Ось колишній і нинішній посли США в Україні — Стівен Пайфер і Карлос Паскуаль (Універсум. — 2002. — Ч. 1-2) висловили своє ставлення до України, точніше — своє бачення шансів нашої країни на те, щоб “посісти гідне місце в міжнародному співтоваристві, ставши сучасною європейською демократичною державою”. Промовистими є назви розділів спільної статті двох політиків США: “Національна трансформація”, “Десять тривожних років змін”, “Злети і падіння нового тисячоліття”, “Російський чинник”, “Справа Ґонґадзе”, “Парламентські вибори в березні 2002 року”, “Міжнародна коаліція проти тероризму”, “Здоровий бюджет, заснований на грошових розрахунках”, “Правові рамки для ринкової демократії”, “Шанс”.

Все наче й правильно. Тих, хто входить у глобальне світове співтовариство, треба настановляти. Інша річ — як: офіційно чи стурбовано, щиро чи де-юре? Тон статті начебто й дружній: нам хочуть допомогти. Але викликає здивування хід міркувань. Спочатку висловлюється абсолютно, як кажуть, тверезе твердження: “Україна переживає три радикальні трансформації одночасно — від регіональної окраїни до держави, від авторитаризму до демократії, від командної економіки до ринкової… На ідивідуальному рівні такі масштабні трансформації вимагають нового соціологічного і психологічного складу мислення”. Тобто, є розуміння, що такі “зміни відбуваються болісно і тривають довго”. Водночас висловлюється теза, що Україні не вдалося добитися “швидкого успіху”, і “уникнення лиха вже саме собою можна назвати успіхом”. І все ж, констатують наші заокеанські партнери, “Україна не спромоглася втілити в життя і світлих сподівань оптимістів”. Округло сказано, чи не так? Але де ж логіка?

Це — по-перше. По-друге, нас мають за наївних, очевидно. “Україна відмовилася від ядерної зброї і завдяки цьому рішенню здобула більшу безпеку”. Чому ж США не відмовляться від ядерної зброї, а навпаки: як стало нещодавно відомо з телепередачі, вони готові використати її проти Росії, якщо в ній “відбуватимуться певні процеси”. Вже вкотре запитую себе і вас, шановні читачі: Україна, що, була б найбільшим ворогом людства (чи Штатів), якби залишила все-таки в себе ядерну зброю? Пакистан, Індія, Китай, хто там ще? — їм можна, а нам — “форбиден”? А може, — “нєльзя”?

Друга теза американських хлопців ще цікавіша: “У грудні 2000 р. Україна закрила Чорнобильську атомну станцію і перегорнула одну з найбільш трагічних сторінок у своїй історії”. Шкода, що її не продовжили: “А світова спільнота гроші на добудову реакторів — замість тих, що працювали на ЧАЕС — не дала, хоча обіцяла. А ми, США, були одним з гарантів”. Тож, по-перше, Україна цієї сторінки ще не перегорнула. Бо катастрофа ця ще окошиться у віках. Десятки тисяч людей і нині хворіють на хвороби, спричинені радіацією. Чимало людей померло у важких муках. Але Захід не вірить. На Заході деякі політики, політологи, науковці стверджують: Україна нас шантажує. Мовляв, дані про хвороби, про смерті — це лишень спроба українців “витиснути” якомога більше грошей із Заходу. Цікаво, що й тут у західних спеціалістів не все гаразд з логікою. Коли сталася аварія на ЧАЕС, навіть у країнах Бенілюксу вживали різних заходів безпеки. А нам, що в епіцентрі тієї страшної катастрофи, — не вірять, підозрівають нас у вимагацтві тощо.

Третя теза: “Україна так і не досягла очікуваного економічного рівня, на який спромоглися її центральноєвропейські сусіди”. Не досягла — згоден. Але ж, панове, вивчіть бодай трохи історію європейських країн, історію більшовизму, історію мімікрії, облудних і злочинних діянь більшовиків, які започаткували, по суті, в Європі масове знищення людей в ім’я вигаданої ідеї. Згодом це перетворилося в полювання на людей, передусім — на українців. Адже нас нищили перманентно і всебічно: інтелігенцію, господарів, духовних лідерів. Україна, до відома американських експертів, була надто вагомим каменем у підмурівку Московської імперії. Отже, той лад, який був тривалий час (та й тільки — після Другої світової), скажімо, в Угорщині чи Польщі, не можна порівнювати зі специфічною ситуацією в Україні. Але кому я це розповідаю? Ми всі про злочини міжнародної політичної (і кримінальної) мафії добре знаємо. А західним спеціалістам до цього нема діла: вони ніколи не розуміли, що діється на 1/6 частині світу. А якщо й розуміли, то ховали голови в пісок, як страуси. Хіба не було відомо про штучний голод в Україні, інспірований московсько-інородним більшовизмом СССР, проте встановили з ним дипломатичні стосунки. Хіба на Заході не розуміли, чому люди втікають під кінець Другої світової від більшовиків, і повертали нещасних в лапи енкаведистів? Хіба не потребувала допомоги УПА, яка боролася на два фронти — з нацистами і московськими більшовиками?

То про що мова? Ось і тут, під рубрикою “Російський чинник” автори статті повідомляють, що “Сполучені Штати підтримують і регіональні, і двосторонні економічні угоди, якщо країни (Україна і Росія) вільно їх укладають”. Дякуємо. Майже вільно. Але дивує подвійність стандартів. Від України вимагають і вимагають: здати ядерну зброю, закрити ЧАЕС, прийняти закон про виробництво лазерних дисків (що означало б знищити цей вид промисловості в Україні) тощо. А чому США не вимагають від Росії провести кордон з Україною на місцевості? Чому не бачать, яка справді дискримінаційна по суті ситуація з українською меншиною в Росії? Натомість як підсумок передвиборної поїздки Мадлен Олбрайт — представника американської влади — маємо Звіт, в якому (за повідомленням українських телеканалів) дослівно сказано: в Україні простежується “дискримінація національних, російських та етнічних меншин”. Даруйте, панове: в Україні — найкраща в Європі доктрина щодо нацменшин. Єдине, чого ми ще не зробили, то це — самоусунення українців зі своєї землі, аби сюди прийшли інші — ті, хто прагне посісти місце під сонцем.

Яскравий приклад. Московський телевояжер Дмітрій Кісельов нещодавно у своїй політичній передачі сказав українському кінорежисерові Юрію Іллєнку просто з мосту: “Я же не протєстую, что ви со мной по-украінскі, я вас панімаю”. Ви відчуваєте, до чого ми дійшли? Москвин, який невідомо з чийого показу з’явився на українському телебаченні, аби повчати аборигенів в Україні, дозволяє собі на українській землі кпити з українців: мовляв, він міг би й не зрозуміти українця Іллєнка.

Зрозуміло: ми самі багато в чому винні, що так склалася наша доля. Але невже США не розуміють, ЩО відбувається на посткомуністичному просторі? Невже вони настільки засліплені своєю “боротьбою з тероризмом”, що не бачать, з яким “тероризмом” бореться Росія в Чечні? Невже вони не розуміють брехливої, облудної поведінки Росії стосовно колишніх республік СССР?

Все вони прекрасно розуміють. Просто ворон воронові ока не виклює. Ну, хіба що в тяжкій ситуації спробує застосувати страшну зброю, про що я вже згадував вище. Але, в такому випадку, нехай би мовчали, нехай би не підганяли нас притьмом до цивілізації.

Часто думаю: чи про такого Вашингтона мріяв Тарас Шевченко, 188 річницю від дня народження якого Україна щойно відзначила? Врешті, чи таких владних мужів у новій Україні він мріяв побачити? Один з тих мужів прийшов на Чернечу гору в Каневі, щоб агітувати за свій “харчоблок” — і де? Біля Шевченка, біля апостола правди. Біля нашого пророка, якого він і мізинця не вартий. Другий зайшов до музею Т.Шеченка і, вийшовши, щось бурмотів про обов’язок українця. Забувши про свої антиукраїнські діяння на високій гуманітарній посаді. Дехто скаже: нащо апелювати до США, до Росії, коли перше в своїй хаті треба лад дати? Правильно. Але нам легше було б це зробити, якби владоможці в світовому форматі не мали у різних кишенях — про запас — різні стандарти для характеристики одних і тих же явищ чи процесів у різних країнах. Нам би було легше з проведенням виборної кампанії… хоча до нас, мов круки, збіглися кривоусті й криворукі з сусідніх земель. Аби грошики заробити на нинішній день. А може, подбати і про завтрашній.

Тож маємо бути мудрими і не датися. Мудрими і розважливими на своїй землі. Хоча наш Президент і дотримується іншої думки — приміром, у Нижньовартовську перед тамтешньою україн-ською діаспорою він стверджував, що “ми, украінци, нємножко с прідурью!”. Помиляється Леонід Данилович. Ми дамо собі раду, і світ незабаром це побачить.

P.S. Іншим разом ми спробуємо розповісти про те, як нас “люблять” російські політики, зокрема посол Віктор Черномирдін.