Згідно з цією ухвалою створено було вже дня 15 березня 1917 року самостійниками “Українську Центральну Раду”. Самозрозуміле, що самостійники створили цю першу Українську Центральну Раду не з “братчиків”, а притягнули до неї всіх, хто лише годився на конечність боротьби за здобуття Цілковитої самостійности. Звичайно і “братчики” до неї входили також.

Ідейний провідник “братчиків” — В. Отамановський того ж дня зформував штаб української міліції та почав формування першої кінної сотні. Як штаб української міліції, так і перша Українська Центральна Рада початково містилися в домі Дмитра Антоновича.

Автономісти, почувши про створення Укр. Центральної Ради й довідавшися про політичні пляни її організаторів — заметушилися і кинулися творити власний центр. Немає нічого дивного в тому, що автономісти мали змогу згуртувати більшу кількість осіб (бо ж москвофілів було більше як тому, що все було спрямоване на ширення москвофільства, так і тому, що бути “автономістом” було далеко безпечнійше) і то осіб старших віком, яких вже “титуловано” — “нашими шановними громадянами та діячами”. Автономісти за того часу найохочійше були сходилися побалакати в українському клюбі, що мав дуже “дипльоматичну” назву: “Родина”. Українець читав її, як “родина” (отже щось далеке від політики), а москвин — як “родіна” це б то батьківщина, та батьківщина, яку мав боронити від німців “русскій народ”.

Ось у цьому клюбі “Родина” й було ухвалено чотири дні пізнійше (19 березня нов. стилю) створити також свою “Українську Центральну Раду”, яка там і містилася. В її склад (як і в склад першої самостійницької Укр. Центральної Ради) входили і поодинокі запрошені діячі і представники орґанізацій, які перебували під впливами автономістів.

Обидва центри були створені однаковим способом, а що до першої належала молодь, то “тупівська” (Тов. Українськ. Поступовців) Укр. Центральна Рада не була певна, що переможе в конкуренційній боротьбі, і тому шукала способу підступом зліквідувати самостійницький центр.

Дня 27 березня нов. стилю приїздить до Києва проф. М. Грушевський. З огляду на його ролю в пізнійших подіях слід ще раз нагадати, що проф. М. Грушевський підчас початку війни був на терені Центральних Держав, але... але не годився з поглядами Союза Визволення України, бо вони йому здавалися занадто антиросійськими і тому чувся осамітненим. Тому поїхав до Італії, там інформувався у своїх знайомих — московських політиків і послухавши їхніх порад вирішив через Румунію вернутися до Київа, куди й прибув у листопаді 1914 року. Та московська влада не оцінила цього кроку проф. М. Грушевського, тільки по приїзді — арештувала його і вислала початково до Симбірська, але потім дозволила переїхати до Казані, а потім — до Москви.

Широкий загал мало знав про те, де перебував М. Грушевський і тому легко було “тупівцям”, до яких числа тоді належав М. Грушевський, організувати йому як особі, що “вертає з заслання”, урочисту зустріч і тим ще підняти в очах населення значіння М. Грушевського, хоча перебування в Москві не було, властиво, жодним засланням.

Проф. М. Грушевський, який ще підчас своєї діяльности у Львові набув великого досвіду у всяких позакулісових потягненнях та партійній боротьбі, дуже допоміг автономістам в їх заходах щодо зліквідовання самостійницької Укр. Центральної Ради.

Серед таких її членів, як поодинокі соціялісти й соціялістично настроєні симпатики соціялістів, що їх вдалося було ще перед революцією “братчикам” прихилити до ідеї самостійности України, почалося вагання, яке ще зросло, коли в кінці березня почалася шалена пропаганда в лавах соціялістичних партій проти самостійництва. Деякі з таких непевних членів перестали вчащати на засідання, а інші — виразно вагалися.

Під цю пору, як ми вже казали, появився в Києві М. Грушевський, який починає нав’язувати знайомство з членами самостійницької Укр. Центральної Ради, починає агітувати за “обєднанням” двох “рад”, запевняючи “в чотири очі” більш упертих принципіялістів, немов би і він не є ворогом самостійности, лише, мовляв, треба до часу не порушувати цього питання і т. д. Пізнійша діяльність М. Грушевського, про яку далі будемо подавати документальні дані, на жаль, не лишає сумніву в тому, що то був з його боку лише підступ з метою перетягнути на свій бік менш досвідчених молодих прихильників самостійницької ідеї й використати їх для зреалізування “об’єднання” двох Укр. Центральних Рад.

Дня 29 березня 1917 р. (за новим стилем)¹ по двох тижнях істновання самостійницької УЦРади прийшло до злиття двох “Укр. Ц. Рад”, що мало в майбутньому фатальні наслідки.

Першим наслідком злиття було те, що самостійники опинилися в меншости, яка ще зменшилася після того, як на своїх зїздах укр. соц. демократи і українські соціялісти-революціонери стали на антисамостійницькі позиції і члени тих партій мусіли або стати автономістами, або їх було б відкликано з Укр. Центральної Ради.

Але й та мала групка самостійників була “сіллю в оці” автономістам, поскільки творила окремий центр — У. Ц. Раду (першу).

Секретаріят У. Ц. Ради заповнили автономісти, які повели справу так, щоб зорганізована сотня кінної української міліції опинилася без харчів, паші для коней і приміщення й наслідком того розклалася.

Сформоване ще ранійше (29. III. нов. ст.) автономістами при їхній Укр. Центр. Раді “Українське Пресове Бюро” промовчувало всякі виступи самостійників на зборах.

Далі Т.У.П. (Тов. Укр. Поступовців), яке було паном у тій Укр. Центр. Раді і складалося воно з ліберально настроєних поміркованих елементів, серед яких² не бракувало і членів московської конституційної демократичної партії (т. зв. “кадетів”, від літер “К.-Д.”)³ вирішило скликати свїй з’їзд на день 6, 7 і 8 квітня (нов. стилю). Ось що подає про цей зїзд час. “День” з дня 18 квітня: “Одноголосно прийняв з’їзд резолюцію в справі піддержання моск. “Тимчасового Уряду”, а також лишаючися й надалі “Товариством” змінити його назву на “Союз Українських Автономістів-Федералістів”. Прийнято було рівно ж ухвалу: “Негайно всіма силами творити автономію України, вжити заходів для збільшення її авторитету, притягнути до співпраці й інші групи населення України. Остаточну санкцію перенести на Установчі Збори цілої Росії. З’їзд доручає раді Союзу організувати комісію для опрацьовання й рішення проекту автономії України. Що ж торкається національних меншин то збори ухвалили в органі-заційний проект статуту укра-їнської автономії: внести принцип забезпечення прав націо-нальних меншин і негайно почати їх переводити в життя”.

Як подає “Кієвская Мисль” з дня 10 квітня нов. ст. на з’їзді були представники Т.У.П. громад Полтави, Чернигова, Харкова, Одеси, Житомира, Камянця Под., Катеринослава, Петрограду, Москви, Сум, Сосниці, Кременчуга, Констянтинограду, Переяслава, Уманя, Винниці, Азова, Чорноморщини, Гадяча, Лубнів, Золотоноші та інших місцевостей і сел України.

До президії Зїзду ввійшли М. Грушевський, як голова, І. Шраг і А. Лотоцький, як заступники голови, І. Крижанівський і О. Приходько як секретарі. Відкрив з’їзд М. Грушевський привітанням.

С. Єфремов додав, що автономія в федеративній Росії була сталим і єдиним домаганням цілого українського руху від часу відродження (що, як знаємо, було цілковитою неправдою), М. Грушевський говорив про діяльність ради т-ва вже по революції. Далі йшли інформації з місць. Вечір 25 і день засідання 26 березня ст. стилю (7 і 8 квітня нов. ст.) було присвячено рефератові В. Прокоповича про тактику і дискусії та ухвалено вже згадані та інші резолюції, а між ними резолюцію про конечність переобрання Укр. Центр. Ради.

Автономісти хотіли якнайскорше позбутися з Укр. Цент. Ради самостійників і з цією метою вирішили скликати т. зв. “Всеукраїнський Національний З’їзд” (або “Український Національний Конґрес”) на І9, 20 і 21 квітня по новому стилю (6, 7 і 8 по стар. стилю).

Ще на свойому партійному з’їзді, який закінчився закликом взяти якнайбільшу участь у підготовці “Українського Національного Конгресу” дали “Автономісти-федералісти” інструкції своїм членам щодо відповідного добору делєґатів на той зїзд. У розданій друкованій інструкції виразно стояло, що бажаним є, щоб делегати всі були прихильниками гасла автономії (а не самостійности) України⁴.

“Згаданий з’їзд”, признає П. Христюк у своїх “Матеріялах до історії української революції” т. I, ст. 33 “мав чимале значіння для підготовки Всеукраїнського Національного Конгресу”. При діяльній участи політичних груп об’єднаних в союзі автономістів-федералістів було скликано і переведено Конгрес”.

Крім того, щоб ліпше забезпечити себе від висування самостійницьких гасел організовано ряд з’їздів тих організацій в яких автономісти були певні своєї переваги і могли ще перед конференцією розпропагувати членів тих організацій проти ідеї самостійности та провести ухвали про обовязковість підтримки (казалося — “боротьби за”) ідеї автономії.

“Кіевская Мисль” з дня 15 квітня нов. стилю подає (тому, що тоді ще обовязував старий стиль — у часописі всі числа подані по старому стилю):

“В Київі перед скликанням українського національного конгресу, а також підчас конгресу відбудуться такі з’їзди” й збори: 3, 4 і 5 квітня конференція української с.-д. робітничої партії, 4 квітня збори товариства “Просвіта”, 4 і 5 квітня установчі збори українських соціялістів-революціонерів, 5 квітня з’їзд народніх учителів і професорів середніх та вищих шкіл, 6 і 7 квітня збори організаційного комітету українського селянського союза, 6 квітня збори українського технічного й агрономічного тов. “Праця”, 8 і 9 квітня з’їзд делегатів кооперативних союзів на Україні, 6, 7 і 8 квітня — український національний конгрес.

При Українській Центральній Раді у Київі основано “Селянське бюро”, яке скликує на 6 і 7 квітня перший з’їзд селянських діячів для вибору організаційного комітету. Ціллю цього комітету буде скликання загально-українського зїзду уповноважених від селян, котрі належать до українського селянського союза. До участи в зборах організаційного комітету запрошується відомих діячів-селян з ріжних сторін України. — Організаційна комісія, що займається влаштовуванням українських з’їздів, звертається до українців-студентів, курсисток і учнів середніх шкіл із закликом, щоб взяли участь у працях комісії. Записуватися можна в інформаційнім бюрі на Вел. Володимирській вул. ч. 57 в Педагогічнім Музею”.

До наведеного мусимо лише додати, що як в “Інформаційному Бюрі”, так і в “Селянському Бюрі” працьовниками були головно соц. рев. (отже — автономносги), на учительському з’їзді голос мали головно учителі середніх та вищих шкіл, серед яких переважали автономісти і не інакші були в своїй більшости члени “Просвіти”.

На конференції укр. соц. демокр. президія знаходилася в руках автономістів, а серед них був відомий демаґоґ і москвофіл — В. Винниченко, якого патріотично-москвофільські заяви і бажання боротися за московську державу ми наводили за його власним твором — “Відродження нації”. Тим українським соц. демократам, які намагалися висунути ідею боротьби за самостійність України (були й такі), не дали майже прийти до слова і автономісти перевели на тій конференції таку резолюцію в справі автономії України: “Виходячи з того, що потреба можливо повного розвитку творчих сил України вимагає її найширшого економічно-політичного самоозначення; приймаючи під увагу, що федеративний лад російської держави як союза автономних національно-територіяльних або просто територіяльних одиниць не тільки не може шкодити у розвиткові пролетаріятові всієї Росії, — а тим більше українського, — але і користний для нього; приймаючи під увагу, що федерація автономних національних або краєвих одиниць це найкраща ґарантія демократичних і національно-політичних прав кожної нації або країни,— конференція української соціял. демократичної робітничої партії з цілою непохитною рішучістю видвигає давнє домагання партії — автономію України яко першу, невідложну, пекучу задачу сучасної хвилі українського пролетаріяту та всієї України. Рівночасно, виходячи з рямок партійної програми, виголошеної на з’їзді 1905 року, конференція, рахуючися з виключністю подій і домаганнями життя, думає можливим узяти на себе право позволити товаришам партії піддержувати принцип федеративної будови російської демократичної республіки й піддержувати автономічні змагання демократій інших націй. Вкінці порішення питання про внесення домагання федерації до партійної програми конференція полишає партійному з’їздові”. (“Кієвская Мисль” з 19 квітня).

Отже становище ясне: 1) у першу чергу журба про “розвиток пролєтаріяту всієї Росії” 2) висунення старої концепції “автономії України” і 3) тільки “дозвіл” членам партії “піддержувати принцип” федеративної будови російської демократичної республіки, але не боротися за цю ідею, бо цю справу передається на розгляд партійного з’їзду, коли такий збереться!

Як відомо, московська партія соц. демократів визнавала можливим обстоювати потребу теріторіальних автономій окремих адміністративно-економічних районів, але була проти принципу федерації. Отже як могли зважитися прийняти щось у програмі такого, що б міг “старший брат” визнати суперечним “соціялізмові”!

За те на тій конференції піднято було й дискутувалося питання обєднання з московськ. соц. дем. партією в одну партію і признано було таке обєднання “бажаним” та доручено, щоб парт. Бюро навязало зносини в цій справі.

Петроґрадські делєґати укр. соц. дем. партії запевняли на зїзді, що вони мають вплив на полки ізмайловський, волинський і преображенський. Поскільки однак партія керувалася інтересами “пролетаріяту всієї Росії” то не дивно, що підчас перевороту ті полки могли діяти спільно з московськими демократичними угрупованнями з міркувань, які не випливали з українських національних інтересів, як рівнож нічого дивного в тому немає, що ті полки не пробували скерувати свою зброю (бодай декляративно) проти тої “московської демократії” в інтересі України.

Ті члени московської партії соціялістів-революціонерів, які себе вважали українцями, зібралися дня 17-18 квітня на свої “установчі збори” і заклали свою, українську одноіменну партію, яка внесла в прийнятий нею програм московськ. партії соц.-рев. лише незначні зміни. Тому, що моск. соц.-рев. партія стояла за перетворення московської держави в державу федеративну (федерація економіч.-адміністрац. районів), то і укр. партія соц.-революціонерів включила в свій програм постулят боротьби за перебудову Росії на федеративну державу, але не дала змоги обстоювати самостійникам ес.-ерам ідею самостійности.

На цьому з’їзді, як визнає П. Христюк, “В числі делєґатів намічалася ґрупа з виразними самостійницькими тенденціями” (т. I, ст. 36). На чолі тої ґрупи стояли “братчики”, які з наказу “Брацтва Самостійників” вступили до партії Укр. Соц. Революц. Вони ж добилися включення в резолюцію постуляту окремих “Українських Установчих Зборів”. Прийнята була однак лише така резолюція:

“В час, коли відбувається велика творча робота серед вільних, народів Росії, установчий з’їзд української партії соц.-революц. визнає найбільшою потребою українського народу негайне переведення в життя широкої національно-теріторіяльної автономії України, з забезпеченням прав національних меншостей, і негайне скликання теріторіяльної Української Установчої Ради для вироблення основ і форм автономії і для підготовлення виборів до загально-російських Установчих Зборів від народу українського й інших народів Росії. Разом з тим зїзд визнає, що найкращою формою устрою російської держави є федеративно-демократична республіка, установлення якої укр. партія соц.-рев. буде домагатися на загально-російських Установчих Зборах” (П. Христюк, т. I, ст. 36, “Замітки і матеріяли до історії української революції”).

Москвофільську лінію на цьому з’їзді особливо енергійно боронив московс. соціял. революціонер — жид Левін, що приїхав на зїзд, як делєґат з Полтавщини.

Про український педагогічний з’їзд (18 квітня нового стилю) слід зазначити, що його головою було обрано автономіста, приват-доцента Сушицького, який пропонує привітати присутнього на з’їзді попечителя київської шкільної округи українця, але члена центр, комітету моск. кадетської партії М. Василенка. Звичайно виступав на зїзді з привітанням і М. Грушевський. Зїзд ухвалив вислати в українській мові (за українську мову висловилося 175, а за московською — 170) привітальну телеграму московському міністрові народньої освіти — Мануйлову, такого змісту:

“Перший всеукраїнський з’їзд учителів низшої, середньої і вищої школи, скликаний в Київі посилає привіт вам і у вашій особі всьому тимчасовому правительству. З’їзд приступаючи до розроблення питань, звязаних з українізацією всіх типів шкіл на Україні, заявляє, що в своїм свобіднім краю українське учительство, скидаючи з народу кайдани репресії старого режиму, всіма доступними засобами буде хоронити культурних прав тих народностей, які творять мен-шість на території України. Заразом зїзд висловлює переконання, що тимчасове правительство, забезпечить усі права українського народу на його культурний, політичний і економічний розвиток. Українське учительство уважає своїм обовязком піддержувати всі розпорядки тимчасового правительства, наскільки вони торкаються укріплення і розвитку завойованої народом волі та задоволення всіх потреб українського народу, можливого тільки на основах теріторіяльно-національної автономії”.

На цьому зїзді самостійник — М. Міхновський мав можливість лише виступити з привітанням від українського військового товариства і в цьому привітанні згадати про потребу боротися за самостійну Україну; права промовляти взагалі або виступити з рефератом йому не дали.

Щоб була більш повною картина того, як готувалися автономісти до Всеукр. Національн. З’їзду, слід ще згадати, що дня 10 квітня відновили автономісти видаваного до початку війни щоденника “Рада”” під назвою “Нової Ради”. В першому числі М. Грущевський говорив про під-тримку “вільної Російської Республіки, де немає поневолених народів, як також поневолених осібняків”. Коло часопису згуртувалися такі співробітники: М. Грушевський, С. Єфремов, О. Волошин, В. Леонтович, К. Прокопович, Є. Чикаленко та інші. Цей часопис, враз з “Пресовим Бюро” У. Ц. Ради та “Вістями Укр. Центр. Ради в Київі” подавали далі про всі події такі відомости, які були вигідні автономістам і промовчували або подавали тенденційно все їм невигідне.

У статті ж Грушевського “Повороту нема” (“Нова Рада” з 12 квітня за нов. ст.) пропагує автор її конечність видання моск. урядом декляративного визнання принципу автономности України, лякаючи москвинів тим, що відмовне становище може зміцнити самостійників, про істновання яких він добре знав і знали москвини.

Рівно ж ще 27 березня (нов. ст.) відбувся ґуберніяльний з’їзд кооператорів Київщини, на якому .було досить багато осіб і з інших наших земель. Кооперативні діячі (проф. Туган-Барановський, Коліух, Мартос, Стасюк, М. Ковальський, П. Христюк та інші) були вони всі автономістами, а до того більшість із них була соціялістами. Отже цей зїзд ухвалив “піддержувагм всіма силами новий уряд” (московський) та потребу перебудови “Росії на демократично-федеративну республіку”.

На цьому ґуберніяльному кооперативному зїзді промовляв від імени військових українців Київа солдат Васильчук, який закінчив свою привітальну промову словами: “За вільну Україну! За самостійність!”

Цей з’їзд був підготовкою до “З’їзду Кооперативних Союзів України”, на якому вже майже автоматично ухвалено подібні ж постанови. Але на цьому з’їзді рівно ж ухвалено приступити до видання “української соціялістичної непартійної (!) щоденної української Газети “Народня Воля”, за якою, під “безпартійною” вивіскою ховалися українські соц. революціонери. Редагували її есери: М. Ковалевський та П. Христюк. Таким чином автономісти мали два щоденники (“Нова Рада” і “Народня Воля”), через які могли впливати (і тенденційно інформувати) український нарід. Одна газета видавалася за фінансовою підтримкою Є. Чикаленка, а друга — використовувала ту обставину, що серед кооперативних діячів було надто багато соціялістів, а ще більше — автономістів, отже можна було оперувати грішми, призначеними на інші цілі.

Приїзд великого числа селян на український національний зїзд, скликаний У. Ц. Радою, використали також соц. революціонери, щоб згуртувати на імпровізованому нашвидку “зїзді діячів українського села” представників 18 організацій і, заснувавши “Селянську спілку”, взятися до підготовки “безпартійного” селянського з’їзду.

Ми коротко подали про скликання з’їздів “Товариства Українських Поступовців”, “Укр. Соц.-Демократів”, “Укр. Соц. Революц.”, “З’їзду учителів народніх, середніх і вищих шкіл” і “З’їзду делегатів кооперативних союзів України” і навели постанови, які обстоювали або — лише погоджувалися на автономію. Автономісти ж стосували на всіх ту ж тактику: проводили автономістів у склад президії кожного з таких зїздів і потім — не допускали до голосу самостійників. Так монтувався нашими діячами протисамостійницький фронт.

Звичайно, наведені факти свідчать про те, що автономісти мали більший досвід у провадженню зборів, чим самостійники, і могли використовувати допомогу “впливових громадян”, що здебільшого були людьми поміркованими, льояльними, отже і москвофілами-автономістами.

Примітки

1 Треба підкреслити, що ціла майже стаття д-ра П. Мірчука (“Микола Міхновський”, друкована в Анґлії в націонал. часопису) виказує виразну дезорієнтацію її автора, який заплутався в тенденційних публікаціях Винниченка і Шемета, які до того ж не знали про істновання “Брацтва самостійників”, не знали про те, хто провадив цілу акцію творення військ і тому приписували її персонально Міхновському, не знали, хто був творцем партії “соціялістів-самостійникія” і не знали або не хотіли знати про істновання самостійницьких організацій, та повірив вигадці про “розходження” Міхновського з УНП. Слова Винниченка (т. I, ст. 255), які стосувалися до кінця червня 1917 р. — П. Мірчук достосував до березня того ж року і подав цілком не відповідаючу правді, але вигідну для автономістів дату злиття двох У.Ц. Рад.

2 3 числа визначнійших членів ТУПу, які одночасно належали й до московської “К-Д” партії слід згадати Могилянського.

Погляди Могилянського можемо собі уявити на підставі такого випадку: у Львові відбувся Український Студентський Зїзд, який, після вислухання відчиту Д. Донцова, виніс також постанову про конечність боротьби за самостійність України. Ця постанова викликала таку реакцію з боку Могилянського;

У своїй статті Могилянський написав, що гасла “Всеукраінскаво студенчєскаво С’єзда”, “слєпо прінятиє с’єздом в одобрітєльних рєзолюціях не моґут сніскать ні малейшево сочуственнаво откліка російской України”, бо на його думку, з’їзд в прийнятих постановах мав безсумнівний ухил “в направленії безоґляднаво авантюрізма”...

Що ж то було за гасло? — То був “лозунґ” самостійна Україна, “преподнесьонний студенческому с’єзду”. Обурений в своїх “ісконних” почуттях російський кадет Могилянський радий, що “всеукраінскій с’єзд студенчєской молодєжі бил таковим только в мєчтаніях єво руководітелей... Ібо російскіе студенти-украінци оґранічілі своє участіе в с’єзде прісилкой пріветствія”...... “С’єзд прінял резолюцію... не почуствовав, насколько неумєстна она как резолюція українцев ґаліцкіх, т. е., австрійскіх, в то время, как украінци російскіе ні в малой степені сочувствовать ей не моґут. Всьо легкомисліе н-д. політіков не понімающіх хорошо “невозможності” прінятих с іх блаґословенія “с’єздом студенческой молодєжі” лозунгов для російской України, должно бить заклеймєно, как нєдопустімая політіческая авантюра”.

3 Ми вже писали про погляди лідера цієї партії — Мілюкова, варто ще додати, що партія на свому з’їзді відкинула пропозицію включення до проґраму постулату автономії, а коли пізнійше Корейський, Троцький і Церетелі в імені Тимчасового Уряду склав з Укр. Центр. Радою угоду (некористну для України) — кадети навіть на неї не хотіли згодитися і на знак протесту проти порушення єдности імперії — виступили з уряду.

4 Авторові відомо було про ряд випадків, коли за допомогою ріжних махінацій усувалося кандидатури на делегатів осіб, які були відомі, як прихильники ідеї самостійности.