СВІТ І УКРАЇНА НА ПОРОЗІ ХХI СТОЛІТТЯ

ХХ століття увійде в історію як століття реформ, і насамперед економічних.

Економічні реформи — це значні перетворення, зміни в системі ведення господарства, організації виробництва і управління економікою, грошово-фінансовою, соціальною і екологічною сферами, які зачіпають співвідношення між різними формами власності, між державним регулюванням і ринковим саморегулюванням, між лібералізацією і протекціонізмом, між відкритістю та закритістю суспільства, між рівністю і свободою, між глобалізацією і самодостатністю економіки, між інтеграцією і національними інтересами. Особливий вид реформ спостерігається в постсоціалістичних країнах. Він пов’язаний з переходом від централізованої планової економіки до ринкової. Економічні реформи в цьому разі трансформують суспільство, ведуть до змін соціально-економічного середовища.

Економічні реформи на певному етапі змушені проводити всі країни світу. Як об’єктивна необхідність вони здійснюються тоді, коли ефективність економічної системи виявляється низькою, виникають кризи, недостатньо задовольняються потреби людей, країна відстає в своєму розвитку від інших. Економічні реформи як перехід від соціалізму до ринкових відносин у другій половині ХХ століття проводилися за двома моделями. Перша — за єдиною моделлю Чиказької неоконсервативної школи на базі монетаристської теорії Фрідмена, яку впроваджували в життя Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Світовий банк (СБ) як в латиноамериканських, так і в постсоціалістичних країнах, незважаючи на їх абсолютно різні стартові умови як за географічним положенням, природними ресурсами, менталітетом, так і за науково-технічним і освітнім рівнем народів.

Друга — модель реформ Китайської Народної Республіки, в основу якої була покладена інноваційна теорія М.Тугана-Барановського на основі інновацій та інвестицій в пріоритетні галузі.

Реформи за першою моделлю виявились надзвичайно затратними і руйнівними. Зокрема, Україна за роки реформ втратила понад 75% свого економічного потенціалу, що майже в два рази більше, ніж за роки Другої світової війни (40%) [1].

Із першої десятки найбільш розвинутих країн світу Україна з науково-технічного погляду нині відкинута далеко за соте місце. Китай же завдяки реформам мав приріст ВВП на рівні 8—12% за рік і протягом усього періоду зростання добробуту населення [2]. За роки реформ Китай створив більш як 300 млн. робочих місць високої кваліфікації, а Україна втратила близько 10 млн. робочих місць кваліфікованої праці. Китай створив 15 нових науковомістких промислових галузей, а Україна втратила вісім. Головним здобутком реформ в Україні стало те, що вони досягли “точки неповернення” до державного соціалізму та відновлення СССР.

Щоб зрозуміти, яким шляхом іти Україні, до чого може привести незмінність курсу реформ, потрібно провести аналіз з урахуванням проблем геоекономіки та геополітики.

Розвал СССР зруйнував політичну і військову двополярність у світі. Супердержава США намагається встановити єдиний, свій порядок на всій території земної кулі.

Тим часом у світі викристалізувались такі цивілізації, що перебувають у постійному стані розвитку та інтеграції: європейська, північноамериканська, південно-східної Азії, ісламська, латиноамериканська та африканська. Найрозвиненіша, впливова і одночасно найбільш “агресивна” щодо завоювання ринків, як наголошують у своїх роботах академік Ю.Пахомов та член-кореспондент НАНУ О.Білорус [1, 3] — це європейська, або західна цивілізація. Для західної цивілізації характерною рисою є подвійна мораль [1].

З погляду економічного розвитку і багатства в світі сформувалось два полюси [1]: “країни золотого мільярда” (або “центр”, як пише Дж.Сорос [7])— розвинуті країни та периферія світового господарства.

“Країни золотого мільярда” експлуатують периферію насамперед як сировинний придаток, споживаючи 80% природних ресурсів, що видобуваються на земній кулі, з яких 40% США забирають собі.

І в цьому Україна становить особливий інтерес, бо, займаючи 1% території земної кулі, вона володіє 5,2% світових запасів природних ресурсів. 40% європейських запасів чорноземів належать Україні.

Для поглинання ринків периферії дуже ефективною виявилась політика лібералізації та відкритості суспільства, яку Захід нав’язав світу в шістдесяті роки ХХ століття.

Справді, якщо в той час стандарт життя на земній кулі як відношення багатства країн “золотого мільярда” до багатства країн із периферії світового господарства з такою ж кількістю населення становив 39:1 [3], то через 40 років проведення цієї політики, коли розвинуті країни стали допомагати третім країнам, після реалізації програми боротьби з бідністю СБ, це співвідношення стало більш як 80:1. Воно доводить справедливість першої основної теореми Паретто [4] : “через обмежені ресурси на земній кулі, якщо якась країна чи фірма збагачується. то лише завдяки збіднінню інших”.

З урахуванням викладеного виникають питання: то які ж і скільки стратегічних шляхів розвитку суспільства?

Чи є механізми, які надійно забезпечують прогресивний розвиток суспільства?

СТРАТЕГІЧНІ ШЛЯХИ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

Для визначення стратегічних шляхів розвитку суспільства скористаємося системою координат “ступінь втручання держави в економіку (СВДЕ)— час”, запропонованою автором [5] (рис.1).

Ступінь втручання держави в економіку визначається насамперед формами власності і лежить в межах від 0% до 100%. Втручання держави в економіку на рівні 0% відповідає моделі вільного ринку або класичного капіталізму, а повне (близько 100%) — моделі державного соціалізму. Оскільки втручання держави в економіку не може бути меншим 0% та більшим 100%, то в цій системі координат зразу стає видно межі (крайнощі), в яких розвивається суспільство. З одного боку це класичний (дикий) капіталізм, а з іншого — державний соціалізм (рис.1).

Очевидно, що між цими межами знаходиться простір змішаної економіки — модель розвинутих країн.

Залежно від того, до якої межі ближча модель тієї чи іншої країни, її можна назвати, за термінологією А.Гальчинського [6], або капіталізованим соціалізмом (соціальні принципи переважають), якщо вона ближча до верхньої межі — державного соціалізму; або соціалізованим капіталізмом (переважають принципи свободи особистості), якщо вона ближча до нижньої межі — класичного (дикого) капіталізму.

Така крайність, як класичний (дикий) капіталізм, формувалась у ХIХ столітті на основі ідеї вільного підприємництва і доктрини невтручання держави в економіку. Дж. Сорос [7] назвав цю крайність “ринковий фундаменталізм” — як однофакторну модель максималізації прибутку, модель, що не має ні моралі, ні совісті.

Відмітимо, що обидві крайності розвитку суспільства, хоча і відрізняються принципово за ідеологією і багато в чому протилежні, з одного боку — рівність, з іншого — повна свобода особистості, централізована планова економіка і ринкова система, державне регулювання і ринкове саморегулювання, закритість і відкритість суспільства, жорсткий протекціонізм і радикальна лібералізація тощо, але мають і багато спільного: і в тій і в тій створюються сприятливі умови для авторитаризму і навіть тоталітарних режимів (згадаймо диктатуру Сталіна і Гітлера, латиноамериканську диктатуру). Не випадково Дж.Сорос пише [7]: “ринковий фундаменталізм і демократія несумісні”; в обох крайностях не сприймається національна ідея і національні інтереси (з одного боку — інтернаціоналізм, з іншого — глобалізація і повна відкритість); і та і та крайність в кінцевому результаті не сприяють прогресивному розвитку, а ведуть до деградації суспільства.

Характерною особливістю ХХ століття є те, що на його початку, у 20—30 роки ці дві крайності розвитку суспільства чітко сформувались. В тому ж ХХ столітті обидві крайності себе й вичерпали.

Першим себе вичерпав у розвинутих країнах класичний капіталізм (вільний ринок). Це сталося під час кризи в США 1929—1933 рр. Тоді ринкова система була врятована за допомогою нового курсу Ф.Рузвельта, або, як пишуть у літературі, — за допомогою економічної революції Кейнса. Суть її полягала в нарощуванні системного цілеспрямованого втручання держави в економіку з метою приборкання ринкового хаосу, створення робочих місць, розв’язання соціальних проблем.

Це стало початком і основою утвердження змішаної економіки в розвинутих країнах.

У кінці ХХ століття вичерпав себе державний соціалізм, що й спричинило розпад соціалістичної системи. Але, на жаль, більшість постсоціалістичних країн, зокрема й Україна, під впливом романтиків від ринку, повіривши в західну допомогу, обіпершись на поради іноземних радників-консультантів, виконуючи меморандуми і умови МВФ та СБ, започаткували курс реформ не в напрямі розвинутих країн, до змішаної економіки, а на периферію світового господарства, до моделі ринкового фундаменталізму ХVIII—ХIХ століть.

Таким чином, у розвитку суспільства можна виділити три стратегічні шляхи (рис.1). Два інволюційні: 1-й — повернення на початок ХХ століття до державного соціалізму; 2-й — повернення у ХVIII—ХIХ століття до моделі вільного ринку, вільного підприємництва, або за термінологією Дж.Сороса, до ринкового фундаменталізму, і один еволюційний — третій шлях (див. поз.3 рис.1) в коло розвинутих держав за моделлю змішаної економіки.

Як перспективу, як орієнтир у ХХI столітті розвинуті країни формують для себе нове, постіндустріальне (інформаційне) суспільство (ряд авторів, зокрема й Дж.Сорос у цитованій праці, називає це суспільство відкритим [7]).

Якщо для ринкового фундаменталізму, що реалізується через програму “шокової терапії” МВФ та СБ, вільний ринок — це і мета, і ідеологія, і філософія реформ, то для розробників нового суспільства капіталізм (вільний ринок) — це лише один із інститутів суспільства, що покликаний забезпечити гідні умови для життя, але не повинен бути метою життя.

Як пише Дж.Сорос [7, с.29], “Ринкові сили, якщо їм надати необмежену владу, викликають хаос і в кінцевому результаті можуть спричинити падіння світової системи капіталізму. Це мій найважливіший висновок”.

Якщо периферійний капіталізм або ринковий фундаменталізм — це однофакторна модель максималізації прибутку, що будується лише на одній основі — інституті вільного ринку, то модель змішаної економіки (в ідеалі відкрите суспільство) є трифакторною моделлю, що будується на трьох фундаментах:

1) економічна основа — інститут вільного ринку, що регулюється державою і забезпечує прогресивний розвиток та економічне зростання на основі національних інтересів з опорою на наукомісткі високі технології, на інтелектуальну економіку;

2) політологічна основа — розбудова громадянського суспільства на основі принципів демократії, виходячи з інтересів національної безпеки в усіх сферах і підпорядкування інтересів свободи громадянина національним інтересам;

3) соціологічною, культурологічною основою постіндустріального суспільства є суспільний капітал, що враховує менталітет народу, його культуру, освіту і відстоює соціальну справедливість, нормальний стандарт життя.

Таким чином, суспільний капітал є єдиним і основним елементом злагоди в суспільстві.

Ідеологією та філософією реформ розвинутих країн є не вільний ринок, а національна ідея і національні інтереси.

У Посланні Президента України до Верховної Ради України 2000 року [8], розробленому виключно українськими вченими А. Гальчинським, О. Турчиновим, В. Черняком та ін., якраз і декларується третій шлях — новий курс реформ України — “в коло технологічно розвинутих держав” (рис.1). Тим часом у роботі німецької консультативної групи “Наступні 1000 днів. Заходи економічної політики для України” [9], що опублікована одночасно із Посланням Президента України, на першій же сторінці стверджується: “…третього шляху немає, хай навіть дехто намагається упевнити в зворотному”.

Отже, іноземні експерти наполегливо штовхають Україну на периферію світового господарства, до ринкового фундаменталізму. Це зрозуміло, бо в умовах конкурентної боротьби у світі не може іноземець, якщо він не зрадив свою батьківщину, бути патріотом України.

Найкращим виходом із такого становища, коли іноземні експерти спростовують навіть Послання Президента України, є скасування інституту іноземних радників -консультантів, бо ще й сьогодні актуальними є слова, які писав Микола Міхновський [10]: “Усі лиха, що їх до сього часу терпить український народ від того, що він до останніх часів не поглядав на свою справу національно, а тільки соціально; він не мав ідеалу самостійної України.

…Не розуміли головної умови національного життя, що треба бути державно незалежною нацією, треба не бути рабом, треба бути паном себе і своєї долі; щоб лаштуватися на своїй території по своїй уподобі”.

У наступному розділі покажемо, що для просування руху України по третьому шляху, тобто в коло технологічно розвинутих держав, потрібно насамперед забезпечити стійкість економічної системи.

Нестійка ж економічна система (а саме такою є сьогоднішня економічна система України) сприяє рухові по шляху 2 до ринкового фундаменталізму, до деградації і втрати незалежності держави.

Зрозуміло, що кожен із цих трьох шляхів має своїх прибічників і навіть політичні сили, які їх відстоюють.

Шлях 1 (рис.1) повернення до державного соціалізму відстоюють політичні діячі та партії із крайньо лівими поглядами.

Шлях 2 – до ринкового фундаменталізму за моделлю ХVIII—ХIХ століть відстоюють політичні діячі та партії із крайньо правими поглядами, як правило, нинішні кримінальні олігархи та їхні партії, що прикриваються лозунгами демократії та соціал-демократії. Цей шлях підтримують у цілому прибічники тіньової економіки, він породжує корупцію та організовану економічну злочинність. Свою діяльність у політиці вони будують за схемою “гроші – влада – гроші”, що породжена периферійним капіталізмом.

Третій шлях (рис.1) – це рух України в коло технологічно розвинутих держав, що принесе зростання добробуту широким верствам населення.

Уряд Ющенка—Тимошенко розпочав реальну боротьбу із тіньовою економікою, насамперед, на енергоринку. У результаті тільки в 2000 році 5 млрд. грн. замість того, щоб потрапити в офшорні зони на рахунки олігархів, надійшли на шахти, електростанції, до бюджетних організацій. Як наслідок — зменшилася заборгованість по зарплатах, пенсіях, стипендіях. У найвіддаленіших куточках України люди отримали пенсії.

Звісно, що п’ять мільярдів спонукали олігархів до завзятої боротьби проти уряду Віктора Ющенка і насамперед проти Юлії Тимошенко.

Через свої засоби масової інформації, через корумпованих чиновників навіть на високих щаблях влади, через частину продажних лідерів профспілок, молодіжних організацій вони імітували невдоволення “мас” станом у паливно-енергетичному комплексі.

Об’єктивно так і мало бути, бо навіть теоретично (рис.1) курс реформ олігархів (шлях 2) до ринкового фундаменталізму протилежний третьому шляху – прогресивному курсу реформ в коло технологічно розвинутих держав.

Бажання будь-якою ціною відстояти деградативний курс реформ — шлях 2 (рис.1) до ринкового фундаменталізму спонукає деяких лідерів олігархічних партій висувати нові ідеї, що суперечать суті ринкових відносин, які, за визнанням авторитетних учених, найглибше досліджені К. Марксом і відображені, зокрема, у факторах виробництва Сея: капітал, праця і земля, що можуть співіснувати у взаємодії, суперечностях, але ніколи не об’єднуються, не зливаються, не поглинаються одне одним. Тим часом один із лідерів-олігархів зробив на початку грудня 2000 року відкриття, як було заявлено на його прес-конференції і оголошено по телебаченню: капітал і праця об’єднуються, і між ними зникають суперечності. Це твердження спростовує наукові дослідження ринку як Маркса, так і Сея.

СТІЙКІСТЬ ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ — ОСНОВА ПРОГРЕСИВНОГО РОЗВИТКУ І ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ УКРАЇНИ

Поняття стійкості є фундаментальним, без нього неможливо реалізувати стан економічного зростання та прогресивного розвитку суспільства.

Це поняття стало широко використовуватися в науковій літературі гуманітарної сфери (з економіки та розвитку суспільства) лише в кінці ХХ століття. Тим часом у технічній сфері воно стало широковживаним в кінці ХIХ століття, після того як наш співвітчизник О. Ляпунов дав визначення стійкості та сформулював свої теореми про стійкість та нестійкість технічної системи [12].

На сьогодні термін “стійкість” широко застосовується в таких поняттях, як стійкість фінансової системи [13], стійкість структури промисловості, суспільство стійкого зростання [14], фізична стійкість матеріального виробництва [14] тощо.

Однак, мабуть, лише в наших роботах чітко формулюються необхідні умови стійкості та необхідні й достатні умови нестійкості розвитку як суспільства в цілому, так і його окремих елементів [5].

У роботі [2] дається співвідношення ринкового саморегулювання та державного регулювання з погляду забезпечення стійкості системи та її якості.

Джордж Сорос у праці “Криза світового капіталізму. Відкрите суспільство в небезпеці”, опублікованій 1998 року [7], розкривши особливості зворотного зв’язку в економіці, фінансовій сфері та суспільстві, що виявляється у рефлексивності, зробив у кінці ХХ століття суттєвий внесок в теорію пізнання.

М. Білопольський в 1997 році випустив книгу під назвою “Енвіроніка — наука про розвиток і вдосконалення суспільства та світу” [15].

У кінці ХХ століття знайшли застосування положення тектології — науки про життєдіяльність, зростання, розвиток і вдосконалення матеріальних та суспільних систем, які були викладені у працях А. Богданова ще на початку ХХ століття [15].

Перед тим як навести визначення стійкості економічної системи, зазначимо, що економічна система — це взаємодія п’яти основних сфер: власного виробництва, грошово-фінансової системи, системи управління, соціальної та економічної сфери і залежить від множини факторів — інфляції, безробіття, приросту виробництва, рівня бюджетного дефіциту, торговельного і платіжного балансів, процентних ставок, національних заощаджень тощо.

У термінах множин і простору стану вводять два поняття: множину початкового стану економічної системи та множини кінцевого (заданого) стану економіки. У цих термінах стійкість визначається таким чином [2]:

Стійкою назвемо економічну систему, перехід якої від початкового стану до заданого стану зростання відбувається таким чином, що жоден із множини її чинників (інфляція, приріст виробництва, безробіття тощо) не виходить за допустимі межі на заданій траєкторії зміни стану економічної системи, що веде до економічного зростання.

У таке визначенні стійкості закладено розвиток, динаміку.

У роботі [14, с.593] подається спрощене поняття суспільства стійкого зростання: “Суспільство стійкого зростання — це суспільство, настільки передбачуване і гнучке, що воно може нормально функціонувати протягом багатьох поколінь, не підриваючи системи свого матеріального і соціального забезпечення”.

Для простоти сприйняття положень, які викладатимуться далі, скористаємося аналогіями із регулюванням у технічних системах на прикладі найбільш досконалих систем керування, які створила людина, — керування рухомими об’єктами, зокрема літаками.

Значним кроком до розуміння ринкового саморегулювання було дослідження ринку К. Марксом. Його відома формула ринку Т-Г-Т, по суті. показує, що ринок є системою регулювання, побудованою за принципом зворотного зв’язку, що стає зрозумілим, коли звернутися до графічного зображення цієї формули (рис.2). Очевидно, що структура ринкового саморегулювання Т-Г-Т така сама, як взагалі структура будь-яких систем із зворотним зв’язком, створених природою і людським розумом у техніці і технологіях. Найпростішим прикладом системи із зворотним зв’язком в техніці є будь-який об’єкт на пружинній підвісці. Пружина— головний елемент системи зворотного зв’язку. Пружини в техніці бувають механічні та електричні. В живій природі — біохімічні. В економіці аналогом такої пружини є ринок (Т-Г-Т).

Отже, ми маємо всі підстави основну ланку ринкової саморегуляції, що описується формулою К. Маркса, назвати “економічною пружиною”. Зазначимо, що саме зворотний зв’язок, економічна пружина і є тією “невидимою рукою” ринку, про яку писав Адам Сміт.

Як і всі системи із зворотним зв’язком ( пружиною), ринкова система схильна до коливань. У природі та техніці основним типом руху є коливний рух: коливання хвиль на морі, коливання популяції звірів, врожаїв, автомобіля на підвісці, літака при польоті, маятника в годиннику тощо. В економіці, як і в техніці, переважають нелінійні системи. тому в них можуть мати місце коливання з широким спектром частот. У макроекономіці теж діють нелінійні коливні процеси, хвилі, які поділяють на п’ять типів: Кондратьєва з періодом 40…60 років, цикли Кузнеця — 20 років, цикли Джоглера — 7…11; Китчина— 3…5 та приватні господарські цикли — 1…12 років. Хоча, продовжуючи ці аналогії, можна впевнено стверджувати, що в економіці, як і в будь-якому негармонійному коливанні, є нескінченний спектр, тобто нескінченне число хвиль, циклів.

Є ще одна спільна властивість коливань, хвиль у природі, техніці і в економіці: збудити коливання значно легше, ніж їх погасити, або, користуючись технічним терміном, здемпферувати. Зверніть увагу, як довго згасають хвилі при коливанні води у морі. В той же час втручання людини у цей процес дозволяє розробити цілу низку штучних демпферів, які гасять небажані коливання (наприклад, у сучасних автомобілях, літаках).

Так само легко стихія вільного ринку викликає коливання з великими амплітудами — кризи — і так само важко, за даними світового досвіду, інтелект людини через діяльність урядів, шляхом цілеспрямованого втручання держави в економіку гасить ці коливання.

Таким чином, найпростішим, базовим методом регулювання в економічній системі є ринкове саморегулювання як ланка із зворотним від’ємним зв’язком. Аналогічним базовим принципом регулювання в техніці також є побудова систем з від’ємним зворотним зв’язком. Цей принцип є природним — інстинктивним. Він реалізує найпростіший закон регулювання — за відхиленням.

Людський розум, інтелект створив у техніці складніші і значно досконаліші системи управління, ніж необхідна, але елементарна система управління із жорстким зворотним зв’язком, із законом регулювання за відхиленням. Розумова діяльність людини реалізувала складні закони регулювання, коли до сигналу відхилення додаються сигнали, пропорційні швидкості змінної величини, прискоренню, а також закони регулювання за збуренням, із запізненням у передачі сигналів тощо.

Аналогічно цілеспрямована система діяльності “розумного” уряду доповнює найпростіше регулювання по відхиленню (ринкове саморегулювання), регулюванням за “збуренням” в міжнародних відносинах, в “гасінні” економічних кризових циклів, забезпечення програмного руху із заданою траєкторією — відповідно до розробленої стратегії економічного розвитку, економічної політики.

Тобто державне регулювання “розумного” уряду зовсім не перекреслює ринкового саморегулювання, воно його тільки доповнює і розвиває, робить більш інтелектуальним і адаптованим до заданих умов. Як у техніці, так і в економіці на рівні елементарного регулювання за відхиленням, тобто ринкового саморегулювання, неможлива навіть постановка задачі про оптимальність, інваріантність системи регулювання до деякого класу збурень тощо.

У той же час будь-які складні системи регулювання можуть бути стійкими лише за умови наявності в законі регулювання сигналу, пропорційного відхиленню, що еквівалентне в економіці наявності основної ланки ринку — ринкового саморегулювання.

Поки що ми вказували на те спільне, що є в економічних і технічних системах.

Економічні ж та суспільні системи мають ще й суттєву відмінність від технічних систем. Цю відмінність дослідив Дж.Сорос [7]. Вона полягає в рефлексивності зворотного зв’язку в економіці і суспільстві. Рефлексивність — це механізм двостороннього зворотного зв’язку між мисленням та реальністю. Тобто в економічній діяльності суспільства наявність мислячого суб’єкта веде до того, що одночасно починають діяти і від’ємний і додатній зворотні зв’язки (рис.2в). Це призводить до помилок і вносить елемент невизначеності в системі. Мабуть, прояв цього чинника і покликав до життя теорію раціональних очікувань. Єдиний спосіб зменшення впливу позитивних зворотних зв’язків — це втручання держави в економіку. Як стверджується в роботі [13, с.594]: “із системної точки зору суспільство стійкого зростання — це суспільство, яке забезпечене інформаційним, соціальним і інституціальним механізмами, необхідними для контролювання позитивних контурів зворотного зв’язку”.

Отже, рефлексивність в умовах вільного ринку завжди зменшує як запас стійкості економічної системи в цілому, так і запас стійкості в межах кожної сфери економічної системи.

Найбільшу небезпеку для стійкості економічної системи становить те, що нинішня світова фінансова система, яку створив і підтримує МВФ, через радикальну лібералізацію відірвана від національних економік, особливо на периферії світового господарства (рис.2б). Як пише Дж.Сорос [7], “мій критичний погляд на систему світового капіталізму базується на двох основних моментах. Перший із них стосується недоліків ринкових механізмів. Тут я маю на увазі в основному нестійкість, властиву фінансовим ринкам. Другий момент пов’язаний із недоліками того, що я називаю неринковим сектором. Це, насамперед, неспроможність політики і розпад моральних цінностей як на національному, так і на міжнародному рівнях”.

Трагедія полягає в тому, що, як пише далі Дж.Сорос [7, с.21], “учасники ринку починають не із знання, а із упередженого ставлення”. Цю тезу про відсутність будь-яких наукових підходів до реформ постсоціалістичних країн підтвердив у 1998 році наш куратор у СБ Марсело Селовскі [15]: “політичні рішення приймаються на основі існуючих можливостей, а не на основі науково об∂рунтованого оптимального вибору”.

Незважаючи на це, як стверджує Дж.Сорос [7, с.23], “…ринковий фундаменталізм постійно намагається збільшити свій вплив в ці сфери у формі ідеологічного імперіалізму… ринковий фундаменталізм став настільки могутнім і впливовим, що будь-які політичні сили, що насмілюються протистояти йому, засуджуються як сентиментальні, нелогічні та наївні. Істина при цьому полягає в тому, що сам ринковий фундаменталізм — наївний та нелогічний”. Дж.Сорос завершує словами [7, с.24]: “На жаль, ми знову опиняємося перед небезпекою зробити неправильні висновки із уроків історії. На цей раз небезпека йде не від комунізму, а від ринкового фундаменталізму. Обидві ці крайні точки зору — помилкові. Насправді нам потрібен правильний баланс між політикою і ринками, між створенням правил і грою за цими правилами”.

Як вже наголошувалося, стійкість економічної системи — це необхідна, але недостатня умова для економічного зростання. Коли ж економічна система нестійка, то навіть не може бути мови про вихід із кризи, а не те, щоб можна було говорити про розвиток.

Якщо забезпечені умови стійкості, то тоді можна говорити про умови економічного зростання, серед яких принаймні чотири є головними.

Перш за все, економічне зростання можливе, коли є достатній ринок збуту, а оскільки розвинуті країни розгорнули економічну і політичну війни за ринки збуту, то найпершою логічною умовою відродження виробництва є збереження та захист свого внутрішнього ринку і витіснення з нього імпортних товарів, що означає надання переваги на цьому етапі політиці протекціонізму, а не лібералізації.

На етапі виходу із кризи лібералізація, приєднання до угоди ГААТ/СОТ про вільну торгівлю із розвинутими країнами є дуже небезпечним кроком для економічної незалежності держави. Це твердження доведене в роботі автора [2] у формі теореми геоекономіки про лібералізацію, яка формулюється так: якщо на земній кулі будь-яка країна, особлива мала, опинилась у кризі, а її уряд проводить в цей час політику лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, то свого виробництва вона не відродить навіть теоретично.

По-друге: стратегія економічного зростання, обіпершись на першому етапі на внутрішній ринок, має передбачати заходи до проникнення на ринки інших країн, а для цього потрібно із самого початку орієнтуватися на конкурентні переваги Портера та Закон Тугана-Барановського, що протилежний Закону Сея, а саме: виробництво керує споживанням, і це відбувається через нагромадження капіталу та його інвестування в нові технології та виробництво.

Зазначимо, що реалізація конкурентних переваг Портера та інноваційної теорії М.Тугана-Барановського можуть бути ефективними лише при втручанні держави в економіку, тобто за умов державного регулювання.

По-третє, економічне зростання неможливе без раціональної структури економіки, а згідно із законами розвитку і деградації ринку, сформульованими автором [5], цю функцію можна виконати лише з допомогою знову ж таки державного регулювання. При цьому широко відома трифазна послідовна стратегія розвитку Джефрі Сакса (перший етап – фінансова стабілізація, другий – розбудова ринкових структур і третій – структурна зміна економіки), як показано в роботі [5], задовольняє всі умови закону деградації ринку.

Розвиток може задовольнити лише трифазна паралельна стратегія економічного розвитку, в основі якої лежить структурна зміна економіки [5].

По-четверте, для стимулювання виробництва, розв’язання соціальних проблем потрібна ефективна і справедлива податкова система, яка б у межах грошово-фінансової системи ефективно взаємодіяла із банківською системою. Ця взаємодія має дві сторони: якщо банківська система покликана забезпечити стійкість економічної системи, то податкова — її ефективність і якість.

Якщо ж банківська система відірвана від реального сектора економіки і, отже, робить економічну систему нестійкою, то вже ніяка податкова система не врятує її від краху, а державу від втрати незалежності.

Викладене робить очевидними такі твердження [5]:

1. Необхідна умова стійкості. Щоб економічна система була стійкою, а це потрібно для побудови суспільства стійкого зростання, необхідно, але недостатньо, щоб у цілому, з урахуванням рефлексивності, переважав від’ємний зворотний зв’язок (за аналогією з літаком кермо має повертатися в правильному напрямку) у формулі ринку Т-Г-Т.

2. Необхідні і достатні умови нестійкості. Щоб економічна система була нестійкою, необхідно і достатньо, щоб з урахуванням рефлексивності переважав додатній (позитивний) зворотний зв’язок (кермо повертається не в тому напрямку) або щоб зворотного зв’язку не було зовсім (літак без керма).

Із викладеного зрозуміло, що нестійкі економічні системи стають непрогнозованими. Це проілюстровано порівнянням прогнозів розвитку СБ, що були зроблені на початку реформ, і фактичним станом та темпами падіння ВВП України [2].

Таким чином, найголовнішими умовами виходу із кризи та досягнення стану економічного зростання, переходу на шлях в коло технологічно розвинутих держав є:

1) Стійкість економічної системи на основі підпорядкування банківської системи інтересам власного виробництва, що забезпечить від’ємний зворотний зв’язок. Це досягається втручанням держави в економіку. Саме таким був перший крок нового курсу Ф. Рузвельта [2].

2) Національні гроші мають працювати насамперед на національну економіку. Це означає надання переваги політиці протекціонізму над політикою радикального лібералізму ринкового фундаменталізму.

Завдяки такій політиці Рузвельта із 15 млн. безробітних США отримали роботу 10 млн.

У нас сьогодні близько 10 млн. безробітних. Отже, за досвідом США, потрібно створити щонайменше 7 млн. додаткових робочих місць кваліфікованої праці.

3) Розцінювати як базові ті економічні теорії, що ведуть до прогресивного розвитку і конкурентної спроможності українського виробництва. Такими теоріями, як показано в нашій роботі, [2] є:

• на великому проміжку часу — українська інноваційна теорія М.Тугана-Барановського;

• на короткому проміжку часу для швидкого виходу з кризи — економічна теорія Кейнса.

Поклавши ці теорії в основу, використовувати залежно від ситуації раціональні положення й інших теорій, зокрема монетаристські Фрідмена.

4) Забезпечити умови національної безпеки в усіх сферах: економічній, фінансовій, оборонній, харчовій, екологічній, соціальній тощо.

Виконання цих умов можливе лише за умови стійкості економічної системи.

ВИСНОВКИ

Проведений аналіз дозволяє зробити такі висновки:

У розвитку сучасного суспільства, зокрема України, є три стратегічні шляхи: два інволюційні — це повернення до державного соціалізму чи рух до ринкового фундаменталізму МВФ та СБ і третій — еволюційний в коло розвинутих держав.

Для того, щоб ввести Україну в коло технологічно розвинутих держав, потрібно:

1. Змінити курс від псевдореформ саморуйнування, самоліквідації та деградації суспільства, які закладені в моделі ринкового фундаменталізму, нав’язаній МВФ та СБ, на новий курс реформ до моделі змішаної економіки, моделі розвинутих держав, враховуючи їх три фундаменти: економічний; політологічний; соціологічний та культурологічний, а також до опори на сукупність економічних теорій, серед яких базовими мають стати інноваційна теорія М. Тугана-Барановського та Кейнса.

При розв’язанні тактичних завдань враховувати всі десять ознак розвинутих країн, які відрізняють їх від країн периферійного капіталізму [2, 16].

2. Фундаментальним механізмом, який є необхідною умовою виходу із кризи та переходу до стану економічного зростання, забезпечення умов національної безпеки в усіх сферах і національних інтересів України, є стійкість економічної системи.

Стійкість економічної системи забезпечується:

1) цілеспрямованим системним державним регулюванням економіки;

2) підпорядкуванням банківської системи інтересам реального сектора економіки України;

3) зміною політики радикальної лібералізації зовнішньоекономічної діяльності на політику виваженого протекціонізму, тобто підтримки власного виробництва і захисту внутрішнього ринку.

3. Щоб увійти в коло технологічно розвинутих держав, потрібно за умов стійкості економічної системи виконати ще чотири стратегічні умови економічного зростання, які передбачають державне регулювання: надати перевагу політиці протекціонізму і обмеження лібералізації, забезпечити інноваційний розвиток і конкурентні переваги Портера, досягти раціональної зміни структури економіки і добитися ефективної взаємодії банківської і податкової систем.

4. Враховуючи глобальну політику геоекономіки, що базується на подвійній моралі Заходу, стратегію свого розвитку потрібно розробляти виключно власними силами, враховуючи досвід інших держав.

Це можливо, якщо ліквідувати інститут іноземних радників-консультантів.

5. Головною небезпекою, загрозою, перепоною для реалізації в Україні прогресивного курсу реформ із входженням в коло технологічно розвинутих держав є кримінальні олігархи, що відстоюють деградативний курс реформ на основі ринкового фундаменталізму.

ЛІТЕРАТУРА

1. Пахомов Ю.Н., Крымский С.Б., Павленко Ю.В. Пути и перепутья современной цивилизации. — К.: Междунар. деловой центр, 1998. — 432с.

2. Павловський М.А. Макроекономіка перехідного періоду: Український контекст. — К.: Техніка, 1999. — 336 с.

3. Білорус О.Г., Лук’яненко Д.Г. та ін. Глобальні трансформації і стратегії розвитку. — К., 1998. — 392 с.

4. Стиглиц Дж.Ю. Экономика государственного сектора. Пер. с англ. — М.: МГУ, ИНФРА, 1997. — 639 с.

5. Павловський М.А. Шлях України. — К.: Техніка, 1996. — 152 с.

6. Гальчинський А.С. Кінець тоталітарного режиму, що далі? — К.: Укр. пропілеї. 1996. — 160 с.

7. Сорос Дж. Кризис мирового капитализма. Открытое общество в опасности. Пер. с англ. — М.: ИНФРА-М, 1999. — ХХVI, 262 с.

8. Україна: поступ у ХХI століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000—2004 роки. Послання Президента України до Верховної Ради України 2000 року.

9. Наступні 1000 днів: Заходи економічної політики для України. Німецька консультативна група з питань економіки. — К., листопад 1999р.— 150 с.

10. Романчук О. Микола Міхновський // Універсум.— 2000. — № 1-2. — С.38-41.

11. Кучма Л.Д. Україна: підсумки соціально-економічного розвитку та погляд у майбутнє // Урядовий кур’єр, 18 листопада 2000 року.

12. Павловский М.А.. Путята Т.В. Теоретическая механика. — К.: Вища шк., 1985. — 328 с.

13. Экономическая безопасность. Производство—финансы—банки / Под ред. Сенчагова В.К.,— М.: ЗАО “Финстатинформ”, 1998. — 621 с.

14. Новая постиндустриальная волна на Западе. Антология / Под ред. Иноземцева В.Л. — М.: Academia, 1999.— 640 с.

15. Белопольский Н.Г. Энвироника — наука о развитии и совершенствовании общества и мира.— Донецк—Мариуполь. ИЭП НАН Украины, 1997. — 331 с.

16. Павловський М.А. Наш вибір. Відродження чи руйнація? Науковий аналіз та прогноз. — К.: Техніка, 1999. — 48 с.