Отже, що сталося з українцями? Оскільки живемо в глобальному світі (хай досі не завжди це усвідомлюючи), пошук відповіді на це питання варто розпочати з деяких маловтішних світових трендів.

Ми прагнемо «в Європу», прозахідні інтенції стали своєрідною idea fix національно та прогресивно орієнтованого українства. Віддаймо ж собі звіт у тому, що омріяний нами Захід переживає не найліпші свої дні! Ним давно й, схоже, безповоротно втрачена монополія на економічну та військову могутність, виробництво нових знань, важелі політичного впливу тощо. Виявляє ознаки вичерпаності соціальний ресурс тих великих ідей, які уможливили свого часу беззаперечне лідерство західного світу, як-от: демократія, верховенство права, націоналізм, науково-технічний прогрес тощо. Еліти країн «золотого мільярду» нині заклопотані не так величними big ideas, як утриманням досягнутого рівня добробуту, задля чого готові поступатися стратегічними цілями та «непорушними» засадами.

Наука вже не продукує нові потужні сенси, а перед стрімким ускладненням рукотворного світу, схоже, відверто пасує. Відчутно занепадає її авторитет, губиться смак до інтелектуальних пошуків, розмивається прошарок «високочолих» експертів, думка яких урівноважувала хиби масової свідомості та протистояла суто ринковим механізмам формування домінантних тенденцій. Перевиробництво нової інформації блокує здатність критичного розуму виловлювати з її потоку справді важливі повідомлення та піддавати їх належному осмисленню.

Примітивізація масової свідомості за одночасного ускладнення суспільного буття створює комфортні умови для жирування популістських ідеологій, рухів та діячів. Не випадково ж коли заходить мова про типологію «феномена Зе!» в ряду аналогій чи не перше місце посідає… Д. Трамп – так само parvenue в політиці, малокомпетентний, далекий від порядності й суперечливий у своїх орієнтаціях. «Експерименти» з такими лідерами, що їх можуть дозволити собі заможні держави з усталеними, чітко працюючими інститутами є смертельно небезпечними для економічно та інституційно слабкої української демократії, яка перебуває до того ж під прицільним вогнем смертельного ворога. Що ж пороблено українцям, що вони цього досі не зрозуміли?

***

Постсовєтська Україна є олігархічною демократію – найбільш закритим з політичних режимів. Навіть за доби секретних постанов ЦК та підвалів НКВД-КГБ принаймні було очевидним, хто саме стоїть на чолі свавілля, нині ж від очей загалу приховано не тільки важелі процесів, а й імена та посади осіб, здатних на них натискати в обхід законів та легітимних повноважень. Як слушно зауважив один із аналітиків, українці завжди голосують за Ахметова, тільки щораз в іншій обгортці. Додам, шо за нові обгортки свого олігархату вони навіть виходять на майдани та проливають кров! Такі практики жодним чином неспроможні збагатити позитивний політичний досвід українців та навчити їх цінувати інститути демократії, а невитравне почуття безсилля закономірно породжує марновірство, забобони, віру в дива тощо.

В тих посткомуністичних країнах Європи, де вчасно розгледіли олігархічну небезпеку й ужили необхідних контрзаходів нині нема доларових мільярдерів, зате показники валового національного продукту в рази перевищують відповідні українські. Натомість управлінський клас незалежної України, зростаючи «в обнімку» з олігархатом, радо толерував це злоякісне новоутворення на тілі суспільства. Навіть лідери національно-демократичного руху, «почесні випускники» суворої школи дисидентських згромаджень та мордовських таборів, запізно помітили нову загрозу й до поборення її виявилися неготовими. Дехто з ветеранів антикомуністичного опору так і пішов у засвіти з переконанням, що майбуття омріяної ними держави вповні забезпечено синьо-жовтою фаною над Києвом та конституційним статусом мови.

Закритість олігархічних «технологій» робить їх невидимими та незрозумілими для звичайних українців. Зрежисовані олігархатом «вибори» вони вважають демократичними, а невтішні результати свого волевиявлення «списують» на чиюсь «зраду», або ж хиби демократії, як такої (мовляв, у такій країні «треба Сталіна», чи «німця з нагайкою»). Глядачі не зауважують ознак олігархічної заангажованості облюбованих ними телеканалів, благо що у вітчизняному етері геть відсутні взірці незаангажованості, з якими ті перші можна було б порівнювати. Простолюд ненавидить «жирних котів», однак не розуміє сутності олігархії, як соціального явища. Сусід, який має власну «справу», в очах багатьох і є «олігархом», який уособлює вселенське зло; в інших з цілої олігархічної «когорти» на слуху лише 1-2 одіозних прізвища...

Це в Росії В. Путін спромігся кинути виклик олігархічному всевладдю, змусивши тамтешніх супербагатьків триматися осторонь політики Кремля, підпорядкованої великодержавному курсові. Всесильні володарі України теж змушені рахуватися з цим курсом. Утім, зазвичай «кремлівські» та «київські» взаємовигідно співпрацюють одні з одними: українська політика Москви від початку була орієнтована на олігархічні реалії й для свого успіху життєво потребує їх збереження та посилення.

Олігархічна природа українського суспільства сама по собі програмує колапс демократичних цінностей та інститутів, проте… Чи існує в природі сила, спроможна розірвати зачароване коло олігархічної демократії? Так, існує – це сила ідей, незалежна від політичної, фінансової, організаційної та збройної могутності. «Ідея не боїться ні тюремних казематів, ні інквізиторських вогнищ» – казали в середні віки. А великий реформатор М. Сингх, презентуючи парламентові Індії програму реформ, що виявилися найуспішнішими в історії цієї країни, навів слова В. Гюго: «Ніхто не годен чинити опір ідеї, час якої настав». Вчений-економіст, п. Манмоган зробив наголос не на кредитах, інвестиціях, курсі рупії тощо, а саме на ідеях!

Українським олігархам не треба боятися цієї сили, оскільки ще на самому початку молода нація сливе однозгідно акцептувала установку на побудову деідеологізованого суспільства. «Інкубаторні», вирощені на західних грантах постсовєтські демократи, зачитуючись «Кінцем ідеологій» Д. Белла та схожими творами затямили собі, що ідейна заангажованість – це застаріло, немодно й непрагматично; що саме ідейні мотиви спонукали нацизм і комунізм до знищення десятків мільйонів людей і т. ін. Для екс-функціонерів совєтського режиму деідеологізація означала скасування їхньої жорсткої залежності від «лінії партії», звільнення від штучних обмежень і заборон (приміром, на скорочення соціальних зобов’язань чи придбання нерухомості за кордоном), відкриття легальних шляхів до особистого збагачення тощо. Пересічні громадяни, яким остогидлі регулярні партзбори, «політінформації», семінари з «наукового комунізму» тощо теж схильні були вважати деідеологізацію благим ділом.

Ліберал-реформатори, які воліли підігнати постсовєтські реалії під західні стандарти не зауважили, що на Заході «деідеологізація» є не довершеним станом суспільства, а тільки тенденцією. «Рука ідеології», хай здебільшого невидима, дотепер направляє перебіг багатьох процесів у західних суспільствах, а щільна мережа добре сформованих законів та інституцій дозволяє виносити ідеологічні проблеми «за дужки» повсякденного буття пересічних громадян. Не те в Україні! Приміром, для українського чиновника служіння закону й громаді, або ж корупції та клановим інтересам є і ще довго залишатиметься переважно ідеологічним вибором, причому матеріальні й моральні стимули працюють як правило не на користь першого варіанту…

Провальний старт незалежності був зумовлений не лише економічною та соціальною руїною, а й різким згортанням таких жвавих у період демократизації й «перебудови» ідейних та світоглядних дискусій. Відтак в очах пересічного українця важкі, але до певної міри неминучі випробування тієї доби постали позбавленими раціонального сенсу, результатом ворожої змови, незбагненним колапсом моральних засад. За відсутності того «клею», роль якого виконують у збалансованому суспільстві мораль та ідеології український соціум зазнав стрімкої «атомізації», втратив світоглядні константи, а країна перетворилася на tabula rasa для найжорстокіших та найпідступніших ідейних маніпуляцій.

Ленін зауважував, – як і в багатьох випадках цілком слушно, – що хоча марксизм, мовляв, є ідеологією робітничого класу, самі робітники неспроможні виробляти цю ідеологію; її, розроблену людьми, які особисто до робітництва не належать, слід послідовно й наполегливо поширювати та вносити в свідомість трудящого люду. Імовірно щось схоже стосується будь-якої ідеології загалом. Натомість свій ідеологічний обов’язок попросту проігнорували ті діячі та згромадження, які штовхнувши українство на правильний, але пекельно важкий шлях національного та ринкового самоствердження, продовжують змагатися за його втримання на цьому шляху. Ідейний вакуум знайшлося кому й чим заповнити; нерозважливо кинуту на полі бою ідеологічну зброю підхопили люті вороги українства, які нині демонструють все безмежжя жорстокості й цинізму, що їх породжує в душі злочинця свідомість повної безпорадності її жертви.

***

Нещодавно патріотичну меншину українства збурила чергова «інновація» від «зеленої» влади: спроба прибрати зі шкільних програм українську літературу, замінивши її на «світову», в курсі якої українському красному письменству буде приділено близько 30 сторінок підручника, а неукраїнському – все решта, з очікувано високим представництвом насамперед авторів «з-за поребрика». Анонсовані зміни логічно вписуються в контекст послідовної діяльності «зелених» та їхніх ляльководів з денаціоналізації України, позбавлення її самобутнього єства, перетворення на націю манкуртів, яким «какая разніца».

Однак витоки цього тренду сягають аж ніяк не офісу нині чинного ґаранта. Їх варто шукати у середовищах «неформалів» та демократів «донезалежницької» доби, чия публіцистика змальовувала СССР осідком абсолютного зла, ціла спадщина якого гідна лише беззастережного демонтажу. Ідея знищення комуністичної імперії в інтерпретації багатьох представників цього середовища набувала гіпертрофовано-руїнницького характеру, не передбачаючи елементів успадкування й розвитку навіть очевидних її набутків.

З приходом демократії вже утилітарна потреба в здобуванні голосів електорату спонукала різномастних кандидатів на мандати й посади в своїй агітації регулярно проголошувати абсолютним злом усі діла своїх попередників. Агітками справа не обмежується – прихід нового «начальника» майже нехибно означає повне забуття, а не раз і свідоме перекреслювання всіх узятих перед тим зобов’язань та зроблених напрацювань і тут «слуги народу» лише довели до повного гротеску та абсурду ту ідеологію «розпочати все з чистого аркуша», яка практикувалася задовго до їхньої появи на політичній сцені.

Поважні аналітики щораз із більшою тривогою відзначають відсутність реального поступу України – навіть на тих напрямках, якими нібито інтенсивно займаються її керманичі – й регулярність повторення нею тих самих помилок, не раз елементарних, та потрапляння в ті самі, здебільшого примітивні та легко передбачувані пастки. Однак про який поступ в принципі може бути мова, коли раз у раз усе починається фактично з нуля? Автор цих рядків з нетерпінням (схоже, що безнадійним) чекає на появу на чолі країни діячів, які, нещадно розкритикувавши помилки й злочини попередніх режимів, водночас виявлять здатність оцінити їхні позитивні напрацювання й проголосять твердий намір зберігати та розвивати їх.

Руїнницька психологія «чистого аркуша» тим часом активно «пішла в народ», зігравши жорстокий жарт саме з тим політичним режимом, який принаймні небезуспішно боронив державу від зовнішньої смертельної небезпеки. Воістину сон розуму породжує чудовиськ! Але хто почав навіювати українцям цей моторошний сон – систематично, протягом багатьох років заколисуючи масову свідомість посилами на кшталт «зараз все погано», «наш лідер усе виправить» і «почнемо все спочатку»? Хіба в ідеологічних, законотворчих, адміністративних «перлах» зе-команди її опоненти не бачать хай карикатурного, гіпертрофованого, але зрештою таки свого власного відображення?

***

І про хронічну брехню представників проукраїнського табору… «Найбезневиннішим» її різновидом є сливе «ненавмисне» недоговорювання всієї правди з того або іншого питання. Приміром, ось вам перша десятка нашого виборчого списку, всуціль сформована з добірних патріотів, кришталево чистих активістів, високої проби інтелектуалів… Й ані пари з уст про тих, хто крокує в 3-4-му рядах, але без мандатів теж гарантовано не залишиться. Варіант менш безневинний – «забування» небажаних епізодів минулого чи «делікатних» аспектів своєї поточної діяльності. Ще інший варіант брехні – хизування не своїми, або й геть вигаданими «досягненнями» вкупі з примітивізацією, зведенням складних проблем сьогодення до простих, орієнтованих на обивателя схем. Поширеним прийомом є побудова «подвійної реальності», коли, приміром, ті самі речі у виступі перед патріотичною громадою описують в один спосіб, а в урядових документах – у зовсім інший.

А ось приклад нехтування кардинальними проблемами українського буття в ім’я поточної доцільності. У дні «помаранчевого Майдану», коли вперше вималювалася грізна примара розколу країни, один із «демократичних» телеканалів організував серію телемостів між громадськістю західних і східних регіонів України. Це був крок у правильному керунку, хай далеко недостатній бодай для нейтралізації тих потужних чинників, які вже тоді розпочали системну дезінтеграційну працю. Проте варто було політичній перемозі «помаранчевого» табору стати доконаним фактом, як проект безслідно зник з етеру!

Чи не мали відтак представники проблемного Сходу підстав уважати, що переможцям насправді начхати на їхню думку й чи не їхня тодішня образа потужно далася взнаки на наступних виборах? Надважливе поле діяльності українські сили без бою віддали ворогам національної єдності, яким не бракувало коштів, часу та терпіння для його обробітку. І «за Ющенка», і «за Порошенка» цілі регіони, в обмін на ситуативну й доволі відносну лояльність їхніх керманичів до центральної влади, мовчки віддавалися «на відкуп» ворожим до України силам – включно з їх правом проводити «зачистки» цих регіонів від усіх небажаних для них чинників. Якби ці зроблені від безвиході кроки робилися в рамках якоїсь ширшої проукраїнської стратегії – ще півбіди. Але ж ні, вони були цинічною, безпринципною, абсолютно програшною зрадою!

А ми про «поганий народ», «73 відсотки баранів», «обдовбаних зелебобиків» і т. ін. Так, тріумфові олігархо-кремлівських технологій неабияк посприяли й «питомі» не найкращі якості українців: від їх масової «зачарованості на Москву» – до невитравної любові до дармової гречки. Проте головних рушіїв «зради» слід шукати у поставах очільників національно свідомої та проєвропейської меншості, які в ім’я «технологій» не раз нехтували стратегіями, а моральні максими приносили в жертву «політичній доцільності». Народ, доведений до становища безпорадного, а відтак безпринципного «лохторату», потребує тепер програми реабілітації – без неї всі плани поступу населеної ним території виявляться мильними бульбашками на тлі нехибно відроджуваної «Неосовдепії»…

Закінчення буде