У результаті — гірка картина українського сьогодення: у країні панують безлад, економічна криза, корупція, безробіття, соціальна несправедливість, аморальність і бездуховність. І все це — на тлі зловісної байдужості більшості громадян.

Від початку нашої незалежності влада з року в рік декларує “європейський вибір” України, запевняє нас у своїй орієнтації на демократичні цінності і побудову громадянського суспільства європейського зразка. Натомість половину своїх інформаційних ресурсів пропагандистський апарат витрачає на те, щоб Захід в очах пересічного українця виглядав головним ворогом. Ми є свідками того, як наші керманичі своїми конкретними діями, ніяк не сумірними з їхніми деклараціями, віддають усі сфери українського життя під опіку євразійського сусіди, затягують нас у старе імперське болото з авторитарними режимами, прищеплюють населенню рабську психологію і роблять усе можливе, щоб викликати в нього неповагу до власної держави. Отож живемо, за висловом Ліни Костенко, у “проблематично незалежній державі” (5, с. 21).

Україні як суверенному утворенню — тринадцять років. За цей час інші відроджені країни встигають визначити пріоритети свого розвитку і досягти на обраному шляху вагомих успіхів, як, наприклад, колишні прибалтійські республіки, які сьогодні вже в Євросоюзі та НАТО, а також виховати ціле покоління гідних громадян. Україна ж застигла на стадії здобуття формальної незалежності, набувши лише зовнішніх атрибутів національної свободи. Чому ж ми стоїмо на місці, не виявляючи ніякого поступу? Коли на саміті НАТО у Стамбулі (червень 2004 р.) один із кореспондентів запитав Л.Кравчука, чому Україна не просувається до європейських структур, екс-президент коротко, але впевнено відповів: “Влада цього не хоче”. Відповідь більш ніж промовиста.

Відомо, що переважна більшість цивілізованих країн, на які нас зобов’язує орієнтуватися проголошений українським президентом курс на євроінтеграцію, є національними державами, бо свого часу вони пройшли етапи творення політичних націй на основі кількісно переважаючих етносів. У процесі державного будівництва етнічні меншини, які є в кожному з європейських соціумів, зливалися з основною нацією (у Німеччині — з німецькою, в Італії — з італійською, у Польщі — з польською тощо), не втрачаючи при цьому своєї самобутності. Сьогодні національні держави гарантують навіть найменшому етносу в їх складі повноцінний розвиток і захист його мови, культури, релігії. Разом з тим такі держави створюють умови для інтеграції представників меншинних народів у свої громадянські суспільства.

На відміну від національних держав, міжетнічні стосунки в яких розвиваються на демократичних засадах, в імперіях панує ідеологія зверхності, презирства однієї нації щодо інших, яка може набирати форм етноциду, що стає можливим в умовах авторитарних, антидемократичних методів управління і повної несвободи громадян. Антилюдські експерименти здійснювала російська імперія як царської, так і більшовицької доби над деякими народами, що входили до її складу, — татарами, кавказькими народностями, українцями; сьогодні етноциду зазнають чеченці. Оприлюднені в передачі “Час прессы” від 26 червня 2004 року на радіо “Свобода” (російська редакція) результати опитування засвідчують, що 60% росіян досі виявляють зверхнє ставлення до “інородців”, а 5% опитаних навіть готові брати участь у погромах. Як бачимо, імперські тенденції в Росії (навіть на рівні пересічних громадян) зберігаються.

Процес перетворення жодного з народів — наших західних сусідів — на модерні європейські нації не був таким тривалим і тернистим, як в українців — давнього, споконвіку висококультурного і найбільш численного європейського етносу. Основна причина нашого запізнілого державотворення — у кількасотлітньому перебуванні більшої частини української території у складі потужної імперії, асиміляційні заходи якої ледь не розчинили українців у більш молодій, але амбітнішій нації. Сама тільки українська мова після Переяславської ради безжально нищилася понад двомастами указами, циркулярами, таємними інструкціями, урядовими акціями тощо (8, с. 4), водночас нищилася самосвідомість і національна гідність народу. Чи існують аналоги такого лінгвоциду у світовій практиці?

Народи виходять зі складу імперій, коли в них спрацьовує інстинкт самозбереження, виробляється ідея, яка консолідує націю в єдиний організм. Як правило, політична незалежність здобувається у боротьбі й ціною багатьох жертв. Для України ж безкровний вихід із СССР був наче Божий дарунок за страждання попередніх поколінь. На наш погляд, не мають рації ті, хто твердить, що на грудневому (1991 року) референдумі український народ, сказавши “так” суверенітетові, продемонстрував усвідомлення національної ідеї. Ідея соборності й державності української нації не змогла визріти в цілого народу, бо цьому природному процесу постійно чинилися перешкоди: з її сіячами жорстоко розправлялися, їх паплюжили, навішували на них ярлики типу “український буржуазний націоналіст”, та й усі імперські інституції системно працювали на упокорення духу народу. Проголосувавши за свою незалежність, українці просто висловили незгоду жити в системі, яка вже давно вичерпала свої штучно створені ресурси, а також заявили про готовність жити по-новому. А жити по-новому — означає будувати власну державу, бути в ній господарями.

Українці як корінний і кількісно домінуючий етнос дав назву відродженій державі, і за всіма законами логіки саме українці мусять бути провідною силою в державному будівництві, їм належить творити націю, об’єднувати навколо себе інші народи, для яких Україна є батьківщиною. Ідеєю, що об’єднала б усі етноси в одну державну націю, має бути саме слово “Україна”, значеннєвими компонентами якого є соборність, державність, висока культура, духовність, економічне процвітання, демократія, соціальна справедливість, престиж у світі, фізичне й моральне здоров’я нації, забезпечення перспективи. За змістом наша ідея, як і в будь-якій національній державі, має бути національною, а саме — українською.

Наповнення держави відповідним її назві національним духом, або змістом означало б, що Україна успішно пройшла національний етап розвитку. За Олександром Шумиловим, кінцева мета цього етапу — оформлення внутрішніх зв’язків у суспільстві, перетворення його на єдиний дієвий суспільний організм на основі економічної взаємозалежності, єдиної офіційної мови діловодства, спільних моральних та історичних цінностей, виховання яких серед громадян забезпечує держава, починаючи з нульового шкільного циклу (11, с. 267-268). Тільки після того, як викристалізується національний характер громадян України (а він тотожний із своєрідним способом життя, комплексом культурних вартостей, правилами поведінки та системою інституцій, які притаманні українському народові), коли суспільство стабілізується й набуде здатності відкидати або асимілювати підривні впливи, почнеться його поступовий перехід до наступного типу — громадянського суспільства, до зрілої та самодостатньої політичної нації, який супроводжуватиметься послідовним зняттям національно орієнтованих протекціоністських (захисних) заходів та дедалі більшою відкритістю країни до зовнішнього світу, а також небаченим творчим вибухом української культурної потенції (там само, с. 270-271).

Тож на якому етапі розвитку перебуває наша молода держава? На першому, який завершується формуванням національного характеру, чи вже на вищому — етапі громадянського суспільства?

З 2002—2003 навчального року в шкільний курс впроваджено дисципліну “Громадянська освіта”, яку одинадцятикласники опановують за відповідним підручником (2). Зміст підручника переконує в тому, що для нас актуальним сьогодні є виховання не патріота українського народу, а “громадянина світу” (с. 183) як члена високорозвиненого громадянського суспільства, з чого можна зробити висновок, що національний етап будівництва держави ми вже пройшли. Але чому ж тоді всі періодичні видання націонал-демократичного (а отже, й державницького) характеру з болем пишуть про відсутність українських орієнтирів у мовній, освітній, виховній, культурній, економічній та інших сферах нашого життя? Можливо, Україні й не потрібен цей національний період розвитку, який пережили всі нормальні сучасні країни? Відповідь на це запитання дає той же шкільний підручник: “Наша держава — поліетнічна. Разом з українцями, які становлять понад дві третини (а якщо точніше — 77,8%. — І.М.) її населення, у ній живуть представники понад 110 національностей і народностей” (с. 121). Із цієї тези навіть слабкому учневі неважко зробити висновок, що поліетнічна, полікультурна, полімовна країна не може бути національною державою!

Постійно навіюваний міф про поліетнічність населення України аргументовано спростовує Валентина Борисенко, пояснюючи, звідки беруться такі казкові цифри на позначення кількості національностей і народностей в Україні: згідно з переписом 1989 року, до них зараховано лише окремих представників етносів, наприклад: енці (1 особа), нганасани (1 особа), ороки (2 особи), ітельмени (2 особи), ліви (6 осіб), кети (8 осіб), іжорці (9 осіб), негідальці (10 осіб), нівхи (10 осіб), американці (11 осіб), алеути (15 осіб), орочі (19 осіб) тощо (1, с. 9). А насправді Україна не більш поліетнічна, ніж будь-яка “найполіетнічніша” європейська країна.

Подібні міфи мусуються й на регіональному рівні. Так, кореспондент московської газети “Ростокинская панорама” Фаїна Левіна, статтю якої передруковує орган Луганської облдержадміністрації “Известия Луганщины”, стверджує, що на території Луганської області проживає 104 національності (6). Спростовуючи цей місцевий міф, зауважмо, що за переписом 2001 року в Луганській області зареєстровано 58% українців і 39% росіян (разом — 97%). Чи не смішно вважати Луганщину багатонаціональною, якщо решта 102 (за твердженням Ф.Левіної) національності становлять лише 3% населення?

Цікава деталь: на семінарі “Формування міжетнічної толерантності засобами громадянської освіти” (Луганськ, 2003), де відбулася презентація нового підручника “Громадянська освіта”, запрошені представники нацменшинних громад — поляки, вірмени, євреї, дагестанці, німці, росіяни — виголошували промови не українською, державною, мовою, а російською.

В усіх країнах з національним спрямуванням державна мова є консолідуючим, націєтворчим чинником. Навіть у Російській Федерації, яка є абсолютно поліетнічною (що відбито в самому найменуванні), президент В.Путін проголосив, що російська мова є головною державотворчою силою. Життя ж показує, що російська мова сміливо завойовує собі простір не тільки на території Росії, а й у країнах, де “не спрацьовує” національна ідея. А в нас вона справді не спрацьовує, бо чому ж тоді з’являються публікації типу “Шо такэ национальна идэя?” (7), назва якої, за задумом автора, повинна викликати в читачів саркастичну посмішку щодо об’єкта уваги.

Про національні пріоритети на Луганщині, яку на обласному радіо гордо йменують “Світанком України”, годі й говорити. В обласному центрі чи не єдина україномовна школа №59, кількість учнів якої щороку зменшується, бо немає потреби знати державну мову: її не використовують ні у вищих навчальних закладах, ні у професійній сфері, ні на державній службі. Навіть у сільській місцевості Луганської області, що на 90% україномовна (люди говорять чудовою діалектною мовою, яка досі зберігає питомі риси полтавських, волинських і чернігівських говірок, носії яких заселили наш край у XVII—XVIII ст.), місцеві начальники принципово проводять наради, ведуть прийом відвідувачів виключно російською (цікаво, що коли відвідувачів немає, між собою вони спілкуються по-українськи). А свою схильність до мови сусідньої держави пояснюють приблизно так: “Які ми українці? Ми ж раніше належали до Воронезької губернії!”.

Потужна інформаційна машина працює сьогодні не на впровадження національної ідеї, а на роз’єднання українців. Найчастіше протиставляють український схід і захід, мотивуючи цей поділ “суттєвими” відмінностями у мові, менталітеті, історії, конфесійній і політичній орієнтації їх мешканців. “Східняків” досі лякають “бандерівщиною”, націоналізмом, а тепер іще й “нашизмом” — для більшого остраху. Водночас пропагується хибна думка, що схід України всуціль російськомовний. Дехто навіть відносить представників сходу і заходу до різних етносів.

Продовження в журналі