Суспільство України важко хворе. Україна за роки незалежності не виходить з усебічної кризи. Різні заходи для її подолання істотного ефекту поки що не дають. Їх явна неефективність наводить на думку, що у нас боротьба ведеться не із збудником хвороби, а з її симптомами. Зробимо спробу з’ясувати причину наших хвороб.

1. ПРО ЯКIСТЬ ЗАКОНУ

Геніальний Аристотель сказав: “Благополуччя держави залежить від її законів”. Справедливість цих слів підтверджувалась пізніше на прикладі всіх народів протягом більш як 2300 років. Саме тому вивчення симптомів хвороби суспільства почнемо з найкритичнішої сфери - із законодавства.

Закон України про державну службу, прийнятий 16 грудня 1993 р., є одним з тих найважливіших законів, які безпосередньо зачіпають інтереси кожного громадянина і справляють величезний вплив як на всю атмосферу суспільних відносин, так і на перспективи їх розвитку. Одним із наслідків прийняття цього закону стала поява такого колосального розриву в розмірах пенсій для державних службовців та інших громадян, що є всі підстави говорити про поділ нашого суспільства на вищу привілейовану та нижчу дискриміновану групи за ознакою належності до виділеного цим законом клану з назвою “державні службовці”.

Справді, згідно з повідомленнями преси, середній розмір пенсії “державних службовців” в 1997 р. становив 149 гривень, а максимальний - понад 700 гривень. А от для всіх працівників “нижчої” групи (механізатор, майстер “золоті руки” виробництва, вчитель, лікар, інженер і ін.) верхня межа розміру пенсії становила 49 гривень. Зараз ці цифри незначно змінились, але співвідношення залишилось приблизно таким же.

Звернімо увагу: пенсія працівників однакової кваліфікації (наприклад, інженера на виробництві та інженера- “державного службовця”) за однакову роботу різна і відрізняється не на якихось 5-10 відсотків, а в 3-15 раз! І така різниця в розмірах пенсій обумовлюється зовсім не кількістю та якістю роботи працівника, а тільки належністю до клану.

Крім того, сьомий розділ закону передбачає особливі привілейовані норми “матеріального і соціально-побутового забезпечення державних службовців”. Cлід додати, що пенсії - це тільки вершина айсберга, привілеї поширюються на тривалість і порядок оплати відпусток, медичне обслуговування, забезпечення житлом, включають доплати за вислугу років та ін.

У самому законі про його дискримінаційну суть говорити cтаранно уникають, але вона все-таки вчувається в ст.3: “Державний службовець, звільнений з державної служби у зв'язку з засудженням за умисний злочин, ... позбавляється права на одержання пенсії, передбаченої цією статтею. В таких випадках пенсія державному службовцю призначається на загальних підставах”.

Що ж, ясніше не скажеш - закон передбачає створення двох пенсійних законодавств: а)привілейоване для клану “державних службовців” і б) назване терміном “на загальних підставах” - для злочинців з “вищого” клану та для всіх “нижчих” Kоментарі, мабуть, зайві. А шокуючий розрив у розмірах пенсій - не якесь непорозуміння, а норма цього закону.

Привертає увагу таке положення статті 33: “Скорочення бюджетних асигнувань не може бути підставою для зменшення фінансування передбачених цим Законом гарантій, пільг і компенсацій”. Тобто оплата привілеїв клану проголошена пріоритетним завданням держави; крім того, “державний службовець” може довести економіку до розвалу, а привілеї йому все одно віддайте.

Як бачимо, новий закон реанімує старий, прийнятий в часи СРСР для номенклатури. Оцінимо, що це нам могло дати в принципі і до чого реально привело.

Відомо, що гроші, привласнювані певною групою людей і розділювані між її членами, є дуже сильним об'єднувальним фактором, саме він цементує різні мафіозні угруповання. Особливі привілеї, крім того, сприяють самоусвідомленню членів клану як вищого прошарку із своїми власними інтересами, дистанціюванню їх від інших громадян. Цей грунт сприятливий для виникнення кругової поруки, локально групової або кланової - ефективного засобу протистояння небажаним впливам. А монопольне право на використання державних коштів, на трактування законів, на слідство і суд, зосереджене в руках клану, дає йому широкі можливості зловживати цим правом без реальної відповідальності перед суспільством в цілому. На користь такої схеми говорить і та обставина, що закон об'єднує в один клан, зв'язаний спільними привілеями, законодавчу, виконавчу, судову влади всупереч фундаментальному принципу державного права, що передбачає їх взаємну незалежність. Як бачимо, створюються об'єктивні передумови для широких зловживань.

І досвід шести років (починаючи з 1993-го) дії закону такий висновок повністю підтверджує - то був час поглиблення кризи, cаме в ці роки наше чиновництво “прославилось” нечуваною корумпованістю, успішно уникаючи відповідальності за злочини. Тут би потрібно мати офіційний звіт: ось сума затрат на оплату привілеїв, а ось результат - показники зростання валового національного доходу за рахунок діяльності привілейованих кадрів. Але зростання нема, є лише тривале падіння.

Та й звідки цьому зростанню взятись? Адже ясно, що, надаючи одним блага в 3-15 раз більші, неминуче доводиться їх у когось відбирати. Відбирають у працівників виробничої сфери, системи освіти, охорони здоров'я, науки й ін. Отже, чого можна чекати від закону з логікою, спрямованою на деградацію найвaжливіших галузей? До речі, це ми вже проходили: в СРСР усе, крім номенклатури і військово-промислового комплексу, фінансувалось за залишковим принципом. Результат відомий - безнадійне відставання від цивілізованого світу в технологіях виробництва, в продуктивності праці, в ефективності використання ресурсів, і як наслідок - глибока криза та розвал держави. Тобто наш власний досвід підказує, що реанімація збанкрутілого інституту привілейованої номенклатури в принципі не могла сприяти розвиткові продуктивних сил суспільства, і шість років дії закону потверджують це.

Не справдилась і теза, що ситий чиновник не буде красти та брати хабарі. Він бере і далі, але вже у значно більших масштабах. I не дивно: статистичні дані не дають підстав вважати, що корупцією охоплені здебільшого малооплачувані категорії працівників (скоріше навпаки). Тобто ця теза не віддзеркалює справжніх коренів зла, що не заважає використовувати її для пропагандистського “обгрунтування” особливих привілеїв.

Спробуємо оцінити закон також з позицій світового досвіду та міжнародного права.

У всіх суспільствах, розділених на вищих і нижчих (поділ кріпосницький, расовий, колоніальний, номенклатурний та ін.), було списано гори паперу як на захист такого поділу, так і проти нього. Підсумок дискусій у світовому масштабі відомий - цивілізовані країни зробили висновок про безперспективність поділу суспільства на привілейовану та дискриміновану частини і зафіксували це в офіційних правових актах ООН.

У чому ж даний закон суперечить міжнародному досвіду та праву?

1. Прийнявши цей закон, Україна стала державою, яка офіційно відмовилась від загальноприйнятого принципу “Закон один для всіх”, перейшла на принципово іншу систему законодавства з поділом законів на ті, що “для вибраних”, та ті, що “на загальних підставах”, здійснює політику поділу своїх громадян на привілейовану та дискриміновану групи. Відомо, що така політика була засуджена ООН, а здійснювали її в недавньому минулому лише держави апартеїду.

2. Таке законодавство суперечить духу та букві Загальної декларації прав людини OOH, порушуючи її 1 і 2 статті про рівність прав і недопустимість привілеїв та дискримінації, статтю 23.2 про однакову оплату за однакову роботу; воно суперечить також Конституції України, порушуючи її статті 21, 24.

3. Як один з основних засобів боротьби із зловживаннями та узурпацією влади, з корупцією у світі застосовується принцип поділу влад на законодавчу, виконавчу, судову при їх взаємній незалежності. Даний закон, навпаки, - об'єднує ці три гілки влади в один монопольний клан.

Iз наведеного вище логічно випливає висновок: Закон України про державну службу в частині створення окремого привілейованого клану “державних службовців” повинен бути визнаний недійсним з самого початку, тому що він завдає величезної шкоди суспільству і державі, суперечить міжнародним правовим актам, які діяли в час його прийняття та яких Україна зобов'язалася дотримуватись як член ООН; він суперечить також Конституції України. Для нашого часу цей закон є явним анахронізмом.

На жаль, наявні дані не дають підстав сподіватись на близький перегляд цього законодавства. Перейдемо до питань, зв'язаних з перспективами такого перегляду.

2. ДЕРЖАВА ДЛЯ ГРОМАДЯН ЧИ ДЕРЖАВА ДЛЯ НОМЕНКЛАТУРИ?

Після аналізу особливостей одного з основних законів держави задамо питання: чи може бути здоровим суспільство, яке живе за законами такої якості? Безумовно, ні. Тепер розглянемо проблеми, пов'язані з постановкою діагнозу хвороби, тобто потрібно з’ясувати - а з якого кореня виростають такі отруйні плоди, як закон? Чому не працює зворотний зв'язок - періодичний аналіз результатів дії закону та не робиться відповідна корекція управлінських рішень? Як ставляться до такого соціального поділу захисники прав громадян - численні партії, профспілки, народні депутати? Для вияснення цього нам будуть потрібні додаткові дані про фактичний стан справ.

Проблема привілеїв, породжена законом про державну службу (а також про статус суддів, про прокуратуру, про статус народного депутата) є однією з “гарячих” (згадаймо хоча б пам'ятні події в Чернігові під гаслом “Хто з'їв моє м'ясо?”), вона викликає обурення переважної більшості громадян.

Державні органи, як видно, усвідомлюють одіозність цього закону, є проекти, спрямовані на зменшення дискримінації. Але всі відомі з преси проекти не зачіпають припципової основи цього закону - поділу громадян на привілейовану та дискриміновану частини. Отже номенклатура хоче залишити привілеї недоторканними, заспокоїти “нижчих” видимістю реформ, заходами cуто косметичного характеру.

У цьому плані слід окремо зупинитися на позиції народних депутатів, за статусом - творців законів, представників виборців, захисників їхніх інтересів. Офіційних даних про позицію депутатського корпусу щодо номенклатурних привілеїв у нас нема, але ця позиція може бути визначена. Адже відомо, що дискримінаційний закон є витвором уже нашої Верховної Ради. Можна припустити, що деякі депутати не підтримують цих законів, але те, що Верховна Рада в цілому, тобто переважна частина депутатів як минулого, так і нинішнього складу цю дискримінацію підтримує, - безсумнівний факт.

Політику роблять люди, тому ключ до пошуку несправностей нашої державної машини доцільно шукати в людському факторі. Отже, потрібно знайти пояснення дивному феномену: чому переважна більшість народних обранців, на старті здебільшого цілком достойних людей, потрапивши в один з підрозділів нашої державної машини, раптом починає так агресивно перетягувати ковдру на себе, що переводить своїх виборців в “один табір” із злочинцями від номенклатури? Коли врахувати, що ми маємо справу не з поодинокими випадками, а з масовим явищем, то пояснення цього явища слід шукати в природі нашого суспільного ладу.

Отже, який суспільний устрій ми маємо в Україні? Оскільки поділ громадян на нижчу і вищі касти, поділ законів на “для вибраних” та “на загальних підставах” несумісний з демократією та рівністю прав, то демократичним наше суспільство ніяк не назвеш, хоч воно вже і не тоталітарне. Демократичним воно було тільки короткий час після здобуття незалежності, хоч ця демократія була ще зовсім не зрілою.

Після розпаду СРСР залишились його партійно-державні спеціалісти (як у колишній метрополії, так і у нас) в галузі такої науки, як утримання народних мас у покорі та їх визиску руками самих же мас. Ці спеціалісти не були відсторонені від справ, більше того, система державного устрою в Україні створювалась, в основному, їхніми силами. Отже, вони й створили те, чого їх вчили, - систему, скопійовану з тоталітарної. Її довелося пристосовувати до нових умов, основною проблемою став пошук заміни репресивного апарату. Заміна була знайдена: розширенням номенклатурнoго клану, передачі в його руки монополії на виконання всіх державних функцій, значним підсиленням засобу його згуртування- системи номенклатурних привілеїв. Одним з основних елементів такої заміни стало ще й правове утвердження номенклатурного поділу низкою державних законів.

Отже, прийняття Закону України про державну службу в 1993 році було рівноцінне державнoму переворотові, який офіційно зафіксував створення монопольного правлячого клану та передачу йому влади. На запитання: “А яке ж суспільство ми будуємо?” – цей закон дав недвозначну відповідь: ми будуємо суспільство, поділене на привілейовану правлячу меншість та дискриміновану більшість. Тобто замість демократичного виник принципово інший лад, в своїй основі скопійований з номенклатурної версії тоталітарно-кріпосницького, орієнтований на реалізацію принципу “поділяй і владарюй”, a наша державна машина стала запрограмованою на першочергове забезпечення привілеїв правлячої меншості.

Під таким кутом зору стають зрозумілими і знаходять пояснення інші питання та реалії. Дійсно, обов'язковим складовим елементом усіх суспільств, поділених на панівну меншість та дискриміновану більшість, є система привілеїв для правлячої касти, яка виконує функції підкупу, заохочення та покарання для її членів, яка об'єднує касту в одне ціле. Наше суспільство не є винятком, і зовсім не випадковість, що передбачливі творці закону про державну службу акт про створення монопольного пpавлячого клану подали в одному пакеті з створенням системи привілеїв. Стає зрозумілим і те, що привілеї поширені на пенсійне забезпечення. Адже якщо виборна особа, наприклад, буде знати, що після закінчення повноважень їй доведеться повернутися в “нижчі”, підкуп її номенклатурою буде неефективним. А так, якщо ти вірний клановій солідарності - одержуєш довічні привілеї з пенсією включно, якщо порушив її - тобі загрожує карцер “загальних підстав”. I тут уже поняття порядності та вірності передвиборним обіцянкам окремих осіб перестають відігравати істотну роль: потрапивши “на гілку” привілеїв, більшість з них рано чи пізно втрачає бажання її рубати, а окремі винятки погоди не роблять - вони залишаються в меншості.

Відомо, що все геніальне – просте. Геніально простим є і засіб для “перевиховання” народних обранців - це підкуп привілеями. Засіб, перевірений на різних народах віками: від єгипетських фарaонів до нашого часу.

Участь громадян в управлінні державою через вибори у такій системі стає значною мірою фікцією і своєрідною пасткою для виборців, як і в тоталітарному суспільстві. Справді, членам партій та громадських об'єднань для захисту своїх інтересів необхідно посилати своїх представників у парламент, інакше вони будуть позбавлені будь-яких засобів впливу. Але увійшовши в парламент, цей представник переходить в “дворянство”, він здебільшого стає втраченим для виборців і в розподілі суспільних благ керується вже своїми номенклатурними інтересами.

Перевіримо ще pаз: а чи не надто спрощеним або некоректним є таке пояснення наших реалій? Адже ми маємо профспілки, багатопартійність, різні ідеології...

Для підтвердження справедливості наших висновків дуже показовим є факт прийняття (осінь 1997р.) доповнень до закону України про статус народного депутата. Зауважимо, що народні депутати і до того вже користувались всіма привілеями, передбаченими для державних службовців. Але цього для них виявилось мало. Верховна Рада в цих доповненнях передбачила для нардепів ряд додаткових привілеїв, настільки непомірних, що на них було накладено вето Президента.

Так-от, незважаючи на те, що в умовах загального зубожіння та важкої кризи сама постановка питання про розширення і без того значних привілеїв була, м’яко кажучи, недоречною, депутати різних політичних спрямувань знайшли спільну мову і створили конституційну (!) більшість, достатню для прийняття цих доповнень. Зупинити їх не змогла навіть та очевидна обставина, що в законі мова прямо велась про чергове пограбування та про участь у поділі награбованого. Конституційна більшість означає, що за розширення номенклатурних привілеїв в одному альянсі проголосували найбільш впливові на той час фракції - комуністи, соціалісти, рухівці й ін. Ще один приклад: для нижчої касти давно діє обмеження розміру пенсій - не більше 74 грн. А на початку 2000 р. Верховна Рада відхилила пропозицію уряду з метою економії коштів обмежити розмір пенсій для вищої касті 600 гривнями, і ці пенсії залишаються і далі нічим не обмеженими; та ж Верховна Рада встановила обмеження пенсій для нижчої касти – не більше 74 грн. (!). Як бачимо, в питанні підтримки номенклатурного поділу серед “номенклатуризованих” депутатів відмічається завидна згода.

Це важливі факти для розуміння суті системи. Вони свідчать, що нинішня модель номенклатурної системи функціонує успішно і вже встигла “перетравити” більшість депутатського корпусу, що вона виростила нове покоління діячів, готових зловживати своїми повноваженнями в своїх інтересах і на шкоду суспільству. Ці факти свідчать також про те, що інтереси клану для більшості депутатів при наявності державної системи підкупу явно домінують як над інтересами виборців, тобто держави, так і над ідеологічною орієнтацією та партійною належністю, що кланoва кругова порука - реальний факт.

Усе це приводить нас до висновку, що закон про статус народного депутата дав номенклатурі дуже ефективний метод приборкання партій, профспілок через підкуп (приєднання до монопольного клану) їх керівництва. Адже в “благополучних” державах об’єднання громадян і різних соціальних груп (профспілки, партії й ін.), які захищають їхні інтереси, є життєво необхідними елементами, які й забезпечують збалансований розвиток суспільства. Успадкувавши від тоталітарної системи метод приборкання об’єднань громадян (їх очолюють номенклатурники), номенклатура паралізувала діяльність цього життєво необхідного засобу, що й привело до неймовірних диспропорцій.

Закон про статус народного депутата став одним із завершальних актів у становленні монопольного клану та державної системи підкупу, продовженням законів про державну службу, про прокуратуру, про статус суддів. Ці закони ознаменували відмову від загальноприйнятого в демократичному світі принципу “Закон один для всіх”.

Якщо шукати для цього законодавства аналогій в сучасному світі, то воно асоціюється з порядками недавно зниклих держав апартеїду. Справді, не встигли в них познімати таблички “Тільки для білих”, як в Україні видали групу законів “Тільки для номенклатури” - про державну службу, про статус суддів, про прокуратуру, про статус народного депутата. Отже, аналогія є, але порівняння явно не на нашу користь, зокрема за таким особливо важливим показником, як напрям руху: там відбувся процес демократизації, а наші законодавці cтворили закони, спрямовані на відновлення феодальних відносин.

Звернемо увагу ще на одну важливу обставину. Між номенклатурними привілеями та корупцією існує безпосередній зв'язок: вони виростають в одному середовищі, з одного кореня - монополізму, реалізуються через зловживання повноваженнями з метою неправедної наживи. Номенклатурні привілеї - легалізоване продовження корупції. Отже, є підстави вважати, що різні заходи боротьби з корупцією так і залишаться добрими намірами, якщо не буде демонтовано інкубатор корупції - монопольний клан привілейованої номенклатури, побудований з ігноруванням загальноприйнятих антикорупційних норм.

Загальний занепад та безкарне розкрадання національних багатств таких масштабів можливі тільки за умови, що за цим стоїть певна система. Оскільки занепад та розкрадання мають загальнодержавні масштаби, то й система, за допомогою якої це здійснюється, також загальнодержавна. В цій ролі виступає монопольно-номенклатурна система державного устрою, яку ми маємо в Україні.

Основною визначальною особливістю, за якою ця система відрізняється від сучасних демократичних, є те, що вона використовує для свого функціонування класичний принцип “поділяй і владарюй”, за допомогою якого і здійснюється утримання в покорі народних мас руками цих же мас.

Перераховані вище елементи системи можна вважати власне збудником хвороби та засобами, які забезпечують його живучість. Очевидно, що ці засоби є і ахіллесовою п'ятою збудника, тому саме на їх видалення повинні орієнтуватись лікувальні заходи.

Варто коротко спинитися ще й на властивостях хвороботворної системи та її наслідках для суспільства.

Система (як і її прототип – тоталітарна) виявилась стійкою, самовідтворюваною, ефективною з погляду утримання влади. Але особливо ефективною вонa виявилась для розтягування державної власності номенклатурою. А з точки зору загальнонародних інтересів, інтересів України як держави ця система, як і її прототип, є абсурдною, вкрай неефективною. Відновлення (у пристосованому до нових умов вигляді) номенклатурної системи державного устрою тоталітарного СРСР потягло за собою і його хвороби - нинішня криза є продовженням хронічної кризи СРСР.

Шість років з часу прийняття закону про реанімацію номенклатури показали, що ігнорування власного та міжнародного досвіду і права в бажанні будь-якою ціною вирвати привілеї обернулось для суспільства страшними втратами. Це були роки втрачених можливостей, роки поглиблення кризи, роки чиновницького засилля. Номенклатурні закони стали офіційним “дахом” для монопольного привілейованого клану (а відомо, що монополізм тягне за собою загнивання), стимулятором розвитку корупції. Вони перетворили державу в знаряддя для пограбування населення України на користь номенклатури. Кредо “держава для номенклатури”, яке червоною ниткою пронизує ці закони, активно працює на вкрай небезпечне і згубне за наслідками відчуження громадян України від держави, на її дискредитацію. Oднією з основних першопричин більшості наших негараздів є те, що наше суспільство після кількох століть перебування під колоніальним пресом виявилось розділеним на різні групи за ідеологічними, релігійними, мовними, регіональними, ментальними та іншими ознаками, в результаті чого у нас так часто розігрується відомий сценарій про лебедя, рака та щуку з відповідними наслідками; за цих умов згадані закони вводять ще один вид глибокого pозколу - поділ на “вищих” та “нижчих”. В Україні перестали працювати або працюють з перебоями найважливіші засоби, які забезпечують та стимулюють динамічний збалансований розвиток сучасних демократичних держав - принцип поділу влад, принцип “Закон один для всіх”, багатопартійність і ін.

Шість років - термін більш ніж достатній для висновку про те, що номенклатурна система в наш час - це глухий кут, смітник історії, ракова пухлина нашого суспільства.

3. ЩО РОБИТИ?

Викладене вище підводить нас до відповіді на питання “Що робити”, але очевидно, що при цьому слід врахувати ще й досвід – як позитивний, так і негативний – політичних сил державницького напряму.

На тему “Що робити” друкується багато публікацій - це статті, програми партій і ін. Основний зміст цих публікацій зводиться до того, що для подолання кризи і виходу на шлях прогресу потрібне об'єднання конструктивних державницьких сил. Проблемі об'єднання ми й приділимо основну нашу увагу.

Підкреслюється, що об'єднання повинно вестись на основі єдності національних, духовних, культурних, економічних, державницьких інтересів українського народу, навколо того, що іменується національною ідеєю.

I це слушно. Адже людська спільнота створена її Творцем (одні іменують його Богом, інші- Природою, але ми на цьому зупинятись не будемо) структурованою, тобто поділеною на нації, кожна з яких має свою мову - засіб самоідентифікації. Щоб ця структурованість не руйнувалася, людина наділена також почуттям національної належності та імунітетом самозбереження нації, які є основною об'єднувальною силою народів. Саме національна ідея є для всіх народів (Iзраїль, Польща, Угорщина, Франція, і ін.), основною силою, яка згуртовує їх, забезпечує захист інтересів громадян, задоволення їх матеріальних та духовних інтересів, відторгаючи, як бацил у медицині, різні хвороботворні тіла. Саме національна ідея веде чеченський народ на героїчну боротьбу проти повернення в імперію.

Ще однією особливістю, закладеною в природу людини, є почуття власної гідності та потяг до матеріального достатку. Людина вкрай негативно ставиться до спроб її приниження та пограбування. Почуття особистої гідності та несприйняття матеріальної дискримінації тісно переплітаються та нерозривно зв'язані з поняттям національної ідеї. Почуття особистої гідності знаходить продовження в національній гідності. Несприйняття особистої матеріальної дискримінації знаходить продовження в несприйнятті дискримінації сім'ї, соціальної групи, нації. I коли ми говоримо про національну ідею, зобов'язані це враховувати. Комуністична ідеологія тому і збанкрутувала, що не враховувала особливостей людини, закладених в неї на генетичному рівні. Людина без особистої гідності, з рабською психологією не може бути носієм національної ідеї. Народ, який не зумів об'єднатись навколо національної ідеї, втрачає орієнтири консолідації і стає об'єктом пограбування іншими державами. Суспільство, яке не зуміло розв’язати соціальних проблем, руйнується зсередини через протиріччя між соціальними групами.

З цих особливостей випливає висока актуальність та необхідність справедливого розподілу соціальних прав та вироблених спільно в рамках суспільства матеріальних благ між різними групами населення- соціальна політика. I якщо хтось, проголошуючи себе поборником національної ідеї, ігнорує соціальні проблеми, то це є вульгаризацією національної ідеї.

Соціальна політика має високу актуальність з двох точок зору. По-перше, з позицій мети- не може бути здоровим суспільство, яке роздирається соціальними протиріччями. По-друге, як засіб, сильний засіб для здобуття або втрати довіри громадян.

З врахуванням цього і розглянемо, чому терплять невдачу спроби об'єднати народ для подолання наших бід. Чому понад 30 відсотків виборців на останніх виборах проголосували за комуністів, які тягнуть нас назад в імперію, нав'язують нам скомпрометовану суспільно-політичну систему? Чому такий впливовий раніше Рух так і не зумів об'єднати навколо себе під прапором національної ідеї ні партій, ні громадян? Набула поширення навіть “теорія” про генетичне коріння цього явища, мовляв, кожному українцеві властива патологічна тяга до гетьманства.

Пошукаємо аналогій. Тяга до гетьманства, наприклад, у поляків, чехів, угорців розвинута не менше. Справді, вони всіма силами старались вирватись із Варшавського договору, де верховодив “старший брат”, і розбіглись з нього за першої ж можливості. Але ті ж поляки, чехи, угорці радо пішли в інше об'єднання - НАТО, побудоване на інших принципах. Тобто річ не так у гіпертрофованому бажанні гетьманувати, як в природі та принципах об'єднання.

Саме це стало одною з причин постійних невдач Руху в намаганні об'єднати національно-демократичні партії. З об'єднанням громадян навколо Руху стан справ виявився не кращим. I саме на прикладі Руху можна простежити деструктивний вплив на суспільні процеси номенклатурної системи, наслідки приборкання партій через підкуп їх керівництва приєднанням до номенклатури, а також результат недооцінки соціальних проблем. Дійсно, після приєднання депутатів до номенклатури керівництво Руху, по-перше, віддалилось від “нижчої” касти, де залишилась основна маса членів Руху та виборців; по-друге, воно само стало об'єктом психологічного впливу з боку системи привілеїв. Керівництво Руху нічого не зробило для ліквідації кричущої соціальної дискримінації. Відповідно, починаючи з 1994р., коли громадяни почали відчувати на собі наслідки дії номенклатурних законів, почав зростати розрив між керівництвом Руху, з одного боку, і членами Руху та громадянами- з іншого. А вже катастрофічного удару репутації Руху серед громадян завдала пряма підтримка номенклатурного поділу керівництвом Руху згаданих вище резонансних поправок до закону про статус народного депутата.

Результатом стала поразка Руху на виборах до Верховної ради 1998р. Порівняємо: на виборах 1991 та 1994 рр. по Києву Рух одержав приблизно половину депутатських мандатів, а в 1998 р. - з 14 мандатів лише один (!). В подальших подіях - розкол Руху, вибори Президента 1999 р. - спадкоємці єдиного Руху продовжували збирати врожай, посіяний його керівництвом в попередні роки. Як бачимо, державна система привілеїв успішно “перетравлює” багатьох, здавалося б, стійких діячів за допомогою медівника не гірше, ніж тоталітарна за допомогою терору. Основна причина занепаду Руху- втрата довір'я з боку громадян та членів Руху і через прономенклатурну політику його керівництва в соціальних питаннях.

А може, керівництво Руху було винятком, і його негативний досвід врахували інші партії? На жаль, ні. Відкриваємо програмні документи інших партій, наприклад, програму “Собору”. В ній є вкрай необхідні заклики до об'єднання навколо національної ідеї, християнської моралі, патріотизму, є дуже правильні наміри створення потужної партії, і т.д. Але в цих документах не вдається знайти ознак врахування гіркого досвіду Руху, в них ні слова про те, якими принципово новими засобами партія збирається це об'єднання реалізувати. В цих документах обійдено і фактичний поділ громадян на вищу та нижчу касти, ніби цієї проблеми не існує. Більше того, у цій програмі чітко видно елементи прономенклатурної спрямованості та подвійної моралі. Цитуємо: “партія є захисником громадян.”. І ще: “Особливого значення надаємо реформуванню пенсійного забезпечення. Необхідність реформи зумовлена низьким рівнем та незначною диференціацією розмірів пенсій.”.

Тут і захована головна причина всіх дотеперішніх невдач у намаганні об’єднати народ навколо національної ідеї, нищівної поразки на виборах. Це ігнорування соціальних проблем партіями від колишнього Руху до нинішнього “Собору”, це соціальна “антиполітика” замість політики. Не можуть бути ефективними заклики до об’єднання, якщо їх автори на ділі роблять діаметрально протилежне - реалізують принцип “поділяй і владарюй” прямим розколом суспільства на вищу та нижчу касти. Не може бути об’єднання різних суспільних верств навколо партії, якщо її “номенклатуризовані” лідери під прикриттям гасел про захист інтересів громадян принижують їх та грабують. Прономенклатурна позиція лідерів національно-демократичних партій – це, по суті, зрада виборців та членів цих партій, удар в спину державницьким партіям та національним інтересам суспільства.

Таким чином, ми попадаємо в зачароване коло, маємо класичну ситуацію “Верхи не хочуть, низи не можуть” . Верхи не хочуть відмовитись від суперпривілеїв. Низи не можуть змиритись з нечуваним соціальним приниженням та пограбуванням, дають партіям та їх лідерам кредит довіри, обираючи у Верховну Раду. Але перейшовши в номенклатуру, лідери забувають, для чого вони були обрані (йдеться про соціальні проблеми), втрачають довіру виборців, і суспільство знову опиняється біля розбитого корита, нагальні проблеми (економіка, культура і ін.) не розв’язуються. Користується з цього залишена колоніальною імперією впливова п’ята колона, яка за цих умов успішно паразитує на соціальних проблемах.

4. ДЕ Ж ВИХІД?

У ліквідації номенклатурної системи. Тільки через реалізацію широко перевіреного в сучасному світі й розтоптаного в Україні принципу “Закон один для всіх” можна уникнути перманентного обезголовлення та паралічу політичних партій національно-демократичного напряму, яке здійснюється переведенням лідерів у номенклатуру і стимулюванням їхньої продажності.

Для початку необхідно усвідомити та довести до свідомості громадян через засоби масової інформації той факт, що основним каменем спотикання в Україні є номенклатурна система, а її становим хребтом - закони з поділом на “для вибраних” та “на загальних підставах” і система номенклатурних привілеїв. Грабують здебільшого в темноті, то ж творці прономенклатурних законів і програм старанно замовчують і приховують їхню справжню суть. Тому необхідно винести ці закони та результати їх дії на денне світло. Ліквідація тоталітарної системи починалась з гласності, з гласності потрібно починати і демонтаж її рецидиву - номенклатурної системи. Потрібно розкрити сам факт номенклатурного поділу та його феодально-кріпосницьку суть, згубність для суспільства та держави, несумісність з нормами сучасності. Пора нарешті поінформувати громадян про факт та масштаби їх дискримінації і запитати (можливо, через референдум), як вони до цього ставляться.

Потрібно усвідомити, що наші зусилля повинні бути переорієнтовані з боротьби із симптомами хвороби на ліквідацію її збудника. Мова повинна вестись не про заміну “комуністичної номенклатури” рухівською чи національно-демократичною, а про ліквідацію номенклатурної системи в принципі.

Мова повинна йти про зміну основоположного принципу організації нашої держави - про перехід з моделі “Поділяй і владарюй” на модель “Закон один для всіх”.

Очевидно, що розв’язання такої задачі під силу лише об’єднанням громадян типу профспілок, політичних партій. Потрібна партія національно-демократичного спрямування, яка не тільки на словах, а й на ділі захищатиме інтереси громадян. Соціальні проблеми - кінець того ланцюга, вхопившись за який, можна вийти із зачарованого кола і почати розмотування клубка інших проблем. Питання про те, як уникнути паралічу цієї партії через “номенклатуризацію” її керівництва на перехідний період, поки що залишається відкритим.

Є підстави сподіватись, що коли діагноз хвороби та шляхи її лікування будуть усвідомлені, то обов’язково знайдуться громадяни, лідери, об’єднання громадян, ними можуть бути державні діячі, партія з її лідерами чи група партій та ін., які (за власною ініціативою, під тиском громадян), поставивши загальнонаціональні інтереси вище від тимчасових вузько особистих, стануть ініціаторами та поборниками справи ліквідації номенклатурної системи. Такі лідери вже є, але їх зусилля поки що тонуть в атмосфері продажності номенклатури. Підкреслимо, що тут мова ведеться не про популістську ідею зрівнялівки, а про приведення соціальної диференціації до цивілізованих за сучасними поняттями рамок. Думка про номенклатурну систему як основний камінь спотикання в Україні дедалі частіше зустрічається у відгуках західних політологів. Для позначення нашої системи з її болячками вони навіть ввели у вжиток термін “номенклатурний капіталізм”. Зацитуємо думку Дж. Сороса, стороннього спостерігача, про наші справи: “Система номенклатурного капіталізму, за якою збагачується вузький прошарок, а все 50-мільйонне населення живе в злиднях і під п’ятою бюрократів, не може існувати довго” (“Голос України”, 26.11.99).

Коментувати, як мовиться, зайве.