Найбільшим народом, що населяв цю державу, був кечуа, а назва одного з його племен чи касти, що захопила всю владу, — інки. Вони оголосили себе синами Сонця, доводили свою божественну природу, наполягали на не менш божественній місії — “ощасливити” всі підлеглі їм народи, а також на власній геніальності й непомильності. Кожного, хто ставив це під сумнів, чекала негайна смерть. На чолі держави стояв сапа інка — правитель, що безконтрольно порядкував усім життям і майном підлеглих.

На іспанців справили величезне враження багатство інкської знаті, що купалася в золоті, циклопічні споруди фортець, храмів і палаців, вкритих, правда, соломою (кечуа не додумалися до виготовлення черепиці), мережа брукованих пішохідних доріг, що пролягли в усі кінці країни (аборигени не знали ні колеса, ні свійських тварин, окрім напівдикої лами), але найбільше — зразковий порядок на всіх ділянках життя народу. Ніхто не сновигав без діла, всі до єдиного жителі країни сумлінно працювали, дисципліна була ідеальна, всі шляхи в належному стані.

З сьогоднішнього погляду, у них був соціалізм. Передусім — вся земля, а Тауантінсуйю була типовою сільськогосподарською країною, належала державі, була націоналізована. Кожному селянинові-пуреху давали наділ відповідно до кількості членів сім’ї, але в будь-який час могли й відібрати його, якщо селянин, на погляд верхівки, не справлявся зі своїми обов’язками. Якщо ж сина забирали у військо, в якому служили по 20—25 років, частку землі, що припадала на нього, у батька вилучали.

Дві третини врожаю щороку без розмов влада у селянина відбирала. Будь-який протест виключався, такого протестанта чекала неминуча смертна кара.

Уся країна була організована за військовим зразком. Над кожними п’ятьма, десятьма, п’ятдесятьма, ста і т.д. дворами стояли начальники-камайоки, які контролювали все життя підлеглих. Було встановлено, що коли сім’я сідає обідати, двері в домі мусять бути відчинені, щоб будь-який камайок чи державний інспектор, яких була тьма, міг зайти й перевірити, що їдять. Жоден селянин не міг ні піти кудись, скажімо, в сусідній ліс по дрова, ні зайнятися чимось, ні тим більше одружитися без дозволу камайока. Кари за порушення були жорстокі, найпоширеніша — смерть на місці. За вкрадений на “державній” ділянці качан кукурудзи, наприклад, — смертна кара. Нагадує дещо з нашої вітчизняної історії, чи не так, читачу? За будь-який недогляд начальника також чекала смерть, тому він був особливо запопадливий.

Усе населення імперії ніби перебувало на державній службі й відповідало за свою діяльність перед панівною кастою — інками, а ті — перед сапа інкою. Було в цій системі щось жахливо бездушне, заповнене самим лише холодним розрахунком. То була антигуманна адміністративно-бюрократична побудова.

Суд у державі інків був “скорим і праведним”, бо самих їх, інків, не судили — вони користувалися правом недоторканності. А оскільки найпоширенішим покаранням була смерть, то можна легко уявити, з якою віддачею сил і здібностей працювали піддані країни синів Сонця.

Як годиться за соціалізму чи комунізму, була там і демократія. Камайоків над п’ятьма, десятьма і п’ятдесятьма дворами обирали, але далі демократія закінчувалася. Всі вищі достойники передавали свою владу у спадок старшому синові.

Грошей не було (істинний комунізм!). Верхівці вони не були потрібні, бо в неї всього й так було вдосталь, обходився без них і бідний пурех, бо він і його сім’я вели натуральне господарство й самі забезпечували себе всім необхідннм. Товарів як таких взагалі не існувало, оскільки всі “надлишки” селянської й ремісничої продукції йшли у державні скарбниці.

Не було й письма. Історія говорить, що один учений у цій країні придумав абетку, та за це його спалили живцем. А навіщо грамота? Інки, мабуть, вважали, що коли підлеглі забагато знатимуть, керувати ними стане важче. Навіщо ускладнювати собі життя? Досить з підлеглих і того, що їм кажуть пани.

А як же тоді з історією? О, тут справа особлива. Кожен сапа інка, тобто імператор, вступаючи на престол, призначав трьох чи чотирьох довірених осіб придворними істориками. Їм наказувалося впродовж усього періоду правління володаря запам’ятовувати всі його діяння, корисні чи не дуже, і стисло викладати їх у вигляді вірша — для кращого запам’ятовування. За життя правителя вірш заборонялося декламувати під страхом смерті. Коли ж він помирав, істориків викликали до його наступника, і вони вперше читали свій твір. Новий сапа інка вирішував, що має лишитися в історії, а що слід забути. Так редагувалася історія.

У сорокових роках нашого століття англійський письменник Дж. Оруелл, як відомо, написав знаменитий роман “1984”, у якому їдко висміяв практику підправляння історії в комуністичній країні. Там багатотисячний штат так званого міністерства правди переписує історичні події, передруковує і знову кладе в архів заново відредаговані підшивки газет, журнали, книги, щоб довести, що країна, яка сьогодні є ворожою, а нещодавно була дружньою, насправді була ворожою завжди, що той, з ким вождь учора обнімався й цілувався, а сьогодні воює, був агентом чужоземних розвідок завжди, що певних подій зовсім не було, а певні дати й імена слід забути назавжди, оскільки їх не існувало. Але то ж роман, художня фантазія автора! А виявляється, у країнах “реального соціалізму” повторювалось те, що півтисячі років тому було офіційною державною практикою країни синів Сонця. Воістину, історія повторюється.

Неймовірно, але під час свят у столиці імперії Куско проводилися святкові “демонстрації”. Керівники стояли на спеціальному помості-трибуні, а перед ними колонами проходили підлеглі. Кожна колона представляла окремий край (так і хочеться сказати — республіку), була одягнена у відповідне національне вбрання. Перед трибуною вона зупинялася й показувала драматичну сценку з власної історії або сьогодення.

Верховних вождів у країні інків після смерті бальзамували, але не клали в мавзолеях, а садовили у храмах, одного поряд з іншим. Ідеологія інків була спрямована на пропаганду їх божственного походження, вищості їхнього суспільного ладу та цивілізаторської місії щодо інших народів. Велась вона досить ефективно, а коли ідеологічна обробка не давала належного ефекту, в дію вступали репресії.

Пам’ятаєте Ленінове “соціалізм — ето учьот”? Так-от у інків облік був поставлений на небувалу і в наш час висоту. Не маючи письма, вони, однак, розробили досконалу систему рахунку, що фіксувався у так званому “вузликовому письмі”, або кіпу — пучках кольорових мотузочок з нав’язаними на них вузликами, які означали одиниці, десятки, сотні, тисячі. У кожному селі було не менше чотирьох обліковців, які рахували буквально все, виготовляли кіпу в кількох примірниках і, залишивши один собі, решту передавали у вищі інстанції. Інки в столиці точно знали, скільки орної землі і людей є в імперії у цілому і в кожному селі зокрема, скільки серед них чоловіків і жінок, працездатних і хворих, скільки й якої вирощено продукції, виготовлено одягу, знарядь чи зброї, хто і в якому розмірі платив податки, які запаси у державних скарбницях і таке інше. Відомо було навіть про кожне окреме плодове дерево. Найменша помилка обліковця каралася смертю, він помилявся лише один раз.

Основу суспільної системи в Тауантінсуйю становила община, головним її обов’язком було вирощування сільськогосподарської продукції. Община також систематично поставляла воїнів. Вона вела різні громадські роботи місцевого значення й виділяла людей для виконання загальнодержавних робіт — будівництво й ремонт насипних терас під посіви, зрошувальних каналів, храмів, палаців, фортець, шляхів, мостів тощо. Вона давала молодих хлопців для поштової служби (по всій країні естафетою передавались усні донесення та накази), обслуговувала палаци знаті, виготовляла для держави одяг, посуд, знаряддя праці, зброю. Кожного більш-менш талановитого ремісника негайно брали в столицю. Всіх найгарнішнх дівчат відсилали в спеціальні будинки наложниць для знаті. Вони народжували байстрят, які згодом, як правило, ставали воїнами. Того ж із простих смертних, хто мав нещастя закохатися і зблизитися з такою дівчиною — державною повією, вбивали, знищували весь його рід, спалювали селище, звідки він походив.

Імперія інків вела постійні війни за розширення і збереження своїх територій, причому вважалося, що мета нових територіальних набутків — ощасливити сусідів-дикунів, цивілізувати їх. Ощасливлення велося з надзвичайною жорстокістю, нерідко з вирізанням усього населення непокірних реґіонів. На завойованій землі залишали того самого правителя, що був раніше, але тепер він ставав лише слухняним виконавцем наказів зі столиці імперії. Його старшого сина-спадкоємця брали в столицю як заручника і вчили там нової, інкської науки та, зокрема, мови панівної нації кечуа “руна сімі”, що в перекладі означає “мова людей” (“разґаварівайтє на чєлавєчєскам язикє” — пригадуєте? — Ред.) — на відміну від інших мов, що були мовами “неповноцінних” народів. Він залишався там до часу, коли помирав батько, і синові пора було посісти його місце.

Відомий дослідник цивілізації інків В. О. Кузьмищев пише, що після кожної нової перемоги інкської армії на завойованих землях і відповідного “параду переможців” до числа “студентів” додавалися все нові, яких приводили із зв’язаними за спиною руками. Ці в’язні нагадували спадкоємцям курак — правителів областей, що й їхні батьки, діди чи прадіди колись так само вступили у священну столицю синів Сонця.

“Наочні уроки”, зазначає далі вчений, закріплюючи теоретичні знання майбутніх курак, повинні були продемонструвати ідеї всемогутності синів Сонця, неможливість скинути гніт їхнього панування. Цей моральний, але цілком реальний “батіг”, зависнувши над їхніми знатними головами, настійно закликав їх до поміркованості.

Але спадкоємцям щедро дарували й “пряники”. Обдаровані й одночасно залякані всемогутністю та казковими багатствами синів Сонця, вони поверталися у “свої” царства якщо не відданими прихильниками, то слухняними провідниками великої справи Батька-Сонця.

Звичайно, вони боялися інків. Але чи любили синів Сонця, як твердить Інка Гарсіласо, чи ненавиділи їх лютою ненавистю, як наполягає іспанець Сарм’єнто, ми не беремося на це відповісти. Мабуть, обидва почуття існували поряд, і якщо перші покоління підданих, за життя яких була втрачена незалежність царств, могли “любити” своїх нових панів хіба що за факт збереження їм життя, то їхні нащадки, вже позбавлені гостроти відчуття поразки, імовірно, мали іншу гаму почуттів, на якій не міг не позначитися вплив придворного виховання. Але й вони у глибині душі сумували за втраченою свободою.

Однак лише деякі з підданих відважувались на відкриту боротьбу з пануванням інків. Для цього мало було таємного смутку й навіть хоробрості, нехай і відчайдушної. Для цього треба було мати інші людські якості.

Характерно, що всім високопоставленим невільникам із завойованих країн наказано було носити свій національний одяг, зокрема й тоді, коли вони супроводжували “єдиного”, тобто сапа інку на святах та урочистостях. У глядачів, мабуть, створювалося враження дружної сім’ї народів, з’єднаної, так би мовити, “чуттям єдиної родини”.

Ще одна дуже характерна риса національної політики інків. У будь-який момент сапа інка міг наказати, і часто наказував винищити до ноги якийсь непокірний народ чи переселити його в інше місце. І люди, покинувши споконвічну батьківщину йшли під конвоєм за тисячі кілометрів, несучи дітей і все своє скромне добро. Відразу пригадується ще один великий переселяч народів ХХ століття, чи не так?

Інки були й хитрими єзуїтами. Один раз на рік вони призначали день, у який кожному з народів дозволялося у присутності сапа інки відверто говорити про стан справ у провінції, скаржитися на несправедливість місцевої влади, на податки, якщо вони були надто великі. Після цього у провінцію посилалися інки-інспектори, які перевіряли скарги на місці. Якщо вони не підтверджувалися, карали тих, хто скаржився, а якщо підтверджувалися, — то місцеву владу. Класичний спосіб “випускання пари” з перегрітого котла.

Інки докладали всіх зусиль, щоб зміцнити імперію, поширити по всій країні “мову міжнаціонального спілкування”, кечуанізувати всі народи. Але дивно: незважаючи на всі успіхи центральної влади, створювалося зачароване коло. Чим більше розросталася імперія, чим могутнішою і страшнішою ставала вона для зовнішнього ворога, тим важче було втримати в покорі поневолені народи. А втрата підданих, як і нездатність підкорити собі сусіда, означала крах головної ідеологічної концепції, що мала б виправдати існування імперії. Вона почала розвалюватися зсередини і, як і всі інші імперії, мусила впасти. Імперія інків упала під ударами іспанців у 1533 році.

Заради об’єктивності слід сказати, що в імперії синів Сонця рідко бував голод. Якщо в якійсь із провінцій траплялася посуха, то населенню видавали харчі з державних запасів. Якщо ж правитель якогось краю занадто обдирав своїх підлеглих, і з його вини починало вимирати населення, такого карали смертю.

Учений, на якого ми вже посилалися, пише: “Звичайно, не можна не захоплюватися, що в Тауантінсуйю не було ні крадіжок, ні бродяжництва, ні брехні, але їх не знали тільки прості люди. В обмін на свою чесність і працелюбність, на необхідність щоденно віддавати свою працю, посилати на війну синів, а дочок — у будинки наложниць для знаті пурех отримував гарантоване самим Сонцем право не померти з голоду. Але він міг умирати на полях битв, надривати сили на державному будівництві, тягаючи багатотонні кам’яні брили, зриватися в прірви, будуючи мости, гинути під обвалами в копальнях, падати у знемозі від немислимо швидкого бігу, прискореного соком листя коки.

Для чого? Щоб ще могутнішим ставало царство синів Сонця. Щоб зростало число їх підданих. Щоб примножувались їхні багатства. Щоб ніхто навіть і в думках не насмілювався не підкоритися їх повелінню.

Ось чому доброта, справедливість, великодушність шляхетних синів Сонця у реальному житті оберталися безправ’ям і найжорстокішою експлуатацією мільйонів хліборобів-пурехів і їхніх родин. Інки володіли тільки одним мистецтвом — мистецтвом панувати над рештою людей свого царства, яке вважали всім світом, чотирма сторонами світу. Вони забрали у простої людини все”.

Такий от комунізм. Чи, може, точніше — комуно-фашизм.

Цікаво: чи могли бути знайомі з практикою інків творці “наукового комунізму”? Так, могли, адже від часу відкриття цивілізації Тауантінсуйю до появи “Маніфесту Комуністичної партії” минуло понад триста років, за цей час вона вже була неодноразово описана в літературі. Є навіть точні свідчення, що особливості аборигенних американських цивілізацій класикам марксизму-ленінізму були відомі.

Чи, може, ідеї встановлення необмеженої влади над людьми і насильного їх ощасливлення найдикішими методами просто завжди витали в повітрі й цілком закономірно виникали в головах потенційних нічим не обмежених диктаторів і в Америці, і в Азії, і в Африці, і в Європі? Чи не тому й сьогодні наші прихильники тюремного щастя манять убогих духом принадами нового концтабору, де щодня їм буде гарантована порція баланди? Для цього треба тільки відмовитися від своєї свободи й людської гідності, схилитися перед примітивними насильниками, які хворіють на манію величі.