Аудієнції у Леоніда Кучми

Так склалося, що з усіх очільників держави я найбільше критикував Кучму. Починаючи з його прем’єрства і до останніх днів на посту президента. Проте я ні з ким із президентів не зустрічався так багато разів, як з Леонідом Даниловичем. Як і кожній людині, навряд чи йому була приємна критика, та жодного разу він особисто не висловив роздратування, навіть і тіні невдоволення я не вловив при зустрічах з ним. Можу тільки здогадуватися, що суди з високопосадовцями та деякі інші прикрощі для газети і її редактора, якщо і не погоджувалися з ним, то, принаймні, були йому добре відомі. Та здогадки не є доконані факти, тож не слід їх брати до уваги.

Кілька разів доводилося зустрічатися з Леонідом Данилович ще коли він був прем’єром. Тоді народні депутати могли запросто, за посвідченнями заходити не тільки до приміщення Кабміну, а й до будь-якого міністра та самого голови уряду. Прем’єр якраз повернувся з Білокам’яної, де велися переговори щодо ліквідації наших стратегічних ракет з ядерними боєголовками. Пішли чутки, що підписані угоди про їхню передачу невідь на яких умовах Росії. На той час багато хто з народних депутатів поставив під сумнів доцільність ухвали Верховної Ради про без’ядерний статус України і відмову її від стратегічної зброї з атомними зарядами, яку так дружно проголосували з подачі Івана Драча. Ми з Юлієм Мазуром, редактором одеської газети «Юг», обмінюючись думками з цього приводу, вирішили не вірити чуткам, а з’ясувати суть питання у самого Кучми.

Тоді найбільше непокоїло, чи віддасть Україна ракети на твердому паливі. Адже, на відміну від ракет на рідкому паливі, про які зусиллями владних чинників уже була сформована громадська думка про їхню токсичну небезпеку після закінчення гарантійного терміну, ті, на твердому паливі, могли бути цілком безпечними ще тривалий час.

Попередивши прем’єра телефонним дзвінком, ми без проблем пройшли до його кабінету і відразу поставили питання руба: чи правда, що він підписав домовленість про передачу Росії ракет на твердому паливі? Кучма вислухав і спокійно відповів:

– Ні, не правда, – розкривши шкіряну течку і діставши кілька паперових аркушів, розгорнув перед нашими очима: – Ось погляньте: це ксерокопія того документа, який був підготовлений до підпису. А ось абзац, де йдеться про ракети на твердому паливі. Бачите, він обведений ручкою і збоку мої слова про незгоду і мій підпис…

Справді, так воно й було. Ми подякували за рішучу позицію українського прем’єр-міністра і, цілком заспокоєні, відкланялися, попрощавшись за руку.

Та минув деякий час, і сталося те, що й мало статися: ракети на твердому паливі були шито-крито відправлені до Росії…

Друга моя зустріч Кучмою-прем’єром відбулася ближче до середини 90-х років, коли тодішня періодична преса потрапила під ринковий прес, а в країні виникла глибока паперова криза. З ініціативи «Вечірнього Києва» була створена Асоціація української незалежної демократичної преси, мене було обрано її головою. Асоціація виступила з заявою-зверненням до парламенту, кабміну, президента – вжити конкретних заходів щодо подолання кризи, до генпрокуратури – припинити порушені кримінальні справи проти авторів незалежних газет, до українських журналістів – згуртувати ряди і разом відстоювати наші права, до зарубіжних колег – об’єктивно інформувати громадськість про справжнє становище преси в Україні.

Ці гострі питання постали ще на VIII надзвичайному з’їзді Спілки журналістів України, на якому було утворено Національний страйковий комітет журналістів, очолити який випало мені. Зустрічі страйккому з тодішнім прем’єром Фокіним, численні публікації в київських газетах змусили уряд 1992 року ухвалити постанову «Про заходи державної підтримки преси» – досить поверхову і неефективну, спрямовану переважно на підтримку владної преси. Тому кардинальні проблеми критичного стану української преси загалом не були розв’язані.

За прем’єрства Леоніда Кучми, коли віце-прем’єром з гуманітарних питань став Микола Жулинський – людина з високим рівнем національно-демократичної свідомості – ми запропонували йому: можемо розробити проект програми реальної державної підтримки преси. Він підтримав цю ідею і попросив її детальніше обґрунтувати. Таку програму від імені Національного страйккому журналістів і було розроблено. Вона мала три кардинальні напрями:

1. Позбутися паперової залежності від Росії, яка, використовуючи своє монопольне становище у цій галузі, робила велику політику на нашому паперовому дефіциті, вимагаючи від України всіляких поступок. Для цього відродити національне паперове виробництво.

2. Роздержавлення та демонополізація системи ЗМІ.

3. Технічне переоснащення та реконструкція поліграфічної та телерадіотехнічної бази.

Кожен з напрямів насичений конкретними пропозиціями і розрахунками. Серед інших, зокрема передбачалося створити незалежний самоврядний фонд підтримки національної преси, через який можна було б реалізувати й державні дотації; створити власне паперове виробництво (свого часу промислова промисловість України була максимально скорочена через спорудження на інших територіях СРСР потужних паперових комбінатів-велетів, а газетний папір практично не продукувався); заснувати не галузеве, а функціональне міністерство інформації, яке б мало забезпечити контроль за дотриманням законодавства в галузі інформації, виробленням державної інформаційної політики, забезпеченням однакових умов для демократичного розвитку преси тощо.

Вочевидь, цей проект завдяки активній підтримці Миколи Жулинського мав певний вплив на вище керівництво держави, бо деякі наші пропозиції знайшли відображення у постанові кабінету міністрів про державну підтримку творчих спілок, преси та книговидавничої справи. Зокрема, в ній було записано: погодитися з пропозицією журналістів про створення фонду «Незалежна преса України» та передбачити в держбюджеті на 1993 рік для утворення цього фонду 500 млн. карбованців (т.з. купонів). Забігаючи наперед, слід зазначити, що згодом було створене також Міністерство інформації, яке, проте, проіснувало недовго.

Тоді ж прем’єр Леонід Кучма зацікавився нашими пропозиціями, зокрема, переоснащенням Жидачівського (на Львівщині) паперового комбінату для виготовлення газетного паперу, і по свіжих слідах 24 березня 1993 року провів широку нараду із залученням керівників відповідних міністерств і відомств та головних редакторів провідних українських газет. Зокрема, від преси були запрошені: Бабенко-Півторадні А. («Робітнича газета»), Боденчук В. («Молодь України»), Горлов А. («Голос України»). Горобець О. («Правда Украины»), Дорошенко М. («Україна молода»), Карпенко В. («Вечірній Київ»), Савенко О. «Київський вісник»), Сподаренко І. («Сільські вісті»), Швець О. («Киевские ведомости»).

Зустріч була діловою і конструктивною. Редактори вносили чимало слушних пропозицій. Я був палким прихильником реконструкції Жидачівського целюлозно-паперового комбінату. Суть її полягала в тому, щоб придбати за кордоном новий папероробний агрегат, який дозволив би виготовляти газетний папір з доступної сировини (очерету, деревини від санітарних лісових рубок тощо) і, таким чином, позбутися необхідності закуповувати целюлозу в тій же Росії, або, принаймні, звести такі закупівлі до мінімуму. Фахівці підрахували, що для цього потрібно не так уже й багато коштів – десь 12 тисяч доларів.

Прем’єр-міністр тут же дав доручення відповідним службам кабміну проробити це питання і винести його на розгляд. Згодом я, як і всі запрошені на цю зустріч редактори, отримав протокол наради з цими конкретними дорученнями. Їх було сім, в тому числі і про підготовку пропозицій «про виділення 12 млн. доларів на придбання необхідного устаткування для реконструкції Жидачівського целюлозно-паперового комбінату».

Якщо судити з протоколу, справи мали б різко поліпшитися. Заходи досить кардинальні, доручення конкретні, фрази рішучі, виконавці названі, терміни визначені. На жаль, папір з протоколом пішов в архів та редакторам, а доручення прем’єра на 90 відсотків так і залишилися на папері. Окрім, хіба що про фонд «Незалежна преса України»: він був створений та зареєстрований Міністерством юстиції, і на його рахунок таки надійшли обіцяні 500 млн. купоно-карбованців. Переоцінювати цю суму не варто, оскільки астрономічна цифра обумовлена надвисоким рівнем інфляції, який тоді ще не вдавалося приборкати.

І все ж заради справедливості слід відзначити, що Л. Кучма, особливо пізніше, коли був обраний президентом, більше, глибше та ефективніше займався проблемами засобів масової інформації, ніж його попередник на найвищому державному посту Л. Кравчук – частіше спілкувався з журналістами, проводив наради безпосередньо на головному поліграфкомбінаті, збирав редакторів регіональних газет тощо. Це було дещо дивним, оскільки Л. Кучма чистий технар, а Л. Кравчук професійний ідеолог і, здавалось би, кому, як не ідеологові, більше перейматися проблемами такої специфічної ідеологічної галузі, якою є преса. Щоправда, і політика Л. Кравчука щодо преси, і політика Л. Кучми практично не давала відчутних результатів, внаслідок чого були допущені прорахунки, які негативно позначились на інформаційному суверенітеті України. Більше того, за Кучми посилилися репресії проти преси та журналістів, відновився різновид цензури у вигляді сумно відомих «темників», які «радили», що і як треба висвітлювати.

Після широких зборів української інтелігенції, які президент необачно проігнорував, він усе-таки змушений був зустрітися з їх ініціаторами, тобто з оргкомітетом. Я вже згадував, що мені там вдалося взяти слово. Здається, мій виступ не залишив президента байдужим – він кілька разів перебивав мене, або підтримуючи, або даючи доручення присутнім на зустрічі посадовим особам. І тут я у вічі сказав про те, про що говорили всі позаочі. Я прихопив з собою та увімкнув на трибуні диктофон, і маю запис і свого виступу, реплік президента, щоправда, останні не завжди добре зафіксовані з відстані. Подаю розшифрований аудіозапис.

– Шановний Леонiде Даниловичу! Шановнi колеги!

Як член оргкомітету можу підтвердити, що Конгрес української iнтелiгенції збирався для того, щоб консолідувати націю і патрiотичнi сили, допомогти президентові в ефективному проведенні економічних реформ. Це зовсім не опозиція, а на підтримку дій президента, спрямованих на утвердження української державності. Хоча може перейти в опозицію, якщо президент...

Кучма: – Піде в інший бік...

–Так, якщо піде в інший бік... Шановний Леоніде Даниловичу, сьогоднi висловлювався погляд зверху, а я хочу вам сказати про погляд знизу...

Кучма: Прошу пробачити, я розумiю так: що ми цей Конгрес повиннi були (нерозбiрливо). Фактично я спочатку взагалі трішки, прошу вибачення, переплутав пленум творчих спілок iз Конгресом, i я (нерозбірливо) був на цьому пленумi (нерозбірливо). lнтелігенцiя не може бути поза суспільством, поза владою. Якщо бути... (нерозбірливо) ... то треба i працювати разом... а не відкидати... (нерозбірливо). I я думаю, що було б набагато все... (нерозбірливо).

–Леоніде Даниловичу, я дуже дякую – ви висловили те, що і я xoтів сказати... Чому інтелiгенцiя збиралася окремо, там, у тому палацi, а не тут у президента? В цьому є i ваша вина, маю на oцi вашу адміністрацію. Нам би треба було працювати разом. Інтелігенція готова підтримати президента, а не комуно-соцiалiстичну більшість у Верховнiй Paдi. Кажу вам те, що говорять у низах...

Кучма: Ви бачите, я... (нерозбірливо).

– Безумовно...

Кучма: –...зрозуміло… (нерозбірливо).

– Леонiде Даниловичу, вас ніколи не пiдтримають комуно-coціалісти. Вони першими будуть виступати проти вас. Вас не пiдтримають i npaвi крайнi також. У вас повинна бути надiйна основа, i такою основою у суспiльствi може стати інтелігенцiя. І та структура, та громадська організація, яку ми хочемо створити. Повірте, ми хочемо тільки допомогти вам у проведенні реформ, бо іншого шляху не бачимо. І якщо iнодi лунає критика на адресу президента i виконавчої влади, то для цього є певні причини...Повірте – це стара істина – обiпертися можна на те, що чинить oпip. Не завжди тi, хто вас хвалить, хто вас підносить i так далi – зичать вам добра...

Кучма: (нерозбірливо, cмix у зani) От тепер я буду знати... (нерозбірливо).

– І ще я хочу сказати, Леонідe Даниловичу, не дуже приємнi слова, хоч, може, i не слід їx говорити напередодні свят... Про те, що говорять низи. Що ви ізольовані від інтелігенції, від народу. Що до вас не доходить об’єктивна інформацiя, що вона фільтрується вашим оточенням. Що вам важко – я розумію: президент зайнятий i не може зустрічатися з кожним громадянином, але знайти можливість для спілкування з інтелiгенцiєю, звичайно, можна i треба...

Кучма: – Я хочу перед усім чесним народом сказати: я нікому ще не відмовив. Можете подивитися на мій розпорядок, мій графік... (нерозбірливо). Я нікому ще не відмовив, хто б яке становище у суспільстві не займав... (нерозбірливо). Хто б не телефонував, я обов’язково зв’яжуся. I зворотний зв’язок завжди є...(нерозбірливо). Якщо є бажання, будь ласка, частіше дзвоніть...

–Леоніде Даниловичу, я вам вiрю, я знаю, більше того я з вами спілкувався ...

Кучма: – (нерозбірливо) ...Ви знаєте, що я не боюся спілкуватися з жодною політичною силою. Бо я вважаю, що ... (нерозбірливо).

– Леоніде Даниловичу, я скажу вам відверто, що інтелiгенцiя, на мій погляд, розуміє складність вaшої ситуації i тиски з різних бoкiв різних політичних сил. Тому президент має бути дипломатом. Ми від вас i не вимагаємо якоїсь прямолінійності, безпосередньо відвертої реакції. Але в цілому, в загальному є позиції, в яких ми вас готові підтримати. I ми хотіли б, щоб на принципові peчi у нас була спiльнiсть поглядів. Ми розраховували – про це сказав Iван Федорович Драч, – що сьогоднішня розмова буде конкретною, у pycлi ідей Конгресу інтелігенції. Там ухвалена конкретна постанова з цілком конкретними вимогами до влади i, до peчi, висловлена пропозиція – хочу її повторити, гадаю ви її пiдтримаєте, – щоб створити двосторонню комiciю для розгляду наших вимог. Ви делегуєте від уряду вiдповiдальних ociб, котpi можуть вирішувати, ми, від Конгресу – представників інтелiгенцiї. Щоб вони сіли разом за стіл, взяли ті вимоги i подивилися, що з них можна зробити сьогодні, а що можна залишити на завтра...

Дуже велику тривогу викликає те, що у нас діється в інформаційному npocтopi. Biн не наш i ми його втрачаємо. Маю на yвaзi i електронні, i друковані засоби масової інформації. Зараз, мабуть, не час говорити в деталях, однак, керуючись професійними інтересами, хочу сказати два слова про пресу. Слід визнати, що за вci роки незалежності ніхто не зробив для преси більше, ніж ви. Та все-таки вжиті заходи є половинчастими. Тут потрібні кардинальні підходи i насамперед треба позбутися залежності від російського паперу. Ви знаєте...

Кучма: – Є урядова програма..

– Вона не виконується. Ви навіть виділили свого часу, пам’ятаєте, у вашу бутність прем’єром – валютні кошти на реконструкцію Жидачівського комбінату. Але вони, цi кошти, за призначенням не потрапили, були тільки на пaпepi...

Кучма: (нерозбірливо).

– І ще одне. Є чутки, що Жидачівський комбінат хочуть відати у зapyбiжні руки. Цього допустити ніяк не можна. Зважаючи на загальнодержавне значення цього підприємства – воно може на сто відсотків забезпечити потреби України у газетному пaпepi, його треба залишити хоча б тимчасово у державному cектоpi. Якщо ж приватизувати, то конче за участю держави (через Мінпресiнформ, скaжiмo) та редакцій української преси...

Кучма: – Я прошу Фонд державного майна – представник тут є – вiзьмiть, будь ласка, до уваги.

–...Комбінат був у списках об’єктiв, якi не пiдлягали приватизації, а тепер чиїмись зусиллями з’явився у списках тих підприємств, що приватизуються...

Дуже важливо було б, якби редакціям, якi paнiшe входили до структури компартiйних видавництв, передали безкоштовно, або, в крайньому випадку, в довготривалу оренду з правом викупу примiщення, які вони займають. Це стосується тільки тих редакцій, якi входили до складу видавництв i чиї прибутки йшли у партійний бюджет, з якого й фінансувалося будівництво та оснащення цих видавництв.

Кучма: – А сьогоднi вони в орендi?

– Hi. Зараз дiє розпорядження колишнього Держкомпреси, за яким цi примiщення закрiплюються за редакціями, але залишаються державною власністю. Тобто питання повністю так i не вирішене...

(Нерозбiрливий голос Табачника iз зали).

– Hi, там трiшки не так...

Кучма: (Нерозбiрливо, але з контексту діалогу зрозуміло, що президент підтримав цю пропозицію).

–Дякую... Частково преса звільнена вiд сплати податку на додану вартiсть... Якби ж влада стимулювала українськомовнi видання – адже будуємо національну державу...

Кучма: – Я не заперечую... Тільки за oднiєї умови – щоб не займались комерційною дiяльнiстю, яка зводить нанівець усю позитивну ідею...

– Я абсолютно згоден з вами...

Кучма: ...Бо коли починають займатися... (нерозбiрливо) торгівлею горілкою, тютюном там, то добра ідея пропадає...

– Я не маю змоги говорити детально, але про одне питання хотілося б, щоб ви знали. Українське книговидання перебуває нині у критичному стані. Попри інші причини, бідa ще й у тому, що кошти, які виділяються на державну програму книговидання, розпорошуються по piзних мiнiстерствах. Їx треба було б сконцентрувати в одному місці...

Кучма: – Абсолютно віpно...

–...щоб був конкретний вiдповiдальний за peaлізацію державної програми...

Кучма: – У сьогоднiшнiй ситуацiї ми повинні вирішувати питання так: централізовано... (нерозбiрливо)... Як і в паперовій npoмисловості, так i тут...

(Примітка. Після зycтрічі була підписана постанова Кабміну, в якій передбачено, що кошти для peaлізації державної програми книговидання концентруватимуться в Miнпpecінформі, на яке й покладено вiдповiдальнiсть за здiйснення цієї програми).

– І останнє. Леоніде Даниловичу. Я думаю, Конгрес української iнтелiгенції буде створений, буде працювати. Ми хотіли б працювати разом з вами, у контакті. Можливо, у принципових питаннях і радитися, як робити краще. Брати важливі державні питання. Тут потрібна буде i ваша допомога, i наша допомога вам, щоб проводити вaшi iдeї реформування в життя. Вважаю, було б доцільно навіть передбачити державну підтримку Конгресу як наймасовішої громадської органiзацiї iнтелiгенції...

Дякую за увагу.

Я таки скористався вимушеним запрошенням президента і потелефонував через «вертушку» (АТС-10). Відгукнувся черговий по приймальні, я відрекомендувався і запитав, чи можна перемовитися словом з Леонідом Даниловичем.

– Зараз – ні: у нього люди, – черговий, очевидно, був попереджений про можливий мій дзвінок, бо був підкреслено привітливий і доброзичливий. – Будьте на місці, коли звільниться, я спробую вас з’єднати.

Справді, з’єднав, і президент погодився на зустріч. Я прийшов хвилин на десять раніше, у приймальні мене уже чекав його прес-секретар Марков. У призначений час він зайшов до кабінету, а коли вийшов, то запросив і мене. У дверях Марков запитав мене:

– Мені можна бути присутнім?

– У мене ніяких секретів: лише кілька запитань до президента.

Марков аж спіткнувся:

– Але ж про інтерв’ю не було домовленості...

Я був уже на порозі та встиг кинути через плече:

– Нічого, по ходу домовимося.

Президент вийшов з-за столу на середину кабінету, подав руку:

– Я вас вітаю.

– Доброго дня, Леоніде Макаровичу, – коли сказав, тільки тоді помітив, що назвав Кучму по батькові Макаровичем. Він спокійно поправив:

– Я – Леонід Данилович.

– Перепрошую, –вибачився я і пояснив свій промах: – У цьому кабінеті, певно, не я перший обмовився.

Як нічого не бувало, Кучма запросив мене за журнальний столик біля дивана під стіною, що напроти вікон (того дивана, під яким нібито було встановлено диктофон майора Мельниченка). Розмова велася про актуальні проблеми тодішнього життя. Наприкінці я попросив:

– У мене кілька запитань до вас від газети. Можна? – і витягнув диктофон.

– Але ж про інтерв’ю не йшлося.

– Я все ж таки редактор і журналіст – ну, хіба можу не скористатися нагодою нашої зустрічі?

– Гаразд, хай буде так.

Марков також вийняв диктофон і до мене:

– Можна я також запишу?

– Та будь ласка.

Я не встиг, звичайно, задати всі запитання, але основні вдалося. Вийшов від президента з приємним відчуттям, що з ним можна порозумітися і що його легко можна переконати. Тільки згодом зрозумів, що то було помилкове враження, конкретних результатів так і не дочекався. Про цю його рису чітко висловився Дмитро Табачник після того, як потрапив в неласку: «Леонід Данилович залишається з думкою того, хто останнім від нього виходить». Напевне, я не був останнім…

Згодом вдалося зустрітися з президентом віч-на-віч удруге. Того літа саме у розпалі був суд за позовом міністра оборони Шмарова до «Вечірки» на захист честі й гідності.

Коли сіли за столик, я повідомив про свою поїздку в Америку, з якої щойно повернувся, і запитав:

– Знаєте, яке найтиповіше запитання було на зустрічах з українськими громадами у різних містах? Чи є Кучма українським президентом?

Леонід Данилович звів запитально брову.

– Я відповів: якщо дати Кучмі українське оточення, то він буде цілком українським президентом.

Леонід Данилович промовчав, ніяк не відреагувавши.

Мені вдалося взяти інтерв’ю, після чого я знову завів мову про перебіг судового процесу зі Шмаровим.

– Не думаю, що цей процес на користь справі...– наприкінці висловив свою думку.

– Ну, то пора його кінчати, – підтримав президент.

– Але ж не ми починали, не нам і кінчати.

– А Шмаров казав, що пропонував вам мирову, але ви відмовилися...

– Цього не було. Він надіслав нам свої претензії, ми їх оприлюднили, запрошуючи до дискусії...

– То що, мені кулаком по столу стукнути: «Кінчайте»?!

– Вам видніше...

На цьому розмова закінчилась, до жодного результату вона також не привела.

Вже після суду ця тема спливла знову під час третьої зустрічі з президентом. Ця зустріч далася складніше, ніж дві попередні. Ніяк не вдавалося узгодити її з його помічниками, аж поки не переговорив особисто з Леонідом Даниловичем телефоном. Тоді нарешті був призначений час.

Уперше охорона при вході в приміщення запропонувала мені залишити диктофон. Я відмовився:

– Як же я братиму інтерв’ю без техніки?

Попросили зачекати і стали з’ясовувати телефоном. І ось результат:

– Диктофон все-таки доведеться залишити.

Я збагнув, що цим мені дають зрозуміти: зеленого світла на шляху до президента вже не буде. У приймальні я висловив невдоволення, що в журналіста відібрали диктофон. Черговий посміхнувся:

– Іншим разом, оскільки цього разу про інтерв’ю не домовлялися.

У кабінеті Кучми перше після привітання, про що я сказав, це про те, що у мене відібрали диктофон.

Кучма напередодні зустрічався з принцом Уельським і був досить-таки несвіжий.

– Може, воно й краще, – відповів президент. – У мене поганий настрій для інтерв’ю.

– Тоді, щоб поправити настрій, дозвольте вам вручити ось це, – і поклав на столик кілька останніх книг нашої серії «Бібліотечка «Вечірнього Києва». Він з робленим інтересом повертів у руках «Феномен України» Олексія Братка-Кутинського та «Лікувальну магію українців» Євгена Товстухи. А коли я підсунув йому «Суд і осуд» зі словами: «Це про Шмарова» – він гидливо відсунув книгу мізинцем:

– Навіщо це, адже Шмарова вже немає...

– Але справа його живе...

Розмова зайшла про актуальні поточні справи, зокрема я висловив думку, що передчасно було оголошувати, що він знову боротиметься за президентське крісло, адже до початку виборів ще понад два роки. Президент на моє зауваження пояснив, що він не думав, що його слова так роздують; що зовсім не це мав на увазі, даючи інтерв’ю телеканалу «Гравіс». І додав:

– А може, це на краще. Хай все сміття спливає...

Майже китайська мудрість: дати бур’янам прорости…

Наприкінці я знову завів про суди. Назвав, скільки їх у нас водночас – на суму понад 1,5 млн. в доларовому еквіваленті, зупинився на численних процесуальних порушеннях і прямим текстом сказав:

– Все це дозволяє припустити, що всі судові процеси проти «Вечірки» скоординовані певними силами.

На це президент відповів:

– Цілком імовірно...

Я завівся і знову повернувся до теми Шмарова:

– Ось такий парадокс: те, що підтвердили ви у своїх виступах на колегіях Генеральної прокуратури та Міністерства оборони, нас зобов’язано спростувати. Тепер наша скарга у Генпрокуратурі, і якщо не буде внесено протест на судове рішення, ми змушені будемо звертатися до правових органів Європейського союзу.

Кучма пропустив цю мою погрозу повз вуха, але сказав:

– Я тоді запропонував Шмарову припинити суд, та він не погодився. І я змушений був його звільнити...

Це було друге визнання на найвищому державному рівні того факту, що Шмаров змушений був залишити міністерський пост не з власної волі. А через оприлюднення в нашій газеті викривальних матеріалів та стенограм судових засідань. Уперше я дізнався про це від тодішнього глави уряду Павла Лазаренка. Коли зайшов у його кабінет, щоб узяти інтерв’ю, і відрекомендувався як редактор «Вечірки», він сказав мені буквально таке:

– Та хто ж не знає «Вечірнього Києва»? Саме ваші публікації допомогли нам позбутися Шмарова.

То була моя остання зустріч з Леонідом Даниловичем Кучмою віч-на-віч. Не знаю, з чиєї ініціативи, але більше мене до нього не допускали і телефоном не з’єднували.

Правління Леоніда Кучми впродовж двох каденцій не було спокійним. Касетний скандал, спроба втретє – на порушення Конституції – балотуватися на пост президента, брак радикальних реформ, запровадження негласної цензури, внесення його імені до списку ворогів преси, подальший розгул корупції і злочинності, громадський рух «Україна без Кучми» – все це не додавало йому авторитету.

Як і Кравчук, Кучма запам’ятався двома фразами, які стали поширеними. Перша: у його бутність прем’єром він сказав з парламентської трибуни: «Скажіть, що будувати, і я буду будувати». Цим він розписався в тому, що не має чіткої програми державотворення. І друга, виголошена у ранзі президента: «Українська ідея у нас не спрацювала, як у Прибалтиці». Це свідчило про його національну аморфність, що відбилося і на політиці, яку він проводив.

Судячи з публікацій за авторством Леоніда Даниловича, найпліднішою у цьому плані була його друга каденція. З 2000 по 2004 рік побачило світ аж чотири книги, на обкладинках яких стояло його прізвище: «Вірю в український народ», «Про найголовніше», «Україна – не Росія» (до речі, видана в Москві) та «Своїм шляхом. Роздуми про економічні реформи в Україні».

До позитиву слід віднести те, що завдяки рішучості президента Верховна Рада України 1996 року під його тиском і погрозою проведення референдуму та розпуску парламенту за одну ніч прийняла Конституцію. Таку заповзятість і послідовність у досягненні задуманого президент виявляв не раз. Наприклад, на парламентських виборах 2002 року його блок «За єдину Україну» фактично зазнав поразки, набравши лише 11,8% голосів. Проте різними способами Кучмі вдалося утворити в парламенті лояльну до нього більшість.

Слід також віддати належне твердості Кучми під час «майданної революції», коли він відкинув поради деяких гарячих голів про застосування силового варіанту: конфлікт, викликаний масовими порушеннями під час четвертих президентських перегонів, був розв’язаний мирно прийняттям політичного рішення про проведення третього туру голосування.

Та хоч там що, але Кучма – єдиний президент за 19 років незалежної України, якому вдалося бути на цій найвищій посаді двічі. Його попередникові, як і наступникові, добитися цього не вдалося: їхні спроби не увінчалися успіхом. Леонід Данилович мужньо пережив дошкульний рух опозиції під рішучим лозунгом «Україна без Кучми». Не пам’ятаю дослівно, але він відповів на це приблизно такою фразою: якою є Україна з Кучмою знаємо, хотів би побачити Україну без Кучми.

Що ж, Леонід Данилович має змогу спостерігати Україну без Кучми ось уже шостий рік. Недалеко вона просунулася у своєму економічному й політичному розвитку від України з Кучмою. Проте остаточно розставить акценти і дасть оцінку історія.

01.09.2010