Упродовж останнього часу питанням глобальної кризи та її українській іпостасі присвячено стільки уваги на шпальтах газет, сторінках наукової літератури і в телевізійних програмах, що писати в черговий раз на цю тему видається ледь не марною справою. Водночас, мотивом для написання цієї статті стала принципова незгода автора з характером більшості коментарів вітчизняних експертів та політиків, а також практичних дій українських владних інституцій щодо причин та можливих шляхів виходу з кризи. Всі вони прагнуть «рятувати» українську економіку тими самими інструментами, що довели її до нинішнього стану.

Це породжує не лише сумніви у правильності обраного варіанту розв’язання проблем, але й створює серйозні побоювання з приводу невідворотності подальшого поглиблення кризових явищ в економіці. І хоча останнім часом у засобах масової інформації дедалі виразніше лунає твереза думка серйозних аналітиків та вчених, вона все ще губиться у хорі невігласів, заповзятих «співців катастрофи» і політиканів, вишколених у традиціях марксистської політекономії, неспроможних усвідомити, як насправді працює ринкова економіка.

Матриця «совків»

Класична економічна теорія, на відміну від марксистського вчення, пояснює кризи доволі прагматично. Це, мовляв, – своєрідна реакція економічного організму на неправильний спосіб його життєдіяльності у попередні роки. Завдяки кризам вивільняється непродуктивний капітал і надлишкові матеріальні та кадрові ресурси з одних галузей і формуються відповідні резерви для розвитку інших – більш затребуваних суспільством та інноваційних.

Якщо ж уряд упродовж тривалого часу блокує появу криз, штучно підтримуючи один і той же рівень доходів та стабільність економічного життя, ринкові диспропорції, як і будь-яка хвороба, стають відчутнішими і навіть хронічними, а симптоми переростають у глибоку недугу. Відтак криза охоплює вже не частину економіки, а практично всі її галузі. Але цього разу основний шлях до одужання полягає не в намаганні завуалювати кризу, а у болісному, проте життєво необхідному лікуванні найбільш уражених секторів та ділянок організму, які виступають епіцентром і головним джерелом кризи. Приклад нинішньої ситуації у світі та Україні це підтверджує.

У нашій державі, де влада тривалий час ігнорувала структурну розбалансованість економіки, а потім істерично вдалася до нагнітання паніки з приводу катастрофічності наслідків розгортання кризових явищ, рівень розуміння механізмів поширення та витоків кризи залишається, у кращому разі, на рівні Марксового «Капіталу». Відтак, вся проблемність нинішньої ситуації зводиться до неадекватного її сприйняття як владою, так і більшістю суспільства. Одна частина сліпо вбачає у ній якусь невідворотну «небесну кару» і забобонно повторює заклинання на кшталт: «ой біда-біда прийшла», чи «ми ще собі не уявляємо всього, що на нас чекає у цьому році», а інша, в марксистському стилі, пропонує справедливо розділити всі біди і нещастя, які впали на наші голови, між усіма членами суспільства порівну, «щоб нікому не було образливо». Проте, на відміну від Маркса, передбачається забирати в бідних і віддавати багатим, які під час кризи, начебто, постраждали найбільше.

Тобто, нашим можновладцям, вихованим на ідеях К. Маркса, позаздрив би навіть їхній «гуру», який першим запропонував створювати економічну систему, орієнтовану на відвертих ринкових аутсайдерів, перекладаючи їхні проблеми на плечі ефективних власників. Сьогодні українська влада успішно продовжує цей шлях, трансформуючи нинішні збитки і вчорашні управлінські помилки банкірів, металургів, будівельників і політиків у витрати та проблеми сумлінних платників податків і ощадливих громадян.

Єдине запитання, яке при цьому виникає: чому «маленькі українці» так співчутливо підтримують ініціативи та програми, пов’язані з «рятуванням потопаючих» за рахунок затягування власних пасків, виявляючи готовність йти на вибори, щоб підтримати «розум», «честь» і «совість» нашої епохи в іпостасі трьох найвпливовіших політичних сил?

Відповідь може бути лише одна: ми все ще залишаємося примарними тінями цинічної «матриці», яка була вкладена у наші голови кремлівськими вождями та їх українськими послідовниками. А дехто з нас настільки безнадійно залежний від неї, що готовий битися з усіма, хто посягне на втовкмачені «ідеали» й стереотипи, якими суспільство керувалося упродовж останніх трьох поколінь.

Так, чимало українців прагне, щоб їхні діти добре вчилися, здобували вищу освіту, ставали грамотними фахівцями, але коли «чада» є недостатньо сумлінними, талановитими чи наполегливими – воліють дати хабара учителеві та викладачеві, або коли треба вигідно працевлаштовувати. Ці ж українці потім щиро обурюються, куди ж поділися віртуозні хірурги, компетентні юристи, висококласні вчителі чи грамотні банкіри? Прагнучи догодити працедавцеві, якому забракло хисту чи мужності, щоб вести бізнес прозоро, чимало українських громадян охоче отримують зарплатню в конвертах. А згодом дивуються, чому в державних лікарнях та школах немає найнеобхіднішого обладнання і чому лікарям та репетиторам треба «доплачувати» з власної кишені. Люди прагнуть купувати коштовні речі, яких не можуть собі дозволити через малу зарплатню, тож беруть у банку недешеві кредити, але коли виявляється, що не розрахували власних сил і треба віддавати заставлене майно, кричать, що їх грабують. Українці частенько спокушаються на ласі обіцянки щедрих соціальних виплат і незаслуженої допомоги з безробіття, а потім обурюються, чому політики «допомагають» насамперед власним «сімейним бюджетам». Хіба наші громадяни не схильні платити гроші митникам, автоінспекторам і суддям за те, щоб вони заплющили очі на неправомірні діяння, а потім нервово констатують, що в країні немає порядку та справедливості?

Все це до болю нагадує совєтську дійсність. Те ж нестримне бажання виграти у держави в заздалегідь програшну «лоторею», те ж прагнення влади захищати ледацюг та нероб за рахунок працьовитої частини населення. Ті ж сподівання на «халяву», та ж неефективна економіка банкрутів і слабаків, і, врешті-решт, той же результат: низька конкурентоспроможність підприємств, корумпованість чиновників, незадовільна якість товарів внутрішнього виробництва, «втеча» кращих кадрів за кордон і постійне нарікання «пролетарів» на важку долю і несправедливість можновладців.

Стереотипи мислення «совка»

Таким чином, українська криза спирається не стільки на адміністративну модель управління совєтської доби, скільки на суспільну психологію, яка протягом кількох поколінь укорінювалась не лише в системі управлінських традицій, але й на рівні моральних стереотипів. Відтак, її самовідтворення стає неминучим наслідком функціонування соціально-економічного організму держави не лише на постсовєтському етапі, але, можливо, на значно тривалішу перспективу, як це відбувається у багатьох латиноамериканських та азійських державах.

Не зрозумівши причин нераціональних, на перший погляд, вчинків та не логічних, здавалося б, дій, а також не усвідомивши основних мотивів, що керують людьми, «зіпсованих соціалізмом» у їх повсякденному житті, немає сенсу вести мову ані про подолання кризи, ані про застосування більш-менш дієвих засобів нівелювання її руйнівного впливу.

Насамперед слід акцентувати увагу на гіпертрофовано масштабному типі мислення людей, сформованих у совєтську епоху, яке контрастує з мізерною спроможністю до чітких та ефективних практичних дій. Відтак, уся активність нинішніх українських «совків» і у владі, і в опозиції, і в суспільному середовищі, зводиться переважно до поливання брудом уявних винуватців кризи за цілковитої особистої бездіяльності щодо запобігання її дрібним і суттєвішим виявам. Різниця хіба у тому, що з маленьких радянських кухонь весь цей бруд широким потоком розтікся могутнім і демократичним українським телевізійним ефіром.

По-друге, упродовж кількох поколінь, що пережили важкі часи утисків та репресій, в українців сформувалося підсвідоме уявлення про владу, як про окупанта. А тому, на відміну від американської мрії, українська полягає в бажанні стати не багатою вільною людиною вільної держави, а окупантом, якщо не на чужині, то вдома. Саме тому сьогодні, коли влада вже нібито не чужа, українські очільники поводять себе, як і належить справжнім «совкам», втілюючи мрію дідів-прадідів про могутнього і безжалісного окупанта, якому наплювати на своїх наймитів. Звідси беруть витоки і тотальна корупція, і правовий нігілізм, і безініціативність населення та марнотратність влади, і гонитва за дармовими соціальними благами.

По-третє, українська економіка в центрі і на місцях (за доброю совєтською звичкою) бачиться всім її суб’єктам крізь призму державного бюджету. Це стосується як урядовців та місцевих чиновників, так і підприємців, найманих працівників, студентів і навіть домогосподарок. Ніхто не мислить ринковими категоріями, за якими, гроші, що перерозподіляються через державний чи будь-який інший бюджет, витягуються з кишень тих, хто їх заробляє і використовуються завжди менш ефективно, ніж це зможе зробити безпосередній власник. Нинішні можновладці, які вчились на економічних факультетах СССР у 70-х роках минулого століття (тобто в період найдрімучішого «застою»), неспроможні осягнути простої істини, що не бюджетні асигнування врятують Україну від кризи (тим паче з нашим мізерним бюджетом), а зниження податків і збільшення свободи бізнесу.

По-четверте, вітчизняний бізнес досі так і не став мотором економіки, як на Заході, а залишається купою дрібних і великих бюджетних паразитів, а також усіляких спекулянтів та шахраїв, які не відчувають за собою морального права опиратися державному та кримінальному рекету, протистояти рейдерським атакам та спробам реприватизації, фінансовим утискам з боку влади тощо. А народ, який досить жваво підтримує владу в її намірах «поставити бізнес на місце», чомусь, суто по-совєтському, забуває просту істину, що держава – це не ефемерний доброчинний організм, а конкретні чиновники, більшість з яких перебувають «на службі» саме у того бізнесу, котрий так не подобається «маленьким українцям». До того ж, завдяки мовчазній підтримці суспільства, корумпований державний апарат душить навіть зародки бізнесу, спроможного без державної підтримки і бюджетних преференцій працювати ефективно і цивілізовано, але створювати при цьому конкурентне середовище, не потрібне кланово-олігархічній системі постсовєтського типу. І коли сьогодні українці, котрі масово перебувають у вимушених відпустках, виходять на мітинги, аби вибити фінансування для своїх недолугих директорів, які довели підприємства до критичного стану, можна не сумніватися – це гідні нащадки тих самих homo sovietiсus, котрі ридали і непритомніли на похоронах Сталіна, оптимістично зустрічали «залізний порядок» Андропова і ностальгічно згадували застійні часи Брежнєва, який «і сам крав, і людям давав». Результат їхніх дій прогнозований – поглиблення кризи в умовах збереження економіки «злиднів і перекосів» під гаслами захисту інтересів трудового народу.

По-п’яте, українці, виховані у традиціях «соцреалізму» та планової економіки, глибоко засвоїли та інтуїтивно оволоділи всіма прийомами виживання у суспільстві закритої конкуренції. Вони вміють «знайти потрібні аргументи», «залагодити питання», «зробити послугу», «домовитися», «не зрадити, а передбачити» тощо. Їм чуже вміння відкрито конкурувати, доводити свою позицію, переконання, вимагати виконання взятих зобов’язань, боротися за власні інтереси, чинити опір. Як наслідок, більшість з них вирішили, що на Майдані замість «поганого царя» обрано «доброго» і все якось владнається. Сьогодні ці ж люди знову прагнуть знайти «доброго царя», який подолає кризу і всіх ощасливить. Розуміння того, що криза «в головах», а не на вулиці, у «совків» як не було за часів М. Булгакова, немає досі.

По-шосте, у тоталітарних державах викорінюється все, що пов’язане з відкритою і чесною ринковою конкуренцією: індивідуальна свобода, спонтанність, самодостатність, незалежність від влади тощо. Зате благом вважаються будь-які форми колективного примусу. А тому тут у фаворі великі підприємства, монопольні об’єднання, усілякі картелі та синдикати, якими централізовано управляти значно легше. Саме тому, в умовах нинішньої кризи, замість того, щоб визнати об’єктивну неконкурентоспроможність і нежиттєздатність відсталих галузей індустріального Сходу України, які протягом останніх років безпідставно вважалися основними бюджетоформуючими виробництвами, що «годують всю державу», і натомість створити умови для структурної реорганізації української економіки на основі інноваційного розвитку галузей «нової економіки», вітчизняні політики та урядовці беруться рятувати український гірничо-металургійний «Титанік».

По-сьоме, для чиновника совєтського типу, все, що не можна порахувати, є необ’єктивним. Саме тому нинішні розрахунки щодо наслідків імовірного впливу та механізмів подолання кризи за допомогою бюджетних інструментів, які для серйозного економіста виглядають просто наївними, серед українських міністрів користуються беззаперечним авторитетом. Бо хіба може «совкова свідомість» осягнути таку «складну сентенцію» – у разі зниження податків і зменшення контролю з боку влади, бізнес почне працювати ефективніше і забезпечить прискорення економічного зростання. Значно зрозумілішим і прийнятнішим є примітивний алгоритм, за яким посилення фіскальних функцій держави та збільшення контрольного апарату за рахунок скорочення працівників наукових, освітніх та медичних установ дасть змогу зібрати більше коштів до бюджету і допомогти не втратити роботу працівникам «бюджетоформуючих» металургійних, хімічних та будівельних підприємств, втримати на плаву банківський сектор і сільське господарство, допомогти іншим стагнуючим галузям.

Дежа вю

Головна проблема нинішньої української ситуації полягає не в тому, що наша економіка виявилась однією з найвразливіших в Європі та світі. Найтрагічнішим є нерозуміння людьми, котрі відповідають за економічну політику держави, принципів роботи економіки в «нематричних» умовах. Звідси відсутність усвідомлення того простого факту, що спільного в української кризи зі світовою є лише те, що світова стала пусковим імпульсом для нашої, а також класичний алгоритм, за яким розгортаються ці кризи: експансіоністська політика держави – «роздутий» ринок нерухомості; неспроможний фінансовий сектор – уразливі галузі матеріального виробництва. У всьому іншому – абсолютна відмінність. Так, якщо у світі (за звичним для ринкової економіки сценарієм) банкрутують найбільш перегріті виробництва та галузі економіки і вивільняються ресурси для розвитку інноваційних і зростаючих ринкових секторів та сфер діяльності, то в Україні не виявилось ні справжніх банкрутств, ні перерозподілу ресурсів, ні інноваційних перспектив. Якщо на Заході «йдуть на дно банки з бездоганною до цього репутацією», то в Україні банки на кризі примудряються заробляти. Якщо сьогодні на Заході пересічний громадянин впереваж майже не відчуває кризу, то в Україні весь її тягар перекладається саме на плечі «терпил» з числа «маленьких українців».

Як наслідок, влада, замість того, щоб вживати адекватних дій, спрямованих на усунення істинних причин кризи, починає енергійно боротися з її симптомами: паплюжить політичних противників, викриває підступність закордонних «ворожих сил», оголошує анафему імпортерам, душить малий бізнес тощо. А міністри, які проґавили розгортання кризових явищ в економіці, вдаються до «шаманських заклинань» на кшталт: «Підіть усі на збитки.., а через рік вже знову будете заробляти» (В. Пинзеник). При цьому абсолютно не усвідомлюється той факт, який вже давно став аксіомою для західних політиків: «Ринок обдурити не можна… Поведінка людей загалом раціональна… Якщо люди поводять себе не так, як ми цього хочемо або чекаємо, особам, що визначають політику, потрібно замислитись над цим, а не жалітися» (М. Тетчер. Искусство управления государством).

То над чим же треба сьогодні замислитися українським можновладцям насамперед?

Передовсім над тим, що «рулити економікою» (не забуваючи при цьо­му і про власну ки­шеню) небезпечно. Рано чи пізно за це доведеться розплачуватися. Причо­му всім: і тим, хто заповзято підтримував «вбиті» експортні галузі економіки, і тим, хто лобіював недолугі газотранспортні схеми та інші корупційні енергопроекти, і тим, хто закривав очі на інфантильність нашої банківської системи. Нинішня українська криза – це закономірна і справедлива розплата за некомпетентність і захланність.

Проте міністри, які не розуміють ринкової економіки – це ще півбіди, вони можуть навчитися її азам, якщо не на чужому, то хоча б на власному досвіді. А от політики, які, по-совковому твердолобо, намагаються нав’язати економіці власні закони та правила функціонування – це провісники майбутньої катастрофи: насамперед особистої, а згодом і для всієї країни.

Якщо прискіпливо оцінити «антикризові рецепти», які сьогодні пропонуються представниками різних гілок української влади, то в очі відразу впадає схильність практично всіх наших парламентарів, банкірів, урядовців та президентських радників до адміністративно-планових методів управління. Про це промовисто свідчать як висловлювання, так і дії нинішньої української влади, зокрема:

• прагнення штучно підтримувати попит на внутрішньому ринку, надавати преференції на купівлю товарів вітчизняного виробництва, обмежувати імпорт з метою підтримки національного товаровиробника (це все просто до болю нагадує сумнозвісну совєтську систему матеріального постачання за рознарядками згори);

• намагання посилити контрольно-розпорядчі функції держави: активізувати регулювання цін, заборонити підприємствам скорочувати працівників, провести індексування доходів громадян на рівень інфляції, укласти угоди між урядом та найбільшими галузевими об’єднаннями монополістів про взаємні поступки, забезпечити картелям і синдикатам, що діють на українському ринку, пільгові ціни на газ тощо (типова для homo sovietiсus підміна ринкових регуляторів «ручними», помножена на підтримку монополістів);

• обмеження індивідуальних свобод громадян та прав підприємців: заборона забирати строкові вклади із банків, посилення фіскального та регуляторного тиску, збільшення кількості перевірок і штрафів, активізація мислимих і немислимих джерел наповнення державного та місцевих бюджетів, пропагування філософії «затягнутих пасків», заклики до націоналізації банків, посилення спроб «наведення порядку» серед приватних ВНЗ, недержавних установ (коротше кажучи, неприховане прагнення чиновників, вихованих у дусі совєтських управлінських традицій, позбавляти себе проблем, усуваючи з дороги все, що чиновникам не підпорядковується);

• навіювання міфів про зовнішні причини кризи, нагнітання панічних настроїв та поширення закликів до протистояння глобальним ризикам і загрозам, переважання політичних аргументів перед логікою економічної раціональності та ринкової ефективності (чим не «розвинений соціалізм»?).

Але чи можна вилікувати хворобу тими ж засобами, що до неї призвели? Запитання риторичне.

Вихід з тунелю

Українські «еліти» та їхнє оточення мають зрозуміти дуже просту і навіть очевидну річ: керуючись короткотерміновими корисливими інтересами, не можна максимізувати своїх прибутків у довгостроковій перспективі. Це доведено не лише економістами-теоретиками, які свого часу отримували заслужені Нобелівські премії, але і буденною практикою постсовєтського життя. Ті країни, де лідери відмовилися від спокуси «хапнути» все і відразу, в кінцевому підсумку заробляли значно більше, причому не лише матеріально, але й в політичному, моральному, іміджевому сенсі. А там, де влада не хотіла бачити реальності та ігнорувала елементарні закони суспільної еволюції, все часто закінчувалося трагічно й драматично: від фізичного знищення політичних лідерів до тривалих громадянських протистоянь, в яких втрачали і еліти, і бізнес, і народ.

Нинішні українські «вожді», як і їхні совєтські попередники, сьогодні мало нагадують розважливі політичні фігури, здатні мислити масштабно і стратегічно. Щоправда, є ще сподівання на те, що бодай елементарний інстинкт самозбереження змусить їх вдатись до раціональних дій.

Передовсім йдеться про встановлення елементарного конституційного порядку, який передбачатиме чіткий розподіл повноважень між різними гілками влади. Про це останнім часом сказано стільки, що зайвий раз повторювати немає жодного сенсу.

По-друге, необхідно відмовитися від совєтської бюджетної філософії, яка економіку робить заручницею фінансової політики уряду. Слід чітко усвідомити (це вже давно зрозумів увесь цивілізований світ): жоден державний бюджет не зможе використовувати коштів ефективніше ніж приватний бізнес. Саме тому податки, особливо в умовах кризи, мають бути суттєво знижені (мінімізовані), а скорочення «бюджетників» має розпочатися не з працівників наукових, освітніх та медичних закладів, а з контролюючих інстанцій та дозвільних установ.

По-третє, треба нарешті осягнути прописну істину: шлях до структурної перебудови та модернізації економіки, а також її інноваційного розвитку прокладається не за допомогою регуляторної, протекціоністської чи експансіоністської політики держави, а через створення простору для відкритої конкуренції та ліквідацію різноманітних пільг, преференцій, субсидій, картельних змов і усунення від влади монопольно-олігархічних об’єднань.

По-четверте, треба врешті-решт усвідомити, що основна роль владних інституцій полягає не в ручному управлінні економікою, і навіть не у розподілі бюджетних коштів, а в гарантуванні стабільних правил ринкової поведінки для суб’єктів господарювання та у формування «сигналів» для економічних агентів і зовнішніх партнерів про пріоритети і стратегічні цілі державної політики (постійна ж колотнеча на владному «олімпі» дає лише один сигнал: стратегічних перспектив у цієї влади немає).

По-п’яте, доцільно запровадити цивілізовану систему соціального захисту населення, яка стимулюватиме економічну активність громадян, а не породжуватиме у них паразитичні та утриманські настрої. Можна лише згадати досвід так «любимої» нашими можновладцями соціальної ринкової економіки (на прикладі повоєнної Німеччини) чи приклади сусідніх Польщі, Словаччини або Чехії: і щодо організації ефективних громадських робіт, і в напрямі створення дієвої системи соціального та медичного страхування, і з погляду реформування системи пенсійного забезпечення тощо.

Проте одужання влади і надалі виявлятиметься малореальним без одужання суспільства. Сьогодні воно вже почало розуміти, що владу слід контролювати, а не сліпо їй довіряти. Однак суспільний контроль стане ефективним лише тоді, коли українці почнуть по краплині вичавлювати із себе дух «гвинтиків системи», якими були упродовж десятиліть. І тоді їх не лякатиме ні кризи, ні апокаліптичні пророцтва примітивних оракулів від політики. Адже це вже буде криза «матриці», до якої вони не матимуть жодного стосунку.

І тоді появиться шанс на одужання.