Входження України в російський цивілізаційний простір ще не вирішує всього комплексу завдань Росії щодо України. Очевидно, що основним стрижнем політики Росії у відносинах з Україною протягом 2011 року було досягнення тих стратегічних цілей, які визначають майбутнє розвитку самої Росії. Реставрація Російської імперії в межах російського цивілізаційного простору шляхом відтворення неоколоніальних відносин з країнами пострадянського простору як з російською периферією і як з колоніями не дала очікуваних Кремлем результатів. З одного боку, вибудовуючи відносини з Україною по ієрархії «імперський центр – російська периферія» Кремль мав би вкладати в цю периферію суттєві ресурси, на що і розраховувала місцева малоросійська еліта. Проте В.Путін не мав жодного наміру ділитися російськими ресурсами з цією провінційною малоросійською елітою. Більше того, він сам розраховував отримати контроль над економічними ресурсами України. Саме тому Кремлем і була запроваджена неоколоніальна модель відносин з Україною, яка в кінцевому рахунку дала б можливість отримати над нею певний економічний, а від так, і політичний контроль.

Але така модель позбавляє малоросійську еліту будь-якої мотивації до реінтеграції в Росію, оскільки в такій ситуації вона втрачає можливість не тільки мати ренту на частку російських ресурсів, але й ренту на національні українські ресурси, якою вона оволоділа за часи незалежності України. Реставрація відносин з Росією як з імперським центром і як з метрополією загрожує також втратою ренти на політичну владу, оскільки в підпорядкування Москви переходять такі важливі джерела отримання прибутків як митниця, тарифна та податкова політика, бюджет, а в перспективі і вся валютно-фінансова система.

Побоювання втратити ренту на політичну владу змусило пострадянські еліти говорити про необхідність інтеграції з Росією, але при умові збереження національних суверенітетів. Висловлюючи це прагнення В.Янукович, відповідаючи на запитання про бажання України вступити в Митний союз заявив; «повноцінний вступ в ЕВРАЗЭС позбавить Україну якоїсь частини суверенітету, що заборонено Конституцією»¹

Звичайно, що тут не йдеться про державний суверенітет як національну цінність. Мова йде про збереження монополії на владу як джерела надприбутків. Побоювання втратити ренту на економічні ресурси і на політичну владу у випадку реінтеграції в Росію змусило пострадянські еліти декларувати альтернативні зовнішньополітичні вектори.

Для України ним виявився євроінтеграційний вектор, для авторитарних режимів Центральної Азії – азійські вектори. Для В.Путіна стало зрозуміло, що ці пострадянські еліти з легкістю віддадуть йому свій інформаційний простір, навіть атрибути державного суверенітету, але не погодяться віддати ренту на національні ресурси і владу. Також напередодні третьої президентської каденції перед ним постало завдання: як поширити вертикаль влади Кремля на пострадянські країни оминаючи спротив місцевих еліт?

Очевидно, що вирішити це завдання можливо, у випадку коли поширення такої вертикалі не буде виглядати відверто загрозливим для місцевих пострадянських еліт. Один із таких шляхів – утворення інтеграційних об’єднань. Для того, щоб до них приєднались добровільно, необхідно обставити умови приєднання красивими фішками які роблять участь у таких об’єднаннях привабливою.

Вирішення цього надважливого завдання В.Путіну вбачається у створенні «Євразійського Союзу», основні привабливі фішки якого, він виклав у своїй статті «Новий інтеграційний проект для Євразії – майбутнє, яке народжується сьогодні», опублікованій в газеті «Ізвестія» 3 жовтня 2011 року².

За основу утворення цього об’єднання було взято солженіценський проект створення «Російського Союзу» на основі російської ідентичності. Звісно, що формування російської ідентичності в рамках «руського мира» займе значний проміжок часу, але і не факт, що всі українці чи казахи відразу захочуть змінити свою національну ідентичність на російську.

Звісно, як зазначив В.Путін у своїй статті, мова також «не йде про те, щоб у тому чи іншому вигляді відтворити СРСР. Наївно намагатись реставрувати чи копіювати те, що вже залишилось в минулому, але інтеграція на новій ціннісній основі, політичній, економічній основі – це поклик часу»³. СРСР був створений на основі спільної комуністичної ідеології та владної монополії єдиної правлячої комуністичної партії. Сьогодні у пострадянських країн немає ні єдиної правлячої партії, ні єдиної ідеології, тому дійсно відтворення СРСР неможливо.

На якій же основі В.Путін планує по-тихому відтворити Російську імперію в формі Євразійського Союзу?

Політичною основою такого Союзу є спорідненість авторитарних режимів, які забезпечують монополію влади місцевих посткомуністичних еліт, або окремих їх вождів. Щодо економічної основи та цінностей, то тут ситуація виглядає досить суперечливою і непривабливою, оскільки ці цінності кардинально розходяться з європейськими демократичними цінностями та принципами відкритої ринкової економіки. Саме тому «Євразійський Союз» формально планується доповнити привабливим механізмом та інструментами запозиченими у Європейського Союзу.

Наразі ж цілі, що переслідуються кремлівським керівництвом при створенні Євразійського Союзу принципово інші. У який спосіб Росія намагається досягти цілого комплексі стратегічно важливих цілей та інтересів?

По-перше, зробити Євразійський Союз центром інтеграційних процесів для всієї Росії і перетворити Російську Федерацію в більш широку форму російської держави, яка включатиме також окрім РФ і членів запланованого об’єднання. Це дозволить стабілізувати процеси в російському суспільстві і забезпечити виживання імперської моделі російської державності шляхом експансії та залучення ресурсів своїх сусідів. Особлива ставка робиться на підтримку реінтеграційних процесів в рамках Євразійського Союзу з боку етнічних росіян і російськомовного населення за межами РФ, яке розглядається як потужний мобілізаційний ресурс в реалізації цього амбітного проекту.

По-друге, посилити геополітичну вагу, конкурентоспроможність Росі за рахунок об’єднання природних ресурсів, капіталів та людського потенціалу країн Євразійського Союзу і завдяки цьому стати ключовим гравцем в глобальних процесах поряд з ЄС, США та Китаєм. Невипадково, що Євразійський Союз має формуватися на основі чотирьох найбільш потенційно спроможних країн: РФ, Білорусії, Казахстану і України.

По-третє, відвернути пострадянські країни від європейської інтеграції, запропонувавши їм не менш «привабливу» альтернативу ніж Європейський Союз, позбавити їх права суб’єктивності у відносинах з ЄС. При реалізації цієї мети беруться до уваги насамперед ті пострадянські країни, які прагнуть інтегруватися не в Росію, а в ЄС, або ті країни, які намагаються дотримуватись принципу «стратегічної рівноваги» між ЄС і Росією. Як зазначає В.Путін: «Тепер учасниками діалогу з ЄС стане Митний, а в подальшому, Євразійський Союз. Таким чином, входження в Євразійський Союз окрім прямих економічних вигод, дозволить кожному з його учасників швидше і на більш сильних позиціях інтегруватися В Європу»⁴. Судячи з цих слів виходить, що Росія є найвідданішим євроінтегратором пострадянського простору.

По-четверте, змінити геополітичну і геоекономічну конфігурацію європейського континенту на користь Росії шляхом утворення двополюсної збалансованої системи партнерства з ЄС і, таким чином впливати на глобальні процеси у світі. В.Путін передбачає, що «економічно логічна і збалансована система партнерства Євразійського союзу і ЄС здатна створити реальні умови для зміни геополітичної та геоекономічної конфігурації всього континенту і мала б безсумнівний позитивний глобальний ефект»⁵.

По-п’яте, ставши у такий спосіб одним із світових центрів сили, Росія намагається відновити своє повне домінування над великим регіоном Євразії, щоб, з одного боку, відтіснити ЄС від Східної Європи, а з іншого – позбавити Китай можливості впливу на Центральну Азію. Контролюючи цей простір Росія в особі Євразійського Союзу в одному випадку може бути мостом як в азіатсько-тихоокеанський регіон, так і в Європу, а в іншому – буфером між Китаєм та Заходом.

По-шосте, заспокоїти Європу і США щодо геополітичних амбіцій цього проекту, подавши його як план будівництва Великої Європи. Теза В.Путіна про те, що «Євразійський Союз буде будуватись на універсальних евроінтеграційних принципах як невід’ємної частини Великої Європи, об’єднаної єдиними цінностями свободи, демократії та ринкових законів»⁶ явно має сподобатись європейській спільності та тим країнам, які прагнуть до неї долучитись.

В своїй статті В.Путін змалював також «дорожню карту» створення такого інтеграційного об’єднання. Спочатку воно формується як економічний союз, але згодом переходить в політичне об’єднання. Першою сходинкою в його створенні стало підписання Угоди про зону вільної торгівлі, потім членство в Митному Союзі і Єдиному економічному просторі (ЄЕП). Потім, як зазначає В.Путін «на базі Митного Союзу і ЄЕП необхідно перейти до більш тісної координації економічної і валютної політики, створити повноцінний Економічний союз»⁷.

Іншими словам, до 2015 року Євразійський Союз має бути побудований в такій послідовності: зона вільної торгівлі – Митний Союз – Єдиний економічний простір – регіональні фінансова структура – політичне об’єднання. Для того, щоб заохотити майбутніх членів до інтеграції в Євразійський Союз передбачені певні стимули, розраховані на інтереси бізнесу і населення. Для простих громадян обіцяють зняти прикордонний контроль і кордони між членами Союзу, зняти міграційні та інші бар’єри, що дасть можливість без обмежень вибирати місце проживання, працевлаштування і освіти на всьому просторі Євразійського Союзу та зняти митні обмеження на перевезення товарів особистого вжитку.

Для бізнесу обіцяють дати такі преференції як єдині стандарти і вимоги до товарів і послуг, «право вибирати, в якій із трьох країн йому реєструвати свою фірму, де вести справи, де займатись митним оформленням вантажів»⁸. «Більш того, кожна із компаній наших країн в будь-якій державі – члені ЄЕП фактично буде користуватись всіма превагами вітчизняного виробника, включаючи доступ до держзамовлень і контрактів»⁹.

Проте за такими стимулами криються досить загрозливі ризики для суверенітету членів Євразійського Союзу. Вся схема створення і функціонування Євразійського Союзу написана під інтереси Росії. Вже сьогодні експерти вказують на існування надзвичайно гострих проблем для економік Казахстану і Білорусі в рамках Митного Союзу (МС). До них належать:

• підприємства за основними показниками програють в конкурентоспроможності російським компаніям. В цих умовах знижуються можливості для розвитку місцевого виробництва;

• введення єдиного митного тарифу погіршило становище підприємців, які користуються імпортними товарами і комплектуючими з третіх країн;

• серйозним викликом для казахстанської влади, при реалізації досягнутих угод, на даний момент є невдоволення суспільства та представників автомобільного бізнесу підвищенням митних тарифів при імпорті автомобілів (з 1 січня 2010 року тарифи на ввезені автомобілі підвищено на 30%, що особливо вигідно російським автовиробникам) ;

• зростання проблем в білоруській економіці у зв’язку з її залежністю від поставок російської енергетичної сировини. З 2010 року Росія поставляла до Білорусі нафту без мит (цього вимагає логіка МС). Натомість Мінськ віддавав в російський бюджет всі мита від експорту нафтопродуктів з російської сировини. При цьому в січні 2011 року Москва, скориставшись перспективою міжнародної ізоляції Білорусії і тим, що сировини на білоруських НПЗ залишалося лише до кінця місяця, нав’язала нову формулу ціни з надбавкою в 45 доларів США за тонну, що означає для Мінська втрату щорічно понад мільярд доларів США¹⁰.

Ризики від н паритетності відносин між суб’єктами Митного союзу і субординації під інтереси Росії посилює керівний орган спілки – Комісія, що формується з членів, в залежності від обсягу їх фінансового внеску. За аналогією з Організацією Договору про колективну безпеку, провідна роль і більшість голосів (57%) в МС належить Росії. Рішення ж приймаються кваліфікованою більшістю, тобто жодна з країн – учасниць МС самостійно не зможе прийняти рішення, яке декларується російським керівництвом як доказ демократичності відносин всередині Союзу. На практиці рішення приймаються шляхом «вибивання» згоди з партнерів. Подібна нерівноправність спостерігається і в розподілі ввізних мит між його членами: на частку Білорусі припадає 4,7%, Казахстану – 7,33%, Росії – 87,97%¹¹.

Окрім того, євроінтеграційні обіцянки явно не відповідають намірам Кремля. З одного боку, В.Путін обіцяє, що «входження в Євразійський Союз, окрім прямих економічних вигод дозволить кожному з його учасників швидше і на більш сильних позиціях інтегруватися в Європу», а з іншого, як зазначають російські експерти, «Росія навряд чи зможе інтегруватися в Європу, і не може чи не хоче інтегрувати інші країни СНД»¹². «В кінці кінців, існує сама Росія. Культурно-європейська країна, політично Європі вона не належить. Вона знаходиться на межі з Азією, але для багатьох азіатів це не важливо»¹³. В той же час офіційні представники Євросоюзу дали чітко зрозуміти, що членство в Євразійському і Митному Союзах несумісне з євроінтеграційними перспективами.

В.Путін заявляє, що Євразійський Союз буде будуватись на універсальних інтеграційних принципах, як невід’ємна частина Великої Європи, об’єднаний єдиними цінностями свободи, демократії і ринкових законів, тоді як політичного основою цього об’єднання є авторитарний режим, а участь його членів в ВТО позбавляє економічного і політичного сенсу існування Євразійського Союзу.

Під кінець, у лідерів країн – кандидатів на членство в Євразійському Союзі існують небезпідставні побоювання щодо загрози втрати їх національних суверенітетів. Так в Москві на саміті Євразійського економічного співтовариства 19 березня 2011 року планувалось ліквідувати це об’єднання і створити Євразійський Союз, але натомість обмежились тільки Декларацією про наміри про його створення. Головною причиною цього стали наполягання Мінська на праві блокувати будь-які рішення майбутнього Союзу на державному рівні¹⁴. Окрім того, внаслідок величезного дисбалансу в економічних потенціалах членів Євразійського Союзу існує загроза поглинання Росією економік Казахстану і Білорусії, особливо в умовах запровадження російського рубля в якості єдиної валюти в Союзі.

Експерти вказують також на значні вади самого проекту побудови Євразійського Союзу:

• згідно з проектом, Євразійської Союз повинен будуватися «зверху», а не «знизу»;

• одночасно повинні бути проведені відразу кілька етапів інтеграції;

• всі попередні проекти такого типу на пострадянському просторі за останні 20 років були неуспішними¹⁵.

Але основна проблема створення Євразійського Союзу, як зазначив В.Медведєв, полягає в тому, що до нього не приєднались інші ключові країни, насамперед Україна¹⁶. Думка про те, що неповноцінність, безперспективність і вразливість Митного Союзу без участі в ньому України є поширеною і загальновизнаною також серед російських та українських експертів і політиків¹⁷. Саме тому приєднання України до Митного і Євразійського Союзів стало головною зовнішньополітичною метою Росії в українсько-російських відносинах протягом 2011 року і буде залишатись такою в наступні роки.

Досягнення цієї мети здійснюється Кремлем за двома сценаріями: заохочення і жорсткого тиску. Сценарій «заохочення» побудований на таких тезах: переконання Києва в безперспективності його євроінтеграційного курсу, преференціях від вступу в Митний Союз та втратах і ризиках у випадку неприєднання до нього.

Аргументи на користь безперспективності європейської інтеграції посилились з непідписанням Угоди про асоціацію в кінці 2011 року та її невизначеною перспективою у 2012 році, збільшенням політичного тиску Заходу на чинну владу в Україні у зв’язку з ув’язненням лідерів опозиції та відходом від демократичних цінностей, відкладенням парафування Угоди про зону вільної торгівлі з ЄС. Тим більше, що мова вже не йде навіть про віддалену перспективу членства України в ЄС. Комісар ЄС з питань розширення Штефан Фюле прямо заявив, що навіть у випадку підписання Угоди про асоціацію України з ЄС в ній не буде жодної згадки про українську перспективу членства в Європейському Союзі¹⁸.

Щодо преференцій, яку може отримати Україна, то Володимир Путін зазначив, що виграш України від вступу до Митного союзу може сягнути до 9 мільярдів доларів на рік. «Якщо подивитися на розрахунки експертів, то при просуванні цим шляхом прямий виграш України становитиме десь, за нашими даними, від 6,5 до 9 мільярдів доларів на рік, маю на увазі зростаючі в цьому разі можливості для цілих галузей України», – сказав він¹⁹. За підрахунками експертів, на які спирається В.Путін, приєднання України до Митного Союзу дозволить збільшити обсяги експорту українських товарів в Росію на 4.6 – 8.8. млрд. дол., а загальна вигода Україні від приєднання до Митного союзу Росії, Білорусії і Казахстану і участі в Єдиному економічному просторі може скласти 6-10 млрд. доларів²⁰.

Проте, як зазначає професор Київської школи економіки Олександр Шепотило, членство України в МС дасть швидкий, але разовий економічний ефект. Крім того, в дослідженні не враховано можливе погіршення торгівлі з іншими країнами. Також не відображено в аналізі той факт, що знижка на газ позбавляє українську економіку стимулів для модернізації²¹. Саме з цих міркувань Кремль жорстко ув’язував можливість знижки ціни на газ зі вступом України до Митного Союзу. В «Газпромі» натякнули, що в такому разі ціна на російський газ може бути знижена майже в 2 рази: до 150 -160 доларів за тисячу кубометрів²². Так, заступник голови правління ВАТ «Газпром» Валерій Голубєв на форумі «ПЕК Росії в XXI столітті» 7 квітня 2011 року заявив: «Україна при рівні споживання в 40 млрд. куб. м газу могла б виграти 8 млрд. дол. на рік»²³.

По відношенню зазначених Кремлем обіцянок український загал розділився на два табори: євроінтеграторів і прихильників євразійської інтеграції. Останні являють собою потужне російське лобі в уряді, Верховній Раді та інших вищих органах державної влади в Україні.

Євроінтегратори аргументували несумісність членства України в Митному Союзі з її членством в СОТ і перспективою створення поглибленої зони вільної торгівлі з ЄС та членства в Європейському Союзі. Очевидно вихід із СОТ, або зміна умов членства потребуватиме перепідписання угод зі всіма 153 членами цієї організації, що видається нереальним. В будь-якому випадку, країни СОТ пред’являть Україні величезні штрафні санкції. Представники профільних українських інститутів, які проводили підрахунки називають суми від 4 млрд. до 6 млрд. доларів²⁴.

Проте у відповідь на цей контраргумент України російська сторона запропонувала Києву відмовитись від членства в СОТ і запевнила, що компенсує усі витрати, «а потім Київ і Москва разом, на вигідних умовах про які домовиться Росія, вступлять в цю торгівельну організацію»²⁵ Лобісти ж реінтеграції України в російські інтеграційні об’єднання вхопились за ці обіцянки росіян і розраховують отримати відповідні фінансові та економічні преференції від Росії за приєднання до Митного і Євразійського Союзів і відмову України від членства в СОТ та євроінтеграційної перспективи. Так, на переконання уповноваженого Кабінету Міністрів України з питань співпраці з РФ, країнами СНД і Євразійського економічного співтовариства Валерія Мунтіяна «за попередніми розрахунками, скасування експортних мит на нафту дасть до $ 3 млрд, на нафтопродукти – близько $ 500 млн, зниження цін на газ до рівня внутрішньоросійських – $ 4,5 млрд, компенсація за зміну зобов’язань України перед СОТ – $ 1,9 млрд. Крім того, ми будемо наполягати на гарантіях обсягу транзиту російського газу по українській ГТС на рівні не менш 95.8 млрд. кубометрів»²⁶.

Виходячи з таких міркувань впливове проросійське лобі в Україні намагалось форсувати переговори з Росією про тісну інтеграцію, щоби підписати відповідну угоду вже під час червневого візиту Україну президента Росії Д.Медведєва²⁷. Ця угода мала би упередити можливість підписання Угоди про асоціацію України з ЄС і тим самим заблокувати процес євроінтеграції України. Одночасно у Верховній Раді України проросійськими лобістами була створена депутатська група, яка виступає за приєднання України до Євразійського Союзу. Депутат від Партії регіонів Валерій Коновалюк під час круглого столу на тему: «Що виграє, а що втратить економіка України віл вступу до Зони вільної торгівлі з СНД та Євросоюзу», анонсував створення цієї міжфракційної групи, яка має «лобіювати Євразійський вектор руху України в парламенті»²⁸.

Фактично, прихильники реінтеграції України в російські інтеграційні об’єднання є провайдерами російських геополітичних інтересів та втілювачами реінтеграційних проектів В.Путіна. Тому вони нерідко повторюють заготовки, які В.Путін адресує Україні у своїх промовах та інтерв’ю. Так зокрема згаданий Валерій Мунтіян в інтерв’ю газеті «КоммерсантЪ Украина», повторюючи тезу В.Путіна, зазначив, що Україна повинна спочатку приєднатися до Митного Союзу з Росією, Білорусією і Казахстаном, а вже потім ми створимо зону вільної торгівлі з ЄС²⁹. За такою дивною логікою виходить, що Україна може створити зону вільної торгівлі з ЄС тільки в складі Митного Союзу чи в складі самої Росії. В цілому ж обіцянки Росії та переконання проросійського лобі щодо доцільності вступу України в Митний союз не витримують жодної критики.

Якщо ж оцінювати реальність обіцяної російською стороною 8 млрд. дол. економії від знижки ціни на російський газ, то виходить, що на середньорічній ціні російського газу за 2011 рік в 280 дол. за тисячу кубометрів обсягом за 40 млрд. м³ спожитого газу ми могли заплатити «Газпрому» 11,2 млрд. дол. Тож, якщо від них відняти обіцяні представниками Росії 8 млрд. дол. економії, то виходить ми могли б платити 3,2 млрд. дол., або по 80 дол. за 1000 м³ із спожитих 40 млрд. м³ і це без врахування 30% знижки ціни на газ за пролонгацію перебування Чорноморського Флоту на території України і транспортних витрат. Така ціна, як зазначає експерт Андрій Кашуба нереальна, оскільки в середині самої Росії вона складала 92 долари за тисячу м³³⁰ .

Не витримують критики і сподівання В.Мунтіяна на те, що Росія продаватиме нам газ по внутрішньо російським цінам, від чого ми буцім-то матимемо економію в 4.5 млрд. дол. Адже з 2011 року внутрішньо російські ціни почали зростати і в 2014 році вони повинні зрівнятися зі світовими. На цій підставі Андрій Кашуба вважає, якщо Україна і отримає « якусь знижку на російський газ в обмін за приєднання до Митного союзу, то ця знижка істотно зменшуватиметься з кожним роком, а через три роки її не стане взагалі. Таким чином, Москва вдається зараз до відвертого обману. Вступивши в Митний союз, Україна одержить навіть на початку набагато меншу вигоду від зниження ціни на газ, ніж зараз обіцяє російський уряд. А в найшвидшому майбутньому ця вигода узагалі випарується. То чи варта шкурка вичинки»³¹. Розуміючи, що Київ мало вірить кремлівським обіцянкам В.Путін перейшов до погроз і застереження про негативні наслідки, якщо Україна не вступить в Митний Союз і приєднається до зони вільної торгівлі з ЄС.

Причому, якщо на початку діалогу російське керівництво стверджувало, а проросійське лобі в Україні повторювало тезу про те, що її вступ до Митного Союзу можливий з однозначним приєднанням до ЄС, то з і наближенням до підписання Угоди про асоціацію з ЄС, Кремль слідом за Європейським Союзом почав стверджувати неможливість одночасної інтеграції України і в Митний Союз і в Зону вільної торгівлі з ЄС.

З цього приводу В.Путін зазначив: «Я хочу нагадати, що рівень митного захисту країн-членів Митного союзу приблизно 10,5%, а рівень митного захисту України у СОТ – 4,5%. У нас виникає побоювання, що якщо на таких самих умовах буде створена зона вільної торгівлі з ЄС, то значна частина товарів не буде затребувана на зовнішніх ринках. Ці товари можуть почати надходити з України на нашу митну територію. У цьому випадку нам доведеться запроваджувати захисні заходи», – додав Володимир Путін³².

У відповідь на ці залякування керівництво України мало вибирати рішення із трьох імовірних варіантів: відмовитись від будь-якого діалогу щодо членства в Митному Союзі і рішуче заявити про свій остаточний вибір на користь ЄС; погодитись на членство в Митному і Євразійському Союзі; не приймати остаточного рішення взагалі, дотримуючись так-званої стратегічної рівноваги між Росією і ЄС з тим, щоб змусити Кремль піти на певний компроміс. Із трьох можливих, офіційний Київ вибрав останній варіант, позначивши його формулою відносин з Митним Союзом як «3+1».

Ця формула була покликана зберегти стратегічну рівновагу в подвійній асиметричній інтеграції з Росією та ЄС. У відносинах з ЄС ця формула дала можливість чинній владі в Україні відкидати закиди європейських чиновників про неможливість інтеграції країни в двох протилежних напрямках, доводячи, що формат співробітництва з Митним Союзом по формулі «3+1» не передбачає членство України в ньому. З іншого боку, ця формула використовувалась українськими чиновниками як шантаж, який мав би зробити Кремль все більш поступливим до України. Одночасно, цим самим Брюсселю посилався сигнал, що якщо ЄС не хоче іти нам на зустріч і ускладнює перспективу євроінтеграції, то Україна розпочне процес приєднання до Митного Союзу і Євразійського Союзу.

Що ж до Росії, формула «3+1» очевидно передбачала повноцінну участь у процесах і преференціях Митного Союзу, але без формально юридичного членства в ньому. За аналог такої співпраці був взятий досвід участі України в діяльності структур СНД. Це б дало можливість Україні приєднуватись до вигідних для неї угод в рамках Митного Союзу, уникаючи жорстких зобов’язань і невигідних рішень. До таких преференцій, перш за все, належить вільний доступ до ринку Митного Союзу, тарифи на енергоносії, можливість участі у тендерах країн Митного і Євразійського Союзів. З іншого боку, будуючи відносини з Митним Союзом у такий спосіб Київ зберігав формальні підстави ставити питання перед Брюсселем про свої євроінтеграційні перспективи.

Пояснення розуміння цієї формули до певної міри дав прем’єр-міністр України М.Азаров. Під час своєї прес-конференції, присвяченій підсумкам роботи уряду в 2011 році, він зазначив «Україна запропонувала країнам-учасницям Митного союзу співпрацю за формулою «три плюс один». «Той великий пакет договірних відносин ми дивимося і вибираємо, що для нас зараз є цілком прийнятним», – зазначив Азаров. Він висловив думку, що Україна може поступово приєднуватися до діючих договорів у рамках Митного союзу, які вигідні їй на певному етапі. «Ми маємо виробити таку ось просту і зрозумілу договірну мову між нашими партнерами. Дивитимемося, як змінюватиметься ситуація», зауважив прем’єр³³.

Для реалізації відносин України з Митним Союзом за формулою «3+1» В.Янукович 6 квітня 2011 року підписав розпорядження №190/ 2011-рп про створення Робочої групи з питань розвитку взаємодії України з Митним союзом Республіки Білорусь, Республіки Казахстан і Російської Федерації, і призначив її керівником міністра закордонних справ України Костянтина Грищенко. Також Президент доручив робочій групі підготувати й внести у двомісячний термін пропозиції щодо стратегії розвитку взаємодії України з Митним союзом у форматі «3+1»³⁴.

Проте така формула участі в Митному Союзі, на відміну від СНД апріорі була не можлива, оскільки він має бути складовою Євразійського Союзу, в якому національні суверенітети передаються в наднаціональні органи, опосередковано підпорядковані Росії. Тому Росія відразу відкинула можливість відносин з Україною за формулою «3+1». У ході переговорів російською стороною були дані пояснення, що стосуються можливого формату співробітництва між Україною й МС. «Таке співробітництво може здійснюватися на принципах повноцінного вступу України в МС»,- заявили в Кремлі. Україна ж пропонує Росії будувати взаємини із МС, як уже було зазначено, за принципом «3+1», що категорично не сприймається російською стороною. «Ми не можемо погодитися на приєднання України по якимсь там формулах... Або нехай вступають повністю, підписують усе по етапах і стають повноправними членами Митного союзу, витягають із цього всі вигоди й несуть всі зобов’язання, або тоді це вже інший шлях», – підсумував президент РФ³⁵.

Після такого непорозуміння Росія перейшла до відкритого тиску на Україну та запровадження дискримінаційних заходів з метою обмеження доступу української продукції на ринок країн Митного Союзу. Російсько-українські відносини поступово набували ознак торговельної війни. Російські, казахстанські й білоруські сільськогосподарські відомства тимчасово заборонили більш ніж 30 українським компаніям експорт молочної й м’ясної продукції на територію своїх країн. РФ збільшила нульові мита на імпорт української карамелі до 294 євро за тонну³⁶. Україна також виявилася перед необхідністю захищати свою єдину квоту на поставку труб у РФ. Скоротилася й щорічна експортна квота України на поставки цукру в Росію з 300 тис. до 100 тис. т³⁷.

Таким чином, Україна на собі фізично відчула принцип «добровільного приєднання» до Митного Союзу, про який так люблять говорити В.Путін і Д.Медведєв на різних прес-конференціях. Та незважаючи на жорсткий тиск, Росії протягом 2011 року так і не вдалось досягти своєї головної зовнішньополітичної мети – змусити Україну вступити в Митний Союз з подальшою участю в розбудові Євразійського Союзу.

Разом з тим, не можна стверджувати, що силова політика Росії щодо України не дала її необхідних результатів. За 2011 рік були створені як зовнішні, так і внутрішні передумови для зміни євроінтеграційного вектора України на реінтеграцію в російські об’єднання. За словами віце-прем’єра С. Тігіпко та спікера українського парламенту В. Литвина, якщо ЄС висуватиме якісь «надмірні вимоги», Україна може обрати «економічно вигідний вступ до Митного союзу»³⁸. Аналізуючи ці заяви високопосадовців, політичні експерти допускають що такий реінтеграційний процес може початися з імплементації Угоди про зону вільної торгівлі СНД. «Україна, не роблячи різких рухів на Схід, поступово заводить у глухий кут переговори з ЄС, паралельно, як заявляв Янукович, «дивиться на перші результати діяльності Митного союзу». І приблизно до кінця 2012 року питання про вступ Києва до Митного союзу, а може, навіть ЄЕП, вирішують позитивно. Усе це відбувається з обов’язковими запевненнями в готовності й навіть прагненнях до подальшої інтеграції з ЄС»³⁹.