— Анатолію Сергійовичу, на початку нашої розмови хотілося б почути Вашу думку про останні президентські вибори.

— Перш ніж говорити про самі вибори, хочу коротко зупинитися на тій ситуації в політичному житті країни, яка впливала на думки і настрої електорату і яка б мала послужити нам тепер якимсь уроком.

В Україні впродовж усіх років її незалежності так і не сформовано відкритої політики. Основні рішення ухвалюються не привселюдно, внаслідок демократичної процедури обговорення й голосування, а за лаштунками. А там в ходу кулуарний тиск і лобіювання, там національні інтереси притоптуються чобітьми інтересів вузькокланових.

Внаслідок такої закритості правляча політична еліта складається не з професіоналів і патріотів, а з людей, найбільше пристосованих до підкилимної боротьби та апаратних інтриг. Доступ професіоналів на вищі владні щаблі міг би забезпечити лише перехід до відкритої політики. Проте якраз цьому найбільше й опирається владна верхівка.

На жаль, твердження про те, що в Україні немає впливових політичних партій, відповідає дійсності. Партії в демократичному суспільстві за своєю природою є інструментом відкритої політики, антагоністами щодо кулуарних угод. Але за нашої атмосфери непрозорості, коли влада всіляко протидіє появі сильних партій, їхня діяльність часто набуває потворних форм. Хоч як це парадоксально звучить, але, попри голосні заяви, самі партії бояться брати владу. Їхні лідери прагнуть бути десь при владі або неподалік від неї, щоб скористатися з усіх переваг такої близькості. Проте брати на себе владу разом з усією повнотою відповідальності — бояться. Часто їх цілком влаштовує сьогоднішній статус, який дає змогу отримувати не дуже багато, але й не докладаючи для того майже ніяких зусиль, а головне — нічим не ризикуючи. Тому розмови про об’єднання, за невеликим винятком, це скоріше дешевий популізм, гра на публіку, фарисейство.

Тим часом за такими розмовами в Україні відбулося зрощування політики й бізнесу, але у вельми специфічних формах. Вижити має шанс лише той бізнес, який виявляє лояльність до влади. Натомість будь-який бізнес, керівник якого заявить про опозиційність, стрімко руйнується потугою державного апарату. При цьому зовсім не береться до уваги те, що, можливо, саме цей бізнес приносить великі гроші до бюджету чи виконує суспільно важливу функцію. Це є ще одним проявом непрозорості політичної практики — бо в умовах безконтрольності за дотриманням законів наближеність бізнесу до влади приносять пільги і надприбутки. Для багатьох це стає “пропозицією, від якої неможливо відмовитися”, і одночасно приманкою, в яку заховано гачок, з якого зірватися неможливо

— Здається, влітку минулого року Ви несподівано для багатьох досить сміливо заявили мас-медіа про зрощення політичних партій з капіталом, про перетворення деяких з них на кишенькові...

— Відстоюючи чистоту багатьох своїх товаришів по тій, ще не розколеній НДП, я тоді розповів про випадок, котрий стався ще в 1997 році, перед початком другого з’їзду, на якому ми мали ухвалити рішення про висловлення недовіри прем’єру Лазаренку та вимогу до Президента звільнити його. За 15 хвилин до початку я отримав через голову Адміністрації вказівку Президента — атаку на Лазаренка зупинити. Ми не послухалися. Сьогодні вже видно, що справа була не в конкретному Лазаренкові, а в існуючій системі. Лазаренка немає, але нічого не змінилося. Система стимулює до грабунку і глуха до спроб по наведенню порядку. Що, приміром, у цій системі може зробити Прем’єр-міністр? А що він міг зробити? Усі силові структури указом Президента виведено з-під його контролю. Він має сказати “силовикам”: “Наведіть лад”. А вони кажуть: “Треба, щоб була команда”. А команди не буде, тому що сьогодні не Президент за все відповідальний, а безправний Уряд, зацькована Верховна Рада. А звідси повна некерованість.

Для прикладу такий факт. Відомо, що керівництво партії “Демократичний союз” (І. Бакай, О. Волков) займається газовими проблемами. Ми ж сьогодні втрачаємо лише на політиці імпорту газу 2 млрд. щороку. Німеччина, Угорщина, Франція отримують російський газ максимум по $40. Ми отримуємо газ на кордоні по $80. І розраховуємося транзитом. От якщо взяти ціну, нехай $40, а ми отримуємо з Росії 50 млн. кубів газу, множимо на $40, отримуємо $2 млрд. Росія нас втягує в боргову яму, ми втрачаємо перспективу своїх комунікацій, вони перестають бути українськими. І держава перестає бути державою. Але зате ми отримуємо мільярдні суми на рахунках — не знаю в кого. І для мене питання другорядне, хто краде та куди розподіляє гроші. Головне, чому керівники держави все це дозволяють? Незрозуміло, чому це відбувається, якщо наші керівники так люблять свій народ?

Зрощення політики з бізнесом дає такі “плоди”, що деякі з них справді можуть слугувати за основу задач для учнів початкових класів, хоча й багатьом дорослим розв’язувати їх непросто. Якось приїхав Пустовойтенко із Сум і каже: “Ось зібрали 120 млн. гривень за електроенергію грішми, а в економіку, на рахунки вітчизняних банків, в енергоринок, у вигляді податків повернулося менше десяти мільйонів. Дивно, ну куди зникли більш ніж 100 млн.?” Сьогодні вони конвертувалися, напевно, через Багамські острови, Британську Вірджинію тощо.

Таких обленерго — вісім, із них три контрольні пакети у структур, які перебувають під впливом Суркіса та Медведчука. Це вже СДПУ(о). Ось і нехай діти в сільській школі, де, незважаючи на вказівки Президента, електроенергію відключають тричі на день, спробують порахувати не абстрактну воду, що виливається з одного басейна в інший, а конкретну різницю між доходами контрольованих олігархами обленерго і надходженнями до держбюджету.

— Але в інавгураційній промові оновлений Президент заявив, що він тепер зовсім інший.

— Хотілося б вірити. Та я вам наведу цитату з виступу вже “оновленого” Президента на засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю, яке відбулося 14 грудня: “Нині корупція проникла практично у всі сфери економіки, особливого поширення набули хабарництво та нехтування національними інтересами державними чиновниками, в тому числі високих рангів. Суми збитків, завданих державі внаслідок економічних злочинів, величезні. Є дані, що зараз частка тіньової економіки в Україні фактично зрівнялася з офіційною. За оцінками експертів Світового банку протягом останніх восьми років з України нелегально вивезено десятки мільярдів доларів. Найбільш корумпованими в Україні стали паливно-енергетичний та агропромисловий комплекси, сфера приватизації...”

Постає логічне запитання — чи знав про все це Леонід Данилович раніше, чи довідався про всевладдя корумпованих кланів лише перед засіданням антикорупційного комітету? Насмілюся запевнити — знав! Але не діяв! Бо діяти означало б найперше сприяти розбудові громадянського суспільства, розбудити ініціативу, здійняти хвилю боротьби з рабством, яке скувало наше суспільство. Водночас це означало б викликати гнів усіх злодіїв та їхній шалений опір. Така дія гарантувала б очищення суспільства, але ставила б під загрозу збереження президентського крісла.

Сили, кровно зацікавлені в пролонгуванні створеної ними ситуації в державі (бо лише вона гарантувала їм збереження їхніх надприбутків), штовхали Президента до того, щоб він залишився при владі будь-якою ціною. І, зрештою, ці неукраїнські сили перемогли, показавши нам з усією переконливістю: доба романтизму в політиці закінчилася. Серйозно боротися за владу може тільки політична сила, яка спирається на тріаду визначальних факторів: ідея, структура, матеріальні ресурси.

Наприкінці вісімдесятих — на почату дев’яностих демократи перемагали, спираючись лише на ідею і меншою мірою — на структуру, майже зовсім не маючи матеріальної бази. Але ідея незалежності України була настільки потужною, що забезпечувала перемогу навіть без серйозних фінансів. Сумарний вектор визначався саме ідеєю.

Натомість на останніх президентських виборах перемогли структура і великі гроші. Навряд чи вірили в справедливість того, що роблять, численні добре оплачувані активісти фонду “Соціальний захист”.

А проте вони цілковито перемогли озброєних ідеєю, але незгуртованих і позбавлених матеріального ресурсу агітаторів від демократичної опозиції. Цього разу сумарний вектор визначався матеріальними ресурсами,

Але й перший і другий приклади — скоріше поодинокі винятки. Розраховувати на перспективу перемоги 2002 року і 2004 року, тим більше ефективного впливу, зможе тільки той, хто забезпечить поєднання всіх трьох перелічених мною чинників.

— Очевидно, за наявності ще й четвертого, завдяки якому Ви кинули рукавичку владі, нажили собі море друзів і океан ворогів чи, може, навпаки. Маю на увазі “Відкриту політику”.

— Що таке відкрита політика? Про це ми вже говорили, але можна пояснити й на такому прикладі. Я виходжу до вас, маю свою точку зору і кажу: “Ось моя точка зору, опонуйте”. І коли вона бездарна, помилкова, то опоненти будуть вищі за мене. Якщо постане питання вибору провідника, першого, найкращого, то оберуть найкращого, а не мене.

А коли в нас оця система, яку зараз маємо, ще й консервується, і від виборів до виборів насаджується думка, що кращого нам не треба, то й виходить, що ми на початку незалежності голосували, щоб було краще, а тепер — щоб не було гірше. Оце і є вершина рабської психології. Зникає стимул до руху.

— Де ж шукати той стимул? Де вихід з цієї ситуації?

— Щоб суспільство встало з колін, його треба підтримувати морально, духовно, через просвітництво, прикладом. Тому, хто сьогодні встає з колін, робити це заважають, він є гнаний, переслідуваний, але це необхідна умова, бо за ним встане ще два, за двома — чотири, за чотирма — вісім, потім більше й більше...

Тому я звертаюся сьогодні передусім до інтелігенції: не принижуйте себе плазуванням перед тими, у кого влада і гроші. Правда, у 1917 році інтелігенція мала мужність виступити проти диктатури насилля, курсу на збочення цивілізації. Бо тоді вона мала запас виживання, а за вісім років нашої незалежності інтелігенція доведена до гіршого становища, ніж робітники, доведена до повної люмпенізації. Вона не має ніяких доходів, заощаджень. Вона має тільки роботу, за яку їй майже нічого не платять, і боїться навіть ту втратити, бо більше нічого не вміє.

Коли я кажу: встаньте — це не означає брати вила і сокири та стинати комусь голови. Головна ідея — почати з малого, перестати боятися владу. Коли я це кажу, представники влади роблять квадратні очі: “Матвієнко кличе до бунту!” Не кличу, просто кажу, що владі потрібно співчувати, владі потрібно допомагати, владу потрібно підтримувати, коли вона бореться за вирішення нагальних соціальних проблем. Її можна любити і не любити, але не треба боятися. Як тільки ми перестанемо боятися владу, ви побачите, що вона на 180° змінить характер своєї поведінки. Вона почне бути не хижою, а довірливою, уважною, людяною.

— На жаль, до такої ідилії нам ще далеко. У нас і ТЕ не таке, і ЦЕ інакше.

— Можливо, але якщо аналізувати результати виборів, то трагічним їх висновком є те, що чим злиденніший народ, тим легше його купити, тим легше ним маніпулювати. Опозиція головний наголос зробила на упередженні фальсифікації під час голосування й підрахунку голосів, а головні фальсифікації відбулися значно раніше у свідомості людей через монополізовані ЗМІ, де московські іміджмейкери дуже вправно використали особливість нашої національної вдачі, про яку я вже казав — “аби не було гірше”. Висновок з цього: без серйозної просвітницької роботи, без незалежних ЗМІ, без інститутів громадянського суспільства змінити поведінку виборців неможливо.

З огляду на останні вибори мусимо визнати, що наше суспільство ще не готове сповна усвідомити, що йому потрібно, що відповідає його інтересам. Навіть соціаліст О. Мороз, якому начебто годилося бути егалітаристом і “народником”, спересердя промовив після виборів: “українці ще не навчилися бути народом”. Час ставить болюче запитання: чому ми так довго не можемо позбутися вже згадуваної притаманної українцям рабської психології, яку в нашого народу почали виховувати не сьогодні і не вчора, а ще від часів Руїни й вирізаного до ноги Батурина?

— Чи не для позбавлення від цієї психології Ви створили нову партію “СОБОР”?

— Утворення Української Народної Партії “СОБОР” на з’їзді єднання національно—демократичних сил 25 грудня 1999 року стало відповіддю на виклик часу. Партія покликана показати іншим шлях до єднання, до підкорення власних амбіцій національним інтересам України. Партія готова підтримати всі політичні ініціативи, від кого б вони не йшли, аби лише вони були скеровані на благо України й українського народу. Водночас партія рішуче опонуватиме антиукраїнським діям, корупції та зловживанню владою.

“СОБОР” — це своєрідний храм наш загальний, ім’я якому Україна, і разом з тим для кожного він особистий, до якого людина йде, сповідуючи якусь істину чи наближаючись до неї. “СОБОР” — це те, що повинне гуртувати, єднати нас, українців. Ми повинні зрозуміти, що не лише в єдності людей нашого покоління, а в єдності всіх поколінь є надзвичайно потужна генеруюча сила розвитку. У нас перерізані корені, ми не знаємо своєї історії, не знаємо нашого роду. Тому “СОБОР” — це єдність поколінь, зрештою, — це дух національного пробудження, щирої поваги до свого роду, до діда-прадіда, відтак — до всієї нації, до її історії, її сьогодення, її майбутнього.

“СОБОР” — це храм, який нам всім треба збудувати. Партія кличе якраз не до руйнації, а до того, щоб щось робити. Це своєрідне очищення і своєрідна мобілізація, яка ставить за мету зробити, щоб діти жили краще, ніж ти, а внуки — краще, ніж твої діти. Щоб був процес динамічного розвитку! Щоб гордість розпирала душу від того, що ти живеш в Україні, що ти українець, що ти людина найкращої нації, найкращого народу! Це не якийсь шовінізм, тому що теорія національного пробудження вселяє прагнення творити, виховує відповідальність. Без цього ми просто перекотиполе, як доведено вже не одним поколінням.

Нам потрібно вертатися на цю землю.

— Нарешті з уст зрілого політика лунає визначення складових української національної ідеї. Але Ви ж пригадуєте, як гарант Конституції на весь світ оголосив, що українська національна ідея не спрацювала... Тож, Анатолію Сергійовичу, прошу зупинитись на цій проблемі.

— Чи не головною причиною нашої сьогоднішньої трагедії є затоптана національна ідея, невіра багатьох у можливий ресурс української національної держави. Згадаймо: перше президентство Л.Кучми почалося не лише з обіцянки зробити російську мову офіційною, а й із згаданої вами заяви про те, що “національна ідея не спрацювала”. Очевидно, цю думку поділяла тоді й значна частина виборців, які замість обіцяного достатку одержали сьогодення з усіма його “принадами”. При цьому, одначе, ані президентські спічрайтери, ані зневірені обивателі навіть і не намагалися окреслити контури тієї ідеї, яка буцімто себе не виправдала.

Задля справедливості зазначимо: навіть національно-демократичні сили оперували поняттям “національна ідея” радше на емпіричному рівні, розуміючи за ним насамперед відроджену мову, історичну спадщину, національну символіку, але значно гірше уявляли майбутні сценарії розвитку України, її місце та роль у світі.

І в цьому ще один урок для нас. Національна ідея потребує не уславлення, а насамперед глибокого осмислення, не крику, а науково об∂рунтованого наповнення і копіткої напруженої праці.

Результати минулих виборів стали для багатьох холодним душем. Після них про необхідність єднання заговорили вголос. Об’єктивно сприяє єднанню й те, що ситуація після виборів справді суттєво різниться від тієї, яка була до виборів. Владні еліти вже не мають тієї ейфорії, яка була в них раніше від доступу до бюджетних та інших ресурсів. Грубо кажучи, з краденим щось треба робити, за нього потрібно відповідати — не тримати ж його в кишенях, не все ж вкладати в канарські вілли. Сьогодні навіть найбезвідповідальніший уже розуміє — ми за межею терпіння. Спасіння в позитивних зрушеннях. Звідси виникають і нестандартні кроки, як-от останні укази Президента України про реформу агропромислового комплексу, про реформування структури уряду та значне скорочення Адміністрації Президента. Звідси й призначення прем’єром авторитетного реформатора-патріота. Зі сформованим ним урядом можна й треба співпрацювати, його опорою в ім’я України може стати тільки впливова політична державницька сила.

Проте, водночас із здійсненням реформаторських кроків Адміністрація Президента продовжує нагнітати істерію навколо так званого “конституційного референдуму”, головним наслідком якого стане встановлення в Україні авторитарного режиму. Загострюючи політичну кризу, цей референдум водночас неминуче торпедує зусилля уряду В.Ющенка на проведення цивілізованих реформ, призведе до міжнародної ізоляції України. Тому обов’язок демократичних сил виступати на захист конституційного ладу в державі, не дати спровокувати в нас розвиток подій “за білоруським сценарієм”.

— Пане Анатолію, чи не здається Вам, що нашому суспільству насильно нав’язуються різні шоу: шоу-вибори, шоу-“Злагода” із залученням поп-зірок, шоу-блоки з карликовими партіями, в яких, орім трійки лідерів, здається, більш нікого й немає... Навіть церкви беруть участь в різних політичних шоу, де ієрархи невідомо за що нагороджують багатих атеїстів орденами. Тепер ось ще один шоу-референдум...

— Одна із версій, чому ми живемо в атмосфері суцільного шоу, та, що створена дуже потужна шоу-машина. Ця машина сьогодні вкрай ненаситна. Хто думає, що вона альтруїстична, скерована лише на масові акції, вистави, помиляється. Вона найперше годує сама себе. А те, що вона видає на-гора — це лише її антураж, щоб прикрити ненаситність.

Так ось, ця машина працювала ефективно під час виборів. Вибори закінчились, машина потребує тієї ж динаміки самозбагачення, за інерцією вимагає фронту робіт. Люди, які від машини отримають максимальну вигоду, перебувають в близькому оточенні Президента. Ось вони і штовхають його на чергове широкомасштабне шоу-референдум.

Українська Народна Партія “СОБОР” розцінює призначення на 16 квітня указом Президента Всеукраїнського референдуму з питань конституційного устрою як трагічну помилку, що може мати далекосяжні, вкрай негативні наслідки для майбутнього України. Референдум призначено через кілька днів після сформування у Верховній Раді першої за всю історію незалежності некомуністичної більшості, яка оголосила про готовність співпрацювати з урядом та підтримувати “рефоматорський курс Президента України”. За таких умов відпадає головний аргумент тих, хто вважав референдум неминучим для подолання опору Верховної Ради курсові на глибоке реформування українського суспільства.

Сценарій подій, що розгортаються сьогодні в Україні, майже один до одного повторює те, що відбувалося чотири роки тому в Білорусі. Тоді режим О. Лукашенка шляхом “всенародного голосування” знищив останню демократичну інституцію в державі — законно обрану Верховну Раду. Як відомо, це не привело до поліпшення життя простих білорусів. Натомість відбулося значне посилення суспільної напруги, білоруський режим потрапив у цілковиту міжнародну ізоляцію, а сам О. Лукашенко підписав угоду, за якою Білорусь фактично відмовляється від свого державного суверенітету на користь Росії.

Той, хто впевнений в собі, сміливий, конструктивний, той не намагається розбурхати суспільство. Якщо хто чинить навпаки, то він не українець, в нього не болить душа за долю України. Те, що сьогодні закручується черговий виток збурень, виснажень, катаклізмів, — то велике випробування, яке може закінчитися трагічно.

— Окрім всього іншого, шоу-референдум — це ще й значні витрати з державного бюджету. І це тоді, як після виборів ще зашпари не відійшли, як на селі роками люди не отримують зарплату, а на вулицях столиці ліс рук жебраків.

— Що стосується коштів, то ми ніколи справжньої суми не дізнаємося. На першій прес-конференції глава АП В.Литвин назвав 20 мільйонів з хвостиком. Голова ЦВК через кілька днів повідомив журналістів “правильнішу” цифру — 49 мільйонів, також з хвостиком. Багато фахівців висловлюються конкретніше — в межах 100 млн. гривень. А якщо додати ще непрямі друкарські, пропагандистські витрати, то множте мінімум на 3—4, а то й 5.

Управління будь-якою системою, структурою, в тім числі й державою, можна здійснювати двома способами: по-перше — за допомогою переконань, незаперечних доказів, аргументів, зрозумілих для більшості і цією більшістю підтриманих, а по-друге — за допомогою страху. Переконувати завжди складніше, бо для цього потрібно сконцентрувати потужний інтелектуальний потенціал, привернути на свій бік еліту. Це важка робота, але це демократичний шлях, європейський шлях, це те, що для України найбільш бажане.

Не зумівши чи не бажаючи залучити парламент до підтримки курсу реформ, Президент вдається до випробуваного методу управління — страху, як він висловився — “занесення сокири”. Але чому він тоді не придумав такої ж сокири з боку парламенту для себе?

Я не обожнюю Верховну Раду, та оскільки вона зробила спробу створити більшість, то їй потрібно в цьому напрямку допомогти сконсолідувати максимум людей навколо ідеї. Замість цього кинуто указ для розхитування і так хисткої надії.

— Цікаво, як тепер почуваються партії, які “обслуговували” гаранта на виборах, покладали на нього надію “як на єдиний вибір”? В яких стосунках Ваша партія перебуває з пропрезидентськими силами, їх блоком? З НДП конкретно?

— Ми не войовнича організація, двері нашого “СОБОРУ” відкриті тим, хто в своєму серці несе щиру любов до України. Хто розуміє, наскільки тяжко сьогодні нашій державі, хто готовий до важкої жертовної праці. З таким ми можемо об’єднатися.

Ми готові до блоку партій. Наше завдання сьогодні — структуруватися, завершити свою розбудову, дійти максимально до кожної виборчої дільниці і шукати партнерів для об’єднання і виходу на наступні вибори — чи чергові, чи й позачергові.

В НДП є багато людей, які виявляють до нас інтерес. Ми готові з ними співпрацювати. Офіційно з її лідерами ніяких переговорів не ведемо бо вважаємо, що проект НДП себе вичерпав, вона вибрала дорогу на самострату і цією дорогою йде. Звернути може якась частина, яка усвідомить, що нароблено багато помилок, а тому піде в коаліцію. Сьогодні головним є не проект спасіння НДП, сьогодні головне — служіння Україні.

Що стосується інших партій, то ми ведемо перговори з Рухом, ПРП. Що з того вийде — побачимо.

— Призначення прем’єром Віктора Ющенка, початок реформування уряду в багатьох викликав надії на переміни. Проте затягування із призначенням деяких кандидатів на посади віце-прем’єрів та на посади міністрів, недоторканність “силовиків”, указ про референдум можуть торпедувати зусилля В.Ющенка, про що Ви вже говорили.

— Я гадаю, що в нас трохи хибна технологія вступу на посаду. В інших країнах президент виділяє деякий час на формування уряду, своєї команди, проведення консультацій. У нас же відразу після виборів — у забій. Думаю, що Ющенко теоретично уявляв, що таке прем’єр, а тепер відчув, що це таке де-факто. Друга проблема полягає в тому, що працювати потрібно і на вирішення поточних питань, і на вироблення стратегії. По-третє, немає необхідного досвіду. По-четверте, чиниться шалений опір. Бо я вже казав, що якщо залишиться Президент, то ніякого перерозподілу не буде, все залишиться так, як є. Але те що є, сьогодні грабує державу. Кланова олігархія перебуває дуже близько біля Президента і впливає на його рішення. Ющенко помітно дисонує з тіньовою політикою, яка була до нього, він задекларував відкриту політику, в якій все видно. Тому протистояння йому дуже сильне, тут вже хто кого. І це, може, найголовніша проблема, яка пояснює пробуксовування в уряді.

— Минулого року, порвавши з НДП, Ви заявили із ризиком для життя і здоров’я, що нашою державою керують “сірі”. З того часу відбулося кілька кадрових перетрушувань, багатьох нагорі вже немає, хоча і знизу їх не видно. Чи змінилася Ваша думка з цього приводу?

— Не змінилася. Від того, що одна сірість змінює іншу, біліше не стає. Не змінилася тому, що не змінилися принципи, які кладуть в основу вирішення проблеми кадрів, не змінилися сформульовані завдання, функції. Обнадійливим винятком є хіба що призначення головою уряду Віктора Ющенка.

Те, що є боротьба, не слід сприймати як негативне. Нам потрібно сьогодні витягти на всі щаблі влади патріотів, професіоналів, альтруїстів. Вони повинні відрізнятися від нинішньої влади аскетизмом. Я засуджую політику Сталіна, але хотів би, щоб ми взяли від нього аскетизм в особистому житті і в основі кадрової політики. Оскільки награбовані багатства нікого не тішать. Під переобтяженим ним проломиться лід і він з усім піде на дно.

Люд сьогодні зомбують односторонньо, підігрівають почуття невдоволення, а потім скеровують на оманливий шлях, в даному разі на референдум. Знайшли і жупел — Верховну Раду. Підіть в будь-яку країну світу і запитайте, що люди там думають про свій конгрес, сенат, сейм. Люди там мало знають, що є парламент, бо це не публічна інституція.

Парламент повинен приймати бюджет, саме по бюджету люди судять, який у них парламент.

— Таке складне життя, такі сутужні обставини. Чи не занадто похмурою виходить у нас розмова? Чи є щось обнадійливе?

— Я хотів би, щоб кожен, хто дочитає це інтерв’ю до цього місця, запитав себе: “Чи можу я вголос висловити свою думку? Чи не боюся владу? Чи маю я власну позицію і чи здатний на дію?” Оптимістичною і необхідною є відповідь: “Так”.

Ми повинні цінувати і гуртувати професіоналів-патріотів незалежно від роду їх занять і рішуче позбавлятися від усіляких пристосуванців. Таким чином ми зробимо революцію — професіонали по праву займуть належні їм місця. І в цьому оптимізм нашого дня, а не в плазуванні перед бездарністю, що облудно захопила крісло влади.

А партія “СОБОР” зробить все від неї залежне для недопущення прецеденту, який би відкрив можливість у недалекому майбутньому антидержавницьким силам, скориставшись з дальшого погіршення життя громадян, ухвалити такий варіант Конституції, який взагалі заперечуватиме незалежність України.

Ми також маємо намір звернутися до міжнародної громадськості з проханням дати адекватну оцінку антидемократичному переворотові, який планують здійснити в Україні наближені до влади корумповані олігархи. Це я вам обіцяю.

— Дякую за розмову.

Розмову вів Микола БОСАК