У США напередодні вибуху Другої світової війни було майже 50 тисяч німецьких агентів. «Домашня прислуга, продавці в бакалейних лавках, перукарі, сестри милосердя, шофери, оперні співачки, рахівники – всі вони надсилали свої щотижневі доповіді в регіональні офіси» (з книги Курта Рисса «Тотальне шпигунство»)…

2004 року в інтерв’ю українській службі Бі-Бі-Сі колишній полковник КҐБ Олег Гордієвський, який 1985 року втік на Захід і зараз мешкає у Лондоні, розповів, що в Києві резидентура ФСБ і ГРУ налічує понад 100 осіб. А скільки сьогодні? Скільки активно діючих і законсервованих агентів нині перебуває на зв’язку в російських резидентів в Україні?.. Гордієвський також пояснив, що «всі обласні й крайові управління ФСБ мають завдання вербувати агентуру в Україні – тобто якщо впливовий українець приїздить у відрядження чи в родинних справах до Сибіру, то до нього приставлятимуть людей ФСБ, щоб завербувати, щоб той українець сидів у Львові чи Києві чи Дніпропетровську і повідомляв щось цінне Москві».

КГБ був державою в державі, а тепер сам перетворився в наддержаву. Путінський режим успадкував від СССР надійні нелегальні зв’язки на оперативному рівні (СВР, ГРУ, ФСБ), володіє й ефективною мережею каналів упровадження агентури в Україні.

Напрямні принципи «тотальної розвідки» в Третьому Райху сформулював Рудольф Гесс, заступник Гітлера: «Кожен може бути шпигуном; кожен повинен бути шпигуном; немає таємниці, про яку не можна було б довідатись». Цією інструкцією нині послуговується режим Путіна.

2500 років тому китайський стратег Сунь-цзи наголошував, що для перемоги над ворогом треба про нього володіти максимально повними знаннями, які можна отримати лише від людей і лише за допомогою розвідки.

Большевики це також добре розуміли. Так, 6 вересня 1920 року, розглянувши причини поразки в польській кампанії, Політбюро ЦК РКП (б) вирішило кардинально реорганізувати закордонну розвідку: «Враховуючи те складне міжнародне становище, в якому ми перебуваємо, треба поставити питання про нашу розвідку на належну висоту. Тільки серйозна, правильно поставлена розвідка врятує нас від випадкових ходів наосліп».

У грудні 1952 року під час підготовки проекту постанови ЦК КПСС «Про Головне розвідувальне управління МҐБ СССР» на одному із засідань Комісії Сталін зауважив: «У розвідці ніколи не будувати роботу так, щоб направляти атаку в чоло. Розвідка має діяти обходом. Інакше будуть провали, і важкі провали. <…> Постійно змінювати тактику, методи. Постійно пристосовуватися до світової обстановки. <…> Найголовніше, щоб у розвідці навчилися визнавати свої помилки. <…> Не можна бути наївним у політиці, але надто не можна бути наївним у розвідці. <…> Розвідка – свята, ідеальна для нас справа. У розвідці має бути кілька сотень людей-друзів (це більше, ніж агенти), готових виконати будь-яке наше завдання».

Мав рацію найкращий друг чекістів: «Не можна бути наївним у політиці, але надто не можна бути наївним у розвідці». Дружніх розвідок не буває. Є розвідки дружніх держав.

Нині у РФ бал правлять чекісти, гебня. Їхній ідеал – Сталін і СССР. Їхні методи – теракти, вбивства, репресії і... війна. Нічого дивного в цьому немає. Нинішній міжнародний тероризм був сконструйований 1967 року саме на Луб’янці в штаб-квартирі КҐБ після шестиденної війни на Близькому Сході. Про це аргументовано розповів генерал-лейтенант Іон Пачепа, очільник румунської розвідки – найвисокопоставленіший перебіжчик-спецслужбіст із країн соціалістичного блоку. Завдяуи йому світ довідався і про інформаційні війни, інспіровані СССР: «На жаргоні КГБ зміна минулого називалося «поданням чого-небудь в образі чогось іншого» (по суті, «фабрикуванням», або «фальсифікацією», або «підтасовуванням фактів») і було суворо засекреченою інформацією... Метою Росії є маніпулювання майбутнім, а не тільки отримання знань про минуле. Через це ідея полягає в тому, щоб фабрикувати нове минуле для об’єктів супротивника і змінити їхнє сприйняття в світі».

Не менш цікаве й свідчення генерала Александра Сахаровского, який майже два десятиліття очолював зовнішню розвідку СССР: «У сучасному світі, коли ядерна зброя зробила застосування військової сили застарілим методом, тероризм повинен стати нашою основною зброєю».

Чи щось змінилось відтоді? На початку 90-х минулого століття Міхаїл Любімов написав спомини «Шпионы, которых я люблю и ненавижу». У цій своєрідній енциклопедії розвідок колишній полковник КҐБ час від часу дотепно іронізує, водночас ностальгуючи за минулим: «Большой порядок был при Феликсе Эдмундовиче, стреляли много, но тихо, граждан сообщениями об убийствах не волновали, как ныне… Был порядок, было уважение к органам».

«Уваженіє к органам» продемонстрував 29 січня 2009 року президент РФ на розширеному засіданні колегії Федеральної служби безпеки, подякувавши працівникам ФСБ (треба думати, що й нагородив згідно закритого списку) за проведення успішної операції з блокування вступу України в НАТО, що, «разумеется, потребовало чёткой и слаженной работы всех специальных силовых структур, правоохранительных органов и весьма высокого уровня координации их деятельности. Должен сразу сказать, что Федеральная служба безопасности в целом успешно выполнила поставленные перед ней задачи. При проведении отдельных операций сотрудники службы проявили подлинное мужество и героизм».

Секретом полішинеля є той факт, що в Україні зосереджена потужна п’ята колона, привільно почуваються колаборанти. Тож українським спецслужбам треба активніше займатись глибинними розробками агентури, які включають професійне стеження за потенційними організаторами та ймовірними керівниками проросійського підпілля, складну й небезпечну роботу під прикриттям.

27 жовтня 2015 року колишній працівник КҐБ, психоаналітик Олександр Зеленько в інтерв’ю інтернет-виданню antikor.com.ua звернув увагу на те, що лише в Києві на весну 2015 року було від 4 до 7 тисяч російських інформаторів, а бойових платформ – до 5 тисяч. Мовляв, у середньому в Києві близько 18 тисяч бойовиків, готових створювати «Кієвскую рєспубліку». При цьому О. Зеленько акцентує: «Я спілкуюсь з тією стороною і схильний думати, що це обережні дані».

«Усі вороги, які мають хоча б найменші прикмети антиукраїнської діяльності, – це об’єкти конспіративного контролю з боку нашої правоохоронної системи, і, насамперед, СБУ» (Олександр Скіпальський, екс-заступник голви СБУ).

Це добре, що СБУ викриває адміністраторів антиукраїнських спільнот у соцмережах, впольовує диверсантів і перекинчиків. Але що, приміром, робити з політиками, носіями держтаємниці, котрі, не криючись, їздять до країни-агресора, створюючи ризики для Української держави? Лише документувати?

Два десятиліття тому Олександр Скіпальський, фундатор ГУР Міністерства оборони України, заявляв, що «активність російських спецслужб в Україні добре помітна». Ще тоді генерал акцентував, що спецслужби Росії причетні до створення в Україні певних, вигідних Москві подій.

Ведучи мову про існування «агентів впливу» О. Скіпальський наголошував, що такі особи гарантовано існують, однак ніхто з професіоналів не назве прізвища підозрюваного доти, доки воно не буде визначене в ході судового засідання. Надто складно довести причетність конкретної людини до такої діяльності.

А це вже недавнє його свідчення: «Кількість впливових персоналій в Україні, які є потенційними зрадниками, а потім стають відкритими ворогами, зашкалює. Якби сьогодні настав день Х, усі були б шоковані точно так само, як шоковані були ситуацією в Криму. Ми начебто заборонили Комуністичну партію, але я впевнений, що російський комуністичний центр має в Україні конспіративні структури та персоналії. Лідери та керівники замаскованих антиукраїнських організацій відчувають себе привільно, і з боку держави й правоохоронної системи жодних обмежень для них немає, а їх корупційні зв’язки дають їм можливість спілкуватися з ворогом і звіряти свої дії».

Що чинити? «Якщо верхівка України почне реально очищуватися від агентів впливу Росії, спливуть старі зв’язки. Нікому в нашій політичній еліті цього не треба… На жаль, усі наші олігархи мають критичний масив компрометувальної інформації в руках спецслужб РФ» (Ігор Смешко, колишній начальник ГУР Міноборони і голова Служби безпеки у 2003–2005 рр.)

Мало того. «Проросійськи орієнтовані офіцери, особливо після першого Майдану, вели підривну діяльність. Після другого Майдану з цією категорією потрібно було негайно розбиратися. Проте успіхів я не бачу» (Ігор Смешко).

У вересні 2016 року в Рівному був убитий колишній майор ГУР Іван Мамчук – помста за те, що 2008 року допомагав грузинам збивати російські літаки. У квітні 2017-го в Маріуполі був підірваний полковник СБУ Олександр Хараберюш, агентом ФСБ вчинена невдала спроба замаху на подружжя Осмаєвих, демонстративно вбиті шляхом підриву автомобіля полковник ГУР Шаповал і полковник контррозвідки СБУ Возний. Можна припустити, що без «крота» не обійшлося.

У нас дві війни: зовнішня і внутрішня. Внутрішню не завжди побачиш і відчуєш, але вона присутня у всьому – в політиці, в культурі, в економіці, в побуті. Навіть деякі наївні та надміру екзальтовані патріоти частенько неусвідомлено підіграють Кремлю. А ще ми програємо війну корупціонерам на внутрішньому фронті. Тож українські спецслужби мають підказувати вітчизняним олігархам, що коли вони належним чином не захищатимуть державу, не допомагатимуть війську, то згодом годуватимуть армію чужинецьку. Верховний Головнокомандувач має відмовитись від провальної кадрової політики в системі призначень високопосадовців розвідслужб, а натомість скористатися досвідом Вінстона Черчилля періоду Другої світової війни – британський прем’єр не призначав на ключові посади «своїх людей».

Інформація до роздумів. 30 січня 2015 року Петро Порошенко підписав Указ №42/2015 «Про вдосконалення системи забезпечення керівництва, координації та контролю за діяльністю розвідувальних органів України». Попередній Комітет з питань розвідки ліквідовано, а його голову, Ігоря Смешка, було увільнено від виконання обов’язків. Без жодних пояснень. Можна припустити, що структура, яку формував Ігор Смешко, не влаштовувала оточення Президента. Категорично відкидати припущення стосовно існування агентів впливу в цьому оточенні не можна – противник надто зацікавлений в тому, щоб маніпулювати інформацією, що надходить до першої особи держави.

31 липня Указом №225/2018 Петро Порошенко призначив Сергія Семочка першим заступником голови Служби зовнішньої розвідки України. Через два місяці вибухнув скандал після виходу журналістського розслідування. Бекграунд призначенця вельми суперечливий: «Путь Семочко: из борделя в СБУ» (http://www.semochko.net/211115.html) – 2 грудня 2017 року; «Коррупционный блеск и моральная нищета киевского главка СБУ» (http://www.semochko.net/211116.html) – 2 травня 2018 року; «Провал «розвідника». Операції та куратори Семочка» (https://blogs.pravda.com.ua/authors/bratushchak/ 5bd0a3dadb850/) – 24 жовтня 2018 року. «16 жовтня Сергій Семочко виступив у програмі «Стежками війни» на телеканалі ZIK. Протягом 15-хвилин чиновник нібито спростував факти, викладені у журналістському розслідуванні. Згодом редакція програми «Наші Гроші з Денисом Бігусом» спростувала роз’яснення розвідника Семочка... Перший заступник голови Служби зовнішньої розвідки хоче визнати недостовірною інформацію про російські паспорти його родичів та дорогі будинки під Києвом» (https://glavcom.ua/news/ rozvidnik-sbu-semochko-suditsya-z-zhurnalistami-rozsliduvachami-544449.html)…

Три роки тому на одну з моїх статей, присвяченій розвідці, відгукнувся генерал-майор запасу Александр Шарков: «Я як перший начальник зовнішньої стратегічної розвідки незалежної України повністю поділяю стурбованість автора статті з приводу стану справ у цій найважливішій для національної безпеки сфері діяльності нашої держави в умовах відвертої військової агресії з боку «братньої» сусідньої Росії. Потрібні кардинальні, в тому числі кадрові, заходи. Зволікання загрожує величезними військовими, політичними і економічними втратами! Історія це однозначно підтверджує».

Розвідка політику не творить, а є лише її інструментом. Розвідка покликана знаходити джерело проблеми і визначати можливості його усунення чи нейтралізації, а не воювати з наслідками. Розвідка завжди має діяти за планом. Причому план цей не призначений для того, щоб улещувати керівництво.

Україна щодня зазнає величезних збитків через війну, втрачає шанси розвитку через блокаду інвестицій. Для нашої зовнішньої розвідки лише на міжнародному правовому полі непочатий край роботи. Йдеться, зокрема, про ретельний пошук юридичних каналів для обґрунтування позовів і збору документів з метою створення бездоганної доказової бази. Конкретні судові постанови за фахово підготовленими позовами спроможні «придушити» ворога скоріше, ніж, скажімо, блокування системи SWIFT, на що невідомо коли зважаться Захід і невідомо коли таке блокування дасть результати. Скептики, які сумніваються в оперативності дії європейських арбітражних судів, можуть скористатися загальнодоступним порталом Мін’юсту Німеччини (http://www.justiz.de) – якщо тамтешній адвокат переконаний у бездоганності фактів з боку клієнта і впевнений в отриманні винагороди за свою працю, справа довкруж позову «закипає». Коли літаки «Аерофлоту» або торговельні кораблі РФ будуть арештовані в портах «далекого зарубіжжя», коли їхні екіпажі почнуть харчуватимуться сухпайком, тоді Кремль буде змушений увімкнути «задній хід»…

Сер Френсіс Уолсінгем, один із засновників англійської Секретної служби, вирік знамениту фразу: «Ця робота надто важка і брудна, тому займатися нею можуть тільки джентльмени». Сентенція про важливість розвідки, виголошена британцем ще у XVI столітті, досі залишається актуальною. На справжніх українських джентльменів чекає важка, але вкрай потрібна Українській державі робота.

P. S.

21 листопада Генеральна асамблея Інтерполу обирала нового президента цієї структури. Одним з претендентів був російський генерал Олександр Прокопчук…

Антон Геращенко написав у Facebook: «У нас є незаперечна інформація, що Олександр Прокопчук, головний кандидат на посаду нового президента Інтерпола, є кадровим працівником російської розвідки, інфільтрованої в Інтерпол» та уточнив, що ця «інформація отримана від першоджерела, який особисто знає і працював з Олександром Прокопчуком в розвідслужбах СРСР і РФ».

Далі ще цікавіше. З’ясувалося, що Олександр Васильович Прокопчук, рідний брат кандидата на посаду глави Інтерполу, понад вісім років очолює постійне представництво України при міжнародних організаціях у Відні. Щоправда українське МЗС запевнило, що «не мали місця жодні дії, які могли б скомпрометувати Постійного представника України при ОБСЄ Ігоря Прокопчука. Так само, як і завдати шкоди національним інтересам України».

Хай там як, але сумніви залишаються. Є запитання й до інших українських високопосадовців, пов’язаних родинними стосунками з громадянами РФ...