Переважній більшості народів “третього світу” шляхи до свободи, поступу й достатку блокують насамперед бар’єри їхньої власної ментальності. Це не означає, однак, що ці народи просто “стоять на місці”. Їхня історія рухається ІНШИМИ шляхами, здебільшого доволі складними, що не вписуються в “класичні” історико-соціальні моделі.

Оскільки це стосується й “українського шляху”, спробуймо хоча б наблизитися до його розуміння через аналіз подій, що відбулися на очах... Протягом більшої частини ХХ ст. комуністична влада продовжувала на 1/6 частині суходолу розпочату ще імперією Романових потужну й вельми не безуспішну нівеляційну роботу. Відтак розпад СРСР уярмлені Москвою народи зустріли в абсолютно однакових адміністративних, правових та ідеологічних “уніформах”, з однаковими економічними і соціальними структурами та досить близькими рівнями розвитку й добробуту. Не дивно, отже, що перші зміни повсюди були однотипними (бодай формально): на місці комуністичних державних структур постали демократичні республіки з виборними президентами й парламентами, а планову господарку почали заміняти інститутами ринкової економіки. Але далі новопосталі держави пішли принципово різними шляхами! Прибалтика впевнено “крокує на Захід”, повномасштабна євроінтеграція Литви, Латвії та Естонії є питанням лише часу й темпів. У Білорусі, Молдові, Росії, Україні масовий, хоча здебільшого й пасивний опір запроваджуваним “згори” реформам призвів до поступового переродження помірно реформаторських режимів - їх основною метою стало збереження влади й утримання “контролю над кризою” та “іміджу європейської організації” (від якого “бацька” Лукашенко мужньо й чесно відмовився). В Закавказзі симбіоз демократичних та авторитарних тенденцій здійснюється на тлі великої крові та руйнації - “шлях в Європу”, ринкові реформи тощо тут є щонайбільше декларацією намірів. Нарешті, середньоазіатська модель - всевладдя президента, який здійснює не так керівництво, як опіку над цілком покірним народом, прагнучи не допустити (не завжди успішно) кривавого “розквіту” ісламського фундаменталізму та міжкланової ворожнечі й дістаючи за це від Заходу мовчазне відпущення авторитарних гріхів...

Ми не знаємо жодної строгої теорії, здатної переконливо пояснити саме такий перебіг подій. Чому, скажімо, в Таллінні не обрали довічним президентом якого-небудь “естонбаші”, Азербайджан не “рвонув на Захід” наввипередки з прибалтами; чому криваві кошмари Закавказзя не повторилися, Богу дякувати, на поволзьких чи закарпатських міжетнічних кордонах?.. Пояснення такого роду спроможна дати радше історія, ніж теорія. Справді-бо, прибалтам уже доводилося відроджуватися національно й державно та виборювати місця в західній спільноті; міжетнічні й міжкланові “розбірки” кавказців - осучаснений варіант традиційних для регіону збройних ігрищ; в авторитарних “президентах пустель” легко впізнаємо “переодягнених” ханів та емірів, а на східноєвропейських теренах драма безплідного й народовбивчого реформаторства правителів банальна, як сюжети індійського кіно. Не зупиняючись докладніше на розвиткові подій у колишніх “народних демократіях”, зазначимо, проте, що й ці події відповідають “історичним очікуванням”. Хоча теоретично, приміром, албанці чи румуни могли б висунути здібнішу й послідовнішу команду реформаторів, ніж чехи, практично подібних “аномалій” ми ніде не спостерігаємо.

Важко позбутися враження, ніби кожний народ повторює - хай лише частково й не “дослівно” - якісь сталі архетипи своєї національної історії. Повторює незалежно від того, успішні вони чи програшні, позитивні чи негативні, сприяють поступові чи прирікають на відставання... повторює, БО ВЖЕ БУЛО КОЛИСЬ ВІДПРАЦЬОВАНО. Однак де саме й у яких формах зберігалися “матриці” й “програми” таких архетипів у тоталітарну епоху? Хіба ж тоді відрізнялися якимись національними особливостями суспільні інститути слов’ян, прибалтів, кавказців, середньоазіатів? Хіба інтелектуали Литви жваво розробляли ринково-демократичний сценарій майбутнього, а, приміром, Туркменістану- ісламсько-авторитарний? Чи відповідні ідеї поширювалися та обговорювалися серед національного загалу?.. Абсурдність подібних припущень зрозуміла кожному, хто хоч трохи пам’ятає комуністичні реалії. Додамо, що на початку 90-х уже в усіх куточках імперії, включно з “новоприєднаними”, встигла майже перерватися жива естафета пам’яті від докомуністичних поколінь.

Звичайно ж, узбеки чи білоруси знали про свою дорадянську минувшину з книжок, підручників, інших письмових джерел. Однак так само мусили вони дізнатися й про те, що ця їхня минувшина була вбогішою, безправнішою, не раз гіркішою, ніж в інших народів, що вона є малопривабливою й небажаною як прообраз майбуття. В будь-якому разі книжна пам’ять про минуле не мусить мати імперативної сили. Але що ж саме має таку силу?

Невивченими й поки що малозрозумілими є механізми тривалого зберігання архетипних історичних програм у національній ментальності та їх наступного суспільно-діяльнісного відтворення. В яких формах і якими способами під тоталітарним бетоном прибалти заховували свою європейську сутність, а середньоазіати плекали делікатну східну специфіку - це ми можемо пояснювати радше “на пальцях”, ніж у наукових термінах. Однак зберегли у кожному випадку незле й відтворили напрочуд швидко, хоча й не без істотних “купюр” та неминучих поправок на дух новітньої епохи. Національна ментальність є в цій ситуації своєрідною “чорною скринькою” - не знаючи достеменно її внутрішньої будови, ми, однак, простежуємо закономірний зв’язок між сигналом на вході та реакцією на виході. Приміром, наприкінці 80-х, коли пролунав спільний для всіх підлеглих Москві народів сигнал “демократизація”, прибалтійською відповіддю було “Незалежність і Європа!”, азербайджанською - вірменський погром, середньоазіатською - великий той на честь першого секретаря республіки (Бісміллах! Хай будуть його президентські повноваження високими, як мінарети Самарканда!), українською... після трива-а-лого чухання потилиці - розважливо-здивоване: “Й що, до біса, нам робити з цією демократизацією?..”

Втім, архетипи здатні визначити не лише генеральний напрям розвитку суспільства, але також (і набагато частіше!) окремі сюжети, що відтворюються на історичному кону інколи як другорядні в рамках “основної теми”, а інколи й як такі, що змінюють її до невпізнання. Намітивши шлях до Європи, українські керманичі, вочевидь, не зважали на ті архетипні програми вітчизняної історії, котрі почали спрацьовувати одразу ж, тільки-но народну самодіяльність було звільнено з тоталітарних пут. Не ставлячи за мету розробити докладну систематику таких архетипів, обмежимося стислою характеристикою лише окремих з них:

1) прагнення до реалізації екстенсивних варіантів розв’язку. Це надзвичайно потужний архетип, і форми його вияву напрочуд різноманітні: москвофільство, “адресні” емісії, субсидування колгоспів та інших феодальних укладів, “вибивання” кредитів МВФ, крадіжка російських енергоносіїв з трубопроводів, пошук скарбів Полуботка - й т. д., й т. п.;

2) неочікуване піднесення на суцільній національній руїні чергової хвилі українського руху й стрімке вигасання без помітної трансформації її енергії в енергію довготривалої конструктивної дії;

3) відчайдушні змагання за булаву на тлі смертельних небезпек для нації та держави;

4) байдужість (і то в кращому разі тільки байдужість!) можновладців до поневолення українців чужинцями. Хмельницький мовчки дозволяв союзникам-татарам вертати до Криму з українським ясиром; пізніше “із города із Глухова полки виступали з заступами на лінію” за наказами гетьманів; за Шелеста й Щербицького у Сибір і в Казахстан вирушали вже цілі “дивізії”, ну а сьогодні, певна річ, Тугай-бея взяли б хіба що скромним стажистом в одну із сотень фірм, що постачають на світові ринки український живий товар;

5) неймовірно жорстока війна влади проти непроданої чужинцям частини свого народу. Ця війна спалахує періодично й цілком незалежно від поточних кольорів державного прапора та гасел правлячої династії. Частково “верхівка” виборює в такий спосіб право на необмежене збагачення й повну безкарність, але основною рушійною силою процесу є невміння досягати навіть відносної стабільності без абсолютної покори. (Ототожнення цих двох понять притаманне найширшим верствам українства - від усемогутнього олігарха до колгоспного бригадира);

6), що випливає з 5) - реформаторська нездалість “ідеально” впокореного народу (стабільність не приводить до поступу);

7), що випливає з 6) - перманентне відставання від Європи, США, а тепер уже й Азії та Латинської Америки, що спричиняє зовнішній тиск і дискомфортні відчуття частини владоможців та інтелектуалів;

8), що випливає з 7) - посилення реформаторських настроїв, поява чергових програм “модернізації згори”;

9), що випливає з 5-8) - народ “зраджує” реформаторів...

Накладімо бодай окреслені нами архетипи на “європейський вектор” українського розвитку - й виразно побачимо, як Європа, замість наближатися до нас, починає стрімко віддалятися. Правдивість цього висновку доводить така статистика. За даними австрійського банку Kredіtanstalt (“Поступ”, 4. 07. 2000 р.), протягом останніх 10 років продуктивність праці у Польщі, Угорщині й Чехії зросла, відповідно, на 216%, 140% і 109%; разом зі Словаччиною та Словенією ці країни нарощують ефективність своїх економік утричі стрімкіше, ніж держави ЄС, тобто реально наближаються до Європи. За той самий час продуктивність праці в Росії впала на 78%, а в Україні - на 86%. Деякі методологічні міркування, а також власні спостереження схиляють автора цих рядків уважати останні два показники перебільшеними, однак сам факт значного падіння продуктивності праці в країнах СНД сумніву не викликає...

Ми не “відстали з просуванням до Європи”, бо неможливо відстати, рухаючись у діаметрально протилежному напрямку! З наведених показників стає очевидним безприкладний цинізм розумувань офіційного Києва про “європейську перспективу України”. Адже спосіб життя нації визначає саме продуктивність її трудових зусиль! Демократична Конституція, членство в Раді Європи, транші МВФ і т. п. - не більше, ніж вигадки євразійських еліт, традиційно відгороджених китайським муром від трагізму повсякденного існування своїх співгромадян.

Тепер тобі зрозуміло, читачу, чому “ринкові реформи” у сприйнятті простого громадянина постають низкою неперервних репресій? Репресій, рівних яким за жорстокістю Україна не знала від часів сталінізму.

Зробімо тепер деякі “дилетантські” з погляду фахових економістів розрахунки.

Зовнішній борг України дорівнює нині приблизно 12 млрд. доларів. Можливість виходу з кризи, долю реформ, національної господарки й ледве не самої держави пов’язують із 2 млрд. USD потрібними в 2000 р. для покриття поточних сплат за тим боргом.

Вельми скромний американський трудівник заробляє 15 USD/год., що становить пересічно 60% створеної ним вартості, яка, отже, дорівнює 25 USD/год. Таким чином, аби відробити критичні для України 2 млрд., американським трударям знадобилося б 80 млн. людино-годин праці, а для покриття цілого нашого зовнішнього боргу- 480 млн. людино-годин. Пригадаймо тепер, що в самій Україні є близько 25 млн. пар робочих рук. Себто кожному працездатному українцеві досить відпрацювати за рік нецілі 4 додаткові години з американською продуктивністю - й усіх професійних “реструктуризаторів” з Мінфіну та МЗС можна буде відправити на біржу праці! А якщо цей трудовий порив триватиме зо три вихідні дні, “ненька” забуде про борги, й черговий старт українських реформ відбудеться за умов, яким щиро заздритиме Південна Корея!.. Гаразд, урахувавши реальні можливості нашої техніки й технології (від яких певною мірою ТЕЖ залежить продуктивність праці), збільшимо цей термін до 12 днів. Ти б, читачу, відмовився попотіти 12 субот чи неділь, хоча б і зовсім задурно, аби опинитися за кілька років у такій країні, як Корея? (В англійській мові, до речі, звучить майже як “юкрейн”, та подібність наразі тим і обмежується...).

То чому ж українські державні мужі моляться на МВФ і відбувають ганебні (хоча й комфортні) паломництва по святих місцях Сіті й Уолл-стриту, замість молитися на своїх трудівників і свій народ благати про співпрацю в подоланні кризи?

Повищі розрахунки фахівці можуть піддати нищивній критиці. Та їх автор не претендує на “Нобеля з економіки”. Наше завдання скромніше, зате цілком реальне - показати, що “доленосні” рішення урядовців та фінансистів насправді впливають на долю нації незрівнянно менше, ніж навіть незначні зміни масової трудової та ділової поведінки. Бо гроші, як відомо, є лише формою консервації трудової енергії. Потенційні ж запаси цієї енергії на “молекулярному рівні” (окремий трудівник, менеджер, підприємець) є непорівнянно більшими за будь-які щедроти кредиторів та інвесторів! Хай-но скажуть “серйозні” економісти, де й під які гарантії діставали стартовий капітал для свого злету погромлені у війні та обтяжені репараціями Німеччина й Японія, понищена комуністичними нападниками Південна Корея, “блокадні” Ізраїль і Тайвань, “червоний” Китай? Саме додаткова “молекулярна енергія”, вивільнена завдяки зміні стереотипів масової поведінки, стала основою їхнього піднесення, до якого вже у другу чергу долучилися макроенергетичні джерела кредитів і позик. Не оперті на таку зміну поведінки правові й політичні реформи мають обмежену результативність, а виблагані кредити й “реструктуризації” взагалі жодних проблем не розв’язують (крім, хіба що, проблем самих прохачів).

Пригадую один епізод - квінтесенцію десятків подібних спостережень, який, немов оптичне скло, сфокусував у собі основну проблему українського поступу. Троє наших краян побували за кордоном, трохи освоїли “їхні” методи праці й тут, в Україні, створили СП. І з величезними зусиллями підібрали робітників (це за теперішнього безробіття!), які не п’ють, не крадуть, не прогулюють. Дали їм пристойну платню, незле забезпечили матеріалами й інструментом, а відтак почали пояснювати незвичні умови й правила праці: облік матеріалів, контроль якості, чіткий розподіл робочого часу... В очах майже всіх робітників світилося одностайно-промовисте: “Ти собі кажи, майстре, що хочеш, - ми все одно зробимо по-своєму...” Й робили-таки по-своєму, і не було на те ради!

Жодна матеріальна скрута не примусить українця “поступитися принципами” недбальства й марнотратства. Так само, як багаторазове подорожчання енергоносіїв не зробило українську господарку ні на йоту менш енергомісткою... Та чи такими вже несподіваними були для тих робітників умови працедавця? Адже одні з них на власному досвіді, а інші від друзів та знайомих устигли дізнатися, що на Заході подібні вимоги є набагато жорсткішими й категоричнішими. І ТАМ українці засвоюють їх доволі успішно. А ТУТ не бажають - і край! Німця, чеха, турка слухатимуться безвідмовно, а свого підприємця-реформатора - ніколи й нізащо.

На подолання цієї ментальної межі й мають бути спрямовані першочергові зусилля влади, політиків, інтелектуалів, патріотів. Бо саме за нею “сховалися” наші свобода, добробут, поступ, незалежність, національна гідність. Не реструктуризація, не декомунізація, навіть не колонізація з теперішнім убогим рівнем гідності й самоповаги - тільки вивільнення “молекулярної” креативної енергії здатне вивести українське суспільство з лабіринтів “третього світу”, перервати трагічну тяглість середньовічних історичних архетипів.

Як звабливо звучать слова “європейська орієнтація України”! Звабливо звучать - і... нікого ні на що не надихають. Простий українець жодних ознак Європи навколо себе не бачить. “Європейські” гасла сьогодні не так наближають нас до Європи, як віддаляють наших політиків від власного народу. Він небезпідставно “розшифровує” ці гасла як прокламування “європейської орієнтації” корупціонерів і олігархів після їх успішного збагачення в Україні.

За реальних умов трагічного буття й дезінтеграції суспільства страх, мусимо визнати, мобілізує та об’єднує сильніше, ніж сумнівні принади. Європа безмежно далека, а жахіття “третього світу” - катастрофічно близькі. “Україні не місце в третьому світі!” - гасло реалістичне, об’єднавче, напряму пов’язане з життєвими потребами майже всіх прошарків і верств нашого громадянства. Український робітник не хоче переселятися в “бідонвіль” - але ж і український державний діяч не хоче репрезентувати “бананову республіку” (що чемні “західняки” вміють дати відчути десятками бездоганно коректних способів)! Український фахівець гірко усвідомлює свою непотрібність у слаборозвиненій країні - але ж і українського олігарха неохоче толерують у світовій бізнесовій еліті, апріорі вбачаючи в ньому корупціонера африканського штибу... “Україні не місце в третьому світі!” - гасло спільного порятунку “верхів” і “низів”, комуністів і націоналістів, Заходу і Сходу. Саме така формула національної ідеї є найдоречнішою в Україні на зламі тисячоліть.