Якось у середині 90-х років у щоденнику “Трибуна” вийшла замітка про прес-конференцію в Товаристві Закордонних Журналістів у зв'язку з виходом у світ сміливої книжки молодого польського історика із Лодзі Анджея Росинського на захист українця Івана Дем'янюка, якого кільканадцять років звинувачували у нескоєних злочинах. Я був на цій розмові автора з журналістами. Але те, що я пізніше прочитав у “Трибуні”, мене вразило — перекручені факти, якісь вигадки. Для чого це було зроблено, який підтекст за цим криється? — гадав я, переживаючи те, що сталося. Минув якийсь час, і, потрапивши у польськомовне журналістське середовище, я взяв участь у студійній поїздці Бранденбургією та Саксонією, місцями, де проживає слов'янська меншість — сербо-лужичани (див. “Універсум” № 6-7, 1994 р.).

Одного разу, увечері, десь у Котбусі, ми пішли на пиво до місцевої кнайпи, познайомилися. Анджей Ванькович сказав, що він працює у “Трибуні”, в закордонному відділі. “О, кажу — це ж у вас вийшла недавно якась дивакувата стаття про прес-конференцію історика Росиньського, який телепень міг написати ті нісенітниці?” Анджей раптом опустив очі, почав чомусь кликати офіціанта, додатково замовляти пиво. А вже після паузи виявилося, що це він написав текст у “Трибуні”. Точніше, він списав цей текст з уст якогось старшого пана, що колись співпрацював з цією газетою. “Але ж робити так не можна!” Після чого знову було замовлено пиво, прозвучали слова вибачення і братання... Рік чи два — поки у “Трибуні” працював Анджей, здається, подібного характеру публікацій там не було. Звичайно, якби я з кожним автором такої спрямованості публікацій зустрічався і полагоджував справи за допомогою гальби пива, то, певно, давно б став алкоголіком.

Жарти жартами, але явище це надзвичайно серйозне. Я переконався у цьому фактично відразу ж після приїзду до Польщі, влітку 93-го. Тоді Варшава з квітня дрижала від страху, люди уважно слухали щогодинні повідомлення, моментально розкуповувалися газети, портрети можливих злочинців висіли скрізь протягом кількох місяців. Якийсь маніяк з ломиком в руках нападав на старших жінок, бив їх по голові і, забираючи їхні торби, безслідно зникав. Кілька жінок померло, кілька у тяжкому стані знаходилися в реанімації, уся поліція була на ногах, посилювалася критика її діяльності з боку громадськості. Щодня було здійснювано кілька затримань тих, кого підозрювали у скоєнні злочину — безрезультатно. Аж раптом, усі газети, радіо і ТБ дружно оголосили: ВБИВЦЯ — УКРАЇНЕЦЬ! Цей заголовок в газеті “Штандар млодих” я запам'ятав на все своє життя. Щогодини в засобах масової інформації, особливо по радіо, розповідалося, як вправно польські митники, кордонна сторожа і поліція затримала українського громадянина, який збирався поромом тікати до Швеції, бо ж у його торбі знайшли молоток та інші будівельні інструменти, якими, мабуть, він цих жінок у Варшаві і довбав. Днів зо два—три смакувалися подробиці затримання отого українця-ломовика. Пригнічений, принижений, ображений, я тоді подумав — Боже, а як же це витримують місцеві українці, якщо мені — гостю — непереливки, вони ж бо живуть тут від народження. І хто знає, як би закінчилася ця історія, якби не український дипломат Теодозій Старак, що реагував на подібні речі дуже гостро і принципово. Після його втручання українського громадянина було звільнено, а через кілька днів, коли “українська тематика” зникла з газетних шпальт, в якійсь газеті, десь на останній сторінці, мені вдалося помітити коротеньке спростування — мовляв, ПОМИЛКА ВИЙШЛА... Чи хтось відповів за цей скандал? Чи хтось покрив матеріальні і моральні збитки українському громадянинові? Лише журналістка 1-ї Програми Польського Радіо Яніна Янковська, після наших довгих розмов на цю тему, в одній з радіодискусій про журналістську етику у прямому ефірі намагалася підняти це питання. Але що може змінити одна дискусія на противагу сотням повідомлень про українця-ломовика?

Зовсім недавно, 10 жовтня 2000 року, столичний додаток до “Газети виборчої” у своїх кримінальних хроніках, з нагоди якогось суду, де був замішаний громадянин України, наголошував, що це вже третій український ломовик за останні роки у Польщі, маючи на увазі Богові душу винного скромного хлопця із Вроцлава. Тобто ЛЕГЕНДА про отого віртуального українського вбивцю з 93 року ПРОДОВЖУЄ ЖИТИ в польському суспільстві, ЯК РЕАЛЬНІСТЬ! Але ж справжній варшавський вампір вже давно сидів у в'язниці, він зовсім не українець. Проте мас-медіа зробили своє... .

Я зателефонував до редакції столичної “Газети виборчої” і зачитав автору Себастіяну Леошу його ж статтю: “Що єднало цих трьох вбивць? Походження — усі були українцями, не старші 25-ти років, мотив злочину один — грабунок, знаряддя злочину — молоток. Вперше українець з молотком гасав по Варшаві у 1993-му році. 25-літній Орест С. Напав на кільканадцять жінок. Усі вони були пограбовані. Вбивцю затримали на поромі до Швеції митники, оскільки у нього була фальшива віза. Під час обшуку у нього знайшли молоток, ломик та відмички...” У цій короткій цитаті кілька неправдивих фактів — це вже просто підсудна справа! Як завжди, у подібних випадках, ці журналісти удають, що вони щось ніби не розуміють, що нібито все нормально.

“Я вимагаю спростування”, — закінчив я телефонну розмову зі штатним працівником “Газети виборчої” Себастіяном Леошем 31 січня 2001 р.

Якийсь час з подібними випадами у польських медіях було тихо. Але, знаючи вибуховий характер деяких колег-журналістів, я здогадувався, що буде, як завжди, пауза, а потім — пішло-поїхало, питання лише, коли і звідки, що послужить приводом.

Зло прийшло на католицьке Різдво 2000 року з Лондона. Приніс його у вигляді анонсів документального фільму приватного ТБ IТV “СС у Великій Британії” на сторінках “Газети виборчої” журналіст польської секції Бі-Бі-Сі Марек Рибарчик: “У Великій Британії переховується кілька десятків українських злочинців, що несуть відповідальність за страшні вбивства жидів у Львові та учасників Варшавського повстання”.

Такого роду тексти були виділені іншим шрифтом і супроводжувалися підписом: “стверджують автори фільму”. На православне Різдво 2001 року нового тисячоліття припав апогей цієї кампанії— кожна газета, радіо та ТБ намагалося видати по кілька “викривальних і звинувачувальних” матеріалів на тему дивізійників — українських злочинців, українських вбивць, виконавців геноциду...

Пам'ятаю, як я запитав у знайомої журналістки з Польського Інформаційного Радіоагентства, чому вона в інформації про фільм у Великій Британії написала, що дивізійники брали участь у придушенні Варшавського повстання — цей комуністичний міф вже ж давно був спростований в демократичній Польщі. “Я не знаю, але про це пишеться в “Газеті виборчій”!”

І хоча згодом у медіях прозвучали тверезі, виважені голоси на цю тему — Радіо Полонія, краківський тижневик “Тигоднік повшехни”, “Газета виборча” — “Спочатку дослідити, потім — звинувачувати”, було вже запізно: потужно працювало радіо РМФ ФМ, телебачення ТVN, “Трибуна” (“Злочинці” — 09.01), “Жицє” (“Вони півстоліття переховувалися” — 09.01), “Дзєннік заходні” з Катовиць (“Героїчні злочинці” — 12.01), “Жечпосполіта” (“Злочинці на свободі” — 08.01)... Впевнено звучали розвінчувальні висловлювання в ефірі та пресі таких істориків, як Мар'ян Войцеховський, Збігнєв Семашко, чи несподівано “воскреслого” ветерана боротьби з українськими націоналістами Яцека Вільчура.

Варшавський український тижневик “Наше слово” 12 січня опублікував делікатно-обережний протест “Черговий антиукраїнський психоз?”: “у зв'язку з неретельністю і тенденційністю журналістів, які 7-го січня підготували відеоматеріал на телебаченні ТVN про дивізійників”.

Цього разу тон цій прикрій історії задав М. Рибарчик із Лондона. Кілька днів я чекав на телефон від нього, адже колеги з “Газети виборчої” двічі передали йому мої телефони, і він обіцяв їм, що обов'язково передзвонить кореспонденту “Універсуму”. Відповіді на мого електронного листа також я не дочекався. Та все ж, згодом вдалося таки дійти до “першоджерела” найсильнішого за останні роки антиукраїнського медіального зриву у Польщі. Марек Рибарчик відмовився дати інтерв'ю “Універсуму”, мовляв, я ж працюю на Бі-Бі-Сі, у солідній організації, “я лише цитував фільм у моїх статтях, точніше прес-реліз до нього”. Звичайно, пан Рибарчик, видно, журналіст досвідчений і знає, як подавати матеріали, підстраховуючи себе... фільмом. Він посилається на фільм, колеги в Польщі посилаються на Рибарчика...

Але ж автор, мабуть, усвідомлював, що своїми грудневими публікаціями дає команду — ФАС!, що саме він пускає в рух небезпечну антиукраїнську махину, яка новому, XXI століттю взагалі не пасує, виглядає архаїчною.

15 січня Директор Інституту Національної Пам'яті Леон Кєрес несподівано заявив: “Я керуюся одним головним принципом: немає винного до того часу, аж поки ця вина не буде доведена”. Молодець! Правильно! Але де ж Ви були раніше, пане Кєрес!? Пізно, маховик, розкручений Рибарчиком, вже так просто не зупиниш. А що робити з тими газетними гаслами? Я розмовляв з працівником закордонного відділу газети “Жечпосполіта”, який, почувши слова — український журнал “Універсум” — відмовився називати своє прізвище. Цей анонімний колега стверджував, що тепер тяжко знайти автора назви статті “Злочинці на свободі”, оскільки, мовляв, минуло вже багато часу — я дзвонив 19.01... Але ж за цими гаслами стоять конкретні люди.

Коли я працював над цим матеріалом, мене шокував черговий газетний заголовок — “Поліцейський застрелив українця, який його атакував” (газета “Супер експрес” від 29 січня). Саме життя поставило крапку в цьому гіркому матеріалі— можливо, найбільш виснажливому у моєму житті дописі. Невже справді медіальний антиукраїнський психоз починає приносити перші страшні результати?

Тепер польська преса, описуючи події навколо вбивства українського громадянина під Холмом, уникає слів — убивця, злочинець, звідки раптом така стриманість? Бо свій, свого не випадає називати так, українця — скільки завгодно.

Звертаюся до польських колег-журналістів, до Рибарчика, до Леоша, до багатьох інших — якщо навіть не любите Ви українців, то не любіть нас більш шляхетно, більш чесно, по-європейськи.