Сьогодні Донбас, цей давній український «фронтир», перетворився на поле бою. Де панує право сильного, озброєного. Де відсутній Закон. Де підручні Диявола ревно виконують забаганки кремлівського пахана. Викрадають людей, сіють смерть, застосовують тортури, здійснюють терор.

Під час відвідин Маріуполя президент України сказав, що для нього важливим є закінчення війни й повернення наших територій. Мовляв, «там наші люди. І ми розроблятимемо програму відновлення Донбасу».

Фразою «там живуть наші люди» влада часто підіграє ворогам. Заявляючи, приміром, що, не подаючи води до Криму, ми «робимо шкоду своїм громадянам». Тобто не російські окупанти винні, а Українська держава. Київ забув «крымскую весну»? Таке враження, що країні хочуть нав’язати Стокгольмський синдром.

Тема закінчення війни важлива. Питання в іншому: як уявляє припинення бойових дій глава держави? Бо капітуляція – теж закінчення.

«Там наші люди» звучить неоднозначно. Хто в такому разі обстрілює українських вояків? Чому проти озброєних «наших людей» не протестують цивільні «наші»? Адже 2014 року жінки та чоловіки, баби й діди, взявши навіть дітей, кидалися під автомобілі, танки і бронетранспортери ЗСУ, аби перешкодити пересуванню нашого війська.

І знову Володимир Зеленський: «Попрошу не ділити нас на своїх і чужих людей, які живуть на тимчасово окупованих територіях. Вони такі ж українці, дефектів в них немає». По-перше. Більшість «народа Данбаса» таки не українці. Йдеться не про етнічність. Згадаймо: Василь Стус у листі з Горлівки до Андрія Малишка писав про «стрімкий процес денаціоналізації значної частини українців».

По-друге. Дефекти в «народа Данбаса» таки є: і ментальні, і світоглядні. Про причини не говоритимемо. Більшість на території ОРДЛО сповідує антиукраїнську ідеологію. Інша ідентичність населення тут і раніше переважала. «Ватяна» – у відкритій формі чи латентній. «Русский мир» у цьому регіоні завжди був у шані. Потенційних зрадників і запроданців не бракувало. І тільки-но 2014 року прийшла «русская весна», вони повигулькували. Зі зброєю проти України. Тільки МВС у Донецькій області нарахувало майже 17 тисяч зрадників серед своїх працівників.

Що означає «повернення наших територій»? Виходить, їх хтось захопив, загарбав, окупував? Хто? З цього місця докладніше. Бо таку нечіткість формулювань українцям і світу не раз демонстрував і Петро Порошенко.

Англійський соціолог і публіцист Волтер Беджгот вважав основними соціальними законами прагнення одних націй панувати над іншими. Як приклад – путінська Росія. Кожна нація перебуває у стані війни з іншою нацією, або ж готується. Тому мрії про те, що людина коли-небудь перетвориться на соціального янгола, не мають підстав. Навпаки, людина майбутнього видається ще агресивнішою.

Коли Зеленський повторює, що «поспішає зупинити війну», що «готовий на все», це шкодить переговорній позиції України в Мінську. І не тільки.

У всі часи народи розробляли тематику війни: як національний конфлікт, як релігійну, соціальну чи моральну боротьбу, як прославляння хоробрості й відваги, як навчання перемагати чи ризикувати життям на користь своєї держави. Вільгельм Фрідріх Гегель порівнював війни зі свіжим вітром для загнилого озера.

Згодом війну стали потрактовувати як інституцію, підпорядковану соціальним системам. Як продовження дипломатії. Як метод досягнення економічних цілей. Як політичне явище, пов’язане з розв’язанням протиріч між державами, народами, національними і соціальними групами. Війна – це продовження політики іншими засобами – класичне визначення військового теоретика Карла фон Клаузевіца, автора знаменитого трактату «Про війну». Відомі визначення війни як соціологічної проблеми.

Щоправда співавтор виборчої програми Володимира Зеленського, співвласник «Кварталу 95» Борис Шефір в інтерв’ю «Детектору медіа» продемонстрував більш ніж суперечливий погляд на війну: «Якщо сильно захочемо, то ми з ними (з владою РФ. – Ред.) домовимося. Їм що, подобається воювати? Ви думаєте, Путін – маніяк, який любить постріляти в людей? Він що псих? Він розумна людина. Так, у нього імперські амбіції. Але можна ж домовитися. А якщо ні, то оголошуватимемо справжню війну. А то що це: однією рукою воюємо, а другою торгуємо? Важливе бажання хоча б однієї сторони, інакше для миру немає перспектив».

Володимир Путін і справді «не псих». Він таки щось має на увазі, коли заявляє, що відносини РФ і України будуть «неминуче відновлені», незалежно від того, як розвиватимуться взаємини з українськими елітами. Недарма закликає Володимира Зеленського вступити в прямі контакти із співгромадянами на Донбасі й перестати називати їх сепаратистами.

І разом з тим в інтерв’ю італійській щоденній газеті Corriere Della Sera 4 липня Путін констатує: «Насильницька українізація, заборони на використання рідної для мільйонів громадян України російської мови, включаючи викладання у вузах і школах, розгул неонацизму, громадянський конфлікт на південному сході країни, спроби колишньої влади зруйнувати крихкий міжконфесійний мир. Звичайно, київська влада має нарешті зрозуміти, що загальним інтересам відповідає не конфронтація між Росією і Україною, а розвиток прагматичного співробітництва на основі довіри і взаєморозуміння. Ми до цього готові».

Байдуже, що в Україні точиться Путіним розв’язана війна. Вбиті 13 тисяч українців, а йому «нада паґаваріть». Він не вірить, що «никогда мы не будем братьями».

У повоєнній Німеччині перед Конрадом Аденауером постала дилема – об’єднати країну із землями, на які Сталін мав вплив, або ж розбудовувати ФРН без комуністів. Аденауер зважився на друге. І ФРН стала могутньою державою. А за чотири десятиліття на політичній мапі світу постала єдина Німеччина.

Святослав Вакарчук, очевидно, не знайомий з історією Німеччини і не відає, хто такі «оссі» й «вессі». Ці колишні «гедеерівці» та громадяни ФРН – дарма, що представники німецької нації, – вони досі відрізняються навіть ментально.

Добрий співак і політик-аматор уподібнюється анімаційному котові Леопольду: «Нам треба на територіях, які ми контролюємо, створити казку, вітрину справжньою вільного життя. Де людина відчуває себе гідною, захищеною, має добробут і безпеку. Тоді люди на непідконтрольних територіях захочуть з нами об’єднатися. І не варто забувати, що люди по той бік лінії розмежування – теж наші. Не треба їх сприймати як людей другого сорту. Потрібно показати кожному, що ми чекаємо їх і що ми будемо разом».

Олександр Мотиль, американський історик українського походження, дослідник імперіалізму й націоналізму, професор політології в Ратгерському університеті, у блогах не раз писав, що вмирати за Донбас немає сенсу. «Я можу зрозуміти, що можна вмерти заради родини чи друзів, заради країни, міста чи громади, заради демократії чи миру, або заради нації. Але вмирати за шматок землі з трьома мільйонами жителів, переважна більшість яких ненавидять Україну і все, що вона відстоює? У цьому немає сенсу. У ресторанах і кафе гомонять клієнти, політики сваряться через дрібниці, українці нарікають на здешевлення гривні. А солдати втрачають життя, або – якщо пощастить – тільки ноги. Заради чого? Заради 35 тисяч головорізів у посіпацькій армії Путіна? Заради зруйнованої промисловості і збанкрутілих вугільних шахт? Заради розтрощених міст зі зруйнованою інфраструктурою? Чи, може, вони б’ються і вмирають за Україну? За Європу? За демократію? За права людини? Найбільша іронія в тому, що Україна може вижити лише без окупованого Донбасу».

Підтвердженням слушності думок Мотиля є свідчення волонтера Сергія Тахмазова: «Навесні 2014 року на Донбасі масово почало розмножуватися потомство шарікових-моторол. Утім підґрунтя для появи «ватників» було давно. «А гдє єщьо гуманітарка? А пачєму каша нє ґрєчнєвая і каґда будєт мясо? Убєріте сваю армію, із-за нєйо па нам стрєляют. На хєра ти прієхал на мой Данбас?»

Про те саме пише російський публіцист Андрій Піонтковський: «Повернення» Донбасу – контрольний постріл в голову України. Уявіть, що станеться з Південною Кореєю, якщо та погодиться на «повернення» Північної Кореї при збереженні Ина, його багатомільйонної армії, необмеженої підтримки сусіднього Китаю. Єдиний засіб захисту української державності від цієї загрози – ізоляція, гігієнічний карантин. Демілітаризована зона на 100 кілометрів з міжнародними миротворцями».

Здається, Володимир Зеленський не знає, що робити з ОРДЛО. А діяти треба на випередження, не йти на повідку Заходу, який хоче домогтися миру на Донбасі ціною поступок України на користь РФ.

Олександр Мотиль дає пораду Зеленському: «Україна швидше зможе стати безпечнішою і здатною до реформ без Донбасу, ніж із ним. А Росія стане слабшою і нестиме непомірні витрати, підтримуючи його. Українці повинні психологічно відмежуватися від захопленої території. Стати до донбаського анклаву настільки ж байдужі, як і до населених українцями Далекого Сходу Росії чи Канади».

Нині для України окуповані території – це баласт, який може втопити державу. Так, народ хоче миру. Але не знає, як зробити, аби настав мир. А політики, замість того, щоб чесно сказати, що мир можна досягнути лише на умовах капітуляції, дають надію, що його можна встановити дипломатичними перемовинами, поза Кримом.

Засадничою умовою економічного й соціального успіху є ефективна влада. У нашому випадку їй треба стати власне українською. Виробити програму перезаснування країни. Крім інформаційного та військового компонентів, повинен бути ще й такий: національна ідея українців – прагнення стати культурною та економічно могутньою нацією.

Олексій Воскобійник, американський мільйонер українського походження, ділиться спостереженнями щодо української ментальності: «Сьогодні в Україні немає державного мужа з умінням перспективно мислити. Який би бачив найближче майбутнє і знав, як його будувати. Для цього потрібний і характер, і знання, і тверде переконання у своїй правоті, а не шарахання то в один бік, то в другий. При такому розхитуванні ніякі будівельні конструкції не витримають. Розваляться, не дочекавшись даху над головою. Я дійшов висновку: українцю потрібен «варяг». Свій своїм керувати не може – починається демократія по-українськи. Як у Київській Русі. В генній ментальності українця ніякої еволюції. Отож треба своїх привчати до сучасних вимог. Наполегливо працювати з ними».

Відтак слова журналіста й письменника Мирослава Ірчана, сказані у 1920 роки, можуть сприйматися лише як побажання: «У народі великої України захована давня верва, розмах. Це – народ колосальної енергії, народ індивідуальностей і контрастів. Він здоровий, як дуб, і гнилий, як порохно. Твердий, як мур, і гнучкий, як дамасценське залізо. Народ мрійників і романтиків. Уміє на кожному кроці ризикувати життям і майном. Він має забагато людей ініціативи, і це закопує його. Кожний має свою думку і після неї все робить, бо переконаний, що вона найкраща. В цьому випадку треба нового генія – колективу, який зберіг би в тому народі непропащу силу енергії і звернув її на належний шлях, дав йому всебічну освіту, а тоді стане він зразковим народом, другою Німеччиною на Сході».

Як знайти цього «нового генія»? Коли українці стануть «зразковим народом»? Очевидно, коли вимкнуть емоції й увімкнуть мозок.