У посткомуністичну добу країни Східної Європи із “соціалістичного табору” вибираються на свободу також по-різному. Україна, на жаль, надто ускладнила вихід з усіх своїх чорнобильських і постсовєтських негараздів, криз, катастроф. Вона провалилася в олігархічно-кримінальний стан під зростаючим тиском і контролем Росії.

У листопаді 2004 року народ України раптово, твердо і толерантно піднявся проти сьогоднішнього режиму і моделі тоталітарного майбутнього. Справді, відбулася революція в суспільній свідомості — але ще тільки у намірах до змін. До революції в соціальній структурі ще далеко. Всі і все залишилося при владі. Багато що вирішить “день вибору” — 26 грудня 2004 року та події після нього.

Від суспільства ризиків до суспільства шансів

Те, що відбувалося в Україні в період її новітнього незалежного статусу, некоректно іменувати реформуванням, а тим паче трансформацією. Обидва ці поняття підрозумівають, по-перше, конкретне цілеспрямування, а по-друге, чітке визначення “від чого до чого” відбувається перехід. На жаль, з ні першим, ні з другим наша влада так і не визначилася.

Було не до того. Можновладці поспіхом розкрадали і продавали Україну. Олігархи та чиновники збагачувалися і нахабніли. А народ занурювали у нетрі бідності. Якщо 1999 року 34% дорослих України визначили мафію та злочинців найвпливовішим угрупуванням у житті України, то в 2001 році ця цифра зросла до 49%, а потім чомусь різко впала до 40% на початку 2004 року. Хоча апогей безкарного бандитизму на виборах мера у Мукачево та шахрайство на президентських виборах у другій половині 2004 року показали протилежне.

Річ у тім, що ні тут, в Україні, ні там, за нашими західними кордонами, не звертають уваги на фундаментальний вирішальний і надпотужний фактор будь-яких соціальних змін. Цей фактор зветься соціальна свідомість. А вона є одночасно і рушієм, і гальмом змін.

Принципова помилка марксизму саме й полягає в тому, що матеріальне (базис) цілковито визначає свідомість (надбудову). Якраз навпаки. Всі суспільні зміни починаються зі змін (зрушень) у суспільній свідомості. Хоча зрозуміло, що базис також впливає на надбудову. Вони впливають одне на одне взаємно. Та поштовхом до суспільних змін завжди є соціальна енергія, яка зароджується у свідомості громадян. Якщо відповідні зміни у свідомості відсутні, тобто не сформовані чіткі цілі, не поставлені задачі, не знайдені методи та засоби (програми) їх розв’язку і, якщо не вистачає впевненості у вирішенні цих задач, то тоді процеси реформування чи трансформування в державі влада лише імітує.

До речі, свою незалежну пору новітньої історії Україна почала зі знакового рішучого кроку — відмови від “стежки війни”. Маючи величезний військовий потенціал, Україна зреклася моделі боротьби (протистоянь та війни) і вибрала модель миру (партнерства та співпраці). Було знищено практично всю стратегічну зброю, що дісталася у спадок від колишнього СССР. Цей перший крок трансформації до демократичної спільноти не мав продовження в інших сферах.

З обеззброєною слабкою та бідною країною, яка не проводить ефективного реформування економіки, перестали рахуватися на світовій політичній мапі.

Нині українська суспільна свідомість пульсує між полюсами двох історичних вісей:

1. Віковічна вісь поміж двома соціальними просторами (іноді їх називають цивілізаціями): європейським та євроазійським — вся багатовікова історія України вкрита шрамами, катастрофами та мультимільйонними жертвами через те, що Україні чи то не вдалося чи їй не давали остаточно вибрати європейський вибір.

2. Новітня вісь, яку яскраво і неочікувано проявила помаранчева (orange) революція — це перехід від концепції “суспільства ризиків” до концепції “суспільства шансів”.

Починаючи з Чорнобильської катастрофи, Україна продукувала все нові й нові ризики: фінансова криза, занепад виробництва, розвал соціальної сфери, тотальна бідність держави і людей, депопуляція населення, кримінальність і корупція, тіньова економіка, російська експансія — політична, фінансова, інформаційна, військова, тощо. Здавалося, імідж суспільства суцільного ризику закріпиться за Україною надовго.

Але стався радикальний поворот. Суспільна свідомість українства прорвалася енергією справедливості. Суспільна свідомість, образно кажучи, вирвалася з убогого безперспективного сьогодення і рвонулася до достойного майбутнього. Суспільна свідомість, зрештою, голосно і рішуче заявила про себе. Помаранчева революція розвернула Україну в демократичному просторі. І Україна на світовій мапі засяяла в ареалі “країни шансів”.

Універсальних моделей демократичного суспільства не існує. Ба, більше — вони згубні. Треба віднайти свою, тільки нам притаманну. Але з урахуванням різноманіття світового досвіду. За геніальною формулою Тараса Шевченка: навчатися у всіх, але й свого не цуратися.

Що віщувала нам соціологія перед помаранчевими подіями?

Соціологічна фактографія

Динаміку суспільної думки Інститут соціології НАН України відстежує з 1994 року щорічними опитуваннями 1800 дорослих громадян, що репрезентують всі регіони України. Останнє опитування завершилося у лютому 2004 року. Наступне — на початку 2005. Ми чекаємо його з нетерпінням.

З точки зору всього фактографічного матеріалу (статистика, соціологічні й експертні оцінки) вулканічне помаранчеве виверження — повна несподіваність. Жодна цифра, інтегральна оцінка чи компонентна політологічна думка навіть не натякали на таке. З точки зору абстрактних положень теорії самоорганізації таке явище цілком закономірне. Подібні події породжуються в глибинних внутрішніх пластах суспільної свідомості, які залишаються недосяжними для статистики, соціології та політології. Вони спроможні фіксувати та аналізувати лишень зовнішні прояви. Внутрішні причини та факти їхніх зовнішніх проявів — це принципово різні речі. На жаль, суспільні науки використовують лише факти зовнішнього прояву. І це ахіллесова п’ята суспільних наук.

Тому прямо зараз достатньо повно оцінити і пояснити те, що відбулося, принципово неможливо. Тим паче, прогнозувати подальший перебіг подій. Коли ще не маємо достатніх фактів про сценарії і рішення, які розробляються і будуть реалізовуватися агонізуючою владою під тиском різних олігархічних кланів та “братських” неоімперських зазіхань Росії.

Відомий український політолог В. Полохало констатує: “На Банковій (в адміністрації президента України — Ю.С.) вже давно нічого не розробляють. Всі сценарії спротивів демократичному розвитку України пишуться сьогодні у Москві. А Банкова, починаючи з квітня цього року, є лише інструментом реалізації кремлівських наробок” (газета “Вечірні вісті”, Київ, 22 грудня 2004).

З точки зору спостерігача нинішня українська ситуація в термінах синергетики визначається як “біфуркаційна”. Вона виникла зненацька. Тому доки ще не знаємо, як з неї вийдемо. Уся спільнота та її еліта мають оптимістичні сподівання. Маємо приблизні ймовірності сценаріїв цих сподівань. Та його величність каверзний випадок іноді реалізує саме ті сценарії, які мали найменшу зовнішню видиму ймовірність. Фізика здатна за видимою частиною айсберга визначати всі його параметри. Соціологія на таке неспроможна. Суспільство — надто складна і ймовірнісно взаємозаплутана система.

Найбільше, на що здатна соціологія, це показати динаміку змін суспільної свідомості за останні 11 років, та й то тільки до лютого 2004 року. Бо бідна українська соціологія немає коштів на проведення пекучо актуального моніторингового опитування саме зараз, одразу після другого туру президентських виборів. І буде чекати тільки до лютого місяця 2005 року. Коли сама заробить гроші і проведе для своєї країни черговий вимір стану суспільної думки. Без жодної копійки із державного бюджету. Щорічно, починаючи з 1994 року.

Динаміка змін в українському суспільстві

Скористаємося даними вже згаданого щорічного соціологічного дослідження: Українське суспільство: соціологічний моніторинг (1994 — 2004 рр.).

Економіка

Індекс економічної ситуації (на шкалі від 0 — дуже погана до 10 — дуже добра) в оцінках українського загалу впродовж усього періоду залишався дуже низьким і падав з 1,6 бала до 1,3 у 1998 році, а потім за останні 6 років поступово зріс удвічі — до 2,7 бала.

Частка підтримуючих приватне підприємництво всі ці роки коливається навколо половини громадян і становить зараз 47%. А от прикра українська практика “прихватизації” зменшила частку прихильників приватизації великих підприємств з 25 до 18%. Так само як і щодо приватної власності на землю — з 55 до 42%. Натомість достатньо значима “частка українських бізнесменів” — 41% бажають заснувати власний бізнес.

Майже половина українського загалу — 47% вважають перспективним поєднання управлінських та ринкових методів в економічній практиці. Натомість, залишається ще третина — 32% шанувальників планової економіки совєтського зразка, вони воліють відновити її. Співпрацьовують рудименти свідомості пост-совєтського раба.

Бідність

Офіційна державна статистика “адміністративно-науковим” методом встановила таку межу бідності, за якою Україна має лише чверть — 25% бідних людей. Наш моніторинг фіксує жахливу картину. Частка людей, які відносять себе до категорії бідних, збільшувалася до 1998 року з 81 до 88%, а потім зменшилася до 71% у 2004 році.

Проблема бідності в Україні особлива. Це раптова тотальна бідність держави і людей. В злиднях, бідності і соціальній скруті опинилися величезні маси людей, серед яких дуже багато інтелектуального потенціалу нації — працюючі вчителі, науковці, інженери, медики тощо. Наслідки жахливі. Країна не використовує власний найефективніший і найперспективніший капітал — інтелектуальний. Цей потенціал або скніє на мізерні заробітки на роботі за фахом, або торгує на базарах, або займається малим бізнесом, або миє підлоги чи посуд у закордонних підробітках.

Політична сфера

Політикою нині цікавиться досить значна частка — 79%, яка зросла за 11 років на 7%. Разом з тим, хоча й не набагато, зменшилася й без того дуже мала частка учасників політичних партій та громадських організацій — з 18 до 16%. Комуністичні ідеї у 1994 році підтримували 10% громадян, а в 1998-му їх стало вже 22% і знову різко зменшилися до 14% у 2004 році.

Частка прихильників зв’язків із розвиненими західними країнами залишається майже незмінною — 14%. А підтримка так званого східнослов’янського блоку (Україна, Бєларусь, Росія) зросла з 24 до 34%. Підтримка вступу України до Європейського Союзу зменшується з 56 до 48% за останні чотири роки.

За останні шість років частка тих, які спостерігають напруженість політичного становища трохи збільшилась з 50 до 55%. Водночас утричі зменшилася частка тих, які оцінюють його як критичний, вибухонебезпечний — з 34 до 11%.

Надзвичайно мала частка “протестантів” проти утиску прав та інтересів громадян — вона незначно коливається всі ці 11 років навколо 6%.

Відповідно до незначного підвищення рівня життя, що відзначають люди останні шість років, знизилася ймовірність масових виступів проти падіння рівня життя — з 0,49 до 0,41.

Водночас, як це не парадоксально, частка активних протестантів проти постійного погіршення умов життя значно зросла за ці 11 років з 23 до 47% на початок 2003 року, а потім впала до 42% на початку 2004 року.

Зрештою, українська спільнота сама собі виносить такий вирок: половина громадян вважає, що у більшості людей, життя котрих не склалося, просто не вистачає наполегливості й волі. Але зважимо на те, що частка громадян, які впевнені у власних силах, за ці 10 років збільшилася з 30 до 38%.

Такою була суспільна свідомість за дев’ять місяців до помаранчевого волевиявлення.

Подальше розширення наявної соціологічної інформаційної бази, на жаль, не наблизить до розкриття причин та джерел переважно самоорганізаційної соціальної енергії помаранчевих подій. Продуктивніше вдатися до методів ситуативного аналізу на базі цілого комплексу статистичних, соціологічних та експертних даних та оцінок. Але такий напрямок у сегменті суспільних наук в Україні відсутній. А соціологічні дані виступають у сценарному моделюванні ситуації лише фрагментом інформаційної бази.

Продовження в журналі