Провівши опитування 44 559 респондентів, телекомпанія CNN відвела українській “помаранчевій” революції третє місце серед найвизначніших подій 2004 року. Очевидно, при цьому йшлося про новизну інформації, її небуденність з погляду середньостатистичного мешканця планети. Безумовно, стверджувати, що мала місце революційна ситуація в класичному (класовому) сенсі підстав немає.

Осмислення подій на київському Майдані, безумовно, ще попереду. І для нас, українців. Учені й політики ще довго вестимуть мову про найрізноманітніші аспекти “помаранчевого” зриву, однак навряд чи хтось з них заперечуватиме знаковість цього явища — зламу суспільної свідомості. Для українців Майдан, либонь, й у наступні століття асоціюватиметься з масовим проривом народу до Правди і Справедливості.

Що ж сталося з мовчазними і вайлуватими, важкими на підйом (у сенсі налаштованості до громадянського спротиву) українцями (переважно молоддю), які масово покидали рідні домівки і вирушали на київський Майдан, які почали відверто декларувати свою “помаранчевість” по всій країні, часто наражаючись на агресію, небезпеку, силу з боку Ретросистеми?

Ми спробуємо проаналізувати недавні події листопадово-грудневого Спротиву не з політологічних позицій, а з позицій системотвірних. Бо київський “помаранчевий” Майдан — своєрідне підтвердження дії закону самоорганізації в українському суспільстві, коли самодовільно виникають певні структури, починаючи від наметів на Хрещатику, залоги Українського дому і Будинку профспілок, налагодження процесів життєзабезпечення — харчування, збору коштів для потреб учасників багатомільйонної акції тощо.

Всесвітньо відомий кібернетик У. Ешбі писав, що будь-яка самоорганізуюча система використовує минуле для визначення своїх сучасних дій, які до певної міри запрограмовані минулим. Безумовно, цей висновок справедливий і для такої складної самоорганізуючої системи, якою є людське суспільство.

Нині добре відомо, що процес створення нового і є самоорганізацією. Творення сучасної Української держави — це також явище (процес) з ряду самоорганізації.

Ми живемо в космосі, тобто у впорядкованому просторі, у світі СИСТЕМ, до яких належать біосфера, людство, суспільство, держава, ми самі та багато інших проявів системної організації — економіка, культура тощо. Все це — складні динамічні самоорганізуючі системи, тобто системи, що еволюціонують, взаємодіють між собою щоразу по-новому, перебуваючи в якійсь прихованій закономірності, а нас від тих взаємодій кидає то в жар, то в холод. Інакше кажучи, ми перебуваємо в глибокій залежності від системних структур Реальності і взаємозв’язків між ними. Наша людська історія — це також відображення законів самоорганізації соціальної системи, їх взаємозв’язку.

Всеосяжність самоорганізації у світі очевидна. Об’єктам найрізноманітнішої природи притаманна самоорганізація і виникнення структур чи то у вигляді процесів, чи то певних геометричних конфігурацій. З хаосу народжується порядок (і в живій, і в неживій системі) — як наслідок самоструктурування середовища, якщо система, збудована у цьому середовищі, є відкритою.

Ми живемо у світі нелінійності. У нелінійному світі. Багатоваріантному. Людський мозок, людська психіка, навколишнє середовище, економіка, людська громада — це надзвичайно складні відкриті нелінійні системи, керувати якими адміністративними, командними методами, не враховуючи глибинних процесів у них, структурування, котре відбувається у цих системах за власними законами, неможливо.

Самоорганізація виникає на перетині властивостей системи та її оточення. По-особливому виявляються внутрішні тенденції, котрі протистоять зовнішнім керуванням (впливам) і взаємодіють з ними. В органічному світі це приклади саморегуляції (підтримування сталої температури людського тіла), регенерації (заживлення ран), інтуїція в процесі мислення тощо.

Через обмеженість сприймання людським розумом глибинних суспільних процесів осмислення їх суті має доволі приблизний характер. Тому будь-який аналіз процесу, а надто такого, котрий підноситься у ранг теорії, повинен постійно коригуватися відповідно до отриманої інформації. Якщо цього не робити, теорія поступово перетворюватиметься в догму, а наше розуміння того чи іншого процесу (в міру його розвитку) дедалі більше буде розходитися з реальністю, накопичуватимуться помилки.

Застосування системного аналізу дозволяє краще зрозуміти причини кризових ситуацій в суспільстві і, якщо дозволяють час і умови, уникнути їх поглиблення, якщо ж ні — то пом’якшити наслідки. Реалізм несумісний з дешевим оптимізмом. За такий оптимізм нам уже сьогодні доводиться платити надто дорого — у сферах екології, економіки, культури, в соціальній сфері. Системний аналіз показує, наскільки питання моральності, екології, економіки й політичного устрою суспільства пов’язані між собою. Комплексне розкриття цих зв’язків, наприклад, засвідчує: ті сторони нашого життя, що досі розглядалися як явища, насправді є закономірними процесами, які розвиваються внаслідок допущених помилок.

Всі умови самоорганізації, зокрема й самоорганізації інформаційної, існують у первісному Хаосі. Закони самоорганізації не виникають у процесі еволюції, а закладені в основі Реальності. За самоорганізуючими системами, очевидно, слід визнати, образно кажучи, генетично обумовлений шлях розвитку. Йдеться, звісно, не про якусь фатальну обумовленість шляхів розвитку систем (це, між іншим, не має місця в системах, енергетична структура яких загальновизнана — в живих організмах), а про загальну макропрограму розвитку, яка не усуває таких понять, як свобода волі, свобода вибору і випадкові процеси. Але всі ці параметри не повинні виходити з рамок, поставлених законами самоорганізації.

Щойно ми починаємо глибше вивчати те чи інше явище, як обов’язково натрапляємо на явища нелінійності, нелінійні ефекти (прагнення до самоорганізації в тваринному світі, бажання творити громадянське суспільство, поява середнього класу — це вже, по суті, нелінійні явища, яких не враховував правлячий режим). Бо самоорганізація (один із її різновидів у суспільстві — самоуправління) — це універсальна властивість нелінійних систем як живих, так і неживих.

Описуючи те чи інше природне явище, вчені часто свідомо нехтують деякими факторами, будують математичні (фізичні) моделі таким чином, аби в них входили тільки лінійні рівняння, розв’язувати які математики і фізики навчились досить добре.

Однак виявилось, що нехтування нелінійними членами може спотворити картину в цілому і отриманий результат буде далекий від реальності.

Російські політтехнологи й політики представники спеціальних служб, що невтомно працювали в Україні напередодні і під час президентських виборів, вирішили спростити для себе досліджувану систему (точніше кажучи, Ретросистему) — українське суспільство, намагаючись вибудувати модель, якою можна було б легко керувати (маніпулювати) і формувати заздалегідь визначені наслідки голосування.

На жаль, ми вже маємо сумний, якщо не сказати трагічний, досвід будівництва “нового суспільства”, в якому роль генерального конструктора виконував політичний волюнтаризм. Якщо ж врахувати генетичну природу розвитку самоорганізуючих систем, то є надія, що ми як в умовах внутрішньої соціальної взаємодії, так й у взаємодіях зовнішніх — з біосферою, вступимо у фазу безконфліктного розвитку, на місце насильства прийде взаєморозуміння, а замість амбіцій прийде взаємотерпимість та розумне самообмеження.

Наш реальний світ — це світ взаємодіючих систем, і людство не становить жодного винятку. Як і будь-яка система, воно може існувати за умови двох видів сумісності: внутрішньої (сумісності своїх складових — народів, держав, економіки, політики) і зовнішньої (сумісності з навколишнім середовищем, у даному разі з біосферою, яка своєю чергою є такою ж самоорганізуючою системою, що динамічно розвивається, з тією лише різницею, що включає в себе й власне людство як систему).

Ведучи мову про нелінійні динамічні самоорганізуючі системи, слід виділити умову їх існування — сумісність підсистем, що входять у систему. Під сумісністю розуміють відсутність нездоланних протиріч між підсистемами. Інакше вони гинуть, а значить, гине й система, і намагатись підтримати її існування — даремна справа. Демократія несумісна з автократією і тоталітаризмом. Громадянське суспільство несумісне з аморальністю, корупцією, волюнтаризмом.

Для нелінійних динамічних систем, що самоорганізуються, примітним є те, що їх діяльність і взаємодія можуть спричиняти зміни реальності, і в цих реальностях можуть бути критичні стани, які супроводжуються порушенням сумісності. Така криза може мати лише два наслідки: або зміниться та частина системи, що є основною причиною кризи, або сама загине, якщо процеси зайшли далеко і стали необоротними.

Для нормального функціонування нелінійної динамічної системи, яка знаходиться всередині іншої, необхідні дві умови: зовнішня сумісність, тобто сумісність системи, що досліджується, з системою вищого порядку (в яку вона входить), і внутрішня сумісність, тобто сумісність підсистем, які становлять досліджувану систему. Динамічна система, що входить до складу динамічної системи вищого порядку, повинна пристосуватись до неї, адаптуватись.

Коли ж всередині самої системи відбуваються зміни, які порушують її сумісність, то в дію вступають механізми реактивності, котрі відновлюють цю сумісність (не завжди, правда, до вихідного рівня).

Якщо адаптація спрямована знизу вгору (від підсистеми до системи), то реактивність, навпаки — від системи до підсистеми. Якщо адаптація визначається умовами, які диктуються згори, то про реактивність можна сказати, що вона має агресивний характер і спрямована на придушення мінливості з боку підсистеми, яка вступає у суперечність з системою.

Найважливішими властивостями розумної системи (і, ймовірно, будь-якої самоорганізуючої системи) є: сприйняття, збереження та обробка інформації. Ці властивості простежуються і на рівні неорганічної матерії. Сприйняття інформації — це не що інше, як певна зміна системи під тим чи іншим впливом.

Неоднорідність складових елементів системи і їх різноманітність є основною і головною умовою ІНФОРМАЦІЙНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ. До речі, вперше про необхідну різноманітність як закон інформаційної організації сказано у відомій книжці У. Ешбі “Вступ до кібернетики”.

Норберт Вінер, знаменитий кібернетик, математично довів, що будь-яка система (а отже й держава, суспільство) деградує аж до виродження за умови обмеження вільного поширення в ній інформації. Це відбувається тому, що така система не здатна правильно орієнтуватися в часі й просторі, а відтак адекватно реагувати на процеси в навколишньому світі.

У природі закритих систем взагалі бути не може. Це СССР був автономним (до певної межі і до певного часу) закритою адіабатичною системою. Всі існуючі в Природі системи так чи інакше пов’язані потоками енергії та речовини із зовнішнім світом. І на те, як мовиться, нема ради. Те саме з нелінійністю: досить лише копнути глибше, і вона неодмінно віднайдеться.

Відкрита система — це система, котра обмінюється інформацією із навколишнім світом. Відкрита система розсіює енергію у навколишнє середовище і водночас сприймає енергію ззовні. Відтак у цій системі відбувається самоорганізація — виникає певна структура, параметри якої визначаються власними властивостями системи.

Відкриті нелінійні системи самовільні, непередбачувані. Можна по-різному впливати на це середовище (деформувати, залякувати), а вона все одно вибере стійкий стан.

Тому в синергетиці діють правила заборони (режим Кучми, очевидно, не підозрював про їх існування): даремно витрачати час й енергію над складними системами, потрібно знати, як вони функціонують, і лише з найменшими зусиллями збуджувати те, що придатне для них, враховуючи реакції об’єкта на зовнішню дію. Тим часом за всі роки незалежності українська влада була, образно кажучи, в опозиції до народу.

До 1985 року СССР (його економіка, наука, культура, освіта) перебував за межами світової цивілізації і являв собою адіабатичну, закриту в собі систему — своєрідний термос: всередині одна температура, зовні — інша. Про вільний обмін інформацією на 1/6 планетарної суші не могло бути й мови. На тих, хто прагнув до вільного обміну інформацією, в різні періоди чекали сумнозвісний ГУЛАГ, тюрми і психушки. До чого це врешті-решт призвело — загальновідомо.

Весь хід нашої історії показує, що там, де до аналізу Реальності підходять прагматично, суспільство досягає благополуччя. Навпаки, там, де його правителі намагаються досягнути якогось ідеалу, силоміць збудувати “Місто Сонця”, — нічого доброго не виходить. Це дуже характерно для систем, що мають жорсткі програми розвитку і втручання, тим паче некомпетентного і насильницького, котрі лише деформують систему і плодять виродків. Прикладом таких історичних соціальних монстрів були імперія Інків — апогей тоталітарної влади і розподільчої системи, нещодавно зруйнована совєтська імперія, а перед тим знищена імперія німецького націонал-соціалізму. В історичному плані ці виродки недовговічні, вони обов’язково деградують і гинуть, але тепер, коли людство внаслідок системного розвитку стоїть на порозі глибоких перетворень (від постіндустріального суспільства до суспільства інформаційного), поява такого нового виродка-монстра може виявитись згубною. Це слід враховувати і в жодному разі не довіряти тим, хто нині обіцяє швидко привести наше суспільство через насильство до загального благоденства.

Стародавні китайські мудреці закликали діяти відповідно до шляху Дао — йти за природою, тобто шляхом самоорганізації. Перетворення суспільства аполітичного в суспільство громадянське — це теж із ряду самоорганізації складної соціально-політичної системи.

Жодна система не може перейти з одного стану регуляції в інший без перехідних процесів, яким зазвичай притаманний дезорганізаційний характер. При цьому, чим глибші зміни в стані системи, тим більша амплітуда коливань перехідних процесів і тим сильніше може виявлятися їхній деструктивний характер.

Лютнева революція 1917 року в Росії була саме таким радикальним переходом суспільства з одного системоорганізованого стану в інший, але переходом історично запізнілим і, до того ж, таким, який відбувався у вкрай екстремальних умовах Першої світової війни. Ясна річ, що за такого старту перехідні процеси були особливо різкі й глибокі.

У ті роки ще не була відома загальна теорія систем і теорія системних відносин, однак слід віддати належне тактичному генію Лєніна, який задовго до виникнення цих теорій спритно використав закони системних відносин для того, щоб підсилити перехідні процеси і дезорганізацію в суспільстві (доречно згадати деструктивну роль у президентських перегонах Партії регіонів, СДПУ (о), КПУ, технічних кандидатів на пост президента, підбурливі дії російських політтехнологів і т. ін.). Донині лєнінська тактика є зразком для будь-якого революціонера: чим гірше — тим краще, тобто слід підсилити дезорганізацію, а там буде видно…

“Сьогодні або ніколи” — цим усе сказано. А саме: вловити момент крайньої дезорганізації і скористатись ним, щоб на хвилі цієї дезорганізації прийти до влади. Що й відбулося! Слід відзначити, що большевики доклали всіх старань до того, щоб підсилити дезорганізаційні процеси в суспільстві. Це було квінтесенцією їхньої тактики. Розклад армії, робота на поразку у війні свого буржуазного уряду, своєї буржуазної держави, організація страйків на оборонних підприємствах, розгін Установчих Зборів, відмова від багатопартійності, розв’язання громадянської війни — ці методи, що їх застосовували большевики, добре відомі з “Короткого курсу” як приклад блискучої і геніальної тактики. Лєнін інтуїтивно вловив суть законів синергетики, не підозрюючи, що всі його дії на шляху втілення в життя принципів соціалізму та комунізму мають наукове підґрунтя і знаходять пояснення в теорії самоорганізації.

Одне з фундаментальних завдань теорії самоорганізації (синергетики) полягає в тому, щоб знаходити стійкі варіанти організації процесів у системі, котра вивчається, які б ідеально їй пасували і до яких (до стійких варіантів) еволюціонують усі інші її стани.

Згідно із законами синергетики, стійка структура не може виникнути одномоментно. На певному етапі система вибирає один з двох можливих напрямків розвитку. Паралельно існувати вони не можуть. Власне кажучи, перший закон самоорганізації якраз і полягає в тому, що стійка структура вибудовується внаслідок послідовного вибору системою лише одного з двох можливих варіантів розвитку.

У будь-якому нелінійному випадку майже неминуче виникає розгалуження (біфуркація) розв’язків. Класичний приклад — казковий богатир на роздоріжжі: перед ним відкриваються три варіанти долі. Навіть у разі найпростішого нелінійного рівняння точок біфуркації може бути кілька, а отже й велика кількість можливих розв’язків.

Після розпаду російської імперії перед суспільством відкрилися два шляхи у майбутнє: еволюційний (капіталістичний) та революційний (комуністичний). Якби большевики взяли участь у спрямованій на стабілізацію становища роботі загалом таки доволі демократичного Тимчасового уряду, то, безперечно, Росія б уже давно перетворилася на високорозвинуту демократичну державу.

В серпні 1991 року перед Україною, здавалося, не існувало дилеми, куди рухатись і що будувати. Щоправда, вже через якийсь рік-другий прем’єр-міністр Леонід Кучма домагався чітких інструкцій від Верховної Ради, що слід будувати: капіталізм чи комунізм?

Березень 1992-го — ще одна точка біфуркації для молодої держави (своєрідний пункт відліку новітньої, постіндустріальної, інформаційної доби), критичний вузол для визначення майбутніх політичих та економічних процесів.

Тоді Рух мав вибір — підтримати пропозицію першого Президента Леоніда Кравчука і стати правлячою партією або ж перетворитись на одну з багатьох “диванних партій”. На жаль, ця велелюдна громадська організація обрала другий шлях, що мало вкрай негативні наслідки для України. Все це призвело в ній до політичного й економічного Хаосу. Дотепний Мойсей Фішбейн, очевидно, мав на увазі саме такий Хаос, впорядкований за законами преферансу, в який, кажуть, полюбляв грати Леонід Кучма: “Чітко продумана система хаосів часом дає добре впорядковану систему”. А саме: Україну, в якій пречудово почуває себе купка олігархів, а основна маса громадян животіє, з кожним днем дедалі більше перетворюючись у так зване “насєлєніє”, неспроможне думати й аналізувати, не здатне постояти за себе.

З фізики й механіки добре відомо, що під впливом зовнішніх факторів об’єкт до якоїсь межі поводиться одним чином, а згодом стрибком змінює свої властивості (приміром, явище надпровідності — до певної температури провідник має електричний опір, а після досягнення критичної межі, він практично щезає).

Тому й не вдалося так званому адмінресурсу переінакшити на свій копил вибори президента України. Не були враховані нелінійні процеси, котрі давно визрівали в українському суспільстві — бажання жити за моральними законами, без корупції та хабарництва. Досить було незначного, на перший погляд, системотвірного каталізатора (Віктор Ющенко, опозиція), щоб суспільство стало самоорганізовуватись за принципами природи відповідно до шляху Дао.

Визріла необхідність керувати процесом самоорганізації не з допомогою грубих дій правоохоронних органів, псевдодемократичних партій тощо, а принципово іншими методами — заміною бездарних керівних команд згори на процеси самоорганізації, зуміти пробудити внутрішні сили системи, які своєю чергою породили б структури, адекватні конкретній економічній, соціальній структурі (Україні), котрі раціонально функціонують і стійко самопідтримуються.

НЕрозуміння (НЕзнання) законів синергетики поставило в країну на межу хаосу (чого лише варта неодноразово критикована тверезоголовими політиками й економістами українська “багатовекторність” у зовнішній політиці! — не можуть одночасно існувати два напрямки розвитку суспільства Захід—Схід). Було проігноровано перший закон самоорганізації. Невизначеність пріоритетів державного розвитку, відсутність всебічно обґрунтованого стратегічного напрямку руху суспільства спричинили корупцію, тіньову економіку, зростання злочинності, хабарництво, аморальність. Політичні пройдисвіти, які не захотили (не зуміли) вийти зі старої тоталітарної командної Системи, не засудили її злочинів і всі ці чотирнадцять років не втрачали надії на реванш.

У нелінійних системах (а нинішня Україна — це яскравий приклад саме такої нельнійної, динамічної політико-соціальної системи) не спрацьовує класичний принцип суперпозиції — результат одночасного впливу кількох факторів на якийсь об’єкт не дорівнює сумі результатів, що викликаються тими ж факторами, якщо вони діють окремо.

Українське успільство зрозуміло: подальше перебуванни в стані хаосу, невизначеності загрожує існуванню держави, її ще не зміцнілим демократичним інституціям.

Жодна організація, а тим паче самоорганізація, не може існувати без зворотних зв’язків. При цьому не суттєво, чи існують умови утворення зворотного зв’язку первісно, а чи утворюються в процесі еволюції систем.

Оптимальний режим функціонування самоорганізуючої системи (суспільства) — це рівновага її механізмів. Та на практиці такого ідеального варіанту, мабуть, не буває. У системі час від часу настають кризи, і тоді вмикається канал зворотного зв’язку. Це об’єктивна закономірність.

Будь-яка самоорганізуюча система для реалізації конкретної мети вмикає механізми реактивності (стабілізації) і адаптації (динаміки), а також демпферний канал зворотного зв’язку (від’ємний зворотний зв’язок). У суспільстві ці функції виконують відповідно: бюрократія, інтелігенція, громадська думка.

У листопаді—грудні 2004 року в Україні можна було спостерігати посилену роботу владних механізмів Ретросистеми — механізмів реактивності (силові структури, адмінапарат тощо). За їх допомогою Ретросистема прагнула будь-що зберегти декларовану терміново мобілізованими в політику доярками, робітниками та представниками інтелігенції “стабільність” на рекламних телевізійних роликах і біг-бордах, аби убезпечити себе від “оксамитових” і “трояндових” революцій, будь-що зберегти свій статус-кво. Однак служителі Ретросистеми забули про існування об’єктивних законів самоорганізації. Втім, НЕ знання законів самоорганізації не звільняє їх від відповідальності. Моральної. І кримінальної також.

“Помаранчеву” революцію творили мільйони українців, а не купка заколотників, як це було в Петрограді у жовтні 1917 року. “Помаранчева” революція — це насамперед переворот у суспільній свідомості, закономірна реакція громадян України на цинічні утиски людської моралі, гідності примітивними й брутальними політиканами, це була реакція громадян, які усвідомили, що саме народ є джерелом влади.