Відлуння смерті

Якщо говорити про зворотну луну його загибелі - вона була великою. То був час, коли грім було далеко чути. Усі радіостанції світу повідомили про загибель українського поета. Комуністи заметушились.

Цей грім вдарив і по його друзях - і теж пробудив. Чимало сміливих акцій проходило під його іменем - за законом зеківської солідарності.

“Стуса ми не здамо” - висіло в повітрі.

“Стуса не забудуть” - це стало зрозуміло тим, хто дозволив без шуму видати книжку “Дорога болю”.

“Від Стуса краще відійти”, умивши руки - здогадалися кагебісти після кількох спроб виправдати свій вирок.

Стус був найбільшим, найбільш відвертим і дошкульним ворогом КГБ, бо, здається, тільки він написав звинувачення тій бездушно жорстокій і антиукраїнській потворі. Звинувачення від імені свого народу.

Воно звучить. Воно завжди звучатиме.

Нарешті, коли труна з його прахом з’явилася в Києві під синьо-жовтими знаменами в руках друзів, гідних тримати ці знамена, - стало зрозуміло, що Стус таки переміг.

То було перше диво його повернення до життя.

Високе слово

Слово Василя Стуса зайняло свою висоту і утримує її. Маніфестація вільного поетичного слова зі сцени в українську глушину прийшло з іменем Стуса. Ще в кінці 80-х Львівський молодіжний драматичний театр (реж. В.Кучинський ) виступав у містах України з віршами Василя Стуса та інших опозиційних поетів, і ще при комуністичному режимі він був відзначений премією Василя Стуса. То був початок перемог: поет владно зайняв високу нішу, яка чорніла в самоті: нішу великої справжньої поезії.

Та премія теж була викликом режимові, який визнавав тільки державні нагороди і терпіти не міг якихось громадських інституцій.

До речі сказати, в час епідемічної девальвації, коли перший Президент держави стає “довіреною особою Суркіса” і коли мало не всі бажаючі стають академіками - премія досі тримається на рівні свого імені.

Отже, у важкій боротьбі за піднесення і утримання рівня, де культура зберігає справжність і відкритість до інших культур, Василь Стус утримує своє місце.

Героїчна постать

Для масової свідомості Стус залишається легендарною постаттю незламного борця за волю України.

Є люди, яким здається фальшивим таке “використання” поета. Вони обурюються з “примітивізації” і з “перетворення особи на прапор”.

Вони, певно, мають рацію. Але їм можна виставити батальйон опонентів - майорів, прапорщиків, вертухаїв та стукачів, які конвоювали поета на його хресній дорозі. І вони будуть свідчити, що Стуса як поета не знають, а знають його як запеклого націоналіста - “всегда говорил по-украински”, вічного борця і справді небезпечного для держави ворога. “Он ваш герой” - скажуть вони. І їхні свідчення будуть правдиві. Це ж їм він сказав: “И вы не смоете всей вашей черной кровью поэта праведную кровь”.

Україна потребувала героя - і він з’явився. Бо таки справді Василь Стус був чи не найпослідовнішим борцем проти комуністичного режиму, боровся самовіддано і загинув на барикадах протистояння.

Як мало хто, він таки словом і ділом здобувся на постать героя. Отже, мають усі підстави робити з його імені прапор також і ті, хто віршів не читав, а вибирав з них тільки цитати для транспарантів.

І вони мають більше рації, аніж ті, кому Стус як постать героїчна і Стус як поет, власне, байдужий. Це не їхній поет і не їхній герой. Та чомусь їм кортить поставити його поруч з собою.

Популярність його імені така, що вони не можуть обминути культурного поля навколо нього і, зі свого боку, якось прилаштовуються. Мовляв, задля “очищення і демітологізації” образу. Це темне і модне слово десь на узбіччях назбирало багато різних адептів, і вони жонглюють ним , хто як уміє, імпровізуючи нібито модерні заклинання проти міту, власне - проти іншого бачення.

Нагадаймо, що міт - це ясне бачення великого! Стус - містик, а їх від цього слова в носі крутить. Якби струснути з того всього словесну полову, залишиться тверда приказка: “Возиться, як кіт з оселедцем”.

У кота і час є, і сила дармує...

Поле літератури

Василь Стус працює вже з десяти років на ниві літературознавчої думки, і то в двох іпостасях: як непересічний літературний критик і як об’єкт дослідження. Він належить до числа небагатьох авторів, навколо яких є постійний рух, текстологічні дослідження, суперечки - створюється простір активної думки. Тимчасовий аспірант Інституту літератури повертається в той інститут і урухомлює його омертвілу структуру. Немає фінансування, але й не має нагляду. То саме пора Стуса. Він будить, тривожить і не дає спокою тим, хто доторкнувся до його “палімпсестів”.

І ось виходить при тому ж інституті 9 книжок творів Стуса. Нічого подібного за десять років там не бувало: це єдиний живий нерв і джерело, що б’є в цій занепалій ідеологічній сторожці.

Уявімо собі: 15 років тому хтось в Інституті літератури на Вченій раді сказав, що таке трапиться до 2000-го року з іменем і творчістю з/к , убієнного в камері зони 36 4 вересня 1985-го!

Усі розумні визнали б такого навіть не гідним психлікарні!

Інформаційний простір

За 15 років Стус великою мірою наповнює також український інформаційний простір, зокрема ефірний простір України. Пісні на його слова лунають в усіх концертних залах, може, за винятком урядових концертів в Палаці “Україна”.

І то не просто данина імені - то дух, який підняв до високої творчості багатьох молодих виконавців і композиторів. Зі словом Василя Стуса в залі проскакує іскра. І ніщо не гасить її, окрім важкої навколишньої сірості.

Сприяє тут іще одна делікатна обставина, що стосується конкуренції імен в літературі. Чого гріха таїти - заздрість і підступи завжди гніздилися там, де видають книжки. А Стус своєю долею піднявся настільки високо над усім цим, що десь на долах можуть його “демітологізувати”, вираховувати показники його популярності, адаптувати до шкільної програми, а він стоїть у своєму культурному небі, відсторонений і задивлений у вічність.

Стуса люблять

Не всі. Таких і не повинні любити всі. Але він любив - і його люблять. І знають: йому нічого ні від кого не треба. А підіймати чи понижувати Стуса, прославляти чи замовчувати - це вже клопіт інших. Просто жаль, дорогі мої краяни, що за десять вільних років самі ви не виросли, не запанували, не просвітліли, а Бог же дарував вам сонце свободи!

Слава

Слава Стусова піднімається і опускається разом з нами. Нині український народ знеславлений - і поетове ім’я тихне. Однак вже коли його слава тягне когось за собою, то - назавжди.

Будьте обережні!

Скажімо, був такий, приставлений до Стуса 20 років тому, адвокат Віктор Медведчук. Стус його розкусив і прогнав. Прогнав то й прогнав, кар’єрі того це не зашкодить, навіть навпаки, оцінять, що націоналіст впізнав і відштовхнув ленінця, молодого і перспективного. Кар’єра бідолашному настільки сліпила очі, що він і не зрозумів, до кого його приставили в суді. Він подумав: “Це ж і є мій золотий щабель”. А то вже було ім’я, яке крокує в історію. В глухій залі закритого суду те позначене знаменням ім’я вже відкидає свою тінь...

І коли в службовому пориві адвокат виголосив слово звинувачення замість слова захисту, судові чиновники усе це проковтнули як момент успіху. Вони і не подумали, що великий транслятор історій вже передає їхні убогі тексти у вічність.

І ось у числі 58 “Хроники текущих событий” з’являється повідомлення про суд над Стусом - і з’являється фігура “адвоката” Медведчука: “За все свои преступления Стус заслужил наказание”... Різні були адвокати в совєтських політичних судах, а такого ще не бувало, щоб його цитувала скупа історична хроніка! Медведчук стає символом кагебістської адвокатури: по-перше, він пре “захищати”, не дивлячись на всі протести і відмови, не помічаючи, що входить у велику історію. “Хроніку” перекладуть на іноземні мови, і будуть вивчати ці “преступления”. Це листи до академіка Сахарова, генерала Григоренка, до Лук’яненка, до київських друзів, це заява в прокуратуру. Це вірші... Ото і всі “преступления”.

Хто ж були ті люди, що робили з поета злочинця?

Може, хтось їх стримував? Чи це були особи? Чи й тут була “колективна відповідальність” за беззаконня?

Чи хтось досліджував це все?

Мовчимо?

І ось на 9-му році незалежності України, за яку Стус поклав життя, з’явиться список нагороджених Президентом Л. Кучмою. Серед перших героїв - Медведчук! Він по своїй драбині дійшов таки до місця поряд з президентським!

Але драбина - це один рахунок, а слава - то інший рахунок. І тут слава захисника-ленінця зустрілася зі славою захисника... незалежної України.

Десь з Мюнхена чи з Єрусалима телефонує Мойсей Фішбейн, лауреат премії ім. Василя Стуса, і запитує:

- Там у вас з’явився новий герой і борець за незалежність - Медведчук, - це що, той самий адвокат, про якого писалося в 58-му числі “Хроніки”?

- Так, той самий.

- А чому всі мовчать?

- Може, бояться: він нібито “усіх в кишені тримає”.

- Не може бути: у нього, крім партквитка, нічого в кишені не було.

- Україна збідніла, а він розбагатів.

- Чому його бояться?

- Кажуть, “страшний чоловік”.

- То, може, Стуса треба заборонити: все-таки Медведчук кваліфікував його як злочинця?

- Як заборонити? У нас же демократія!

- То нехай демократія має совість і вибирає між Стусом і Медведчуком!

Від цих питань не заховаєшся.

Якби у наших предків не було Бога і його Закону...

Якби у нас не було Сковороди і Шевченка...

Якби не було Лесі Українки, Липинського, Стуса, то можна було б сказати: “Ми інша порода людей! Герої нашого часу виростають з брехливих комсомольців... Наші мільйонери виростають з хитреньких комуністів... Їхні капітали не шахрайством, а “законом” оформлені... Пустіть нас до європейської спільноти!”.

Але Європа таких може пустити... тільки в клітку.

Отже, ще одна висота, яку опанував за 15 років Василь Стус, на перехресті, де написано: “Блажен муж, котрий не стає на путь нечестивих”.