Зазначимо, що публікації про потребу сильного національного лідера-вождя перманентно появляються в українській публіцистиці впродовж усіх років незалежності, навіть була спеціальна брошура на цю тему відомого дисидента та історика Валентина Мороза «У пошуках українського Піночета» (Львів, 1999). До заяв на цю тему часто вдавалися різні правонаціоналістичні або псевдонаціоналістичні (типу «Братства» Д. Корчинського) партії та середовища, вважаючи, що шлях демократії не завжди якісний для України. Тож спробуємо проаналізувати цю проблему в історіософському розтині.

Ідея та теорія «сильної руки» у світовій політології має назву «бонапартизму». Тобто саме приклад Наполеона Бонапарта став оптимально зразковим для ілюстрації того, як до влади прийшла сильна і видатна особистість, як була втілена у політику доктрина динамічних дій і культу військової сили, соціального порядку і особливого контролю за суспільством, маєстату держави і суворих дій виконавчої ієрархії. Цей політичний ідеал потім здійснювали у сотнях варіантів різноманітні диктатори і національні вожді, неомонархісти і класово-соціалістичні вожаки — від Луї Наполеона ІІІ, Гітлера і Франко до Сталіна і Фіделя Кастро. Часто, особливо у країнах Африки, Азії, Латинської Америки, це набирало форм самодурсько-карикатурного знущання групи пройдисвітів над бідним і задурманеним народом.

Отже, де джерела бонапартизму? Які аспекти є позитивними в ньому, а які негативними? Якою є «механіка» бонапартизму і чому він систематично повторюється в історії впродовж тисячоліть?

Джерела бонапартизму виходять з людської психології. Людське сприйняття світу і мислення в соціальному напрямі влаштовані так, що постійно націлюють людину на щось величне і яскраве (пишнота і псевдогероїчність кожної монархічної влади від найдавніших часів), на схиляння перед силою та авторитетом (тому первісна монархія обґрунтовувала свою владу не тільки збройною силою, а й «божественним» походженням і пророчими візіями в стилі римського царя Нуми Помпілія), на прагнення все швидко і категорично вирішувати (як це робили всі диктатори, розправляючись з усіма своїми ворогами і впроваджуючи нові закони, часто спрямовані на посилення своєї влади і користі для продиктаторської кліки). Першими чистими «бонапартистами» були численні тирани, які захопили владу у багатьох містах Давньої Греції в VІ—ІV ст. до н.е. Вони паралельно розправлялися з правлінням і етикою традиційної аристократії (тобто з духом шляхетності і героїки, продуманих змін і звичаєвого права) і з первісними формами народовладдя (тобто з природним прагненням ширших мас жити за рівними для всіх законами і при збереженням максимальної свободи). З одного боку, всі ті Драконти, Пісістрати, Діонісії уславилися кривавими оргіями та тлумленням людської гідності, та з іншого боку, вони відіграли важливу роль у мобілізації громадян своїх міст під час воєнних дій, ліквідовували зловживання державних бюрократій, пробуджували національну гідність.

Загальний підсумок поширення політичних форм тиранії в грецькому світі був доволі сумний: вони знівелювали громадянські почуття еллінів, норми законності, стимулювали наростання плебейської психології, створили ідеологію монархічної влади. Усе це потім, у ІІІ—І ст. до н.е., вилилося у створення на всьому грецькому просторі низки царств (Македонії, Пергаму, Понту, держав Селевкідів у Сирії і Птоломеїв у Єгипті), в яких процвітала забюрократизована верхівка під омофоном «божественної» влади нових тиранів (інколи з далеко не «божественною» генеалогією) і масово перетворювались в охлос (юрбу) колишні горді і свідомі своїх прав елліни.

Паралельно в римсько-італійському світі відбувалися протилежні процеси: від царської влади Рим перейшов у VІ ст. до н.е. до «залізної» республіки, тобто до суворих норм громадянської відповідальності, законності, розподілу владних функцій між демократично обраним сенатом, призначеними консулами і традиційною судовою системою. У той період (ІV—ІІ ст. до н.е.), коли Греція деградувала майже в усіх аспектах, Рим зростав. Це перше зауваження Г. Шибанову щодо виведення історіософських законів зміцнення держав і народів.

У кінці ІІ—І ст. до н.е. в Римі почалися ті ж тиранічні процеси, які охопили Грецію раніше, тільки в більших масштабах і з жорстокішим увиразненням одноосібної диктатури. Пов’язані вони насамперед з іменем полководця Гая Марія (157—86 до н.е.), якого всупереч закону сім разів обирали консулом республіки за надзвичайні військові заслуги (перемоги над царем Нумідії Югуртою, кімрами і тевтонами та ін.). Його ідеологічний та методологічний послідовник і водночас найбільший суперник Сулла (138-78 до н.е.) запровадив повну диктатуру в Римі у 82 р. до н.е., максимально вдосконаливши методи розправи з ворогами і конкурентами. За знаменитими проскрипціями (списками) у Римі щоденно і систематично вбивали людей (за кілька днів — до 80 тис.), зліквідували дію всіх основних державних законів та ін. Ідейний послідовник Сулли — імператор Калігула, садист і організатор масових вбивств, через сто років зробив членом республіканського сенату свого коня — це, щоб цілковито поглумитися з права народу щось собі обирати.

Отже, змагання між демократією і тиранією тривало майже впровдовж усієї основної історії античності й нарешті закінчилося встановленням у Римській імперії, яка охоплювала весь середземноморський цивілізаційний простір, одноосібної влади суворого типу, яка часами набувала ознак кривавої диктатури (за Калігули, Нерона, Доміціана, Коммода, Каракалли та ін.).

Це обумовило масове моральне звиродніння колись гордих своїми громадянськими правами римлян. Візія сильної одноосібної влади так запалила уяву мешканців післяримської Європи, що упродовж цілого Середньовіччя (за рідкісними винятками — італійські республіки) від VІ до ХVІІ ст. тут безальтернативно поширився тип одноосібного правління (монархії). У людей лицарської епохи ніщо не могло похитнути віри в «єдинодержавців», навіть те, що на найвищих тронах надовго опинялися різні ідіоти, негідники і садисти. Вони вірили в містику влади, доки цієї віри не розвіяв раціоналізм постренесансної епохи.

Найяскравіше механіка тиранізму виявилася в постаті Юлія Цезаря (не випадково його ім’я у цьому сенсі стало символічним). Саме через його дії та цілісний образ ми можемо означити тиранію як «вічну звабу». Це зваба одноцільного пориву (Цезар відзначався у своїй політиці рішучістю вчинків, це він перейшов з армією Рубікон на пострах цілій імперії, це його крилата фраза: «Прийшов. Побачив. Переміг»); це зваба винятково обдарованої людини (як полководця, стратега, оратора, мудреця і т.ін.); зваба сили (Цезар усі свої найважливіші політичні вчинки завжди підпирав потугою раніше приготовленої для цього армії); зваба загального об’єднання (саме Цезар обіцяв усім примирення і прощення попередніх ворожостей, загальну гармонію); це зваба подолання усіх соціальних бід за допомогою державної системи (Цезар безнастанно купував собі любов плебсу колосальними подачками «для народу» і обіцяв великий добробут після свого тронування); це зваба пишноти і маєстату (його владарювання супроводжувалося великими видатками і набирало ореолу святості, призначення вічності); і нарешті, це зваба інтимної турботливості (власне Цезар уважно моделював себе як «батька римської нації», захисника від хаосу демократії, співчутливого учасника долі кожного — звідти ідуть ідеї щемких картинок з Леніним, Сталіним чи Гітлером в оточенні дітей!).

Після встановлення в Європі на місці монархій республік у ХVІІІ—ХІХ ст. постійно відбувалися процеси відродження тиранізму у різних формах і на різних ідеологічних основах, і завжди головними стимулами до цього були вищеназвані категорії зваб. Тому не мало значення те, чи люди боролися за національне чи насамперед соціальне визволення, чи був це релігійний рух, чи анархістський бунт: всюди спрацьовували невидимі психологічні механізми щодо потреб людини стати на коліна перед величним, схилитися перед силою, спокуситися відмовою від громадської відповідальності на користь рішучих дій якогось одного лідера.

І все-таки не можна заперечити того факту, що за час правління особистотстей з сильною рукою (Наполеона, прусського короля Фрідріха ІІ, російського царя Петра І, Франко, Муссоліні, Сталіна) їхні нації успішно розвивалися в багатьох сферах і напрямах. І тут має рацію Г. Шибанов, загально вказуючи на це. Але чому? За допомогою яких важелів здійснювався розвиток? Коли ми придивимося уважніше до діянь таких яскравих осіб і до їхніх епох, то побачимо, що самі вони були лише на вершині великого пориву (ідейного і морального) якоїсь значної частини їхніх суспільств. Іншими словами, якщо появлявся в історії якийсь винятковий диктатор-тиран, що за допомогою підступу, сили чи випадку захоплював владу над країною, але не спирався на цей невидимий духовний потік людської енергії, то невдовзі щезав, він не породжував епохальних змін, суспільних зрушень — просто панували ще його нащадки чи соратники і все. Натомість прихід до влади названих лідерів був підготовлений потужними змінами в глибинах їхніх суспільств і насамперед добре сформованою і надзвичайно активною соціальною групою (певною революційною елітою). Наприклад, за Наполеоном двигтіла та енергетика здобування, яку розбудила Французька революція 1789 р., запал і витримка революційних генералів, безмежно жертовний порив фанатиків революції, що захоплював інтелектуалів і широкі маси. Ось які слова вклала в уста революціонера Леся Українка: «Звичайний крамар там (у революційному Парижі — О. Б.) ставав героєм, там невіглас робився геніальним, одна хвилина там давала більше, ніж всі три роки... Там змагався б я, боровся б, поривався, тремтів би за життя своє хвиляве, але я жив би...» («Три хвилини»). Здобутки Фрідріха ІІ були обумовлені тим моральним напруженням, в якому жило прусське суспільство століття перед тим, його успіхи постали на фундаменті навдивовижу дисциплінованого знаменитого прусського юнкерства, з духу якого вийдуть потім Бісмарк і Мольтке, Моммзен і Ранке. Знаменитий історичний прорив Петра І був підготовлений довготривалою царською муштрою російської маси, яка в його час вже перетворилася у своєрідний зцементований мур, з яким можна було виробляти що завгодно, дробити його, переформовувати, обпалювати — він усе одно надійно йшов за царем і терпів усі його знущання. Не дивно, що саме тоді у Петра І з’явилася візія світового панування Росії: народ усе стерпить задля такої мети!

Успіхи Франко в Іспанії і Муссоліні в Італії стимулювали пригашені було іспанський та італійський націоналізми, коли нові національні еліти побачили для себе простір для звершень. Диктатура Леніна—Сталіна, власне, її витривалість і морально-психологічний заряд, була побудована на фанатизованому волюнтаризмі та культі насильства, що процвітали серед «полум’яних» російських революціонерів від 1840 х рр., тобто впродовж 80 х років (!). Не Сталін творив чудеса перемог у затятих битвах, у залізній дисципліні компартії, у маніпулюванні масами, а та революційна загартована еліта, що сформувалася в тюрмах і на каторгах, у підпіллі і серед поліцейських тортур. Це парадоксальність людської психології (і ще ефективна система пропаганди) приписала усі заслуги і здобутки Сталінові, насправді ж усе було інакше. Це друга заувага п. Шибанову: щоб робити історіософські висновки, треба знати і розуміти історію не за простонародними переказами і міфами.

Варто навести приклади і з української історії. У нас є два яскраві випадки на цю тему: Богдана Хмельницького і Степана Бандери. Обидва з успіхом виконали свою роль магічного лідера, збурювача мас і вольового вождя. Однак придивімося уважніше: за Хмельницьким стояла войовнича етика козацтва, що перед тим чудово гартувалося у ненадійних степах України півтора століття, і особливий активізм новосформованої української шляхти, яка творила кістяк його армії, адміністрації і накреслювала стратегію боротьби. Якби не ці фактори, де був би Богдан? На що б спромігся? У випадку С. Бандери вирішальну історичну місію виконала надзвичайно дисциплінована, пройнята духом звитяги, загартована у підпіллі Організація Українських Націоналістів (ОУН). Це в її рядах формувалися тисячі героїв, які без вагань віддавали життя за справу, виросли військові генерали і спеціалісти, які під градом бомб ворога (нацистської Німеччини і большевицького СРСР) створили найчисленнішу і найбільш боєздатну в Європі партизанську армію (УПА), це вона своєю моральною гідністю здобула собі якнайширшу підтримку населення, щоб 7 років в умовах тоталітарної держави продовжувати боротьбу з гігантською мілітаристською системою СРСР.

Проблемою для історичного і політичного розвитку народів є те, що грань, яка відділяє національного вождя від тирана, є підступно пластичною, хиткою і крихкою. Дуже часто неможливо передбачити, якими будуть процеси, спричинені різкою консолідацією соціуму довкола яскравої і сильної особистості. І тому в кожній ситуації важливо підтримувати процеси формування високоякісної еліти — активної, наступальної, перейнятої ідеологією національного обов’язку, шляхетністю, а не засліплено прославляти вождів, наділяючи їх ледве не божественними властивостями, бо це перший крок до творення культу одноосібної влади з усіма його наслідками, описаними вище лише частково. Важливо не допустити створення навколо державного лідера власне кліки підлабузників, інтриганів і кар’єристів, а це можна зробити тільки за умов активної і критично налаштованої демократії.

Щодо сучасної Росії, якою так захопився Г. Шибанов, то ситуація в цій країні набагато складніша, аніж її зображають підконтрольні Кремлеві ЗМІ. Власне, тут треба відділити заслуги російських інтелектуалів та ідеологів від здобутків російського президента. А саме, ще у дев’яності роки минулого століття в інтелектуальних та політичних колах Росії стався ідеологічний «переворот»: зберігаючи риторику вільного ринку і демократичних реформ, певна група людей чітко переорієнтувала країну з ідеологічних принципів лібералізму на політичну філософію консерватизму. Тільки традиційною особливістю Росії стало те, що це відбулося не шляхом поступового ідейного і політичного формування цілого руху/партії, як було в кожній нормальній європейській нації, а через нав’язування нової ідеології згори, від влади (бо так влаштована психологія російської людини: вона може виконувати лише волю начальника, сама діяти не в силі).

Основні принципи консерватизму — це поглиблене відчуття національної традиції, плекання почуття величі, державницької зосередженості, відповідальності, акцентування на духовно-культурних вартостях всупереч спокусам соціально-ринкової популістики (тому з такою увагою російська політика ставиться, наприклад, до ролі церкви в суспільстві), це апелювання до ідеологем солідарності, моральної й етнічної згуртованості (що, зокрема, відображене навіть у назвах таких пропутінських утворень, як «Єдина Росія», «Наші» та ін.), це послідовна протидія хаотичним і анархічним діям інших середовищ, стратегія на вироблення якомога ширшої і всеохопної гармонійної співдії різних сфер і стратумів суспільства. Усе це ми й бачимо зараз у політиці Росії. Особа ж В. Путіна виявилася вирішальним консолідуючим чинником, відповідно до стереотипних, правікових уявлень росіян про неуникненного і рятівного «батюшку царя».

На жаль, ця друга доглибинна особливість Росії — потреба в рабській любові і схилянні перед якимось особливо яскравим лідером-вождем (великим князем, царем, імператором, генеральним секретарем ЦК КПРС, «просто Путіним») є її фатумом, тягарем, через вагу якого в цій країні не може розпочатися навіть у ХХІ ст. нормальний процес творення нації. І тому із застереженням сприймаємо категоричну тезу Г. Шибанова про Росію: «Тут є нація». У цьому й полягає проблема Росії, що завершеної нації там немає. Там є імперія, вічно тоталітарна (навіть зараз — напівтоталітарна) державна система, яка насильницьки утримує в своїх межах суміш з великої кількості етносів, напіветносів, зденаціоналізованих стратумів, відірваних від свого коріння (етнічного і соціального) вічноблукаючих «імперських людей». Саме тому в Росії так легко і так міцно колись прижився комунізм — ідеологія безбатченків. Натомість єдиною системою цінностей, на якій утрималася ця гігантська держава і хаотична етно-квазі-недосоціальна суміш, могла бути ідеологія агресивного імперіалізму, яку й запропонували колись большевики, роздмухуючи світову революцію й організовуючи військові перевороти в різних кутках планети. Свідками вироблення нової моделі російського імперіалізму — чи то «ліберального», чи то «газового» — ми є зараз.

Можемо погодитися з відчутим, але не осмисленим Г. Шибановим, висновком: Україні бракує такої традиціоналістсько-волюнтаристської політики, націленої на розбудову міцної держави, з візією власної місії, з великим почуттям національної гідності, перейнятої ідеологією зусилля, без усього нашого малоросійсько-хохляцького скавчання про «лиху долю», «воріженьків» і «пирогів в сметані» — як заповіту. Та все-таки, на нашу думку, Україні насамперед не «сильної руки» треба, а власне, цієї ідеологічної та стратегічної переорієнтації, яка й доформує нашу нову політичну еліту. І тільки на цій основі можна буде зробити якийсь історичний прорив. Справді (за Г. Шибановим), Україні треба подолати той ліберально-космополітичний хаос, який панує в ідеології держави, політичних партій, на екранах і сторінках ЗМІ і систематично розхитує та деформує і так слабку українську національну ідентичність (Г. Шибанов чомусь звинувачує в цьому демократичні гілки влади і принципи розподілу влад). Але краще подолати його вольовим зусиллям громадських і політичних груп, що усвідомлюють свої цілі, вічні імперативи нації і держави, і без нових диктаторів.

Насамкінець процитую п. Шибанова і тільки для того, щоб застерегти інших від пристрасті до тенденційних захоплень і тлумачень класики. Проспівавши осанну В. Путіну й іншим «сильним лідерам» в теорії, наш автор закінчує свою статтю на сторінках «Дня» такою ось химерою: «...нації потрібний сильний лідер, котрий би об’єднав навколо себе однодумців з чеснотами, що заповідали нам провідники духу Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Іван Франко». Цікаво, у яких це творах цілком аполітичний Г. Сковорода закликав усіх шикуватися в ряди за лідером? Де саме обґрунтовував хоч якісь напівдиктаторські політичні кроки переконаний демократ І. Франко? І чи не в цих ось словах звучить слава «сильним рукам» у Т. Шевченка:

На полі вольнім вольно пас

Чабан, було, в своєму раї

І гадки-гадоньки не має...

...Аж ось лихий царя несе —

З законами, з мечем, з катами,

З князями, темними рабами.

Вночі підкрались,зайняли

Отари з поля, а пасущих

І шатра їх, убогі кущі,

І все добро, дітей малих,

Сестру, жену і все взяли,

І все розтлили, осквернили,

І осквернених, худосилих,

Убогих серцем завдали

В роботу каторгу.

(«Саул»)

Чи, може, в цих ось рядках:

...І додай,

Такеє слово їм додай

Без притчі. — Ви, — скажи, — зробили

Руками скверними створили

Свою надію; й речете,

Що цар наш бог, і цар надія,

І нагодує, і огріє

Вдову і сиріт. — Ні, не те,

Скажи їм ось що: — Брешуть боги,

Ті ідоли в чужих чертогах,

Скажи, що правда оживе,

Натхне, накличе, нажене

Не ветхеє, не древлє слово

Розтлєнноє, а слово нове

Між людьми криком пронесе

І люд окрадений спасе

Од ласки царської...

(«Осія. Глава ХІV»)

Чи, може, в цих рядках:

О люди! Люди небораки!

Нащо здалися вам царі?

Нащо здалися вам псарі?

Ви ж таки люди, не собаки!

... Чи буде суд! Чи буде кара!

Царям, царятам на землі?

Чи буде правда між людьми?

Повинна буть, бо сонце встане

І оскверненну землю спалить.

(«О люди!...»)

За дев'яності роки минулого століттяУкраїна пройшла складний і мученицький шлях «проростання» демократії, громадянської свідомості, поваги до права кожного і загальної законності. І хоча усе це сьогодні перебуває під серйозною загрозою розчавлення клановою олігархократією, все ж наше суспільство поволі прямує до норм і правил світового демократизму. Усілякі теоретичні обґрунтування та практичні імпульси до посилення диктату якоїсь одної «виняткової» особистості завжди обертатимуться в наших умовах, з нашими ще масовими совєтськими стереотипами у відродження компартійно-самодурського начальництва з його безсмертною формулою: «Я начальник — ти дурень». Це ми бачили в десятилітній період президентства Л. Кучми з усіма його гримасами профанаторства і підміни справжньої демократії. Але цей період вже минув, і перед нашою країною відкриваються нові перспективи громадянського та національного розвитку. Тому не «сильної руки» диктаторської, яка, за Шевченком, «І нагодує, і огріє» (можна подумати!), нам треба, бо це лише масштабно паралізує українське зростання в усіх напрямах, а якраз посилення правового та ментального опору цьому можливому диктату нам потрібно. Українська людина в масі занадто довго (принаймні, останні три століття) жила в системі постійного національного, соціального, правового та морального приниження, пригнічення, плоди цього зараз бачимо у вигляді масового яничарства, громадянської пасивності, морально-духовної покаліченості, тож чи варто знову штовхати це змучене і зболене суспільство в атмосферу «єдиноначалія» і рабської слухняності?

Неуникненною тенденцією усіх режимів, побудованих за принципом утвердження якоїсь «виняткової», «сильної» людини, є поступове переростання таких режимів у диктаторські, з довічним «утронуванням» певних лідерів. Це чудово ілюструють нам сучасні режими М. Каддафі в Лівії, П. Мушаррафа у Пакистані, Р. Муґабе в Зімбабве, І. Карімова в Узбекистані, А. Лукашенка в Білорусі, У. Чавеса у Венесуелі, В. Путіна в Росії і под. Увесь світ з відразою та іронією спостерігає, як названі лідери вдаються до найрізноманітніших форм мімімкрії, шахрувань, щоб приховати диктаторську сутність своєї влади, придумують якісь «всенародні референдуми», «поправки до конституції», імітують 99 відсоткові власні перевибори, аби лиш продовжити власне перебування на вершині управлінської піраміди. Чи варто Україні приєдуватися до цієї компанії імітаторів-профанаторів демократії? Чи буде це позитивним стимулом для нашої демократії й суспільства? Навряд чи. Зрештою, навіть в геополітичних вимірах Україна тільки на основі демократизму може бути суттєвим міжнародним чинником для противаги диктаторським і напівтоталітарним режимам на просторі цілої Євразії (Китай, КНДР, В’єтнам, Білорусь, Росія, Казахстан, Таджикистан, Узбекистан, Туркменістан та ін), які ігнорують міжнародні норми, уповають на свої мілітарні спромоги, зневажають принципи свободи слова і прав людини та ведуть стратегічну гру проти демократичного світу, хоча й використовують його технологічні, економічні та культурно-цивілізаційні переваги. Мусимо пам’ятати стару аксіому: «Тільки нація, що свідома великих завдань, які має виконати в інтересах цілої людськості, тільки такій нації приділяється спеціальна клітина на шахівниці світової історії. Лише ясно сформульований національний ідеал робить з певної національної ідеї кристалізаційний осередок для індивідуальних і групових воль всередині нації, які без цього шукають інших центрів тяжіння.» (Д. Донцов, «Підстави нашої політики», 1921 р.).