нашого дня, – Яценюк, Турчинов, Кожем’якін, Кличко? Голосно тавруючи владу взагалі, вони або мовчкують, або ніяково щось там шепчуть, коли треба голосно й виразно сказати про інформаційну окупацію України, про тотальний наступ новітньої русифікації. Добре пам’ятається, як після прийняття ганебного закону Ка-Ка ці претенденти на гетьманські папахи з’явилися на годинку під Українським домом, де були акції протесту. Покрасувалися перед телекамерами, а далі заквапилися до своїх дорогих іномарок і хутенько подалися до значно важливіших для них, аніж оборона української мови, справ. Звичайно, в усіх опозиційних силах є справді віддані українській справі люди. Не можна узагальнювати, стверджуючи, що наша опозиція в національному вимірі безнадійно ялова. Однак саме головні її дійові особи – за винятком

«Свободи» Тягнибока – жоднісінького разу не виявили якихось національних сентиментів. Тут вони анічим не відрізняються від совківсько-комсомольської плеяди а-ля Тігіпко.

До речі, вони обурюються: що це, мовляв, за народ такий, його закликаємо до повстання, а він – не повстає?! Можливо, причина не в народі, а у вас? Чому люди вагаються йти за вами? Ви всі – за незначним винятком – уже були у владі й нічого не зробили в обороні українства. Тому людям не дуже віриться, що ви братиметеся до цього, знову прийшовши до влади. Посполитого рушення за вами не прогнозується. У нас немає проблеми спаду патріотичних настроїв загалу. У нас є велика проблема справді національних лідерів. Це десь там – Ганді, Ататюрк, Валенса, Гавел, а в нас – Яценюк, Турчинов, Кожем’якін. Ось у чому безнадійна злиденність української (чи ж таки української) політичної еліти. Добре, що в парламенті з’явилися національні пасіонарії «Свободи». Злет цієї політичної партії глибоко симптоматичний – він діагностує: суспільство чекає націонал-радикалів; воно готовно їх підтримує. Саме з ними воно пов’язує національну оборону на всіх фронтах.

А тепер – про владу. Бо в такій розмові претензії мають адресуватися насамперед до неї. Хоча як тут не згадати Тичинине: «До кого говорить?!».

Уже давно зробив для себе гірке відкриття: мабуть, немає на світі подій чи обставин, котрі навчили б чогось українську владу. І – не тільки сьогоднішню, а й учорашню чи позавчорашню. Затято, з туполобною впертістю наступає вона на ті самі граблі і править своєї – саме тієї, яку б владі й не годилося правити, бо аж надто вона непристойна в часи надіндустріальної цивілізації в інформаційному суспільстві. У далекі монархічні епохи, коли новини поширювалися зі швидкістю руху диліжансів, а правителі були зовсім заховані від очей народів і у правителів здебільшого вірили в тисячу разів більше, аніж у себе, тоді не мали жодного значення ні ідеології, ні політтехнології, ні соціологічні опитування, ні футурологічні візії. Не було жодних рейтингів, аналітичних лабораторій, інститутів стратегічних досліджень і недержавних досліджень, і недержавних організацій. Життя було просте і зрозуміле, як пісня солов’я. Все у владі було легітимне, бо оперте на силу й традицію; про жодні форми демократії навіть не підозрювалося, на жодні діалоги влади й мас не заносилося. Очевидно, нашій владі саме в таких часових координатах найкраще існувалося б. Саме там вона була б, як мовиться, цілком на місці. Бо в нашому часі вона справляє враження безнадійно дрімучого, гротескно замшілого анахронізму. Спостерігаючи за її «грацією», що нагадує слона в посудній крамниці, з острахом думаєш: а на що вона наступить цього разу? Що саме тепер розлетиться вдрузки від її незграбних поворотів?

Не згадуватимемо тут усоте сумнозвісних харківських угод чи незліченних ескапад на адресу злополучних «паперєдніків» та інших сюжетів з такого розряду, які промовисто показують, що влада не має ані справді державницької стратегії, ані нормального тону спілкування ні з опозицією, ні з людністю країни. Влада блефує, шантажує, погрожує, захлинається в демагогічних руладах, їй ніяк не хочеться – чи не можеться – братися до справи з тим спокійним прагматизмом, котрий завжди вирізняє справжніх професіоналів.

Економічні аналітики стривожено говорять про неймовірний хаос в економіці, про нечувану там корупцію й усе, що перебуває в тіні, про майже легальне розграбовування України через вигадливу систему «відкатів». Нам же виразно помітна цілковита безпорадність влади в гуманітарній сфері й антиукраїнські тенденції в освіті, цілковито відданій на відкуп штатному українофобові Дмитрові Табачнику. Діяти так, як діють на гуманітарному полі владці, можуть або вороги цієї держави, або ж безнадійні невігласи.

Аргументи на цю тему.

Інформаційний простір України майже цілковито здано Росії. Шкода від цього для державного й національного будівництва така, що її просто важко й виміряти. На телебаченні все розглядається через російську оптику. Завдяки цьому відкриваються широкі можливості для маніпуляції свідомістю населення України. На нашому телебаченні демонструються нескінченні кіносеріали про так звану Велику Вітчизняну війну, пронизані духом радянського шовінізму й мілітаризму. В цій кінопродукції, хоч її й датовано нашими днями, відчувається нафталінний дух совдепівської пропаганди. І такими фільмами, і багатьма іншими передачами нас опускають у «совок», реставрація якого відбувається однаково прискорено і в освіті, і в усьому тому, що претендує називатися культурою та мистецтвом.

На телебаченні владарюють закликані варяги на взір Кисельова-першого чи Кисельова-другого або ж незамінного Шустера, що став своєрідним телеталісманом влади. Наївно було б сподіватися від них бодай якогось українського сентименту – ці кондотьєри приїхали в чужу країну й запопадливо відробляють гроші своїх роботодавців.

«Незнание страны, обычаев и лиц, встречаемое чаще у девиц...» – писав трохи з іншого приводу Олексій Толстой. Ці слова, виключаючи з них «девиц», згадуються щоразу, коли хтось із цих телепапараці відкриває рота й починає виголошувати своє «просвещенное мнение» з приводу тих чи тих ситуацій нашого життя. Дивно, але ми, привчені до політкоректності, все це терпимо. Більше того, дехто з наших теленарцисів регулярно ходить на всі ці шоу буцімто представляти там опозицію, буцімто для того, щоб звернутися до українського народу й сказати йому правду про все. Але – не каже. Або каже не всю правду. Бо аж усю – невигідно. Саме для них. Більше Шустер не запросить «посвітитися». Отак і грають на телешоу кандидати в народні герої ролі, відведені їм Шустером у Шустерових політичних водевілях. Жоден не тупнув ногою й не сказав: «Це ганебний, злочинний антиукраїнський шабаш!» Майже всі люб’язно всміхаються, всі так бояться бути неполіткоректними, прагнуть не випасти з рамок там культивованого антиукраїнського бонтону.

Українці мають слабину – всі найкращі сподівання пов’язувати зі своїми вождями. А вожді після Майдану так підступно українців зрадили. Ще одна ілюзія відійшла в історію. Але, як бачимо нині з настороженого ставлення людей до квазіпатріотичної риторики зверхників опозиції, суспільство вчиться на своїх помилках. Воно вже не бачить у провідниках опозиції те, що хочеться побачити. Це вже зовсім інша оптика. Це одужання від колективного ідеалізму, що супроводжував Помаранчеву революцію. Здається, вже й теледебілізація сьогодні втратила колишню ефективність.

Суспільство поволі прозріває й активізується.

Усе це теж найбезпосереднішим чином пов’язано з проблемами ін­фор­маційного простору. Бо, маючи таку якість влади й таку природу опо­зиції, українська людність доходить розуміння: оборона держави – і в інформаційному просторі – це передовсім її обов’язок і її клопіт. Це надто серйозна річ для того, щоб її полишати на наших легковажних і національно недокрівних опозиціонерів. А про владу, то вже й мовчимо.