Отже, питання питань: в які способи можна забезпечити консолідацію неолігархічного сектора, організувати з його боку сталий тиск на Систему та запевнити поступове розширення цього сектору, аж до кінцевої деолігархізації українського суспільства? Таких способів направду не є багато, але вони існують – і громадськість має опанувати техніку їхнього використання.

Спосіб перший… Замислімося над таким парадоксом: ми постійно нарікаємо на нелегітимні «схеми», «тіньові» оборудки, «підкилимні» домовленості, «непрозорі» способи висування на посади тощо. Однак ключові персони таких процесів час від часу мусять звітувати перед радами депутатів, журналістами, учасниками громадських слухань тощо. Чому ці звітні кампанії зазвичай перетворюються на формальність, що її виконання не становить проблеми для нездалих і нечистих на руку посадовців? Хіба не тому, що за кожним з таких посадовців стоять невидимі мережі підтримки та могутні покровителі, тоді як їхні опоненти від громадськості зазвичай діють урізнобій, кожний на власний розсуд, докладаючи хіба короткотермінові зусилля для з’ясування правдивого стану речей?

А що буде, як вони заграють «у розпасовку», злагоджено, переслідуючи спільну мету? Адже нічого фантастичного в такому припущенні нема. Автор з власного досвіду знає, як незручно почуваються нефахові та/або недобросовісні керівники, коли їм починають ставити добре продумані питання щодо характеру їхньої діяльності. А під градом таких питань, які лунають із різних боків, від різних осіб?.. Відомо, що навіть в українському суді – за всієї корумпованості вітчизняного судочинства – майже неможливо виправдати хабарника, коли факт передачі хабаря підтверджено відеодоказами. То хіба ж публічно підтверджена некомпетентність або нечистоплотність чиновника чи нардепа не є підставою для дуже серйозних клопотань про припинення його повноважень?.. Чому публічні звіти в понад 90% випадків відбуваються «за графіком», або ж з ініціативи самих посадовців і доволі рідко – на вимогу громадськості?

Громадські слухання можуть стати грізною зброєю за умови вмілого, систематичного й справді безстороннього її застосування. Змусивши можновладців періодично проходити через чистилища добре організованих слухань (таких, що до них ретельно готуються обидві сторони), громадянське суспільство отримає «на виході» принаймні вищий рівень професійності влади, відповідальніше ставлення до підбору кадрів тощо. Вже в такий спосіб обмежується всевладдя олігархії, її неписане «право» повсюди розставляти своїх висуванців та попихачів, проте… так, це обмеження є непрямим і, можливо, ще не аж таким болісним для гуртових власників України.

Спосіб другий… Уявімо собі, що одного дня при вході до пересічної кав’ярні де-небудь у «спальному» мікрорайоні з’являється приблизно таке оголошення:

ЗОНА ВІЛЬНА ВІД ОЛІГАРХАТУ

Олігархи, кримінальні авторитети, нардепи, високопосадовці й зірки шоу-бізнесу тут не обслуговуються!

На перший погляд, нічого крім сміху таке оголошення викликати неспроможне – скоробагатьки на своїх «Мерсах» і «Лексусах» десятою дорогою оминають заклади такого рівня. Але дивна річ: відвідуваність кав’ярні різко зростає (про що слід подбати окремо), після чого схожі оголошення немов гриби після дощу починають з’являтися на брамах інших розмаїтих закладів. Беруться до справи дружні до організаторів акції медії; непричетність до олігархічного світу стає модою, брендом, способом мислення. І ось уже власник елітного кінно-спортивного клубу задля уникнення репутаційних ризиків відмовляється продовжити членство в ньому відомого всій країні бізнесового «авторитета», а редактор популярного видання, тяжко зітхнувши, вирішує скасувати угоду про рекламування олігархічної політсили…

Важко уявити, щоб така кампанія розвинулася все по висхідній аж до повної деолігархізації країни, не «спіткнувшись» на якомусь повороті й не почавши згасати, коли вичерпається енергія початкового імпульсу. Але найціннішим її здобутком є вплив на свідомість українців. Громадянам необхідно навіяти думки про те, що причетність до олігархічного світу – це не «круто», не «кльово», навіть не так корисно для власного добробуту, як то може видатися, але ганебно й безмежно огидно; що влада олігархату закінчується там, де самі громадяни воліють покласти їй край і що проти цієї «невидимої» влади можна, зрештою, повставати так само успішно, як українці навчилися повставати проти своїх легітимних можновладців. Вже в ході такої кампанії частина політиків і посадовців може зайняти послідовну антиолігархічну позицію, але… так, ми добре знаємо, які міцні, віддані своїм творцям до їх останнього подиху «владні вертикалі» спроможні вибудовувати українські олігархи.

Тоді спосіб третій… В ході антиолігархічних змагань має постати слушне питання про, сказати б, критерії олігархічності тих або інших структур. Відповідне тавро легко може стати знаряддям політичних розправ абощо, тим більше що пересічні українці слабо усвідомлюють природу олігархічної влади й є суб’єктивними в своїх оцінках. Грамотне цькування олігархічних чинників потребує використання певних методик – приміром такої, яку описав журналіст Т. Фрідмен з New York Times.

За Фрідменом, свого часу перед американськими правозахисниками постала проблема, яку не вдавалося розв’язати суто правовими методами: виробники дешевого одягу почали переносити потужності в слаборозвинені країни. В таких країнах стандарти трудового кодексу відсутні або практично не діють, відтак американські споживачі своїм попитом стимулювали поширення в цих країнах дитячої та понаднормової праці, антисанітарії на робочих місцях тощо. Тоді борці за права та представники відповідального бізнесу об’єдналися в асоціацію «Чесна праця», зареєструвавши відповідний бренд, логотип якого могли ставити на свою продукцію компанії, всі підрозділи яких будь-якого часу були відкриті для аудиту на предмет порушення прав працівників. Відтак відмінність між фірмами, які поважають права свого закордонного персоналу й тими, хто можливо припускається порушень стала очевидною, хоча більшість покупців продовжувала сповідувати принцип «то не моя справа». Тоді активісти асоціації організували потік запитів до кампаній (штаб-квартири деяких отримували по кількасот таких запитів денно), скандали в крупних торговельних центрах тощо. В підсумку більшість операторів ринку одягу повважали за корисне приєднатися до асоціації й за деякий час товари без логотипа «Чесна праця» майже зникли з полиць магазинів...

Важливим складником публічного простору кожної демократичної та більш-менш цивілізованої країни є люди, чиїм основним капіталом є відоме ім’я та поважна репутація: від нобелівських лауреатів – до колишніх в’язнів сумління. Не є секретом, що в незалежній Україні такі люди стало опиняються не при ділі й їхні спроби якось впливати на політичний процес чи бодай публічну опінію зазнають зазвичай болісних провалів. А їм би ото об’єднатися в асоціацію «Україна без олігархів» і налагодити аудит кампаній, медійних потуг, політичних та самодіяльних згромаджень тощо на предмет їхньої непричетності до олігархічних проектів! Звісно що в такій справі годі оминути суто українську «специфіку», як-от фальшування логотипу асоціації та марність спроб покарати порушника авторського права в українському суді. Але й тут можна знайти вихід – приміром, через залучення до асоціації іноземних учасників та перенесення розгляду відповідних справ у закордонні суди.

Явне окреслення контурів неолігархічної України логічно передбачає наступний крок – гуртування антиолігархічних чинників у потужну коаліцію, яка висуне чіткі вимоги з деолігархізації країни та не дасть їх забути, заговорити, розміняти на хоч які привабливі обіцянки в інших сферах. Не утопічне «зниження тарифів», але демонтаж корупційно-олігархічного механізму їхнього утворення! Не популістське «земля в усенародній власності», але надійний захист малої та середньої приватної власності на землю поряд із власністю комунальною та територіальних громад! Не «зупинити війну за будь-яку ціну», але повна нейтралізація впливу олігархічних чинників на питання обороноздатності країни! Й, звісно, головне – практична реалізація поділу влади; унеможливлення зосередження в одних руках надмірного матеріального багатства, інформаційної всемогутності, важелів політичного представництва й контролю над правоохоронними органами.

Й хіба останнє, але теж важливе. Знаю політологів, які всерйоз стверджують, що олігархи – це добре, вони несуть основний тягар податкового навантаження, створюють робочі місця й т. ін. Не думаю, що картина насправді є аж такою райдужною, проте мушу зізнатися, що мені справді невідомі достатньо глибокі й безсторонні дослідження, які охоплюють усі, однаково позитивні, як і негативні аспекти олігархічного феномену. Виведені в офшори мільярди – й відбудована майже «з нуля» аграрна галузь; «ручні» парламентські фракції – й підтримка Майдану; таємні домовляння з Путіним – і стрімко озброєні та оснащені добробати… – то все різні аспекти, різні іпостасі олігархічної України. Цей Карфаген конче має бути зруйнований, але в такий спосіб, щоб укотре й у першу чергу не пішли з димом суспільно корисні його набутки.

…Свого часу в Будапешті автора цих рядків привели на нічим не примітну вулицю в центрі міста – здається, її назва перекладалася як «вулиця 11 листопада», але суть не в тому. На цій вулиці десь на поч. 90-х рр. колеги «грохнули» місцевого бізнесового авторитета, який «сидів» на нафтових потоках. Тоді в наших недавніх співв’язнів по соцтабору багато що відбувалося так, як і в нас, однак для угорського суспільства постріли на нічній вулиці прозвучали грізною пересторогою: ми йдемо не туди! треба щось змінювати, аби потрапити в Європу, а не знов в смердючі обійми московської імперії під тим чи іншим прапором! Політикум мусив скорегувати закони країни та курс її розвитку, а назва злощасної вулиці стала в Угорщині прозивною.

Сьогодні пересічний рівень достатку угорців у рази перевищує український, однак в цій країні зовсім небагато надзаможних людей (нема, приміром, жодного мільярдера!) й такі люди не диспонують надзвичайними політичними впливами. Сливе кожна родина має власні «колеса», але автівки представницьких класів навіть у столиці є великою рідкістю. Коли угорців питають про їхніх олігархів, вони зазвичай губляться з відповіддю, або ж називають іноземних супербагатіїв угорського походження (як-от, приміром, Дж. Сорос). Вступ країни до НАТО та ЄС відбувся природно, без жодних надзусиль з боку її політичного класу – навіть при тому, що репутація держави позначена тавром «антисемітизму», а неприхований націоналізм угорських еліт добряче «дістає» космополітичний європейський бомонд.

Антиолігархічні запобіжники, вчасно вмонтовані в політичні системи молодих східноєвропейських демократій запізно застосовувати в Україні, де хвороба розвинулася повною мірою й методи лікування відповідно мають бути куди більш суворими. Але лікуватися так чи так доведеться! Бо на тлі тривання «гібридної» московської експансії чітко вималювався намір олігархічної «еліти» (включно навіть із тими її складниками, які ще недавно демонстрували позірний патріотизм) приступити до розпродажу України – бізнесу, в якому долям простих українців відведена роль розмінної монети. А нас самих влаштовує така доля?

PS. Прихід до влади команди В. Зеленського, рішуче налаштованої на переформатування політичного спектру країни спричинив різке загострення задавненої хвороби її політикуму – готовності створювати дедалі нові бізнес-політичні проекти, позбавлені соціальної бази та ідеологічних засад і тупо орієнтовані на проштовхування у верхні ешелони влади однієї або кількох конкретних осіб. Дивовижні, нечувані в світовому політикумі назви партій на кшталт «Удар», «Укроп», «Голос», «Слуга народу» тощо покликані відверто дезорієнтувати виборця та опустити нижче плінтуса його політичну свідомість – що, на жаль, аж надто «успішно» вдається робити їх творцям.

Необхідно терміново зупинити цю вакханалію «партотворення», чітко вказавши нашим, прости Господи, «елітаріям» на очевидну невідповідність цього процесу традиціям зрілих демократій, де політичні діячі пристосовуються до партійних програм і традицій, а не навпаки; де партії диспонують значно довшими за кар’єрні цикли їх лідерів історіями й постання нових політичних потуг є зазвичай доволі рідкісним явищем. Неприродна плодючість вітчизняного політикуму прямо віддзеркалює його олігархічну природу, тож поборення цієї плодючості є нині чи не найважливішим фронтом змагань за майбутню неолігархічну Україну.