ПРОЕКТ ПЛАНУ ОФЕНЗИВИ

Будь-яка реалістична програма національного відродження має насамперед відповісти на два засадничих питання: 1) де взяти кошти? й 2) де взяти кадри? Причому визначальним з цих двох питань є саме друге. Отже, мусимо згадати досвід часів самоорганізації УПА, коли не раз простий сільський хлоп діставав завдання здобути зброю, знайти людей, організувати криївки тощо й... успішно виконував ці завдання, навіть якщо перед тим умів лише сапати бульбу чи пасти худобу.

Де взяти кошти? Там, де 5–6 людей зібралися в ім’я України, один із них бере на себе обов’язок забезпечити надходження коштів. Добре, якщо цей один уже диспонує певним досвідом у фінансових справах, але хай навіть не диспонує. Наполегливо працюючи над собою, він протягом від пів- до півтора року (залежно від здібностей, успішності тощо) стає справжнім експертом з фандрайзингу.

Тим часом решта зібрання зосереджує зусилля на організації школи волонтерів. Місця проведення занять – аудиторії навчальних закладів (у вільний від лекцій та уроків час), чиїсь офіси, цехи, клуби, їдальні, алеї парку, лісові галявини. Складніше знайти учнів. За браком великої кількості патріотично налаштованих близьких та знайомих можна запропонувати такий метод формування стартового контингенту: обійти місцеві громадські організації (не лише «патріотичні за статутом», а й жіночі, студентські, спортивні, культурні тощо) й попросити їхніх керівників виділити з числа активних членів по 1–2 особи для підготовки до участі в масових акціях протесту проти русифікації. Таке пояснення мети навчання в школі є надто спрощеним, зате загальнозрозумілим. Із десятьма курсантами заняття вже можна розпочинати, а далі мусить запрацювати принцип ланцюжка, й перші учні приводитимуть до школи своїх друзів та знайомих, ті – своїх і т.д.

Значення школи волонтерів для розгортання процесу відродження годі переоцінити. Вона має стати постійно чинною інституцією, в якій зосереджені найкращі інтелектуальні сили патріотичного табору. За кілька тижнів навчання у вільний від основної праці час курсанти здобуватимуть знання та навички, потрібні для подальшої участі в боротьбі, але передовсім – потужну мотивацію та розуміння того, чому попередні патріотичні ініціативи українства були безуспішними та як саме має діяти майбутній Рух опору та відродження (спочатку просто: Рух опору). Після завершення навчання курсанти мають підтримувати зв’язок зі школою та між собою, а найздібніші з-поміж них – готуватися організовувати майбутні акції та керувати ними. Проминуло кілька місяців занять, підготовлено кілька сотень навчених патріотів – пора приступати до дій!

Ці дії попервах здаватимуться сливе буденними й «безневинними» в очах україножерів. Одного дня кілька груп добровольців виходять на об’єкти – ними можуть бути території в парках, сквери, дитячі майданчики, зупинки громадського транспорту– й розвішують довкруги простеньку «наочну агітацію». Відтак приступають до їхнього благоустрою. Гасла зрозумілі (на кшталт «Європа починається тут і зараз!», «Хочемо жити по-людськи, а не по-свинськи!», «Україна – це лад і порядок» і т. ін.), сенс та результат трудових зусиль є очевидними, інвентар підготовлено заздалегідь, із «інстанціями» все полагоджено. «Дива» починаються згодом, коли наступного вихідного ті самі добровольці знов появляються на тому самому об’єкті й починають наполегливо ліквідовувати наслідки нищення довколишнім населенням результатів своєї праці (під гаслом «Тут все одно буде Європа!»). Так триває доти, доки європейський вигляд об’єкта починають підтримувати вже самі місцеві мешканці, підприємці, адміністрація. Тоді фронт робіт можна розширити, а з місцевих симпатиків руху – набрати нових курсантів для школи.

Але ж ми обіцяли людям акції протесту проти русифікації, чи не так? Паралельно із зусиллями для благоустрою розпочинаємо ці акції, ретельно готуючи їх заздалегідь, обмірковуючи варіанти, проводячи репетиції тощо. (Підготовка акції має бути схожою на підготовку полярної експедиції, де неврахована «дрібниця» може коштувати життя), В кожному українському місті є люди, які, вперто ігноруючи українську мову, успішно працюють на різних посадах, навіть керівних або таких, що потребують постійного спілкування з українцями. Зафіксуймо кілька таких пунктів – магазини, офіси тощо. Певного дня до кожного з цих працівників шикується черга клієнтів. Перший із них українською мовою чемно просить надати йому певну послугу – й дістає незрозумілу відповідь. «Прошу говорити українською, бо я вас не розумію»… «Прошу пана, як же ви тут працюєте?»… «Чи можна поспілкуватися з вашим начальником?». З другим, третім, четвертим відвідувачем повторюється те саме, після чого в присутності юриста документуємо подію. Черга «природним чином», перетворюється на пікет перед установою, в якій працює шовініст, чи на інші протестні дії. Тут бажаною є присутність ЗМІ. Схожі заходи можуть бути проведені в тих закладах (книгарні, кафе, дискоклуби тощо), де персонал хоча й розмовляє суржиком, однаково в поті чола працює для російщення українців. Ясна річ, ці заходи теж стають відтепер регулярними.

Тим часом наш «головний фінансист» дедалі глибше занурюється в світ невеликої української буржуазії. Себто буржуазії такого калібру, яка не має під собою політичних, медійних чи кримінальних структур-сателітів. Цінна порада: не звертайтеся до панів буржуїнів у тому дусі, що, мовляв, «дайте нам мільйон, а ми за ці гроші відродимо Україну!». Натомість кажіть так: «Ми вже відроджуємо Україну (демонструючи світлини, вирізки з газет та інші свідчення своєї діяльності), але знайдіть і ви своє місце в цьому процесі. Адже Україна в нас із вами одна».

Як пам’ятаємо, школа волонтерів постійно працює, забезпечуючи Рух опору дедалі новими підготовленими кадрами. Тож наступний етап пов’язаний із молоддю, адже саме в ній – майбутнє кожної нації. Нас уже трохи знають, тому зібрати невелику суму на добру справу не є проблемою. Й у той час, коли комерційні структури за гроші українців займаються розтлінням молодих душ, Рух організовує в парках, садах, на літніх майданчиках загальнодоступні спортивні змагання, конкурси ерудитів, вікторини тощо – зі скромними нагородами для переможців та ненав'язливим пропагандистським навантаженням. У такий спосіб він закладає підвалини некомерційного, власне українського культурно-інформаційного простору, альтернативного тому, який розбудовують бізнесові чинники. Поволі для свідомих українців стають звичними й природними колективні форми проведення дозвілля та споживання культурної продукції, які звужують сферу впливу комерційного маскульту. Хай «великі» ЗМІ в цій країні належать поки що не нам – хто сказав, що без них годі обійтися? Хіба не краще зібратися в найближчій кав’ярні, поспівати рідних пісень, обговорити нові українські книжки, подивитися вистави самодіяльних акторів, замість просиджувати годинами перед «ящиком», вщерть напакованим чужинським медіа-сміттям?..

Час приступати до видавничої діяльності! Вдалим першим кроком її може стати одночасна публікація в кількох популярних виданнях Декалогу небайдужого українця (дивись проект тексту). Учасники Руху від самого початку живуть і діють за принципами Декалогу, однак тепер вони пропонують долучитися до справи якнайширшому загалові українства. Під документом – низка підписів авторитетних осіб, причому список підписантів щодня поповнюється новими прізвищами. (Добродіїв, схильних скептично оцінювати дієвість таких відозв у нашу раціонально-егоїстичну добу відсилаємо хоча б до такого документа, як Decaleg de catalanoparlant – див., приміром, нашу публікацію «НАВКОЛО ОДНОГО ДЕКАЛОГУ» у «Львівській газеті», №42 (849) за 7.03.06 р.)

Процес поширюється на сусідні регіони. Настав час подумати про запровадження спочатку емблем, а згодом і повноцінної уніформи учасника Руху опору. Посвячення уніформи, вручення відповідних посвідчень тощо відбуваються в урочистій обстановці, однак без надмірної помпезності – адже попереду ще праці й праці...

Обставина способу дії. Чергові збори керівництва Руху відбуваються в приміщенні польського культурного товариства. Співаючи «Rotu» М. Конопницької («Нє жуцім зємі, сконд наш руд// Нє дами погжесць мови…»), поляки вітають українців; віце-консул «в іменю жонду Жечипосполітей Польскєй» обіцяє всіляку підтримку намірам українського Руху щодо скорішого приєднання України до кола європейських націй.

Пояснення: якщо нічого схожого не відбувається – Рух, певна річ, робить щось не так, як мав би робити.

Уже досягнуто перших успіхів у складних переговорах керівництва Руху опору з чільниками українських конфесій. Відтепер, апелюючи до загалу, учасники Руху можуть обережно посилатися на авторитет церкви, не забуваючи про засадничу нетотожність місії двох таких різних інституцій та важливість збереження обох у чистоті. Поволі й попервах не вельми охоче духовенство й собі починає долучатися до участі в опорі, як негритянські священики в США приєднувалися свого часу до змагань за права темношкірих американців.

Рухові пора подбати про здобуття надійної соціальної бази для свого подальшого розвитку. Шукати довго не треба – такою базою мусить стати мале та середнє підприємництво. Цей клас в Україні потенційно вже готовий узяти на себе вагому частку відповідальності за долю нації та держави, проте далі потерпає від чиновницького свавілля та нерівноправної конкуренції й не має власного політичного представництва. Малі підприємці активно спонсорували й підтримували «помаранчеву революцію», нічого не діставши навзамін від помаранчевих олігархів, коли ті допалися до влади. Як пам’ятаємо, Рух уже має своїх людей на контакті з цим середовищем, а отже, мусить бути незле обізнаний з його проблемами. Тепер він організує серію акцій на підтримку малого бізнесу, після чого починає систематично займатися такою діяльністю. В її основі – не кон’юнктурні міркування поточної доцільності, а глибоке розуміння тієї обставини, що для України єдиний реальний шлях в Європу пролягає через розвиток ринкових відносин «знизу». Беручи на себе місію ідеолога та захисника інтересів бізнесового класу, Рух мусить далі уникати безпосереднього заангажування своїх членів та структур у поточні політичні змагання.

Започатковуємо ініціативу «Already in Europe». Ця кампанія має тричленну структуру, причому взаємини між її ланками є суто «горизонтальними». Першу ланку становлять фірми, установи, громади тощо, які, твердо вирішивши жити по-європейськи та провівши комплекс підготовчих заходів, проголошують намір стало дотримуватися надалі європейських критеріїв. (Зокрема й у царині якісного використання національної мови – на суржику в Європі далеко не заїдеш). Ланка друга – групи контролю, які утворюються на базі громадських організацій, церковних громад, спільнот громадян (в тому числі іноземних) й, після відповідної сертифікації, дістають право всебічного доступу до європеїзованих структур. Три позитивних характеристики від таких груп (обов’язково –однієї іноземної та однієї української) надають перевіреній ними структурі право використовувати запатентований логотип руху «Already in Europe», який згодом стає найбажанішим рекламним брендом в Україні. При цьому кожний крок кампанії (аж до фуршету на честь контролерів) в обов’язковому порядку дістає висвітлення на загальнодоступному інтернет-сайті. Зрештою, третя ланка – це координатори кампанії, які підтримують відповідний сайт, сертифікують групи контролю (не маючи права давати їм вказівки, кого й з яким результатом слід контролювати), оформляють акти присвоєння та вилучення логотипів, забезпечують претендентів інструктивними матеріалами, постійно вдосконалюють ідеологію кампанії.

Гасло «Свій до свого по своє!» ми модернізуємо відповідно до новітніх умов. Оскільки в сучасній Україні влада, політикум, олігархічний бізнес, а також підвладні цим чинникам медійні, «культурні», спортивні та інші потуги є ворожими до простого українця, остільки ми крок за кроком мінімалізуємо свою з ними співпрацю та їхню участь у нашому житті. Більш-менш згуртованій та свідомій своїх інтересів громаді це робити не так уже й важко. Ми не анархісти, але потребуємо влади народної та української й такого політикуму, який буде сполучною ланкою між цією владою й власне народом, а не між номенклатурними кланами... Ми за розбудову приватновласницьких відносин, але впереваж «ізнизу», а не з владних кабінетів. Медіа, культуру, спорт тощо ми змушені розвивати «від нуля» й самотужки, оскільки нинішні нам тільки заважають.

Невдовзі група відомих політиків виступає із заявою про припинення своєї участі в політичних структурах, аби мати змогу приєднатися до Руху опору. Патріоти з числа високопосадовців підтримують ініціативу політиків. Ті й ті добре знають, що новий етап кар’єри їм доведеться розпочинати «з чистого аркуша», рядовими учасниками національного опору. Тим часом члени Єврокомісії, депутати Європарламенту, інші представники об’єднаної Європи стають звичними гостями в офісах Руху.

Обставина способу дії. Чергові збори керівництва Руху на запрошення єврейського культурного товариства відбуваються в його приміщенні. Рабин читає браху, благословляючи Рух та його учасників; група молодих активістів вирушає на ознайомчу екскурсію до Ізраїлю – країни, що в неї не соромно повчитися того, як слід відроджувати націю та державу. На цих зборах ухвалюють важливі рішення про подальшу територіальну експансію Руху та його перейменування на Рух опору та відродження – адже стадію «глухого самозахисту» проти євразійської заглади перейдено й настав час піднімати планку вище.

Пояснення: якщо євреї українців не запрошують, і рабин брахи не читає, – певна річ, Рух робить щось не так, як слід.

Пояснення до пояснення: вищевикладене не означає, що Рух має підлещуватися до національних громад, як, приміром, намагався робити НРУ в «романтичний» період своєї еволюції. Успішний, побудований на здорових засадах національний рух здобуває симпатії таких громад, навіть не докладаючи до цього спеціальних зусиль. Натомість декларації про «узкий слой украиноязычной интеллигенции» абощо, хоч які цинічні самі собою, є чуйним барометром, який засвідчує втрату українським рухом реальних перспектив.

Виходять друком книжки, брошури, буклети, які пропагують серед загалу ідеї національного відродження та євроінтеграції «знизу». Паралельно Рух опору та відродження засновує власну газету та теоретичний журнал. Адже насправді процес «входження в Європу» є важким і суперечливим, багатим на неприємні «сюрпризи». Як уникнути таких сюрпризів, не заблукати на манівці, переконати опонентів європеїзації?.. На ці серйозні запитання навіть не намагаються шукати відповіді привладні «європейці», тож їх доведеться пошукати тим українцям, які є європейцями за станом своєї душі.