Отож, попри всі негаразди, попри гіркоту розчарувань і втрачених мрій, ми — покоління, якому пощастило зблизька побачити механізм історії в дії, відчути його невблаганність і велич. Цим, однак, наше “везіння” й вичерпується. За цим постає питання про результати побаченого й пережитого. І результати ці краще сприймати як даність — без емоцій, що їх важко було б назвати позитивними. У дев’яності роки XX ст. Україна вступала, сповнена надій, натхнена ідеалами романтичного демократизму, на хвилі нечуваного енергетичного підйому. З них вона виходить похмура й байдужа. Чому? Що то за журливі здобутки незалежної Української держави, що в гордості за них відчувається явний присмак гіркоти?

Позитивний здобуток, він же й головний — і з цим погодяться всі від найвладнішої влади до найопозиційнішої опозиції — саме виникнення й існування незалежної Української держави. Всі її символічні й формальні атрибути стверджено й визнано. Гімн, герб, прапор міцно увійшли в державне життя, територіальна цілісність закріплена Конституцією й визнана міжнародними актами, власні органи влади існують. Що ж до змісту, який ховається за вистражданою національною символікою й атрибутикою, то тут усе щось не так і не те. Звідси й журба.

Територіальна єдність залишається формальною, бо з усіх її підстав — єдності економічної, владної, духовно-культурної і, як наслідок їхньої сукупності, — національної реальною є лише одна — владна. Та й та вже опинилася під сумнівом: у разі створення двопалатного парламенту й перегляду Конституції (на чому, завважте, наполягає її гарант) невідворотно посиляться відцентрові настрої представлених у верхній палаті регіональних еліт. Економічна єдність, та, що процесами обміну (обміну інформацією і товарами як її зматеріалізованим різновидом) “зшиває” частини нації у цілісний утвір, існує у вигляді мрії, бо ж економіки немає — ані національної, ані колоніальної. За практичної відсутності виробництва товарів та неконкурентоспроможності тих, що ще виробляються, той феномен, який отримав у ріднім краю назву економіки, нею є не зовсім.

Власна влада... Наскільки влада в Україні є українською, тобто, налаштованою обстоювати українські національні й державні інтереси, інтереси українського загалу, а не особисті, які загальним суперечать, — це тема окремого дослідження. Однак варто згадати, що використання національної символіки ще аж ніяк не є достовірним свідченням дотримання національних інтересів. Те, що за символікою може ховатися цілком протилежний зміст, відомо принаймні з часів інквізиції, коли тисячі християн згоряли на вогнищах, запалених в ім’я християнської любови і милосердя та освячених хрестом як символом страждання. Совєтський Союз продовжив традицію, обравши своїм гаслом “усе — на благо людини” і катуючи впродовж десятиліть мільйони власних громадян заради того ж “блага”. Свіжіший приклад незбігу символу й дійсності демонструє нинішній Туркменистан. У цій пострадянській країні при владі перебуває Демократична партія, на утримання якої колишні колгоспи сплачують десятину — зовсім як за часів середньовіччя, і лідера якої нещодавно оголошено пожиттєвим президентом. Така-от демократія по-туркменськи.

Національна демократія по-українськи має свою специфіку. Український націоналізм часів новітньої української державності, як виявили останні вибори, полягає в одностайній згоді свідомих громадян на того президента, який, хоч і поганенько, а навчився української мови за роки першого терміну (байдуже, що сім’я його не навчилася) і, до того ж, не зробив російську державною, хоч і обіцяв. А ще глава держави, дарма що вихований у комуністичних лавах, ду-же проти комуністів. А ще, на відміну від президента сусідньої слов’янської країни, спромігся не злякатися національних кольорів на прапорі й охоче використовував державну символіку у власній виборчій кампанії. Ну, хіба не приємно? Звісно, такі чесноти не можуть не підкупати національно свідомих патріотів.

Те, що після першої п’ятирічки держава опинилася на межі банкрутства, те, що ступінь її економічної залежності змушує говорити про неоколоніальний статус, те, що політика держави визначається як рівнодіюча інтересів “стратегічних партнерів” із домішкою кишенькових потреб так званих вітчизняних олігархів, — те байдуже. Як, утім, і доля послідовних державницьких партій, загнаних у глуху опозицію, зі знищеними ЗМІ, партій, свідомо й цілеспрямовано руйнованих, аби не заважали перемагати в боротьбі з комуністами під час чергових виборів і будувати державу, у якій “національна ідея не спрацювала” (Л. Кучма).

Відтак можна констатувати, що наприкінці дев’яностих український націоналізм як ідеологію й практику захисту інтересів нації загнано в символічну резервацію. Влада, що прийняла національну символіку на озброєння, вже через те вважається національною і гідною всілякої шани й підтримки. Саме завдяки грі виключно на символічному полі, завдяки майстерному спекулюванню близькими серцю кожного українця символами вона спромоглася використати вибори-98 та 99 для зміцнення тієї політичної будівлі, яку звела на українських теренах.

Принагідно завважу, що засвідчений виборами зсув орієнтацій громадського світосприйняття з реального життя у символічну царину не може не насторожувати і є ознакою зростання ступеня “символізації”, “міфологізації” самої суспільної дійсності. “Відкритість” соціальної системи, що функціонує на ринкових засадах, наслідком чого є демократизм її політичного устрою і правовий характер державності, обов’язково збільшує роль і вплив раціонального складника у формуванні позиції особистості. Відтак зменшення його вагомості свідчить про невідповідність соціальної системи моделі відкритого суспільства, про реставрацію протилежних демократичним засад його побудови.

А що з українською демократією? Її перший показник — свобода слова. Як там у нас зі словом, що вільне? Слід визнати, політв’язнів у країні справді немає. Кожен вільний висловлюватися не лише на кухні — на вулиці, наприклад, також. Щоправда, з оприлюдненням вільного слова не все гаразд: видання, не контрольовані тим чи тим владним угрупованням, тим чи тим кланом, практично зникли. Ті, що жевріють, перейшли до режиму вимушеної самоцензури, хто через загрозу цілком реальних податкових репресій і в підсумку — фінансового знищення, а хто і просто зі страху, про всяк випадок. І мають на те підстави: президентська кампанія з усією наочністю продемонструвала, що буває зі ЗМІ, які досі перебувають у полоні ілюзії, що можуть дозволити собі симпатизувати опонентам офіційно проголошеного лідера. Той же, хто ще зберігся як релікт і дозволяє собі не звертатися до послуг внутрішнього цензора, ризикує надзвичайно і є тим винятком, що підтверджує правило.

Щоправда, ситуація не тотожна тоталітарній. Як справедливо зазначив колишній політв’язень, а теперішній речник режиму Василь Овсієнко, демократія і свобода слова існують, адже ніхто не позбавляє журналістів, які не бажають займатися створенням панегіриків, видрукувати свої критичні матеріали на друкарській машинці (додам від себе — навіть на комп’ютері) і розповсюджувати їх серед знайомих. Справді, за ∂рати за це ніхто не кидатиме. Однак і назвати таку діяльність професійною журналістикою навряд чи можливо. До того ж, щоб прогодувати себе й сім’ю, доведеться запозичувати навички колишніх дисидентів і вчитися працювати “за сумісництвом”, скажімо, вантажником. Що й казати, досвід корисний. І показовий щодо характеристики особливостей національної демократії.

Розподіл влад, цей наріжний камінь будь-якої демократії, у нас також є. Усе на місці: влада законодавча, виконавча, судова. Що з того, що законодавча за способом здійснення своїх повноважень і за змістом діяльності перетворена на додаток виконавчої? Що з того, що ухвалювані парламентом рішення здебільшого набирають чинності лише тоді, коли не суперечать інтересам влади виконавчої і по суті являють собою кодифікацію її волі й прагнень? Усе це — теж лише національна особливість стосунків гілок влади. А те, що вони чомусь дуже нагадують структуру владних стосунків у комуністичних суспільствах, — це, ясна річ, випадковість.

І багатопартійність існує, аж, кажуть, надмірна. Партії чи не щодня народжуються, проблем з реєстрацією — жодних, виступають головними суб’єктами виборчого права, висувають своїх кандидатів і доводять їх до перемоги на виборах — чого ж іще треба? То, може, ми хоч тут не специфічні? А проте, досить уважніше придивитися до самих партій, побачимо, що, крім “класичних” партійних утворів, тобто структурованих організацій, які відображають інтереси певних суспільних верств і розрізняються за різним баченням моделей розвитку суспільства в рамках демократичної парадигми (чи поза нею, як ото комуністи), моделей, відображених у програмових засадах і з відповідним ідеологічним забезпеченням, є в нас організації “нового типу”. До них належать оформлені у партії групи, скомпоновані за місцем у системі владних стосунків, які різняться між собою за способом суспільної діяльності — власне владно-розпорядчої (залежні від президента представники виконавчої влади, держноменклатура) чи бізнесово-розподільчої (бізнес-клани, спекулятивна, посередницька, трейдерська діяльність яких, як і наявність та розмір капіталу, безпосередньо залежать від наближеності до владного тіла).

Упродовж двох—трьох минулих років ці “не зовсім політичні” сили — як держноменклатура, так і бізнес-клани — спромоглися оформитися організаційно й утворити об’єднання з офіційним статусом партій: номенклатурна НДП, “енергорозподільча” й посередницько-трейдерська СДПУ(о), майже померла після зникнення з політичної сцени її хрещеного батька “Громада”, виникла на її залишках “Батьківщина” газової пані Тимошенко, новоутворювана під Пінчука й Деркача “Трудова Україна”, щойно народжений з благословення Олександра Волкова на ∂рунті “Відродження регіонів” “Демократичний союз” (останні репрезентують переважно газо- і нафтотрейдерів).

Саме ці партії, що використовують перше-ліпше ідеологічне маркування — байдуже яке, головне, щоб було за назвою привабливим для широких мас, знайомим для них і не дуже конкретним — стали переможцями і парламентських і президентських виборів. Однак якщо на початку 1998 р. був і виняток: серед переможців фігурували й чітко ідеологічно визначені партії — ліві та їхній антагоніст, тоді ще єдиний Рух, то за півтора року ситуація істотно змінилася.

Вибори-98 засвідчили: українське суспільство структурується “не зовсім політичним” — кланово-номенклатурним чином. Вибори-99 підтвердили: суспільство вже структурувалося. І боротьбу за владу відтепер ведуть не партії в європейському сенсі слова — такі організації, вичавлені за межі політичного простору, приречені на маргінальне животіння. Вісь владно-політичної напруги пролягла між бізнес-кланами, що спираються на компрадорський за характером і спекулятивно-кримінальний за походженням капітал, та держноменклатурою, в руках якої не менший скарб — влада. Саме їм було що втрачати зі зміною структури владних стосунків, загроза якої ставала цілком реальною в разі перемоги представника опозиції, куди було загнано “класичні” партії. Саме вони — стара держноменклатура і нові бізнес-клани, об’єднані необхідністю збереження режиму, ущільнювали свої лави навколо постаті чинного Президента, за час правління якого той режим склався.

Обидві сили, між якими сьогодні точиться боротьба, — непродукуючі, “виконавчі”. Продуценти влади — законодавці й продуценти капіталу — підприємці-виробники потрапили в залежність, у підпорядкування “виконавців-розподільників”. Назагал система, що склалася, є прикладом вкрай непродуктивного за своїми засадами й оформленням утвору і відтак зорієнтована не на витворення нового, а на постійне відтворення існуючого, замаскована під реформи, головною метою яких є демонстрація рішучості до змін задля самозбереження.

За виміром “продуктивність” — “репродуктивність” українська ситуація гірша за російську. Бізнес-клани, репрезентовані на теренах Росії всесвітньо відомими олігархами, не лише потужніші за українські. Добувачі сировини, вони зорієнтовані на ЕКСПОРТ продукції і, попри поширений вивіз капіталу за межі країни, усе ж прив’язані до неї хоча б як до місця залягання сировини, до якої вони не допускатимуть іноземних конкурентів. Обертаючи природні копалини на гроші, вони знають: джерело їхнього бізнесу — Росія. Російський капітал торгує природними багатствами країни, та не нею самою, не державою.

Український капітал, що зріс на ІМПОРТІ, цілком залежний від закордону. Там, в інших краях, — витоки його добробуту. Україна ж — лише одне з багатьох можливих місць перетворення товару на гроші. Ускладниться ця процедура в Україні, діяльність вітчизняних “олігархів” переміститься у більш придатний для цієї мети регіон. Втеча капіталу, притаманна всім пострадянським країнам, де він виник, усе ж набагато органічніша для імпортерів-розподільників, ніж для експортерів-добувачів. За неможливістю торгувати чимось виробленим-видобутим у державі торгують самою державою.

Парадоксально, але наша ситуація гірша навіть за білоруську. Зрікшись національних атрибутів, “бацька” не приховує свого зневажливого ставлення і до власного народу, власної нації, і до демократичних цінностей. Чим забезпечує собі як неможливість його “внутрішнього” ототожнення з національно-демократичними, правими силами білоруського суспільства, так і “зовнішнє” негативне ставлення до себе світового співтовариства. Білоруська влада незрівнянно відвертіша, що й робить її більш уразливою за українську, прирікає на зникнення — рано чи пізно.

Наш рідний режим, відкривши для себе плідність використання державницької, національної й демократичної символіки, продовжуватиме дискредитувати ці ідеї демагогічним оперуванням правою фразеологією, водночас планомірно руйнуючи праві сили, що за таких облудливих обставин приречені на постійні поразки. Сформована номенклатурно-кланова структура владних стосунків є вкрай несприятливою для існування партій (в європейському сенсі слова), зводячи нанівець їхню реальну суспільну вагу і перетворюючи їх на формальний додаток суспільного життя. Додаток, у існуванні якого владні кола зацікавлені лише тою мірою, якою партійні шати дозволяють їм самим утримувати за собою важелі впливу на суспільство і зберігати демократичний імідж в очах світової спільноти. Водночас тією ж мірою продуктивному підприємництву дозволяють існувати бізнес-клани, позаяк без мінімуму продуктивного підприємництва не може існувати й спекулятивний розподіл імпортованого.

То невже твердження кандидата в президенти, а потім і переможця виборів Леоніда Кучми, що під час другого терміну країна побачить зовсім іншого президента, були риторичним прийомом (відвертою брехнею)? А як же виявлена з перших же кроків незнайома рішучість у розв’язанні наболілих економічних питань? Як же виниклий не без явного сприяння Президента цілком новий, “свіжий” уряд, не схожий на попередні, уряд, формування якого викликало нову хвилю сподівань на краще? Як же поява в його лавах “молодої генерації” реформаторів?

А таки Президент казав щиру правду. Владна боротьба, продовженням і квінтесенцією якої стали президентські вибори, справді веде, уже привела до змін. У 1994—1999 роках Президент Кучма висловлював інтереси номенклатури, якій влада припала у спадок. Від неї він висувався, її запити задовольняв, її волю виконував. Та як добрий політик він не міг зігнорувати факт дозрівання бізнес-кланів до боротьби за владу проти номенклатури. І як добрий політик він зробив розумний вибір, що й підтвердили вибори. Упродовж 1999—2004 років матимемо нового Президента — виразника інтересів бізнес-кланів. Наскільки це нове краще за старе — дивись вище. Однак це нове, підтримане власним народом і “стратегічними партнерами”, — “всерйоз і надовго”.