Американський президент продемонстрував державницьку поведінку. Він турбувався про безпеку власної країни. Підстав і причин взяти приклад з Джефферсона в українського президента Петра Порошенка предостатньо, а надто, коли йдеться про безкомпромісну боротьбу з воєнною бюрократією, саботажем.

На початку 60-х років минулого століття Джон Фостер Даллес, тодішній держсекретар президента Двайтa Айзенгаверa, через Карибську кризу, що поставила світ на грань ядерної війни, запровадив термін вrinkmanship – балансування на межі війни.

Аналіз розвитку нинішніх подій на сході України так чи інакше підводить нас до логічного питання: хто в цьому світі може гарантувати, що не настане момент некерованої ескалації російсько-українського конфлікту? Зрештою, після брутальної військової агресії Росії в Керченській протоці про політичне протистояння вже навіть не йдеться. Може трапитись, що сповзання до катастрофи вже ніхто не зможе зупинити.

Ситуація вельми схожа на геополітичні процеси в Європі столітньої давнини напередодні вибуху Першої Світової війни: поведінка тодішніх (як і нинішніх) європейських керівників держав та політиків багато в чому нагадувала/нагадує поведінку страусів у момент небезпеки. Врешті-решт саме через нерішучу й боязку позицію горе-стратегів початку минулого століття процес сповзання до війни став некерованим, його вже ніхто не міг контролювати і зупинити.

Джон Кеннеді полюбляв цитувати репліки двох німецьких політиків (колишнього канцлера і його наступника) про причини Першої світової війни. «Як же це трапилось?» – дивувася колишній канцлер. У відповідь його візаві скрушно зітхав: «Ах, якби ж то знати!»...

Сучасні європейські політики щодо Московії – явного агресора, теж частенько поводяться мов сновиди: їхні очі начебто й розплющені, але вчинками своїми вони не керують. А тим часом воєнні настрої в Кремлі й справді можуть вийти з-під контролю. І що тоді? Катастрофа? Європейська? Світова?

Шістдесят років тому досліджуючи причини вибуху Першої світової війни американський історик О. Холсті [О. Ноlsti] відзначив, що 1914 рік став майже класичним прикладом дипломатичної кризи, яка зазнала надзвичайно швидкої ескалації, вийшовши за межі розрахунків і контролю осіб, відповідальних за ухвалення рішень у сфері зовнішньої політики.

Вчений, зокрема, з’ясував, що приблизно за місяць перед початком Першої світової війни міністерства закордонних справ Австро-Угорщини, Німеччини, Великобританії, Франції та Росії отримали від своїх посольств 5620 документів, які налічували майже 1,5 мільйона слів. З наближенням кульмінації кризи обсяг листування між дипломатичними відомствами різко зріс. Кількість питань, що чекали оперативних відповідей, збільшувалася, а часу залишалось все менше і менше. Його катастрофічно бракувало для ухвалення найважливіших рішень, які б унеможливили вибух війни.

Аналізуючи події, що призвели до Першої світової війни, американський історик Е. Тейлор [E.Taylor] зробив висновок: «Бюрократія старого світу просто сховалася в кучугурах бурі інформації, котра наринула на неї. Найгостріші і найурівноваженіші уми не могли більше осмислювати необроблені дані, які в них вводились, і в кожній столиці виникла тенденція – рішення відставали від подій. Внаслідок цього кожний новий крок з будь-якого боку ставав помилковим кроком, підсилюючи загальне сум’яття». Нічого не нагадує?

Психологи Н. Макворс і Д. Макворс [N. H. Mackworth and J. F. Mackworth] звернули увагу на цікаву закономірність – якщо збільшити потребу ухвалення рішень в п’ять разів у заданий конкретний відрізок часу, то кількість помилок зростає в п’ятнадцять разів! Обмірковувати рішення просто немає часу, ланцюг умовиводів не будується, замість нього вводиться стереотип, що відображає не так об’єктивну реальність, як суб’єктивне уявлення, в даному разі про противника. А все це випадає на долю людей, які й без того перебувають під стресом.

«Росія застосовує підривні заходи для ослаблення авторитету Америки в Європі, розхитуючи трансатлантичну єдність і послаблюючи європейські інституції та уряди. Вторгненням в Грузію і Україну Росія продемонструвала готовність порушувати суверенітет країн регіону. Росія продовжує залякувати своїх сусідів загрозливою поведінкою, такою як демонстрація ядерних намірів і передове розміщення наступального потенціалу», – йдеться в оновленій Стратегії національної безпеки, яку президент США Дональд Трамп презентував 18 грудня 2017 року.

Яка ймовірність того, що Путін переступить «червону межу?

Ніхто не прагне третьої світової війни, але все може трапитись… Ніхто не хоче війни з Росією, але всі чекають…

Чи є ефективними сучасні міжнародні угоди? Досить згадати нульову ефективність Будапештського Меморандуму від 5 грудня 1994 року, в якому не було зафіксовано ЖОДНОГО механізму дотримання гарантій суверенітетові України…

На Заході ніхто не хоче конфронтації з Росією. НАТО хоча й засудило дії московської воячини в Керченській протоці, але годі сподіватися, що Альянс скерує свої бойові кораблі в Азовське море.

Захід традиційно висловлює занепокоєння і тривогу діями Москви щодо агресивної поведінки Росії стосовно України. Так, у найновіших заявах правлячої коаліції Німеччини – Християнсько-демократичного союзу і Християнсько-соціального союзу йдеться про жорстке засудження неспровокованої атаки російських військових кораблів у Керченській протоці, міститься заклик до Кремля поважати суверенітет України, зафіксоване очікування негайного звільнення українських суден і моряків, а ще там висловлюється і зазначається…

Радіо Свобода констатує, що чим нахабнішим стає Путін, тим безпораднішим виявляється Захід: «Поки західні лідери збиралися з думками, де саме лежить та Керченська протока, «російський лідер здійснив свою військово-морську операцію, взявши в полон близько двох десятків українських моряків (обстрілявши їх і поранивши принаймні трьох з них) і затримав їхні кораблі. Непогано для недільної прогулянки», – пише європейське аналітичне видання Politico у статті «Контроль у руках Путіна». Якщо були сумніви щодо дієвості зусиль Заходу для зупинки агресивних дій Росії щодо України, «остання агресія Москви цілком ясно показала, що ніякі спроби схилити Володимира Путіна до деескалації протистояння з Україною нічого не дали, ніяке посилення санкцій», – пише німецький оглядач видання Матью Карнічніґ. Брюссельське видання Politico доходить до висновку: всі спроби тиску на Кремль для деескалації напруження нічого не дали, а ситуацію далі «Путін контролює».

«Президент Трамп сьогодні опинився перед найбільш суворим випробуванням за весь час свого керівництва країною. Новий акт російської агресії в Азовському морі для Трампа схожий на те, як у 2014 році Росія збила літак Малайзійських авіаліній над Україною при Бараку Обамі. Тодішній президент катастрофічно провалив це випробування, відмовившись від закликів наших західних союзників справді протистояти Путіну проти цих вбивств. Це показало Путіну, що він має відкриту можливість кинути виклик американським інтересам», – відзначило в редакційній статті 27 листопада інтернет-видання Washington Examiner.

Так чи інакше, але Сполучні Штати змушені реагувати на далекі від цивілізованості дії Кремля, навіть якщо їм цього не дуже й хочется. Примітно, що Надзвичайний та повноважний посол США в Україні Марі Йованович на Другій Міжнародній конференції з морської безпеки заявила, що Російська Федерація захопленням українських кораблів переступила межу, офіційно підтвердивши свою участь в агресії проти України.

29 листопада Дональд Трамп таки скасував зустріч з Владіміром Путіним через захоплення росіянами кораблів та особового складу ВМС ЗС України в Керченській протоці. «Виходячи з того, кораблі та матроси не повернулися в Україну з Росії, я вирішив, що всім зацікавленим сторонам буде краще скасувати заплановану зустріч в Аргентині з президентом Владіміром Путіним», – написав американський президент у своєму Твіттері.

Різкий перехід Кремля від гібридного маскування своїх антиукраїнських дій до цинічної силової атаки за участю бойових підрозділів може засвідчити лише одне: підготовка до нової військової операції на завершальній стадії.

На думку екс-заступника начальника Генштабу ЗСУ, генерал-лейтенанта запасу Ігоря Романенка, речі треба називати своїми іменами: «Ми не можемо пройти ні туди, ні сюди, Кремль уже контролює Азовське море».

Очільник МЗС України Павло Клімкін в ефірі програми «Свобода слова» на телеканалі ICTV заявив, що в Росії є плани по захопленню української території від Маріуполя до Придністров’я та подальшого розчленування України.

Офіційний представник МЗС Росії Марія Захарова під час брифінгу 30 листопада натякнула, що Росія може анексувати й інші регіони України («Ось у нас, наприклад, було генеральне консульство в Сімферополі, а потім стало представництво Міністерства закордонних справ в регіоні. Трапляється і так»). Ця служка Лаврова вже навіть вдається до неприхованих погроз на адресу України: «Взагалі на Україні розуміють, що в якийсь момент у російської громадськості може увіратися терпець? І я хочу просто нагадати, що українські дипломатичні консульські представництва тут працюють, і тут є українські дипломати. Є межа народному терпінню!»

Тож можна припустити, що агресивні московити спробують позбавити Україну таки доступу до Азовского моря. Та більш ймовірною метою проведення військової операції російського Генштабу є не стільки непогамовне бажання пробити сухопутний «коридор» до Криму, як більш раціональне прагнення заволодіти Таврійськом, Новою Каховкою, Каховською ГЕС і, зрозуміло, витоком Північно-Кримського каналу та прилеглими до нього територіями аж до Перекопу. Без дніпровської води Крим приречений.

1996 року генерал-лейтенант Олексій Лавренюк, тодішній начальник кафедри стратегії Академії ЗСУ, екс-заступник начальника Ґенерального штабу констатував: «Збройні Сили України, які маємо, не є національною, народною армією. Я наполягаю, щоб армія була етнічною, щоб у військових вузах навчалися переважно українці, командні пости займали українці й уряд був – український. Тому що уряд і армія – це одне ціле… Ніхто наразі не знає, коли і де доведеться воювати».

Як у воду дивився український генерал.

«Треба розуміти, що війна Росії з Україною буде до кінця – або ми здамося (розчинимося-асимілюємося), або переможемо» (Василь Лаптійчук, директор Інституту Росії).