Діла добрих обновляться,

Діла злих загинуть.

Тарас Шевченко

Що означає для людини бути? По-різному можна відповідати на це питання. Але насамперед це, очевидно, означає бути-у-світі, а значить — означає уміння співбути (співжити) з іншими людьми та спільнотами, зокрема й людьми іншої національності, етнічності чи субетнічності. А що ж таке співбуття? На думку основоположника онтологічної герменевтики та екзистенціалізму німецького філософа Мартіна Гайдеґґера, співбуття рівнопочаткове буттю-у-світі. Це дуже важлива основоструктура тут-буття людини, яка полягає у співіснуванні з іншими.

Звичайно, попри позитивні риси співбуття, не варто забувати і про негативні його можливості. Особливо, коли йдеться про повсякденне співіснування. У ньому слід турбуватись і про відмінність від інших, про зберігання дистанції під час буття одне з одним, щоб не потрапити в залежність від інших. Панування інших, що забирають буття людини, «диктатура» усереднених і абстрактних «людей» (отого відомого гайдеґґерівського das Man) виражається в низці рис. Наприклад, в рисі публічності, яка полягає в спотворенні «людьми» тлумачення загальнозрозумілими і начебто всіма прийнятими стереотипами. Публічність замулює все і видає так приховане за відоме і кожному доступне. Саме з публічності у вигляді «простого хлопського розуму», що часом так нагадує просвітницький здоровий глузд, в межах української філософської традиції іронізував ще Іван Франко.

Перетворення співбуття у панування повсякденних «людей» призводить до втрати і самості присутності, і самості інших, оскільки воно знімає з людини відповідальність. Є також підстави у цьому теоретичному витлумаченні співбуття побачити його національний характер, наприклад, завдяки тому, що інший німецький філософ Г.-Ґ.Ґадамер називає істинами (чи константами) людського співжиття: звичаєвим порядкам, державним устроям, міжнародним порядкам та ін.

Якщо звернутися до досвіду знайомства із відомим українським ученим єврейського походження Мартеном Феллером (1933—2004), то можна дійти висновку, що професор демонстрував високі зразки співбуттєвого існування і на особистісно-повсякденному, і на історико-національному рівні. Найбільш переконливим прикладом останнього може бути теоретично пояснена та практично застосована ним така гуманітарна дисципліна, як україноюдаїка. В авторській інтерпретації україноюдаїка — це «комплексна, переважно етно-культурологічна наука про українське єврейство у його глибинних взаєминах і взаємопроникненні з українцями» («Про наших великих духом»). Як бачимо, ця наука в самій своїй основі покликана розбудовуватись шляхом вивчення співжиття українців та євреїв як етнічних та національних спільнот. Тобто витлумачувати наявні і формувати нові продуктивні моделі міжнаціонального буття-одне-з-одним, шляхом подолання спотворювальних стереотипів публічності та базованих на них політичних доктрин.

Інтелектуальна постать професора М. Феллера була цілком адекватною поставленим науковим завданням, що становили відповідь на поклик часу, на актуальну потребу пошуку міжнаціонального діалогу в постімперський період. Тому не випадково, а закономірно, що М. Феллера, цього мудрого та глибоко людяного дослідника, можна вважати ще й персоніфікацією україноюдаїки, персоніфікацією ефективної моделі вивчення україно-єврейського співбуття. Знаковим свідченням цього може бути виступ у Тернополі на Всеукраїнській науковій конференції «Національна ідея — основа ідеології державного будівництва» 1998-го, який професор завершив словами, що зірвали бурхливі овації величезного переповненого залу: «Так кажу я, єврей — український націоналіст».

У цих словах, мабуть, один із основних ключів і до витлумачення життя та творчості М. Феллера, і до зрозуміння суті та значення україноюдаїки як науки, систему якої годі охопити в межах кількох об’ємних досліджень. Однак можна виявити деякі важливі її методологічні риси.

Навіть поближне ознайомлення із основоположними працями з україноюдаїки її засновника дає можливість помітити суголосність системотворчих принципів із національно-екзистенціальною методологією. І це, мабуть, не випадково. І, очевидно, не лише тому, що автор цього терміна та концепції в українській науці Василь Іванишин був другом Мартена Феллера, хоча і через це, безумовно, теж. (До речі, промовисто суголосними теоретико-лінгвістичні елементи україноюдаїки є з лінгвонаціологією, наукою, що її розробляє інший друг професора М. Феллера, відомий український вчений Ярослав Радевич-Винницький).

Виходячи з праць В. Іванишина та його однодумців, можна окреслити національно-екзистенціальну методологію як гуманітарну методологію націозахисного типу, яка являє собою іманентну українській герменевтичній традиції систему регулятивних принципів національного мислення. Йдеться про ідейно-наукову базу національного світогляду, що випливає з класичної філософії національної ідеї та онтологічно-екзистенціальної інтерпретації сенсу національного існування і спрямована на освоєння, вивчення і захист буття нації. В основу цієї універсальної гуманітарної методології покладено досягнення філософії нації, націології та передусім українського націоналізму.

Визначальним елементом національно-екзистенціальної методології є національний імператив: усе те, що утверджує буття нації в часі і не суперечить релігії (в українському випадку — християнству), — є добром, а все те, що шкодить нації і релігії, є злом. У гуманітарній царині, зокрема у літературознавстві, це означає, що, по-перше, позиція дослідника мала б бути звірена з християнством та ідеєю свободи народу; по-друге, науковець зобов'язаний осмислювати дійсність передусім у категоріях захисту, відтворення і розвитку нації.

Класичним прикладом національно-екзистенціального мислення є відомий методологічний принцип — національний імператив Івана Франка: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє відчуження від рідної нації».

Найбільш повно, якщо не теорію, то принаймні достатньо чітку національно-екзистенціальну практику розуміння та витлумачення подано у трьох україноюдаїстичних книжках Мартена Феллера (не враховуючи його численних статтей): «Пошуки, роздуми і спогади єврея, який пам’ятає своїх дідів, про єврейсько-українські взаємини, особливо ж про мови і ставлення до них» (Дрогобич, 1994), «Пошуки, спогади, роздуми єврея, який пам’ятає своїх дідів, про українсько-єврейські взаємини, особливо ж про нелюдське і людяне в них» (Дрогобич, 1998), «Про наших великих духом? Есеї з україноюдаїки» (Львів, 2001). Саме у цих працях помітним є осмислення співбуттєвих національних стосунків із погляду «взаємопроникнення» (термін, який, слідом за І.Дзюбою, активно використовує автор). Велика кількість аспектів цих стосунків не дозволяє детально окреслити їх у невеликій студії, однак зауважимо, що пріоритетними заявлені тематичні групи, що стосуються мов, ксенофобії та національної толерантності, а також осмислення визначних постатей в межах тієї чи іншої культури, що охоплює принаймні три дисципліни: лінгвістику, націологію та культурологію.

Неважко помітити, що особливо часто у всіх трьох працях автор апелює до філософії та ідеології сіонізму, зокрема досвіду видатного діяча єврейського націоналістичного руху — «мудрого політика і філософа» Володимира (Зеєва) Жаботинського. Перша книжка містить цілий підрозділ — лист В. Жаботинському, друга, за словами автора, «аж рясніє» цитатами з його творів, третя — включає два есе, присвячені цьому діячеві. Тому логічно саме на прикладі феллерівської актуалізації ідей В. Жаботинського розглянути націоекзистенціальну теоретичну модель, яка значною мірою структурує методологічну базу україноюдаїки.

У різноманітній спадщині В. Жаботинського М. Феллера цікавлять передусім три проблемні групи: питання національної самобутності, національних маргіналів та порозуміння між українським та єврейським народами. Кілька прикладів. Єврейський мислитель наголошує на рятівній потрібності «інстинкту національного самозбереження», який спонукав євреїв перед загрозою національного зникнення «аж до дрібниць» культивувати та зберігати «свою самобутню ідеологію». Тому В. Жаботинський рішуче й аргументовано виступає проти процесів асиміляції, що охопили тогочасне єврейство, наголошуючи на важливості національної самобутності кожної культури: «Дозволити занидіти своїй або чужій племінній самобутності — це не заслуга перед людством та прогресом, це, щонайменше, гріх злочинного недбальства». Прогнозоване і жадане в доктринах марксизму та лібералізму зникнення національних відмінностей Жаботинський заперечує. Навпаки, він утверджує посилення цих відмінностей, але без розбрату, за умови утвердження «цілковитої гармонії за цілковитої різноманітності».

Серед надзвичайно важливих культурних чинників формування національної самобутності того чи іншого народу в концепції націоналістичного мислителя Мартен Феллер виділяє три. Передусім ідеться про національну освіту. Застерігаючи від «загальнолюдських», «просвітительських» педагогічних моделей, які уже виконали свою тимчасову роль, В.Жаботинський наголошує на потребі нової освіти, здатної «зцілити… душу», під гаслом: «прагніть до національного!». «Наша головна хвороба, твердить публіцист, самопрезирство, головна необхідність — розвиток самоповаги: виходить, основою нашого народного виховання має бути відтепер самопізнання. Так виховується на землі кожен здоровий народ, кожна нормальна особистість».

Іншим архіважливим чинником стає мова. Думка В. Жаботинського про сутність мови, підкреслює М. Феллер, цілком збігається і з класичними уявленнями видатного українського вченого та філософа Олександра Потебні, і з новітніми лінгвістичними теоріями. Йдеться про цілком національно-екзистенціальні міркування стосовно того, що «самостійність мови визначають не філологи, а свідомість народів». І нарешті третім фундаментальним чинником націотворення, тісно пов’язаним із іншими двома, виступає національна література. У з’ясуванні національної сутності літератури для націоналістичного мислителя цілком переконливо стає аспект рецептивної спрямованості: «Вирішальним моментом… є не мова, і, з іншого боку, навіть, не походження автора, і навіть не сюжет: вирішальним моментом є налаштованість автора — для кого він пише, до кого звертається, чиї духовні запити має на увазі, створюючи свій твір». Тому цілком угорським письменником є син словака Шандор Петефі, цілком німецьким — етнічний француз Шаміссо, російсько-українським — Микола Гоголь. Біда підневільному народові, талановиті сини якого стають духовними «дезертирами», переходячи в іншу, начебто «загальнолюдську» культуру (Жаботинський іронізує й демаскує цей імперський термін: «російське називається загальнолюдським»). І тому не лише до євреїв можна звернути такий докір: «…народові не легше, якщо в нього залишаються генерали і немає офіцерів, і дезертирство залишається дезертирством».

Не випадково, отже, що другою проблемною групою, пов’язаною із тут-буттям нації, стає питання національних маргіналів, асимільованих індивідів, позбавлених національного коріння, для яких Жаботинський не шкодує гострих, але цілком справедливих окреслень: «національні перевертні», «ренегати», «асимілятори», «раби і тирани», «полонізатори», «русифікатори» та ін. Зразком такого типу марігінала стає неодноразово згадуваний депутат Еміль Бик — уособлення асимільованого єврея-полонізатора: «Відомо, до якої догідливості дійшов тепер на польській службі галицький асимілятор, славетний «Мошко». Він і туди, він і сюди, він за польщизну ладний душу віддати, він за польську культуру ладен розчавити і русинів, і євреїв…». На жаль, висновки мислителя про інше явище — «русифікаторську роль єврейської інтелігенції» — не втратили свого остерігального значення і в незалежній Україні, якщо згадати низку прикрих фактів, пов’язаних і зі спорудженням пам’ятників катам українського народу (тій самій Катерині ІІ в Одесі), і зі ставленням до державного статусу української мови та героїчної історії ОУН-УПА, і з іншими непродуманими україножерськими діями та висловлюваннями, за які радо хапаються антисемітські публіцисти. Заради справедливості варто відзначити і чималу когорту малоросів чи космополітів і серед етнічних українців, особливо серед самопроголошеної «еліти».

Останню націоекзистенціальну проблемну групу утворюють ті висловлювання сіоністського філософа, що стосуються співпраці і порозуміння між єврейським та українським народами. Володимир Жаботинський розбудовує програму національного співжиття на реальній політичній основі, заперечуючи «любов» між націями, він натомість справедливо утверджує схожість їхніх «інтересів». Наприклад, в підавстрійській Галичині ці інтереси мали виражатися у політичній взаємопідтримці: українці повинні були сприяти наданню австрійському єврейству права національної цілісності, натомість галицькі євреї повинні були розірвати свої стосунки з поляками, «не дозволяючи себе нікому «використовувати» для поневолення іншої сторони», спільно працювати з українцями над демократизацією «спорохнявілого політичного ладу Австрії» та підтримувати українську автономію для Східної Галичини.

Глибоко розуміючи культурну специфіку і політичні завдання українського народу, В.Жаботинський переконливо опонував деяким ідеям демонізації українців, що, на жаль, активно експлуатуються й подосі. Йдеться, наприклад, про погромництво Петлюри та інших урядовців доби Визвольних Змагань 1917—1920-го рр., отих, як він їх окреслює, «інтелігентів-націоналістів з соціалістичними поглядами»: «…факт, що ні Петлюра, ні Винниченко, ні решта видатних членів цього українського уряду ніколи не були тими, як їх називають «погромниками». (…) Я з ними виріс, разом з ними проводив боротьбу проти антисемітів та русифікаторів — єврейських та українських. Ані мене, ані решту думаючих сіоністів південної Росії не переконають, що людей цього типу можна вважати за антисемітів». Загалом основоположник україноюдаїки небезпідставно виводить із творів Жаботинського романтичну та конструктивну «ідею людяності як принципу взаємин між націями», що ще раз переконливо свідчить про ушляхетнювальний вплив на свідомість людей та колективів національної ідеї.

Навіть цей невеликий огляд дає можливість вивірено підтвердити, що одне із потужних методологічних джерел україноюдаїки має саме національно-екзистенціальну природу. Значна частина теорії україноюдаїки, як випливає із активного авторського діалогу зі спадщиною Володимира Жаботинського, базується на системі регулятивних принципів мислення, що відсилають до філософії єврейської національної ідеї і спрямовані на освоєння, вивчення та захист єврейського буття. Тому таке важливе місце в україноюдаїці займає використання досвіду єврейського націоналізму (тобто сіонізму), який структурується національним імперативом. Цей імператив, на основі робіт М.Феллера, можна спробувати переформулювати стосовно екзистенції українського єврейства (українців із єврейською етнічною ідентичністю) таким чином: усе те, що утверджує буття українців та євреїв у часі і не суперечить християнству та юдаїзму, — є добром, а все те, що шкодить цим націям та їхній релігії, — є злом.

Здається, саме за україноюдаїкою професора Мартена Феллера можна передбачити велике наукове майбутнє. Особливо у сфері осмислення продуктивних шляхів до осягнення фундаментальних рівнів співіснування передусім українців та євреїв. Прикладами україноюдаїстичної позиції можуть бути, скажімо, творчі досвіди Л.Ребета, Леоніда Кисельова, Ізраїля Клейнера, Жанни Ковби, Мойсея Фішбейна та ін. Але, припускаємо, ця гуманітарна наука, через поглиблення свого національно-екзистенціального теоретичного потенціалу, може бути також використана як модель для випрацювання органічних способів розуміння, ефективного діалогу, а значить, моделей братнього співбуття і між іншими націями. «Нам усім тут вистачить місця», — мудро наголошував Степан Бандера.